Зима 1941–1942 років видалась страшенно холодною. У Романа з'явились саночки, з котрими він виходив з гетто. Він примудрявся привозити додому то дрова, то десяток картоплин, то небагато борошна. Всі, хто йому давали, сам не їв – беріг для мами, бабусі і Тамари.

Мама в цей час впала в тяжку депресію. Одного разу Рома почув, як вона просить подругу Чіненову, що до війни працювала в аптеці, роздобути отруту – для себе і дітей. У дворі їх дому був хлів, і Рома весь час боявся, що мама там повіситься. Коли вона довго не поверталась, він біг в цей хлів і перевіряв, чи нема її там.

В березні 1942-го їх знайома Клара пропонувала: «Відпустіть Тамару зі мною. Є можливість виїхати в село Тельму, під Брестом. Там німецька організація «ТОДТ» розробляє гравій, потрібні кухарки. Тамара буде сита, у вас одним ротом менше». Мама погодилась. А в квітні з'явилась нова надія: юденрат набирав людей для роботи в садибі Петровічі під Брестом. Мама порадилась з бабусею Рахіллю, і та підтримувала: «Звичайно, їдьте з Ромою. Ми пережили тут таку зиму!».

В Петровічах на них чекали довгий цегляний барак, кухня з велетенською печаткою і двома вмурованими в неї казанами, панський дім з вежками. Управитель, «пан Капелюшник», розподілив людей. Маму взяли кухаркою. Кожен день вона вставала о третій годині ночі чистити картоплю. Іноді Сіму запрошували на панську кухню готувати для гостей. Дружина управителя, дізнавшись що жінка прекрасно шиє, радилась з нею про фасони платтів.

Рому з його другом Венею Курганським поставили пасти свиней. Після похмурого гетто Петровичі здались дітям майже раєм. Вони ганяли стадо в діброву і катались на хряках верхи, збирали під столітніми липами гриби, таємно тягали яйця з-під курей. Рома навіть влаштував одного разу імпровізований концерт перед місцевими – читав вірші, співав «Широка страна моя родная». Протягом літа вони з мамою двічі навідували Тамару – пішки, за вісімнадцять кілометрів. Сестра працювала кухаркою в таборі «ТОДТ», була сита і здорова. Майже щотижня мама вирушила в гетто до бабусі – возила їй продукти.

А у вересні мама сильно застудилась – злягла з температурою під сорок. Тоді в будинку управителя Рома випросив ліки. Мама поступово почала одужувати, але після неї захворів і сам Рома.

В жовтні 1942 року, коли мамі стало краще, вона в черговий раз поїхала на возі у Брест провідати бабусю. Повернулась швидко, сама не своя: «Все, з гетто покінчено!». Їх зупинили ще на підʼїзді до міста – люди, що бігли кричали: «Куди ви?! Там вивозять гетто! Зараз вас вбʼють разом зі всіма! Повертайте!»

Пізніше історики встановлять: за різними підрахунками, в Брестському гетто загинули від сімнадцяти до двадцяти тисяч євреїв.

Управитель маєтку зібрав працівників і брехав їм, дивлячись у очі: «Працюйте спокійно. Вас ніхто не буде рухати. Мені наступної весни потрібна робоча сила. Живіть і не розбігайтесь». Тікати мама не наважилась, хоча Рома і повторював: «Мама, давай підемо – довкола ліси». Вона лише качала головою: «Куди ми підемо – скоро зима».

Енергійний, вічно непосидючий Рома намагався вмовити тікати і Веню Курганського, з котрим пас худобу. Але тихий Веня від ідеї друга теж був не в захопленні: «Ну куди ми втечемо? Нас спіймають потім по дорозі, будуть бити. Вбʼють. А тут пан каже, що не вбʼють. Зі мною буде те ж, що й з мамою». Роздратований Рома сказав тоді не по-дитячому впевнено: «А мене не вбʼють. Я втечу».

…Рано вранці 26 жовтня 1942 року. Ще темно. Жінки, як завжди, збирались вставати о третій годині та готувати їжу. Мама лише очуняла від хвороби, Рома ще лежав в гарячці. Ледве встигли запалити свічки, як у кімнату увірвались поліцаї: «Спати! Спати, не вставати! Сніданку не буде!». Було зрозуміло: планується щось недобре. В тривозі почали одягатись, радитись. Поліцаї закрили двері на вулицю, але на кухню можна було потрапити. Вирішили вилізти через віконечко і зібратись у спільному бараці – хай вже буде, як буде.

Рома, хворий, босий, в одному драповому пальтечку, навіть не встигнувши схопити шапку, проліз разом зі всіма. В спільному бараку вже ніхто не спав. Люди сиділи на нарах, перешіптувались. Пройшло хвилин тридцять-сорок. І раптом у вікна вдарили фари вантажівок. Двері розчинилась. На порозі стояв німець з ліхтариком. Він обвів променем обличчя та скомандував: «Раус, юде!» – «Виходь, євреї!».

Ніхто не хотів виходити першим. Всі позадкували до стіни, втиснулись в щілини поміж нарами. І у цей час Рому ніби щось вдарило по голові. Він згадав свої слова про втечу – ніби не він, а хтось інший йому наказав: «Ховайся! Ти ж казав, тебе не вбʼють!». Рома пірнув під нари – забився у найдальший кут, за валізи та клунки. Навіть мама, здається, не помітила, куди він подівся.

І відразу ж почув її голос. Люди вже посунули до дверей, а вона, здогадавшись, що син десь поруч, сказала голосно, ніби в пустоту: «Якщо вийде втекти, синок, біжи до Тамари. Не забувайте маму». Це були її останні слова…

На пару хвилин все затихло. А потім – постріли, крики, собачий гавкіт. Скоро один з поліцаїв двічі пройшов з ліхтариком вздовж стін – нахилявся, але під нари не поліз. Рома бачив лише халяви його чобіт. Промінь ковзнув поруч. Потім почали забивати вікна: бах! бах! бах! Рома міг опинитись у мишоловці – треба було вибиратись негайно.

Він виповз зі свого сховища. В голові вже виник план: через маєток тікати не можна, там в кожній хаті знають. Значить – лише з урвища до ріки, туди, де випасали худобу. Через лісок обійти маєток, вийти на шосе – і до Тамари. Іншої дороги він не знав.

Він відкрив вікно та вискочив. Біля лівого кута барака стояв поліцай – чи то не помітив, чи то в цю секунду відвернувся. І Рома помчав через двір до ріки, босий по льодяній землі. В ці миті він нічого не відчував: ні холоду, ні хвороби. Тікати, тікати зі всіх сил!

Він взяв лівіше і, обійшовши місце розстрілу, звідки ще було чути крики і постріли, вийшов на шосе. Холодна роса обпікала ноги, мокрі кущі били по обличчю. А за спиною ставало все тихіше…

Попереду зʼявився міст. Рома знав – там чергує патруль. Щось всередині підказало йому: треба йти спокійно та впевнено – не поспішати, але й не стишувати крок. Сонні поліцаї в будці ліниво поглянули на одинокого хлопчика: босий, навіть без торбинки – місцева біднота, що з нього взяти! Далі – перехрестя, вказівник на Тельму. Він звернув з шосе, минув велике село і нарешті підійшов до барака, де жила сестра.

Тамара відкрила двері. Побачила брата – босого, брудного, у подертому пальті, з безумними очими. Вона все зрозуміла без слів, але все ж таки спитала одними губами: «А де мама?» Рома відповів голосом, яким ніколи раніше не говорив: «У нас більше нема мами». Вони обійнялись і заридали.

Коли виплакались, він почав вмовляти сестру тікати разом. Але Тамара, дивлячись на нього зовсім дорослими очима, відповіла: «Ні. Ти повинен йти сам. Ти маленький, тобі не потрібні документи. А мені вже вісімнадцять. Через мене ти загинеш». Вона відвела брата до свого знайомого – молодого священника Василя Волинського. Вони з дружиною заховали хлопчика на ніч.

Зранку Тамара примчала зі світанком: «Рома, йди негайно! Вночі розбіглись полонені, зараз приїдуть карателі!» Вона тицьнула йому черевики на кілька розмірів більше, набиті сіном, картуз з козирком, що тріснув і кусок хліба. Він пішов. А через кілька годин Тамару і Клару з її дитиною відвели до німецьких бункерів, розстріляли в переліску. Про це Рома дізнається лише через двадцять пʼять років…

Він йшов здовж залізниці. В голові виник план – дитячий, наївний, але все ж таки план: рухатись вздовж залізниці на схід і так дійти до фронту. Правда, де в цей час проходить фронт, він не знав. Не знав навіть, що переплутав напрямок і йде назад у напрямку Петровичів.

Три дні Рома блукав лісами і полями, ночував то у хліву на торф’янику, що продувався всіма вітрами, то в копиці сіна. На четвертий зрозумів: ще трохи – і він просто помре від голоду і холоду. Краще вже хай вбʼють, ніж так. Він постукав у крайню хату села Стеброво. Двері відкрила одинока жінка – баба Дарʼя. Хворий, змерзлий і жахливо втомлений, Рома не втратив самовладання і не відкрив правду про себе. Хлопчик розповів заздалегідь придуману легенду: кличуть Рома Калінчук, мама померла в брестській лікарні, батько на фронті. Баба Дарʼя нагодувала його і повела до місцевого війта (начальника волості, куди входили кілька сіл) – просити дозволу залишити хлопчика у себе.

Війт запідозрив брехню: «Ти часом не єврей?». Тут поруч в Петровичах розстрілювали». Рома з награною простотою спитав: «А що таке Петровичі?» – він вже навчився майстерно прикидатись. Війт подзвонив у поліцію містечка Жабінка. Там наказали привезти хлопчину. Скоро Рома опинився в кабінеті начальника поліції Гудими – він керував каральними акціями в околиці. Гудима допитав його і подзвонив у Брест, в лікарню на Шпитальній вулиці – перевірити, чи помирала там якась Серафима Калинчук. Поки в лікарні шукали у списках, Гудима кричав у трубку, сварився. Ромі не повірили: «Схоже, все ж таки єврей. Виглядає як втікач. А якщо ще й звʼязковий?!» – промовив перекладач, хлопець з рожевими щоками якого звали Міша. Відвели хлопчика до пана Едварда – начальника жандармерії району.

Едвард допитував хлопчика через перекладача. Рома повторював одне і те ж: мама померла, тато на фронті. Німець, здавалось, втратив інтерес: «Гут! Скажи, що ми дозволимо йому жити у баби Дарʼї». А потім тихо процідив: «Апшисе, апшисе» – «розстріляти». Рома вловив це слово і все зрозумів. Він вже знав його – на їдиш і німецькою…

Але їх розмову почула Флорія Будішевська – красива, енергійна полька, економка в домі німецьких офіцерів. Вона блискуче говорила німецькою, і мешканці їй довіряли. Вони використовували її як перекладачку, а начальник жандармерії Едвард і взагалі був у неї закоханий. Флорія знала практично все про плани німців і поліції: облави, що готувались і каральні акції, імена провокаторів та схоплених підпільників. Вона співпрацювала з партизанами, її повідомлення допомогли врятувати десятки життів. Одного разу Флорія вмовила знайомого капітана СС звільнити чотири сімʼї (майже дванадцять осіб), яких німці планували розстріляти серед кількох сотень «східняків» Жабінки: «тут мої подруги і вони не повинні нікуди їхати».

Про все це Рома дізнався пізніше. А поки Флорія просила Едварда віддати їй хлопчика на виховання. Начальник жандармерії поступився їй.

Так Рома потрапив у будинок Флорії. Вона викупала його, переодягнула в старенький костюм свого сина Маріана і повісила йому на шию медальйончик з зображенням Божої Матері – він зберіг його і в глибокій старості. В новій сімʼї Рому звали Ромеком – на польський лад. Син Флорії Маріан, кирпатий хлопчина в німецькій пілотці, став йому названим братом. Флорія німцям казала про Ромека що він сирота, син померлої подруги, і веліла йому триматись подалі від молодого, пихатого нациста Шульца. Тому відразу не сподобався хлопчина, а одного разу процідив крізь зуби: «Дас ист кляйн партизан» («це маленький партизан»).

Скоро Рома побував на своїй першій службі в костелі, куди хлопчиків привела Флорія. Він не знав молитов, не вмів хреститись по-католицьки – довелось повторювати за іншими. Флорія допомогла йому вивчити «Отче наш» польською мовою. Цю молитву він запамʼятав на все життя.

Поступово Рома звик до думки про свій дивовижний порятунок – спочатку в нього важко вірилось, як у чергове диво. Освоївшись в новому домі, хлопчик помітив: одна з кімнат завжди залишалась зачиненою. Іноді йому здавалось, що він чує кроки, тиху розмову. Одного разу, сидячи на кухні, він чітко почув голос – грудний, що злегка хрипів, надзвичайно красивий.

Виявилось, що Флорія ховала свою подругу Соню Фефер – останню вцілілу єврейку Жабінки. Соня була фармацевтом, її сімʼя до війни володіла міською аптекою. В останні миті перед знищенням місцевого гетто Флорія встигла попередити Соню. Та втекла, але подітись їй було нікуди. Флорія не придумала нічого кращого, ніж заховати подругу на горищі свого будинку, де постійно квартирували німецькі офіцери.

Одного разу Соня сама вийшла до Роми, обійняла його і сказала: «Хлопчик, ми обидва з тобою жертви. Таких, як ми, вбивають. Якби не ця жінка, ми б вже давно лежали в землі».

Півтора року вони прожили поруч. Соня цілими днями ховалась на горищі і лише іноді спускалась, щоб допомогти по господарству, але вийти на вулицю не могла – дім стояв прямо навпроти будівлі поліції. Навіть коли почались радянські бомбардування і всі тікали в укриття, вона залишалась всередині. Один з німців колись побачив Соню, але Флорія не розгубилась: мовляв, це сестра з Камʼянця, приїхала погостювати.

Начальник поліції Гудима підозрював, що Флорія переховує Соню, і поділився здогадкою з Едвардом. Флорія наважилась і зізналась у всьому своєму прихильнику. Жіноча інтуїція не підвела її: Едвард і цього разу не видав. Він сказав Гудимі, що провів у домі обшук, але нікого зі сторонніх не знайшов.

Настав червень 1944 року. Радянські війська були вже зовсім поруч, до звільнення Жабінки залишались лічені тижні. В один з таких днів Едвард не зайшов – буквально влетів у їх дім, на обличчі його читалась тривога. Підступний Гудима все ж настрочив донос в гестапо на нього і Флорію. Едварда відправляють на фронт, а їй треба негайно йти до партизанів: «Я знаю, що ти повʼязана з людьми з лісу. Я навіть залишу для них ящик з гранатами, щоб цього негідника Гудиму прикінчили. Він зрадив мене. Тепер я можу загинути на фронті».

Але у цей – насправді доленосний – момент Флорію підвела надмірна впевненість в своїх жіночих чарах. Замість втечі вона вирушила в Брест до начальника гестапо. Флорія переконувала його, що чесно вела господарство в домі німецьких офіцерів і не допомагала тим, кого переслідував німецький режим.

Усміхнувшись, полковник вкрадливо сказав:

- Ми вам віримо, пані Будішевська. У нас до вас нема жодних претензій. Їдьте спокійно додому.

І Флорія повернулась в Жабінку – вельми задоволена собою, навіть не думаючи про втечу. А наступного дня біля воріт їх дому зупинився легковий автомобіль з відкритим верхом. З неї вийшли Гудима і високий офіцер в кашкеті з черепом. Гудима різко спитав: «Де Будішевська?». Рому вразив його тон і саме питання – раніше він завжди звертався до господині «пані Флорія». Та вийшла і невимушено поцікавилась, навіщо вона знадобилась зранку панам? Але незвані гості явно не збирались бути любʼязними. Офіцер з неприхованою злістю, російською сказав у відповідь: «Ми не збираємось звітувати перед кожним!».

Флорія повільно зняла фартух. Напевно в цей момент вона, як і Рома, думала про одне: що буде, якщо вони увійдуть в сусідню кімнату, адже там Соня… Але візитери не робили обшуку у домі – вивели під руки господиню та вирушили до машини. В цей момент погляди Роми і Флорії перетнулись: в її очах був відчай…

Рома і Маріан побігли повідомити про те, що трапилось Льолі, сестрі Флорії. Потім повернулись – треба було допомогти Соні. На жаль, та не дочекалась на них. Про її долю Рома дізнався лише через двадцять років. Соня вийшла з міста і вирушила у напрямку найближчого села. Вона була одягнена як селянка, голова замотана в хустину – навряд чи її б впізнали. Соня зустріла поліцая на ровері, і у жінки здали нерви: в паніці вона кинулась в жито. Поліцай, здогадався, що тут щось нечисто, і вистрілив їй навздогін. Соня Фефер загинула на місці…