Ланя Едельберг
1912 – ?
В приватній частині Кам`янець-Подільського жила-була одинока швачка. Всі знали її як Анну Сергіївну, але насправді звали героїню нашої історії Ланя Самойлівна Едельберг. 21 лютого 1953 року Ланя Едельберг була затримана Кам`янець-Подільським міським відділом МДБ.
Капітан держбезпеки Матюшин вважав, що Едельберг була «підозрілою особою», і тому затримав жінку до з`ясування. Це незвичайне формулювання доповнювалось не менш дивною постановою на обшук житла затриманої. Чекісти з`явились в дім по вулиці Видрівка № 22-а, де винаймала квартиру Едельберг, разом з представниками Кам`янець-Подільського фінвідділу. Прийшли, як тоді казали, до цеховички: збирались шукати не політичну крамолу, а гроші та речдоки, що свідчили про здійснення економічних злочинів. Жінка ніде офіційно не працювала, займалась продажем чоловічих картузів власного виробництва.
Звичайний рейд, здавалося б, нічого особливого – проти порушниці економічного законодавства. Однак чекістам потрібен був лише привід, щоб влаштувати так званий «зашифрований» обшук. Досить швидко серед документів затриманої були знайдені записи та щоденники, що компрометували. В одному зі знайдених документів так і було написано: «Я – перший ворог цього уряду!»
Едельберг відразу ж заарештували. Їй інкримінували статтю 54-10 ч. II КК УРСР – антирадянська пропаганда і агітація. Заарештовану звинуватили в тому, що вона систематично проводить націоналістичну агітацію, ображає керівників партії і радянського уряду, що, на думку Едельберг, організували гоніння на євреїв.
Арешт такого запеклого ворога радянської влади не був несподіваним. За Ланею Едельберг спостерігали з 1951 року. Жінка думала, що перлюстрація листів після війни вже закінчилась, тому, не приховуючи, написала 28 лютого 1951 року сестрі в Одесу про антисемітизм радянського керівництва. Лист служба поштового контролю МДБ перехопила. Каральний механізм запрацював: з 19 квітня 1951 року на Едельберг завели агентурну справу. За Ланею – об`єктом «Беглянка» («Втікачка») – почали шпигувати секретні співробітники.
В результаті допитів, що відбулись після арешту, чекісти з`ясували, що родом Ланя Едельберг була з містечка Стара Синява, де народилась 12 жовтня 1912 року в єврейській родині Шаміла Едельберга і Фейги Курц. Шаміл Едельберг був бідняком – виготовляв бочки, а його дружина дивилась за численними дітьми і домом.
В 1942 році сестри Лані, Циля і Марьям, загинули від рук нацистських катів. Про матір Едельберг жодних точних відомостей не збереглось: лише дата смерті, все той же 1942 рік. Живою залишилась сестра Соня, чи Сіма-Етя, котрій в 1951 році було відправлене того злощасного листа. Ще одна сестра, Дора, жила в Проскурові, а брат Аврум, що як і батько став бондарем, – в Старій Синяві.
З 1918 року в США проживав брат Едельберг, Берко. Він втік туди в розпал Громадянської війни з групою товаришів, рятуючись від погромників, що вбивали єврейську молодь. Жив в Америці і ще один брат, Яша, але його Ланя зовсім не пам`ятала. Він давно влаштувався там, задовго до Першої світової війни.
До 1928 року жінка жила з батьками, але потім поїхала вчитись на швачку у Проскурівську кустарно-промислову школу. Добре навчившись шити штани, через два роки Ланя переїхала до своїх сестер в Одесу. У великому місті вона швидко знайшла роботу за фахом, на швейній фабриці імені Воровського.
Дівчина, як і її ровесники з небагатих сімей, щиро вірила що Жовень приніс їм звільнення. Жили бідно, але вже не було ненависної риси осілості, єврейська молодь масово йшла в інститути і виїжджала у великі міста. Ланя Едельберг вступила у 1929 році в комсомол і зі всією енергією почала займатись культроботою. Дівчину, що перейшла на роботу в райком комсомолу, помітили. В 1932 році їй довірили особливо важливу ділянку: мобілізували в причорноморське село Дальник на посаду комсомольського культорганізатора Першої одеської машинно-тракторної станції.
Після роботи в селі дівчина вирішила продовжити освіту. Вона вступила на робітничий факультет, а в 1935 році – на перший курс в Одеський індустріальний інститут.
Під час навчання в інституті Ланя познайомилась з хлопцем з українського села – Степаном Ківгіло – з яким в 1937 році розписалась. Навчання вона покинула. Мати комуністичних поглядів дочки не поділяла, а приймати в сім`ї неєврея взагалі відмовилась. Не в захопленні від зятя були й сестри Лані.
Подружжя вирішило поїхати з Одеси у пошуках щастя до Ленінграда. Степан намагався вступити там в Артилерійську академію імені Дзержинського, але іспити не склав. Пара змушена була терміново шукати роботу. В Ленінграді жити було дорого і, знайшовши посаду меліоратора, Степан перевіз молоду дружину на станцію Батецьку під Новгородом. Ідилія тривала недовго. В 1939 році Степана Ківгіло мобілізували і відправили воювати проти білофінів. Увесь Союз читав в газетах і слухав по радіо переможні реляції, але, всупереч офіційній інформації про мінімальні втрати, люди масово почали отримувати похоронки. Взимку 1939 року Ланя Самойлівна отримала страшну звістку про загибель на радянсько-фінському фронті свого чоловіка.
У відчаї молода вдова виїхала назад в Одесу, де знову влаштувалась на фабрику швачкою. Про повернення Лані в Україну знала лише її сестра Циля. Так і прожила жінка пару років, переховуючись від родичів. За кілька місяців до початку війни Едельберг виїхала в Херсон. Там жила її хороша подруга. З початком Великої Вітчизняної війни, в кінці липня 1941 року, подруги вирішили тікати від румунського війська, що наступало. З великими труднощами вони дістались Маріуполя, але загубили одна одну у натовпі. Більше вони ніколи не бачились. Сама Ланя дивом вибралась з міста і потрапила в евакуацію в Нижній Тагіл. В роки війни вона працювала там завідувачкою складу електрообладнання, а з квітня 1943 року – птахівницею на станції Атяшевань в Мордовії.
В 1944 році Ланя Самойлівна вирішила повернутись в Україну. З Мордовії вона приїхала в Колядинецьку сільраду Сумської області, що недавно звільнили від німецько-фашистських загарбників. Там жінка знову повернулась на швейне виробництво. В 1946 році Ланя Самойлівна приїхала до сестри Дори в Проскурів, працювала там на малярійній станції. Можливо, там би й залишалась, якби не сімейна сварка. Звільнившись з малярійної станції та купивши квиток на поїзд, Ланя Самойлівна поїхала в Кам`янець-Подільський.
В Кам`янці-Подільському на неї чекало «зачароване коло». Для проживання в місті потрібна була прописка, але давали її при наявності робочого місця. З роботою в місті були проблеми: в місцевій швейній майстерні вимагали виконувати завищену норму, а платили дуже мало. Жити на ці гроші, сплачуючи за квартиру, було неможливо. Едельберг на прописку махнула рукою і, на свій страх і ризик, вирішила заробляти пошиттям чоловічих головних уборів і жіночих платтів. Шила і продавала нелегально, адже без прописки відділ фінансів міськвиконкому не давав необхідний для цієї діяльності патент. Виходить, не займалась «суспільнокорисною працею» і напряму порушувала радянське законодавство. Так вдова і жила, без прописки і офіційної роботи, до свого арешту.
На допиті 25 лютого 1953 року Ланя Едельберг визнала, що з 1949 року встала на шлях «антирадянських переконань». Це відбулось, за її словами, після вивчення цілої низки тверджень радянської преси про якийсь міфічний космополітизм єврейської інтелігенції. Те, що відбувалось настільки обурило жінку, що вона почала на папері викладати своє незадоволення. І не просто викладати, а детально фіксувати всі факти антиєврейських виступів, які були прямим наслідком державної антисемітської істерії. Єдиний документ, що фіксував конкретні приклади дискримінації єврейського населення, Ланя Самойлівна збиралась надіслати кому-небудь з радянських письменників.
Віддавши багато років життя комсомолу, вийшовши заміж за українця, Ланя Едельберг, звичайно, ніякою націоналісткою не була. Просто вона, як людина розумна і порядна, мала очі і вуха і розуміла, що на єврейське населення України чекає велика трагедія.
«Вчора кілька українських хлопчиків били одного єврейського хлопчика і кричали: “Це за те, що ти ж-д”. – писала в конфіскованому щоденнику Едельберг, – ...Крики “ж-д” неслись на всю площу (при цьому стояли двоє вчителів та шепотілись, але дітям нічого не казали). Діти, що бачили їх посмішки, зрозуміли це як схвалення і... ще більше накинулись на хлопчика». В своїх записах Едельберг не жаліла слів для викриття радянської влади і її політики: «Я від учора не можу заспокоїтись... Ви кричите про американську дискримінацію негрів... але чим же ви краще? Ви точно так само виховуєте мародерів, хуліганів, расистів...»
Ланя Самойлівна писала не лише про те, що бачила на власні очі, але й збирала інформацію у своїх знайомих і родичів. Один з її знайомих розповідав жінці, як отримав більмо на оці. В січні 1942 року, на фронті, він довго стояв на варті. Після сором`язливого звернення до командира з питанням, куди поділась зміна, єврея відразу ж обізвали «ж-ською мордою» і, після шквалу обзивань та антисемітських викриків, був змушений залишитись на морозі до ранку. Відійшовши зранку погрітись до сусіднього вогнища, солдат побачив перед собою того ж командира, який відразу вдарив бійця прямо в око. Солдат щось хотів сказати, щоб виправдатись, але на нього градом почали сипатись удари. І обзивання всіх євреїв.
Завдяки двом бійцям його ж відділення, що симпатизували хлопцеві і прибігли йому на допомогу, командир дав йому спокій. Солдат навіть не подумав звернутись до медсанбату, бо знав – за спробу це зробити, його командир за першої-ліпшої нагоди вистрілить йому в спину.
Друга історія з фронту була ще більш трагічною. «В 1944 році у вантажну машину попросились двоє бійців, земляки-євреї. Один з пасажирів почав розповідати єхидні антисемітські анекдоти, перемішуючи їх з брудними наклепами на весь єврейський народ. Один з євреїв, що їхали у кузові почав заперечувати, а коли ситуація загострилась – отримав в груди чергу з автомата. Шофер зупинив машину і, скориставшись збентеженням, прошепотів другому єврею, щоб той швидко тікав до лісу, якщо не хоче так само отримати кулю». Бандита ніхто не зупинив, і ніхто нікому про інцидент не повідомив.
Ланя Самойлівна, що втратила свого чоловіка на війні, гірко переживала наклепи про те що євреї здавались в полон, абсолютно всі були боягузами та зрадниками. Коли в 1941 році російські та українські солдати потрапляли в оточення, багато хто з них радісно кидали зброю, вирушали до рідних сіл та ще примудрялись гуляти там весілля. Дехто з них і зовсім йшли воювати за німців. Євреї, зрозуміло, такого собі дозволити не могли, але все одно були винні в чужих гріхах.
В 1947 році в Проскурові навіть поширили чутки про банду євреїв, що вбивала християн. У всіх навколишніх селах лише про те і говорили. Був навіть точно названий день суду над «спійманими» євреями. Селяни з`їхались у призначену дату в місто – дивитись, як будуть вішати злочинців – і заспокоїлись лише тоді, коли по радіо виступив голова облвиконкому, який пояснив, що чутки були звичайною легендою. Подібна ситуація повторювалась після війни в області неодноразово. Потім в автобусах кумушки розповідали історії одну неймовірнішу за іншу: про те, як батюшка місцевого храму купив у єврея вино для причастя, а воно виявилось отруєним; про євреїв-вбивць – і все в такому ж дусі.
В документі, що готувала Едельберг, – десятки подібних випадків. Є там і інформація про обмеження кількості єврейських студентів на юридичних факультетах, багато написано про «битву з космополітами» і «викриття» сіоністських організацій в Україні.
Лист закінчується зверненням: «Я вам розповіла кілька фактів про злочини, маленьку частину з котрих тут всі знають, а скільки злочинів я не знаю, а поміж тим вони відбуваються». Під час допитів Едельберг назвала імена письменників, котрим думала надіслати свого листа: латишу Вілісу Лацису чи інтелігенту Василю Ажаєву, колишньому в`язню сталінських таборів. Але у органів була інша інформація: лист призначався письменнику Володимиру Бєляєву, автору відомої трилогії «Стара фортеця», котрий після війни перебував у активній розробці Львівського управління МДБ.
Яснова, основний агент у справі Лані Едельберг, доповідала, що швачка на Бєляєва дуже розраховувала: «Якщо він благородна людина, то хай підніме свій голос на захист євреїв, як це зробив свого часу Золя в зв`язку зі справою Дрейфуса». Про роль Золя у справі французького капітана Дрейфуса, несправедливо засудженого воєнним судом, писав у вересневому випуску 1952 року журналу «Огонек» («Вогник»). За місяць до цього були розстріляні 13 з 15 звинувачених у кримінальній справі Єврейського антифашистського комітету.
Капітану державної безпеки Матюшину однієї заарештованої жінки було мало. Він зі шкіри ліз, щоб створити масштабну змову єврейських націоналістів в Кам`янці-Подільському. Спочатку його зацікавила особистість знайомого жінки, Олександра Кістельбаума, кравця Кам`янець-Подільської прикордонної школи вдосконалення офіцерського складу. З ним заарештована у січні 1953 року бурхливо обговорювала статтю з газети «Правда» про змову «лікарів-шкідників». Ланя Самойлівна настоювала, що повідомлення радянської преси – провокація влади і початок нового хрестового походу проти євреїв.
Кістельбаума взяли в розробку разом з приятелями заарештованої з кашкетної артілі імені Кагановича, Гіршем Дралюком і Міхелем Гольдюком, у яких жінка купувала відрізи тканини для роботи. Часом кравчиня ділилась з ними своїми поглядами на політику, зачитувала їм уривки з Шолом-Алейхема.
Також під приціл органів потрапив майстер, що займався в місті ремонтом примусів, Іцик Лехт. Від Лехта жінка дізналась про зовсім неймовірний випадок, який стався у місті з одним із відповідальних працівників, на прізвище Ферт. Він з дружиною зіграв єврейське весілля, де гості весело танцювали єврейські танці. За це молодого чоловіка відразу ж виключили з партії, а його дружина – звільнена з роботи. Інші містяни відкрито хрестили дітей і вінчались – їм хоч би що. Розумна жінка помітила різкий нахил радянської політики в бік російського націоналізму. І це при тому, що більшовистський вождь Ленін писав: пригнічення інородців, як палка з двома кінцями, била не лише меншості, а й сам російський народ. Після війни всюди пропагувалась переважно великоросійська культура і навіть почали з`являтись православні духовні семінарії. Доходило до того, що авторів книг про узбецьку прозу таврували ганьбою: не відобразили в своїй роботі роль великої російської літератури. Це різко контрастувало з підкреслено інтернаціональною політикою комуністів 1920-х років.
Через три тижні після початку допитів жінка назвала ще одну свою приятельку – Євгенію Гінзбург. Євгенія Мойсеївна Гінзбург працювала викладачем Кам`янець-Подільського педагогічного інституту і читала лекції в міській бібліотеці. Ланя Едельберг була вельми начитаною особою. Ставши постійною відвідувачкою міської бібліотеки, вона регулярно брала участь у різноманітних навколо літературних заходах.
Відгукнувшись одного разу на пропозицію бібліотекарів, Ланя Самойлівна записалась на участь в конференції читачів, де обговорювався роман Миколи Островського «Как закалялась сталь»(«Як гартувалась сталь»). Перед своїм виступом Ланя Самойлівна прийшла на консультацію до куратора заходу – Євгенії Гінзбург. Так і познайомились. Дізнавшись, що Едельберг професійно шиє, викладачка почала у неї замовляти плаття для своєї дочки і обговорювати з нею радянську політику.
Всіх своїх знайомих Едельберг всіляко намагалась вигороджувати. Міністру держбезпеки України Івашутіну проскурівські колеги доповідали: «Едельберг, не заперечуючи своєї злоби проти радянського соціалістичного ладу, намагається приховати свої злочинні зв`язки і однодумців, всю провину взяти на себе». На питання слідства про те, що саме казали з приводу її антирадянських випадів знайомі, Ланя Самойлівна відповідала ніби під копірку: «Зі мною не погоджувались, поглядів не розділяли».
27 лютого 1953 року Едельберг визнала свою провину. Кравчиня зізналась, що планувала підняти на захист єврейського народу суспільну думку. Під час слідства вона уточнила, який уряд мала на увазі в своїх рукописах: «радянський... до якого я повна ненависті». На думку Едельберг, регіональна радянська преса навмисно дублювала ключові антисемітські статті газети «Правда» і «Литературной газеты»(«Літературної газети»). Мета була зрозуміла – розпалювати серед населення радянських республік антисемітські настрої.
За словами чекістського керівництва, під час допитів жінка поводила себе зухвало і відкрито говорила, що думає про порушення прав людини у Радянському Союзі.
12 березня 1953 року тональність відповідей Едельберг частково змінюється. Виснажена нічними допитами, зовсім знесилена, жінка «зізналась», що збиралась знайти антирадянську організацію чи створити власну, в котру планувала залучити вчительку Кам`янець-Подільської залізничної школи Анну Столярчук і свою знайому викладачку-філолога Євгенію Гінзбург. Однак при цьому вона продовжила відводити будь-які підозри від подруг: «В боротьбі проти радянської влади я була одинока». Капітан Матюшин і начальник відділу Кам`янець-Подільського УМДБ підполковник держбезпеки Хлопков добились свого. Пізніше Ланя Самойлівна скаржилась в прокуратуру і у Верховний суд СРСР, що проскурівські чекісти прямим текстом їй заявили: «Не підпишеш протокол про намір створити організацію – переламаємо всі кості і перетворимо на мочалку!»
Ланя Самойлівна відмовилась назвати своє звинувачення радянського уряду наклепом. «Я записувала в блокноти і зошити факти, про котрі мені розповідали і котрі я спостерігала» – жінка навіть у самому відчайдушному стані відстоювала свою думку. «Ви не визнаєте, що це явний наклеп?» – не заспокоювався Матюшин. «Який же тут наклеп, коли я сама була очевидцем, коли кілька українських хлопчиків били одного хлопчика, єврея по національності … В цей же час збоку стояло двоє вчителів і про щось спілкувались.»
В кінці квітня 1953 року Едельберг перевели з Проскурова у Внутрішню тюрму МДБ в Києві. Її справою почав займатись старший слідчий Слідвідділу 4 Управління МВС УРСР капітан Сапожніков. На початку червня 1953 року справу передали до суду.
Засідання у справі Лані Едельберг відбулось 12 червня 1953 року в Київському обласному суді. Жінка визнала себе винною лише частково. Рішуче заперечуючи звинувачення у націоналізмі, Ланя Самойлівна заявила перед судом, що звинувачує радянський уряд в розпалюванні антисемітизму. На останнє питання прокурора відповіла: «Я вважаю, що в уряд, можливо, пробрались вороги, і вони розпалюють антисемітизм».
За сміливість і правду Ланя Самойлівна Едельберг отримала 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна і наступним правопозбавленням на 5 років. У вересні 1953 року жінка потрапила в Карагандинський виправно-трудовий табір, де працювала у рослинництві.
Коли в Радянському Союзі пішла хвиля реабілітацій, справу Едельберг також було переглянуто. 8 червня 1956 року її термін був знижений до 5 років ВТТ без обмеження прав і конфіскації. В зв'язку з тим, що відповідно до чинної тоді а «берієвської амністії» (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 року «Про амністії») всіх засуджених на п`ять років з тюрми звільняли, жінку відпустили на волю.
В липні 1956 року Ланя Едельберг з Караганди виїхала на постійне місце проживання у Львів. З цього моменту сліди хороброї захисниці єврейського народу губляться.
Проте нам відомо, як склалось життя агента «Яснової», роль якої в тому, що посадили Едельберг була ключовою. Вона не лише мала довіру з боку Едельберг, але й у неї були широкі зв`язки серед місцевого єврейського населення. Завербована в червні 1952 року, Яснова змінила агента Музіс, котра з органами була недостатньо щирою та приховувала від них висловлювання Едельберг. Яснова не лише регулярно доносила на свою підопічну, але навіть їздила в Одесу, де жила сестра Едельберг Соня. Ніби випадково напросившись до сестри Едельберг в гості, Яснова запам`ятовувала, що говорилось в домі про радянську владу. Характерно, що Соня, яка ні про що не здогадувалась, як і її сестра, під час допитів свою подругу Яснову всіляко захищала: «...Вона (Яснова) моїх поглядів не розділяла, а пропонувала припинити [розмови] і ввічливо випровадила зі своєї квартири».
Під псевдонімом «Яснова» була прихована кандидатка філологічних наук Євгенія Мойсеївна Гінзбург, що колись познайомилась з нашою героїнею в бібліотечному гуртку. В 1989 році Євгенія Гінзбург очолила літературно-історичний лекторій відродженої єврейської громади міста Хмельницького.
Окрім появи єврейських організацій, перші роки незалежної України були ознаковані реабілітацією жертв сталінського режиму. На Ланю Самойлівну Едельберг поширювалась дія статті 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року.
Чи дожила Ланя Едельберг до цього моменту, ми не знаємо. Але знаємо точно, що вона була чесною людиною, яка не заплямувала своєї совісті. Її щоденник – це навіть не грона гніву, це насіння, що не зійшло при житті автора. Нам відомі імена багатьох літописців злочинів радянського режиму. Сьогодні до них додалось ще одне.
Переклад українською мовою: Ольга Лідовська
Бібліографія та джерела:
• Дело Эдельберг Лани Самойловны по ст. 54-10 ч.2 УК УССР в 1 томе // Государственный архив Хмельницкой области, д. п-28698.
• Контрольно-наблюдательное дело по Хмельницкой (Каменец-Подольской) обл., 3.05.1950‒6.03.1957. ‒ ОГА СБУ, Киев, ф.2, д.2225.
• Копии спецсообщений и докладных записок, 4‒13.03.1953. ‒ ОГА СБУ, Киев, ф.16, д.875(881).