Това Рубман (Перельштейн)
1912 – 2006
У 1912 році на Волині, в маленькому містечку Купель, народилась дівчинка, на ім’я Това. На початку минулого століття в Україні було безліч подібних містечок, населених в основному євреями. Нацистська окупація стерла з землі більшість із них – разом з жителями. Але в пам’яті Тови її рідна Купель назавжди залишилась живою та квітучою …
Вона виросла в традиційній єврейській сім’ї. Дідусь був кантором в синагозі, чоловіком релігійним та консервативним: різноманітні зміни були йому чужі. Батько, що був сіоністом, в молодості мріяв про переселення до Ерец-Ісраель, але з часом його мрія розчинилась у повсякденних турботах.
А ось Това твердо вирішила втілити її в життя. В 1929 році, у сімнадцять, вона вступила до лав підпільного сіоністського руху «Ха-Шомер ха-Цаїр» («Юний вартовий»). Спочатку її не хотіли приймати через маленький зріст – Това виглядала молодшою за свої роки – але наполегливість та рішучість дівчини переконали старших соратників.
Метою «Ха-Шомер ха-Цаїр» було створення в Палестині нового суспільства, заснованого на принципах соціалізму. Члени руху створювали групи «ахшара» (підготовки), де єврейська молодь займалась спортом, привчалась до фізичної (особливо землеробної) праці, щоб бути готовими до життя в Ерец-Ісраель.
Керівний центр радянського відділу «Ха-Шомер ха-Цаїр» перебував у Москві і називався «Гдуд» («Батальйон»). Осередки в містах та містечках відправляли туди своїх найвідданіших та надійних представників. У 1932 році купельський осередок вирішив, що Това підходить під ці критерії, та відправила її в Москву. Своїм родичам вона сказала, що їде вчитись.
Щастю дівчини не було меж. Подорож до Москви здавалась їй дивовижною пригодою, серце переповнювала гордість за виявлену довіру. Але дорога туди виявилась далека від романтики. Вперше в житті вона побачила залізницю. Колії були перевантажені, вагонів бракувало, і вона довго сиділа на маленькій станції Війтівці, перш ніж змогла потрапити на поїзд. Галас та метушня, люди с вузлами та валізами, що буквально штурмували вагони та висіли на східцях – все це її вразило. Разом з іншими братами по нещастю, що не змогли потрапити в комфортабельний пасажирський вагон, вона вилізла на дах товарного вагона, завантаженого вугіллям. В Москву Това приїхала вся чорна, запорошена вугільною пилюкою. Коли вона увійшла в трамвай, жінки шарахнулись від неї: цвяхи, що стирчали з її старенької фанерної валізи могли порвати їх шовкові панчохи. Това не бачила їх реакції – сама вона уважно розглядала ці самі панчохи, небачену розкіш для дівчини з маленького містечка.
На вокзалі Тову зустрів член центрального комітету «Ха-Шомер ха-Цаїр» на прізвисько Йосеф (Борис Гінзбург). З метою конспірації він неодноразово змінював своє ім’я. Це був веселий, життєрадісний юнак, в якому ніхто не міг запідозрити підпільника. Він відвіз її в комуну на станцію Одінцово, де жили інші «шомрім» (вартові).
Кожен член руху мав завдання здобути робочий фах. Това вступила на курси токарів при авіаційному заводі. Вечорами в комуну приїжджали товариші з центру. Вони читали лекції про сіонізм, листи з Палестини, від засланих та від «шомрім», що залишились у містечках.
Одного разу Йосеф викликав Тову з терміновою новиною. Її товариш Гриша Сігаль залишив у камері схову на вокзалі посилку на її ім’я. В ній були важливі матеріали для соратників в Україні. Това повинна була вирушити на вокзал і спробувати отримати її. Ризик був великий, про що Йосеф чесно попередив дівчину. Але Това погодилась.
Під час отримання посилки співробітники вокзалу були з нею дивовижно ввічливими. В серці дівчини з’явилась підозра… Погане передчуття її не зрадило. Скоро з’явились двоє – у цивільному, міцної будови і з кам’яними обличчями. Вони попросили Тову «пройти з ними». Так відбувся перший у її житті арешт.
Дорогою на Луб’янку Това озиралась. Конвойний похмуро пожартував: «Не бійся, ще не було випадку, щоб з цієї машини хтось випав». Вона згадає ці слова в 1935-му, коли дізнається про загибель одного з свідків у справі Кірова, котрий «випав» з міліцейської машини та розбився… А поки з цього сонячного жовтневого дня, котрий вона буде згадувати все життя, почався її тернистий шлях довжиною у десятиліття...
Луб’янка запам’яталась допитами: вони часто тягнулись далеко за опівніч та здавались нескінченними. Двоє слідчих намагались змусити її розповісти, чия це посилка. Това повторювала лише одне: «Мій двоюрідний брат Гриша Рубман відправив її на моє ім’я, але я не знаю, що там є: ви ж не дали мені її отримати».
Одного разу з самого ранку один з чекістів, втративши терпіння, почав кричати: «Вперте дурне дівчисько! Для тебе арешт – всього лише гра. Ото ж знай: це на все життя! Вперше ти отримаєш заслання, вдруге – одиночне ув’язнення. Потім виправний табір, потім ще раз заслання – і, коли постарієш, жоден громадянин не пустить тебе у свій дім. Діти на вулиці будуть кидати в тебе каміння та кричати: «Он іде стара божевільна контрреволюціонерка!». Так і помреш під парканом».
Хоробра дівчина у відповідь лише розсміялась: попереду було все життя, і подібне «передбачення» здалось їй абсурдом. Тові було всього дев’ятнадцять, вона лише недавно приїхала у велике місто, і навіть арешт та допити викликали в неї більше цікавості, ніж страху. Тоді вона і подумати не могла, що слова слідчого будуть майже пророцтвом…
Спочатку вона опинилась у загальній камері Бутирської тюрми, де вона познайомилась з кримінальними ув’язненими, навіть вивчила блатний жаргон. Злодійки називали її «шухер» («бешкетниця») за веселий характер. Потім перевели в окрему камеру для політичних ув’язнених – з могильною тишею, прикутими меблями та наглядачкою, що заглядала у «вовчок» кожні п’ятнадцять хвилин. Особлива нарада при НКВС засудила дівчину до трьох років заслання в Ташкент.
З Москви Тову етапували в столипінських вагонах. Першою зупинкою було місто Сизрань. В місцевій пересильній тюрмі лютував тиф. Трупи померлих лежали разом з живими в’язнями у загальних камерах – начальство приховувало епідемію. Вдень сусідство з мертвими ще можна було витримати, але вночі, коли двері закривались і камери поринали у темряву, ставало відчайдушно страшно…
З Сизрані засуджених відправили у Алма-Ату. В кінці лютого 1933 року вони прибули туди змерзлі, голодні, без жодної копійки. Співчутлива вахтерка молодіжного гуртожитку пожаліла Тову і її подругу Маню Штереншис, пустивши їх переночувати. Смертельно втомлені, дівчата заснули прямо на підлозі біля пічки. Після льодяних вагонів та жахливої сизранської тюрми тепле, чисте приміщення здалось їм справжнім раєм. На жаль змінщиця виявилась набагато суворішою і вигнала їх без найменшого співчуття, ніби бродячих собак.
Наступного дня, в суботу, вони пішли до місцевої синагоги, але будівля виявилась закритою. Пізно увечері старий єврей привів їх у дім рабина. Той відкрив двері, привітав традиційним «брухім ха-баїм!» («благословенні, ті що прийшли!») і пустив у дім. Давши притулок «контрреволюціонеркам», він і його рідні ризикували свободою. Дівчат нагодували, чим змогли: картоплею в мундирі, чаєм і хлібом.
Навесні 1933 року Тову доставили до місця заслання – у Ташкент. Там вона жила комуною з іншими засланими сіоністами. Безробіття, погане харчування, виснажлива праця підсобною робітницею на будівництві заводу автомобільних шин… Това отримувала дев’ятсот грамів хліба на день, працювала боса – взуття розвалилось, і ноги вкрились виразками від цементу і будівельного розчину.
Хоча серед тяжких буднів знайшлось місце і для радісних моментів. В Ташкенті Това зустріла друзів і соратників. Серед них були Авраам Гальперін, котрий став їх ідейним наставником, і Йоель Ратнер – «Юлік» – вмілий організатор, журналіст, блискучий оратор і спортсмен. Багато в чому завдяки їх зусиллям утворився свого роду сіоністський клуб. Його учасники збирались вечорами та обговорювали сіонізм, літературу, міжнародний стан. Начитані та освічені, учасники «клубу» вже тоді підозрювали, що рано чи пізно, Гітлер, що прийшов до влади у Німеччині розв'яже велику війну. Не меншу тривогу викликала і сталінська диктатура, що безжально придушувала будь-яке іншодумство. Зрештою, до внутрішньої небезпеки вони – в основному, вже досвідчені сіоністи, – ніби-то вже звикли.
В кінці 1935 року, коли термін ташкентського заслання завершився, Това повернулась в Україну. Спочатку вона оселилась в Проскурові (зараз Хмельницький), де жили батьки Мані Штереншис. В рідне містечко Купель в’їзд для неї був забороненим – вона вважалась політично неблагонадійною. Това влаштувалась на роботу рахівником – спочатку в Курську, пізніше в Бєлгороді.
В обох містах вона знайшла соратників по сіоністському руху. В Курську Това якийсь час жила на квартирі у Малки Есріг та її чоловіка Нухіма (Нусіка) Бергера. Там же вона познайомилась з Гілелем Каплінським та його другом Менделем (Меніком) Бейліним – членами правого крила «Ха-Шомер ха-Цаїр», колишінми діячами московського центру організації. Сіоністський «гурток» Бєлгорода складали Аарон Шапіра (він пройшов всі кола пекла радянської системи «перевиховання»: три роки політізолятора, а потім довгі роки заслання у місті Фрунзе та інших містах), Фаня Соколовська, Шмуель Ман, Сарра Тіборовська-Морозова і Нахум (Ньома) Сток. Всі вони опинились тут після арештів та заслань, відмовлялись приймати радянську владу та мріяли коли-небудь опинитись у Ерец-Ісраель…
Ззовні життя Тови налагоджувалось: вона працювала і паралельно вчилась на робфаку. Але безжальна репресивна машина не відпускала своїх жертв так просто…
В цей час Сталін бере курс на посилення терору. В країні нагнітається атмосфера страху та підозріливості, всюди шукають «шкідників» та «ворогів народу». Стає зрозуміло: про «недобитих» у двадцяті роки сіоністів влада теж не забуде. В грудні 1936 року Тову заарештували прямо на робочому місці. За арештом почались обшуки – вдома і на роботі. І знов – нескінченні допити…
Цього разу звинувачення було більш серйозним. Їй інкримінували статті 58-10 і 58-11 КК РРФСР – «антирадянська агітація і пропаганда» та «участь в контрреволюційній організації». В камері Това оголосила голодування – але це не допомогло. Особлива нарада при НКВС винесла вирок: п’ять років виправно-трудових таборів на Колимі.
Дорога туди виявилась виснажливою: спочатку місяць залізницею, етап Курськ – Москва – Владивосток. Ув’язненні їхали в тісних, переповнених вагонах, без нормальної їжі та чистої води. Потім – тиждень у трюмі пароплава «Джурма», що рухався на Колиму через Охотське море. Тут до жаги, голоду, тісноти та духоти додалась морська хвороба. Дехто із товаришів Тови по нещастю так і не пережили цієї дороги…
Після прибуття на Колиму Тову призначили на лісоповал – одну з найважчих робіт. Ув’язнені валили ліс в умовах вічної мерзлоти і екстремальних морозів без відповідного суворому клімату одягу, часто голодні. Това обморозила ноги, тяжко хворіла. Здавалось, ще трохи – і вона не витримає…
Порятунком було переведення на конебазу. Робота візника виявилась менш виснажливою, і вона змогла хоч трохи відновити сили. Дівчині дали маленького, з виду непоказного коня на прізвисько Артемка. Інші робітники не хотіли його брати, а деякі навіть знущались, тлумлячи його. Через це Артемка спочатку виглядав злим, не хотів підпускати її до себе. Але Това була з ним ласкавою, терплячою – і підопічний відтанув.
Скоро вони стали справжніми друзями, Артемка розумів її з пів слова. Дівчина пошила йому попону для захисту від комах, в якій той здавався ще смішнішим. «В моїй з ним долі було щось спільне: ми обидвоє були маленького зросту, люди вважали нас слабими і нерідко виказували до нас зневагу», – згадувала Това. Але зовнішнє враження було оманливе: кінь і його хазяйка вирізнялись неймовірною витривалістю, впертістю та любов’ю до життя.
В бараку для «контрреволюціонерів» Това зблизилась з відомою есеркою Катериною Олицькою. Та була набагато старша і досвідченіша, пройшла через арешти і заслання ще до революції. Її підтримка та мудрі поради допомогли Тові не зламатись, зберегти людську гідність у справді нелюдських умовах.
В червні 1942 року Това вийшла на свободу з табору – але вирватись з похмурого Колимського краю не вийшло. Їй дали статус вільного поселенця і відправили в місцеве селище Ягідне, зобов’язавши залишатись там до особливого розпорядження НКВС.
На Колимі Това вийшла заміж за Моше Перельштейна – польського єврея, котрий теж пройшов через табори. В 1943 році у них народились сини-близнюки – крихітні, недоношені малюки. У Тови не було молока, а дістати його не вийшло… Скоро малюки померли. Страшна втрата – найважча у її житті.
Через рік на світ з’явився син Йосиф. Його народження додало Тові сил, допомогло вибратись із важкої депресії. В 1947 році Перельштейнам нарешті дозволили виїхати з Колими –допомогла лікарська довідка про авітаміноз у Йосифа, в якій була наполеглива рекомендація терміново змінити клімат на більш м’який.
Вони переїхали на батьківщину Моше, у Пінськ, – тихе, затишне містечко на півдні Білорусі. Тут у пари народився другий син, Борух. Життя знову налагоджувалось – здавалось, після чисельних випробувань прийшов довгоочікуваний перепочинок.
В 1948 році, коли в СРСР розгорнулась кампанія боротьби з «космополітизмом», Перельштейни вирішили подати заяву на виїзд до Польщі – у Моше там були родичі. Щойно вони оформили документи, як Тову заарештували – Боруху тоді виповнилось всього три місяці. Почалось слідство. Тову звинуватили в тому, що вона, як «політично неблагонадійна», спробувала залишити СРСР нелегальним шляхом. Її тримали у тюрмі пів року разом з немовлям. Камера була переповнена, умов для малюка не було жодних… Особлива нарада при МДБ винесла вирок: заслання до Сибіру.
В 1949 році почався новий етап – цього разу з дев’ятимісячним Борухом на руках. Їх везли в товарних вагонах по маршруту Пінськ – Москва – Новосибірськ. Знов холод, антисанітарія, відсутність нормальної їжі… Як матері вдалось захистити маля від випробувань цього страшного шляху?..
Після прибуття Тову відправили в Чумаково – глухе сибірське село, відрізане від решти світу. Перший час було дуже важко. Надія з’явилась, коли до Тови приїхали чоловік з Йосифом. Моше купив дім з невеликим господарством, і разом вони налагодили в цих суворих умовах більш-менш нормальний побут.
В 1951 році Тову несподівано викликали і місцевий відділ МДБ. Там її під розписку ознайомили з Указом Особливої наради про довічне заслання для тих, хто відсидів у виправно-трудових таборах п’ять та більше років. Для таких, як вона, вводився особливо суворий режим: чотири рази на день (!) – відмітка в МДБ, заборона віддалятись від місця заслання більше, ніж на три кілометри.
Це був страшний удар. Здавалось, вона залишиться тут назавжди…
Але Това не здалась. Вона працювала у місцевому господарстві, дбала з чоловіком про дітей. Дім Перельштейнів став місцем зустрічі для інших засланих – там вони ділились не лише продуктами, але й історіями свого життя та досвідом боротьби, не давали одне одному занепасти духом.
Това зберегла вірність своїм ідеалам, залишаючись переконаною сіоністкою. Десь у самому потаємному куточку її серця жевріла заповітна мрія – коли-небудь побачити Ерец-Ісраель…
Зі смертю Сталіна в Країні Рад почались зміни. Реабілітацію часів відлиги можна назвати «сором’язливою» – вона не зачепила й десятої долі жертв сталінського режиму, а вся правда про його злочини ще довго замовчувалась. Попри це на свободу з тюрем та таборів вийшли сотні тисяч ув’язнених. В 1955-му, після семи років заслання, Тові нарешті дозволили виїхати з Чумаково. А через два роки сталось те, про що Перельштейни так довго мріяли: вони нарешті отримали дозвіл на виїзд з СРСР – і цього разу на їх шляху не виявилось перепон.
В 1957 році Това ступила на землю Ізраїля. За плечима були три арешти, тюрми, Колима, сибірське заслання, смерть дітей, хвороби, голод… Але вона не зламалась. Навпаки, вона була повна сил та бажання будувати нове життя. Това працювала, виховувала дітей, брала участь в житті місцевої спільноти. Жінка була щаслива – нарешті вона могла жити серед своїх, не приховуючи свою ідентичність.
І все ж таки Това не могла просто забути про пережите в СРСР – як про страшний сон, про щось, що трапилось зовсім не з нею. В її серці все ще лунали голоси її друзів по організації, пісні шомрім, крики наглядачів, плач дітей, що помирали. Її обморожені ноги пам’ятали холод Колими, а на щоці палав ляпас слідчого. Не забувала вона і про рідних купельчан, знищених нацистами в роки окупації. Її спогади вилились у книгу «Пам’ятай про них, Сіоне», що вийшла у 2003 році в Єрусалимі. Ці пронизливі рядки, розповідь від першої особи, з болем про пережите та любов’ю до близьких, друзів і соратників.
В 1995 році Това була нагороджена почесним знаком Єврейської агенції (Сохнута) за активну діяльність в сіоністському русі та надане звання в’язня Сіону. Вона з гордістю носила цю нагороду та вважала її не лише визнанням своїх заслуг, але й даниною пам’яті всім її товаришам, котрим так і не пощастило побачити Ерец-Ісраель…
Това Перельштейн (Рубман) дожила до глибокої старості. Вона побачила, як виросли її діти та онуки, як Ізраїль став сильною та квітучою державою. Вона залишила після себе не лише книгу, але й пам’ять в серцях всіх, хто знав її історію. Її життя – приклад незламної волі, мужності і вірності своїм ідеалам.
16.08.2026
Михайло Кривицький
Переклад українською мовою Ольга Лідовська
Бібліографія та джерела
Перельштейн (Рубман) Това. Помни о них, Сион. Иерусалим. 2003.
Государственный антисемитизм в СССР. От начала до кульминации, 1938–1953 / Под общ. ред. акад. А. Н. Яковлева; Сост. Г. В. Костырченко. М. 2005.
Костырченко Г. В. Тайная политика Сталина: власть и антисемитизм. М. 2003.
Gilboa J. The Black Years of Soviet Jewry. 1939–1953. Boston. 1971.
Gitelman Z. Y. A Century of Ambivalence: The Jews of Russia and the Soviet Union, 1881 to the Present. Bloomington. 2001.
Golden P. O Powerful Western Star!: American Jews, Russian Jews and the Final Battle of the Cold War. Jerusalem. 2012.
Jews in the Soviet Union: A History: In 6 Vols. / G. Estraikh, D. Engel (eds.). N. Y. 2022–2025.
Pinkus B. The Jews of the Soviet Union: The History of a National Minority. Cambridge. 1988.
Ro’i Y. The Struggle for Soviet Jewish Emigration, 1948–1967. Cambridge. 1991.
Slezkine Y. The Jewish Century. Princeton. 2004.
The Jews in Soviet Russia since 1917. Oxford – London – N. Y. 1978.