Меїр Дразнін
189(?) – 1965(?)
Серед багатьох доль, які перемололи жорна сталінської репресивної машини, є ті, про які досі знає дуже мало людей. Такою є і доля Меїра Дразніна – чоловіка, що ще до революції боровся за відродження єврейського народу на його історичній батьківщині. Він пройшов через заслання, табори та підпілля, але до останніх своїх днів зберіг віру у мрію.
Про дитинство та юність (як зрештою, і про все життя) Меїра Дразніна відомо вкрай мало – нема навіть жодного його портрета. Меїр з’явився на світ в 1890-х роках (точна дата також невідома), здобув гарну освіту та з молодих років захопився ідеями сіонізму. Ще до революції він брав активну участь в єврейському суспільно-політичному житті. В цей час визначну роль в ньому відігравали дві течії: сіонізм та соціалізм. Найбільшою єврейською соціалістичною партією був «Бунд» (з їдишу – «союз»). Бундівці цілковито заперечували ідею національного відродження розсіяного єврейського народу та повернення на давню батьківщину. Для них євреї були не нацією, а «національністю без території», що повинна боротись за свої права разом з російським пролетаріатом.
Подібне розв’язання єврейського питання, що по суті, заперечувало саме його існування, – Меїр прийняти не міг. Для нього сіонізм був не просто ідеологією, а справою всього життя. Виступи Меїра в сіоністських клубах рідного йому Києва та інших міст мали велику популярність. Його слухачам також була близькою ідея визволення з неволі та створення своєї держави на історичній батьківщині. В правоті сіонізму їх переконувало саме життя – часто жорстоке та безпощадне…
В кінці ХІХ – на початку ХХ століть страшною та невіддільною частиною єврейської повсякденності стали погроми. Їх жертвами виявились сотні жителів Варшави, Києва, Кишинева, Одеси, Маріуполя, Катеринослава, Ростова-на-Дону, Білостока, Гомеля та багатьох інших міст. Пограбовані будинки, похоронні процесії, покалічені долі … Євреї черговий раз гостро відчули свою безправність та беззахисність. Публічно царський уряд засуджував погроми та обіцяв суворо покарати ініціаторів, але крадькома співчувало антисемітам. Добре відомі слова імператора Александра ІІІ: «А я, знаєте, зізнатись, сам радий, коли б’ють євреїв».
Невідомо, чи постраждала сім’я Меїра від погромів, чи він був їх безпосереднім свідком. Але в тому, що багато про них чув та знав, сумніватись не доводиться. Можливо, жахливі картини закарбувались у його свідомості з дитинства.
Таким чином, для Меїра та його соратників сіонізм був, без перебільшення, інструментом виживання. Всі вони мріяли про гідне та щасливе життя. На додаток, більшість сіоністів того часу були соціалістами в широкому сенсі слова: виступали за демократичну республіку, загальне виборче право та рівність всіх перед законом, подолання бідності, доступні освіту та медицину. Але чи реально збудувати справедливе суспільство на уламках велетенської багатонаціональної імперії, де століттями такий сильний печерний антисемітизм?.. Меїр в цьому сумнівався і, як показала історія, – не даремно.
До початку Першої світової війни з Російської імперії в Палестину виїхало близько вісімдесяти тисяч євреїв – в основному, молодих людей. Багато в чому це заслуга Меїра та його однодумців. Він був одним з визначних організаторів сільськогосподарських курсів «Хахшарат хехалуц». Їх метою була підготовка молодих ентузіастів-халуцим – майбутніх сільгосппрацівників для Ерец Ісраель, що підіймався з багатостолітнього небуття.
Прихильність до сіоністських ідей і до революції, м’яко кажучи, не схвалювалось – царський уряд розглядав їх як загрозу інтересам імперії. А зі встановленням радянської влади становище сіоністів лише погіршилось. Більшовики бачили в сіонізмі «буржуазно-націоналістичний» рух, що заважав будівництву інтернаціонального соціалістичного суспільства. В 1920-ті роки почались перші арешти сіоністських активістів, закривались сіоністські організації, вилучалась література на івриті. В цей час був заарештований та засланий Меїр Дразнін.
Коли він повернувся з заслання, ми точно не знаємо. І як йому вдалось довгі роки переховуватись (і від влади, і від війни), не знаємо теж. Але факт залишається фактом – вдалось. Повернувшись в Київ, Меїр не відмовився від своїх переконань – лише зачаївся, пішов у підпілля. Він продовжив таємно навчати івриту і єврейській літературі, розповідав про новини з Ерец-Ісраель.
Після війни державний антисемітизм в СРСР досяг апогею. В кінці 1940-х – початку 1950-х розвернулась кампанія по боротьбі з «космополітами». Закривались єврейські газети, школи, театри. Був знищений Єврейський антифашистський комітет – його лідерів в 1952 році розстріляли. В той час слово «сіонізм» для радянського єврея було ледве не найстрашнішим звинуваченням. Сіонізм прирівнювали до зради батьківщині, до співробітництва з іноземними розвідками. Сіоністів називали «агентурою міжнародного єврейства», «спільниками американського імперіалізму». Але навіть у такій похмурій, зловісній атмосфері Меїр не здавався і продовжував боротись. Його досвід допомагав йому тривалий час залишатись невловимим для чекістів.
І все ж в 1955 році Меїра знов заарештували. Йому інкримінували статтю 54-10-1 КК УРСР – «антирадянська агітація і пропаганда», конкретніше – «антидержавна підривна сіоністська діяльність». Меїра засудили до десяти років у виправно-трудових таборах з наступним засланням у віддалені райони СРСР.
Десять років у вкрай важких, нелюдських умовах… Для немолодого чоловіка – практично смертний вирок. Але Меїр не збирався здаватись. Він вирушив етапом у табір – назустріч новим випробуванням і новій, несподіваній місії.
Меїр сидів у різних місцях, не всі вони відомі. Але в кінці 1959 року він опинився в Мордовії, у виправному таборі строго режиму № 385/10. Мордехай Штейн – молодий сіоніст, що відбував там покарання, – залишив про Меїра пронизливі спогади. Ось як він описує зовнішність Меїра: «Середнього зросту, старий, хворобливий, шарф довкола шиї. Спокійний, добрий погляд очей з запаленням. Смагляве обличчя, що світилось мудрістю та досвідом. Розмовляв тихо, поважно, ніколи не сперечався. Люди, що з ним спілкувались все більше слухали його і ніколи не заперечували – само по собі рідкість серед євреїв».
Ця коротка характеристика говорить багато про що. «Ніколи не сперечався» – не тому, що був слабкий чи не впевнений у своїй правоті. Авторитет Меїра був таким беззаперечним, що сперечатись з ним нікому не приходило в голову. Його знання, життєвий досвід та внутрішня сила робили його справжнім лідером.
Мордехая вразили широкі знання Меїра в єврейській історії і своєрідному «літописі» сіонізму як її невіддільної частини. Але він був не просто «ходячою енциклопедією». Багато з того, про що Мордехай лише читав чи чув, Меїр бачив на власні очі. Для своїх молодих соратників він уособлював живу історію, зв’язок епох і поколінь. Для них – відірваних від світу та закритих за колючим дротом в’язнів – він став вікном в минуле і мостом до мрії про майбутнє.
Меїр розповідав про давню історію євреїв, про події часів Першого і Другого храмів. Він говорив про високу мораль єврейських пророків – борців за соціальну справедливість і рівність перед законом. Меїр називав їх першими революціонерами в історії людства.
Він оповідав про геройство Маккавеїв, що зуміли у ІІ ст. до н. е. Звільнитись від грецького панування династії Селевкидів і відновити незалежність Юдеї; про легендарного Шимона Бар-Кохбу – лідера останнього відчайдушного повстання проти Римської імперії три століття по тому.
Але особливо яскравими та захопливими були оповідання Меїра про ті події, в котрих він сам брав участь: про один з сіоністських Конгресів і, звичайно, про гостру боротьбу з ідеологами «Бунда» на численних конференціях і форумах в містах України та Білорусії.
«Щовечора ми, група євреїв-сіоністів, зустрічались з ним в нашому «єврейському кутку» і вели довгі розмови, в котрих все більше говорив він. Цікаво та повчально було слухати його. Його знанням в про єврейство воістину не було меж», – згадував Мордехай Штейн.
До Мордехая – наймолодшого з «єврейського кутка» – Меїр ставився з батьківською увагою. Меїр став для молодого соратника наставником – чуйним і делікатним, він не нав’язував своєї думки і завжди був готовим до дискусії.
Особливе місце в житті Меїра займав іврит. Він знав його досконало, і як раніше на волі, продовжував навчати цієї мови своїх соратників в ув’язненні, ризикуючи новим терміном. За колючим дротом, в грубо збитому бараці тихо звучала розмова давньою мовою предків. Кожен такий урок Меїра ставав своєрідним актом спротиву. Кожна вивчена його учнями фраза була маленькою перемогою над системою, що прагнула стерти саму пам’ять про єврейський народ. «…Він давав нам уроки івриту і спонукав нас говорити між собою лише івритом. Його смугляве обличчя при цьому сяяло добрим світлом, і якби в нього були пристойні борода та пейси та ще й на голові тюрбан – був би викапаний пророк», – згадував Мордехай Штейн.
Меїр був великим любителем єврейської музики. На кожній з їх зустрічей група сіоністів табору 385/10 тихо виконувала зворушливі, мелодійні пісні на натхненні вірші поетеси Рахіль Блювштейн. Особливо Меїр любив ліричну «Ал сфат ям Кінерет…» («На березі Кінерета») і яскраву, запальну хору «Гілу гамакабім, гіборей гахаіл, сісу весімху йомам валаіл…» («Звеселіться, маккавеї, герої народу, радійте та веселіться і вдень і вночі…»).
За пропозицією Меїра в день Хануки група сіоністів заспівала всі святкові пісні, що знали. А на завершення – «Хатіква». Гімн Ізраїля виконали стоячи, схвильовані – тихими, урочистими, підсиленими внутрішньою звитягою голосами. Як згадував Мордехай, «у нас у всіх текли сльози, і ми не приховували і не витирали їх…».
Це було справжнє диво. У створеному бездушною тоталітарною машиною пеклі патріоти країни, котрої вони ніколи не бачили, створили і бережно берегли оазу людяності, рідної культури. І в центрі цієї оази стояв Меїр Дразнін – старий, хворий, але безстрашний.
Через якийсь час Меїра перевели в інший табір. Соратники довго згадували його, «сидячи та зітхаючи у єврейському нашому таємному куточку». В середині 1960-х Меїр був звільнений та повернувся в Київ. На жаль на той час його здоров’я було цілковито знищене. Скоро Меїр помер.
Він так і не побачив Ізраїля, але зробив головне: передав свої віру, знання і частину своєї істинно невичерпної душевної сили іншим. Мордехай Штейн зуміє вирватись на історичну батьківщину та збереже пам’ять про наставника та дивовижну людину. Хай ця пам’ять буде благословенна, як благословенні всі світлі мрії та сподівання.
27.07.2026
Михайло Кривицький
Переклад українською мовою: Ольга Лідовська
Бібліографія та джерела
Штейн М. Памяти узников Сиона. Из воспоминаний узника Сиона. Страница памяти. Посвящается узнику Сиона Меиру Дразнину // Сетевой портал «Заметки по еврейской истории». Редактор – Евгений Беркович
Герцль Т. Еврейское государство. Петроград. 1917.
История еврейского народа в России. Том 2: От разделов Польши до падения Российской империи / Под общ. ред. И. Барталя. М. 2012.
Клиер Дж. Д. Российская империя и евреи. Российская империя и евреи: от разделов Польши до падения монархии / Пер. с англ. М. 2017.
Маор И. Сионистское движение в России / Пер. с иврита. Иерусалим. 1977.
Gitelman Z. Y. A Century of Ambivalence: The Jews of Russia and the Soviet Union, 1881 to the Present. Bloomington. 2001.
Jews in the Soviet Union: A History: In 6 Vols. / G. Estraikh, D. Engel (eds.). New York. 2022–2025.
Pinkus B. The Jews of the Soviet Union: The History of a National Minority. Cambridge. 1988.
Ro’i Y. The Struggle for Soviet Jewish Emigration, 1948–1967. Cambridge. 1991.
Slezkine Y. The Jewish Century. Princeton. 2004.