Невелике українське село Шатура Ніжинського району Чернігівської області розташоване приблизно за півтори години їзди від Чернігова, Конотопа, Броварів – місць, де зовсім недавно відбувались важкі бої Збройних сил України проти значно більших сил противника. Офіційна мета російської армії – «денацифікація» сусідньої країни. Що мається на увазі під терміном «денацифікація» – не зовсім зрозуміло. Ця земля – батьківщина і борців з нацизмом, що бились на фронтах Великої Вітчизняної війни, і героїв, що ризикували своїм життя, рятуючи в роки окупації місцевих євреїв.

Одна з таких героїнь – уродженка Шатури Устинія Іванівна Петренко. Народилась Устинія Петренко в українській селянській сім’ї 1 січня 1908 року. У її батьків, Івана і Марини, було четверо доньок: Меланія, Устинія, Уляна і Євдокія. Устинія була другою по старшинству. Вже з самого юного віку дівчинка почала допомагати матері по господарству та доглядати за двома молодшими сестрами.

Коли Устинії виповнилось 7 років, батьки віддали її в Шатурську семирічну школу. Вчитись дівчинка любила, мала гарні оцінки з усіх предметів, але суворі селянські реалії не передбачали тоді глибокої освіти для жінок – на полі потрібні були руки. В 15 років Устинія почала на повну силу працювати з батьками у досить великому сімейному господарстві.

В 1929 році в Шатурі почалась колективізація. Устинії разом з сестрами і матір'ю довелось працювати вже не на своїй землі, а в ланці колгоспу імені Блюхера, батькові – стати в тому ж колективному господарстві конюхом.

Попри всі труднощі та важкий побут, місцева молодь знаходила час на танці та інші розваги. Юнаки та дівчата знайомились один з одним, дружили; далі справа була за сватами. У 1930 році Устинія обвінчалась в місцевій церкві з односельцем, Михайлом Петренком. Оселились молоді у батьків чоловіка. Через рік після весілля в сім’ї з’явився первісток – Федір. Потім ще два хлопчики: Петро і Григорій. Як не старалась Устинія доглядати діток, жоден з них не вижив – померли в зовсім ніжному віці.

Окрім смерті дітей, подружжя Петренків на початку 1930-х пережили ще один удар – один за одним померли свекруха та свекор. Савелій та Євхимія, що прекрасно ставились до невістки, стали жертвами організованого більшовиками Голодомору.

Цей страшний час краще за все ілюструють вірші народного поета з Шатури Василя Івасенка, засудженого радянською владою за «антирадянську діяльність». Він відкрито казав правду про радянські порядки, а його прості вірші були досить популярні у односельців. Ось рядок одного з віршів, присвяченого місцевим «кулакам», висланим в Сибір чи померлим на малій Батьківщині від голоду: «Маю хату, один куль, але кажуть, що – куркуль».

Втративши до 1934 року трьох дітей і свекрів, Устинія все ж не опустила руки. Так само тяжко працювала в колгоспі дояркою, та ще взяла під опіку осиротілого молодшого брата чоловіка – Васю, що через свій малий вік ще не міг себе забезпечити. Скоро в сім’ю повернувся дитячий сміх: один за одним народились Микола, Григорій та Іван, а в січні 1940-го в Устинії та Михайла з’явилась і дочка – Олександра.

Здавалось, що нарешті чорна смуга в житті Устинії змінилась білою. Але щастя тривало недовго. Прямо перед війною тяжко захворів та несподівано помер чоловік. За ним пішов з життя і син Григорій.

Напередодні Великої Вітчизняної війни Устинія була молодою виснаженою, вдовою з трьома дітьми на руках, що рано посивіла.

Війна прийшла в Ніжинський район восени 1941 року. 13 вересня районний центр був окупований німецьким військом. Нацисти практично відразу почали сплановано нищити єврейське населення. Хапали не лише комуністів, про що повідомляла окупаційна пропаганда, а всіх без виключення: простих робітників, ремісників, службовців, колишніх репресованих і «лішенців».

Новий порядок прийшов і в село. Німці поставили в Шатурі старосту, але колгосп не розпустили. Селяни тепер повинні були здавати сільськогосподарську продукцію вже на потреби «німецької зброї». Один супостат змінився іншим.

Устинія Петренко хвилювалась в першу чергу за долю своїх дітей: як їх прогодувати в умовах війни? Але скоро в її життя увійшло чергове серйозне випробування.

В кінці жовтня 1941 року, пізно ввечері, в двері до Устинії Іванівни хтось тихенько постукав. Господиня впізнала голоси 17-літньої Соні і 16-літньої Віри, доньок своєї знайомої Рахилі Мєдвєдєвої. Дівчатка з мамою до війни купували в Устинії Петренко молоко.

Цю єврейську сім’ю в селі знали всі. Дідусь і бабуся втікачок, Янкель і Двейра Багрічевські, жили колись в Шатурі. В 1930 році всією сім’єю вони переїхали в Ніжин. Під час Голодомору дочка старого Багрічевського, Рахіль Яківна, її чоловік Соломон (Шломо) Маркович та їх дочки Віра (Двейра), Нюся (Неха) і Софія (Соня) виїхали в Білорусь. Повернулись в Ніжин в 1937 році, коли голод в Україні припинився. Шломо Маркович працював в Ніжині склярем, а мати дівчаток була домогосподаркою.

Мєдвєдєви жили в Ніжині на вулиці Другій Покровській, дім № 17. Віра Мєдвєдєва до 1941 року закінчила дев’ять класів Ніжинської середньої школи. Соня, 1921-го року народження, була ненабагато старша за сестру. Відразу ж на початку війни Шломо Марковича Мєдвєдєва призвали в армію і він пішов воювати. Дівчатка з матір’ю залишились в Ніжині.

Захопивши місто, окупаційні війська вже з 15 вересня 1941 року почали формувати органи влади; німці негайно зареєстрували в комендатурі всіх ніжинських євреїв. Нацистська адміністрація і міська управа отримали дані на понад 300 громадян єврейської національності. Євреїв, що проживали в селах, звезли в районний центр під охороною поліції та наказали чекати призначення на роботи. Що буде далі, ніхто не знав. Деякі старші люди згадували, що у Першу світову німці поводили себе коректно, хоча мародерство і розправи, які всі побачили під час боїв за місто, свідчили про те, що нова війна сильно відрізняється від старої. Скоро до міста дійшли чутки про жахіття Бабиного Яру. Про трагедію жителям розповіли кілька киян, котрим вдалось дивом врятуватись від розстрілів і потрапити до Ніжина.