Дов-Бер Слуцький
1877 – 1955
«Бер Слуцький – письменник-герой, письменник-мученик», – таку назву ізраїльський журналіст Вольф Ортенберг дав у своєму нарисі, що вийшов у 1983 році та був присвячений 30-літтю з дня смерті одного з визначних єврейських письменників – Дов-Бера Слуцького. Ортенберг, репатріант з Києва, в молодості добре знав героя свого нарису. Слуцький ніколи не тримав в руках зброї, не організовував підпілля. При цьому, цей чоловік був героєм: у найважчих умовах він намагався зробити все, що від нього залежало, щоб зберегти для нащадків єврейську культуру і рідну мову.
Народився майбутній літератор 26 червня 1877 року в селі поблизу містечка Городище Черкаського повіту Київської губернії. Його батька, Айзика, в 1886 році «попросили» разом зі всією сімʼєю з сільської місцевості, де євреям відтепер заборонялось селитись. Сімʼя змушена була перебратись у Городищі, але колишнього фінансового добробуту так досягнути і не змогла.
Початкову освіту Дов-Бер здобув у хедері, а далі вже займався лише самоосвітою. В молодості він подався у Київ, звідти – в неофіційну столицю єврейської культури, Одесу. Вибір був очевидний, адже ще в Городищах Слуцький захопився сучасною івритомовною літературою і сам спробував писати. Відомий єврейський громадський діяч і земляк Слуцького, Яків Ліщинський, згадував, що саме від майбутнього письменника місцева молодь отримувала всі новинки, друковані давньою мовою.
Свою літературну діяльність Дов-Бер почав у 1903 році на івриті в журналі Ахад-ха-ама під назвою «Ха-шилоах» («Вісник») і у варшавських збірках «Луах Ахіасаф» видавництва «Тушия». Перші новели Слуцького – «Перед грозою» і «Сутінки» – відобразили погляди єврейської молоді напередодні російської революції 1905 року, розповіли про її сподівання національного життя.
Тоді літературний відділ в журналі «Ха-шилоах» очолював Хаїм Нахман Бялик. Єврейський класик писав доктору Йосифу Клаузнеру, визначному сіоністу, історику і літературознавцю у Варшаву, що в єврейську літературу прийшов молодий талановитий письменник. Саме Бялик став одним з головних покровителів Слуцького, всіляко сприяючи публікації його нарисів.
Приблизно після року активної публікації івритомовних нарисів Дов-Бер Слуцький став причиною справжньої бурі. В лютому 1905 року в петербурзькій газеті «Дер фрайнд» («Друг») було опубліковано звернення молодого письменника до єврейської спільноти під назвою «Їдиш!», що наробило багато шуму.
«Скільки треба часу, щоб навчитись хорошому розумінню івриту? На це кожен чесний учитель замість відповіді промовчить. В реформованому хедері треба навчатись не менше двох років, щоб вміти прочитати «Олам катан» («Малий світр»). Ну, а від «Олам катан» до мови Бялика, Менделе Мойхер-Сфоріма та інших – ціла прірва!» Всупереч багатьом своїм товаришам по цеху, єврейській інтелігенції і сіоністським активістам Слуцький нещадно критикував школу на івриті.
Він був впевнений, що викладати сучасні знання мовою, що не була розмовною і уроки котрої діти відвідували лише тричі на тиждень, було неможливо. При цьому мова в основному йшла про учнів реформованих хедерів, дітей заможних батьків. В старих хедерах і талмуд-торах ситуація була ще гіршою. Після року-двох звичайний єврейський хлопчик вивчав напамʼять текст кількох молитов – і на цьому вся наука завершувалась.
В кінці свого звернення Слуцький закликав: «Ми повинні мобілізувати всі сили, щоб мові їдиш навчали у школах всіх типів. Ми зобовʼязані друкувати підручники цією мовою… створити літературу для всього народу: від хедера і до високоосвічених».
Щоб виступити з таким зверненням на початку літературної карʼєри, єврейському письменнику необхідна була значна сміливість. Недарма у зверненні Слуцький згадував, що за скромну пропозицію навчати дітей в хедері їдишем одного публіциста ледве не оголосили божевільним.
Попри передбачувану критику, звернення Слуцького стало програмним для багатьох активістів. Воно мало значний вплив на започаткування системи шкільної освіти рідною мовою ашкеназьких євреїв. Завдяки «зухвалості» Дов-Бера Слуцького, в 1912 оці у Варшаві була відкрита перша світська єврейська школа з навчанням мовою їдиш.
Почули Дов-Бера Айзиковича і багато молодих письменників і поетів, що писали до цього лише івритом. Перейшов на «маме лошн» і сам Слуцький. Окрім публікації оповідань, статей і фейлетонів в одній з перших газет на їдиш «Фрайнд», що друкувалась спочатку у Санкт-Петербургу, а потім у Варшаві. Cлуцький активно почав друкуватись на «жаргоні» у віленській «Фолкс-штіме» і щоденній варшавській газеті «Хайнт».
Тоді ж Дов-Бер Слуцький задумав свій великий історичний роман про повстання Бар-Кохби, перші начерки котрого почали видаватись у збірках «Луах Ахіасаф» і були сприйняті читачами з захопленням, як велика літературна подія.
Напередодні Першої світової війни як кореспондент варшавської «Хaйнт» Слуцький відвідав Кавказ і Швейцарію, а потім оселився в Києві. Коли вибухнула «імперіалістична війна», а за нею почалась черга революційних подій у Росії, Слуцький залишався в українській столиці.
Дов-Бер Айзикович вирішив використати умови, що склались для максимальної політичної і культурної емансипації єврейського народу. Разом зі своїм колегою, письменником Давидом Шимоні та іншими товаришами по перу він, як популярний журналіст, намагався агітувати за ліво-сіоністську партію «Поалей Ціон». З цього, правда, нічого не вийшло – владу озброєним шляхом забрали більшовики, а Установчі збори, за котрі виступали «поалей-сіоністи», так і залишились мрією, що не втілилась.
На відміну від багатьох своїх колег, колишніх сіоністів, що приєднались після перемоги більшовиків до їх лав, Дов-Бер до кінця своїх днів залишався безпартійним. Однак ремесла журналіста і єврейського письменника не полишив. Співпрацював з варшавською щоденною «Ді найє цайт», пізніше з радянськими «Ді комуністіше фон» («Комуністичний прапор»), «Дер Штерн» («Зірка») і «Дер Емес» («Правда»), низкою іноземних видань, серед котрих була нью-йоркська «Фрайхайт» («Свобода») і аргентинська «Ді пресе».
Після Жовтневої революції Слуцький припинив писати свої «чехівські» новели з тугою про красиву людину. Поступово відійшовши від художньої літератури, Дов-Бер Айзикович сконцентрувався на перекладах, а також лексикології їдишу.
В 1919 році у київському педагогічному журналі «Шул ун лебн» він опублікував статтю про єврейську термінологію ремонту годинників. В середині двадцятих видав «Дер лексікон фун менер-шнайдерай» («Лексикон пошиття чоловічого одягу», журнал «Цайтшрифт», Мінськ, 1926–1928), «Ідише бадхонім-шойшпілер» («Єврейські бадхени-актори», там же, 1926), «Лексікон фун політіше унд фремдвертер» («Лексикон політичних термінів та іншомовних запозичень», Київ, «Култур-ліге», 1929).
Вважається, що у своєму «Лексиконі політичних термінів та іншомовних запозичень» Дов-Бер Слуцький відобразив ліберальні підходи до політичних процесів і інститутів, що існували в першій половині 1920-х років. Статті «Бунд» і «Троцький», а також низка інших були написані з радянських позицій, але «без політичного загострення». 14 липня 1929 року газета «Дер Емес» незадоволено писала: «Оскільки у багатьох розділах книги виявлені помилки, видавництво вирішило її не поширювати, поки зміст лексикона не буде грунтовно покращений». Як відзначає дослідник Зісі Вейцман, тоді все для Слуцького обійшлось – часи великого терору ще не настали.
Також з середини 1920-х років Слуцький займався перекладами на їдиш іноземних та російських авторів для Українського державного видавництва літератури національних меншин («Укрдержнацменвидаву»). В основному письменник працював з російською класичною літературою: вибраними творами Л. М. Толстого, М. В. Гоголя, І. С. Тургенєва, В. Г. Короленка та багатьох інших. В ті часи Євсекція забороняла дітям вчитись на івриті, а через слабе знання мови для багатьох з них була недоступною і російська класика. Тому переклади класики на їдиш мали велике значення для виховання покоління, що підростає.
У 1930 році Дов-Бер Слуцький став науковим співробітником філологічної секції Інституту єврейської пролетарської культури. В друкованому органі секції «Ді ідише шпрах» у 1928 році він опублікував роботу про єврейського класика Менделе Мойхер-Сфоріма. Пізніше виступав у пресі з працями про діяльність видатного лінгвіста Нохема Штіфа, творчість Шолом-Алейхема, термінологію в радянському їдиші.
Попри публікацію в 1931 році в Харкові змішаної збірки віршів та оповідань під назвою «Аф рештованієс» («На лісах»), така літературна творчість в радянських умовах письменника обтяжувала.
Вольф Ортенберг згадував, як одного літа 1928 року він зайшов у Києві в редакцію газети «Коммуністіше Фон», що була розташована на вулиці Енгельса (колишній Лютеранській), і зустрів там Дов-Бера Айзиковича. Молодий Ортенберг приніс в редакцію текст на злобу дня – нарис про єврейських кустарів, котрим допоміг встати на ноги американський «Джойнт». Поглянувши на текст, зазвичай дуже тихий і мовчазний Слуцький спересердя викрикнув: «Ваш нарис вони дозволять надрукувати, тому що вони припишуть все собі, величній партії Леніна-Сталіна, а ось я вже багато років намагаюсь вмовити їх опублікувати мій роман про героїзм наших предків в минулому, про повстання Бар-Кохби, а вони люто тицяють мені рукопис в лице як щось неприємне і кричать: “Сіонізм, Слуцький, сіонізм! У тебе дуже небезпечний рецидив… Контрреволюція!”»
Письменник мав слушність. Увесь цей час за ним спостерігали чекісти, не лише не допускаючи в друк «сіоністський роман», але й збираючи компромат для наступного арешту. У другій половині 1930-х років Дов-Бер Айзикович розроблявся 2-м відділом НКВС УРСР як учасник «контрреволюційного сіоністсько-бундівського підпілля».
Агентом, якого прикріпили до київських єврейських письменників, був їх колега, письменник Григорій Давидович Блоштейн, він же агент НКВС «Кант». В своїх доповідях «Кант» підкреслював, що Бер Слуцький до сіоністських партій і організацій ніколи формально не долучався, але за своїм світоглядом, безумовно, до сіоністів був близький.
Характеризуючи всю дореволюційну творчість Дов-Бера Слуцького як «націоналістичну», «Кант» доповідав кураторам, що старий письменник кинув літературу і зайнявся мовознавством і літературно-дослідницькою роботою виключно з метою не потрапити на Соловки.
«Працює довгі роки над укладанням єврейського словника різних термінологій, що‚ однак‚ ніколи білого світу не побачили», – характеризував Блоштейн діяльність Слуцького 4-му відділу НКВС УРСР. З яких причин словник не був виданий, чому був ліквідований Інститут єврейської культури, в котрому проводилась робота з підготовки видання, агент не уточнював. Потреби в цьому не було – всі розгроми єврейських закладів були справою тієї самої організації, куди агент «Кант» відправляв свої повідомлення.
Для органів вкрай підозрілим був і той факт, що Слуцький довго не входив до Спілки письменників СРСР, хоча мав на це право і як письменник, і як перекладач. Це Дов-Бер пояснював співрозмовникам лаконічно: «Надто багато шуму, зборів, анкет...» І в цьому чекіcти бачили нелояльність, небажання вписуватись в систему: адже в Спілку письменників вступали хоча б з матеріальних міркувань, щоб користуватись різноманітними пільгами. Вступив у організацію Дов-Бер Айзикович лише напередодні війни.
Довгі роки Слуцький залишався неодруженим, жив у невеликій кімнаті в комуналці по вулиці Саксаганського. Сам собі готував їжу, мало з ким спілкувався. Його звʼязки зі світом підтримувалась через довгий коридор «Укрдержнацменвидаву», де щоденно з другої до четвертої години дня збирались єврейські письменники, перекладачі, викладачі єврейських навчальних закладів.
Саме там, в кулуарах видавництва, Дов-Бер Айзикович, як написано у зведеннях НКВС, протягом останніх років «страждав через загибель єврейської культури в CРCР». Особливо переживав Дов-Бер Слуцький через закриття газети «Дер Емес», поділився глибокими переживаннями з одним із своїх нечисленних друзів, письменником Іциком Кіпнісом. Кіпніс дозволив собі пожартувати: «Навіщо так хвилюєтесь за єврейську націю...», хоча з товаришем погоджувався. Але найстрашніше для єврейської культури було ще попереду.
Під час чергового візиту в «Укрдержнацменвидав», 14 грудня 1938 року, агент «Кант» почув від Слуцького версію про причини поганих продажів єврейської книги в СРСР. Немолодий чоловік вважав, що їдиш і народна культура завжди тримались на відсталості та бідності єврейського населення, широкі маси якого, через пригнічення та гоніння, не мали можливості долучатись до російської культури. Зі знищенням межі осілості євреї почали вливатись у нове суспільство і відмовлятись від своєї мови і традицій.
Була, на його думку, й інша причина – масове закриття більшовиками єврейських газет і шкіл. «Єврейські письменники за кордоном, напевно, сміються над нами», – так письменник коментував колегам утиски єврейської культури, що почались у Союзі.
Коли через кілька днів в «Укрдержнацменвидаві» обговорювалось питання про його перехід під керівництво Совнаркому, літератор висловив цілком обгрунтоване хвилювання про подальшу долю видавництва – чи його зовсім не закриють: «Коли постає питання про єврейську школу, клуб, бібліотеку, журнал, видавництво, – достатньо, щоб хто-небудь буркнув, що це зайве, – і відразу закриють».
У 1939 році Слуцький, чоловік вже немолодий, нарешті одружився. Його обраницею стала мати-одиначка, співробітниця Інституту єврейської пролетарської культури Доба Нусінсон. Дружину і маленьку падчерку Міну молодий перевіз у своє крихітне холостяцьке житло, що було знизу догори заставлене книгами. Поступово все йшло до арешту письменника. На статтю за «буржуазний націоналізм» для Дов-Бера Айзиковича компромату вистарчало. Але одній трагедії завадила інша – війна.
На самому початку Великої вітчизняної війни письменник, його дружина та падчерка, тікаючи від нацистських полчищ, вибрались з Києва. Разом з дружиною, котрій незадовго до війни дали інвалідність через хворе серце, і 11-літньою Міною письменник спочатку на пароплаві дістався Дніпропетровська. Потім – на поїзді до Ставрополя, звідти – в Махачкалу, де сімʼя сіла на судно до Красноводська.
По Каспійському морю плили на танкері, всі вільні приміщення котрого були забиті людьми. Через хитавицю втікачам, що сиділи на нафтових баках, з трудом вдавалось триматись, щоб не впасти в море. Діставшись Красноводська, біженці пересіли в теплушки і вирушили у Ашгабад. Дов-Бер Айзикович спочатку планував їхати до родичів у Свердловськ, але транспорту туди не було.
Там, у щільно напханому товарному вагоні, сталось нещастя. Дружині Слуцького стало погано. Не витримавши переживань і тяжкої дороги, Доба Нусінсон, ще зовсім не стара жінка, несподівано померла. На якомусь полустанку начальство вимагало винести з вагона всіх мертвих, але письменнику і його названій дочці допомогли люди, зібрали гроші на хабар – і тіло Доби вдалось довезти до Ашхабада і поховати вже там.
Разом з падчеркою Слуцький отримав кімнату в приміщенні дитячого садка в таджицькому місті Канібадам. Через кілька днів Дов-Бер Айзикович потрапив в лікарню: коли рубав дрова, в руку потрапила скалка, занеслась інфекція... В якийсь момент він оперся на стіну і почав осідати. Міна, побачивши, що Дов-Бер Айзикович втрачає свідомість, вхопила пляшку і почала лити йому на голову воду, з криком: «Беренько, тільки не помирай!» Через кілька хвилин чоловік отямився. На швидкій допомозі письменника відвезли в лікарню і прооперували.
Через пів року Слуцький трохи поправився. Забравши падчерку з дитячого будинку, куди її влаштував співчутливий секретар місцевого обкому, Слуцький виїхав до Алма-Ати до свого рідного брата Файвеля.
З Алма-Ати він писав в газету «Ейнікайт» про стан євреїв-біженців. Втративши під час евакуації рукопис свого історичного роману про повстання Бар-Кохби, Дов-Бер Айзикович майже щодня їздив на трамваї в міську бібліотеку – відновлювати твір.
Після війни єврейський літератор вирішив не повертатись у Київ. На запрошення групи літераторів Далекого Сходу він вирушив у Біробіджан. Восени 1945 року старий друг Слуцького, єврейський поет Давид Гофштейн, надіслав першому секретарю Біробіджанського обкому партії телеграму: «Вітаю Вас з переїздом у вашу область найстарішого єврейського письменника Бера Слуцького».
На Далекий Схід письменник приїхав в 1946 році. Дов-Бер Айзикович оформив Міну в школу, а сам енергійно взявся за роботу, не дозволяючи собі і хвилини відпочинку. Слуцький був зарахований у штат обласного музею, де йому доручили заснувати «антирелігійний» куток. Однак таким він був лише на папері. У свій відділ Слуцький вклав багато знань і праці. Старий письменник вирішив розповідати про давню єврейську культуру молоді, демонструючи відвідувачам предмети «релігійного культу», котрих в СРСР вже майже не можливо було знайти: імітацію сувою Тори в оксамитовому чохлі з написом, вишитим сріблом, два великих посріблених шабатніх підсвічника зі свічками, менору, тфілін, таліт, мезузу, шофар і багато іншого.
Він продовжував працювати над своїм романом про Бар-Кохбу, деякі розділи твору навіть читав своїм колегам — біробіджанським єврейським письменникам. Як знавець мови їдиш, Дов-Бер Айзикович був також зарахований перекладачем в штат обласного радіокомітету, часто виступав в ефірі. Окрім цього, Слуцький друкувався у найстарішій газеті Єврейської автономної області – «Біробіджанер штерн».
Попри похилий вік та слабке здоровʼя Слуцького, його персона і надалі цікавила органи. В довідці по обліковій справі на Слуцького за червень 1946 року серед «гріхів» літератора зазначалось його листування з редакціями аргентинської «Ді пресе», американської «Форвертс», низкою німецьких єврейських видань. В цих листах корифей єврейської журналістики Слуцький «протягував свої націоналістичні настрої, зводив наклепи на радянську дійсність і провокаційно стверджував про загибель єврейської культури в СРСР».
Про те, що Слуцький не припиняв своєї «діяльності», свідчило і його листування з іншими «сіоністами» – єврейськими письменниками. Лист від одного з них – Іцика Кіпніса – став ще одним матеріалом серед широкого компромату на старенького письменника. В листі, направленому 18 січня 1949 року в Біробіджан, Кіпніс скаржився старому другу, що його син Льоня вирішив записатись по національності матері – росіянином. Зробив він це без якоїсь поганої думки, але єврейському письменнику стало прикро: «Я сказав, що йому не заважаю, але хай візьме собі інше прізвище».
В кінці сорокових ситуація в країні та в області ставала все більш напруженою. Збори письменників Біробіджана, що відбулись в лютому 1948 року, стали для всіх біробіджанців сигналом. На них партійні бонзи обговорювали підсумки XII пленуму правління Спілки радянських письменників. З трибуни було заявлено, що тривалий час в середовищі радянських єврейських письменників орудувала група безрідних космополітів і буржуазних націоналістів. це Фефер, Гофштейн, Ністер, Кіпніс та інші.
Через місяць на зустрічі інтелігенції міста Біробіджана секретар обкому Зиновій Брохін виступав вже проти місцевих письменників: Бузі Міллера і Григорія Рабінкова. За виступом Брохіна зʼявилась його стаття «Вище прапор радянського патріотизму», де перепало і Дов-Беру Слуцькому, звинуваченому разом з іншими діячами культури в космополітизмі, буржуазному націоналізмі і національній обмеженості.
Дуже скоро Міні Гулько, пасербиці Дов-Бера, що вступила вчитись в Ленінградський електротехнічний інститут, перестали приходити листи від вітчима. Стурбована дівчина попросила свою подругу, що залишилась у Біробіджані, провідати старенького. Від подруги прийшла страшна звістка: «Твого Бера забрали…»
Це відбулось 29 серпня 1949 року. 73-літнього інваліда витягнули з дому і відвезли на допит в Хабаровську тюрму. Проходив старий у так званій «Біробіджанській справі» разом з іншими журналістами, письменниками, партійними діячами Єврейської автономної області.
Як згадував «подільник» Слуцького, Ісроел Еміот, в основу звинувачувального акта проти письменника лягла його діяльність зі створення єврейського куточка – «перетворив музей в синагогу», а також наклеп на Радянський Союз, який він, мовляв, надавав в американській єврейській пресі ще в довоєнні роки.
Один з підсудних, не витримавши катувань, підписався під протоколом, де Слуцький звинувачувався у шпигунстві. Мовляв, надсилав у Єврейський антифашистський комітет, в Москву, матеріали про євреїв, евакуйованих в Казахстан, і навмисно перелічував «військові обʼєкти».
Дов-Бер Слуцький був засуджений строгіше, ніж інші біробіджанські письменники. Він отримав 10 років тюрми, а не виправно-трудових таборів – що вважалось важчим покаранням.
Востаннє Ісроел Еміот бачив його в «столипінському» вагоні під час етапу. Засланий в страшний Александрівський централ за 600 кілометрів від Іркутська, Дов-Бер Слуцький тримався надзусиллями. Йому було важко ходити, але «думав він не про себе, а про свою зовсім юну пасербицю, що залишалась одна на білому світі». Коли точно помер один з видатних єврейських письменників, невідомо. За однією з версій – в 1955-му році, в тюремній лікарні Александрівського централу. Виходить, всього за рік до своєї реабілітації та звільнення.
Лише в 1991 році його історичний роман «Фар ере, фар фрайхайт» («За честь, за свободу») вийшов у світ у журналі «Советіш геймланд». Як пише дослідник Олександр Заремба, по стилю роман Слуцького нагадує «Лже-Нерона» Ліона Фейхтвангера і містить яскраві натяки на актуальну політичну ситуацію. В васальних державах на кордоні Парфії та Риму – Адіабене і Едессе – можна легко впізнати лімітрофний Біробіджан, в елінізаторах – євреїв-асиміляторів, а описана придворна верхівка Риму нагадує Кремль часів Сталіна.
Бар-Кохба зазнав поразки і загинув, але став символом боротьби за відродження єврейської державності. Дов-Бер Слуцький був вбитий сталінськими сатрапами, але залишив своє імʼя назавжди. Подвижник єврейської культури і мови, він ніколи не забував, що, рятуючи одну людину, ми рятуємо цілий світ.
15.03.2022