1 грудня 1934 року було вбито Сергія Кірова, головного ленінградського функціонера, члена Політбюро й секретаря ЦК ВКП(б). Почався пошук терористів і змовників. У наче звиклого вже до репресій радянського суспільства похолонуло у грудях. За похоронною процесією потягнувся так званий «Кіровський потік» — хвиля арештів і страт ворогів радянської влади. Співробітники НКВС шукали не лише царських чиновників, колишніх жандармів і поліцейських, а й людей, що колись перебували в опозиційних партіях і організаціях. За Ленінградом незабаром пішли інші міста, кривавий потік захлеснув усю країну.

Каральні органи Української РСР підтримали естафету, розуміючи всю складність свого становища. В Україні особливо масштабно проходили битви громадянської війни, а колишніх членів національних, соціалістичних, сіоністських і буржуазних партій було не злічити.
20 березня 1936 року оперуповноважений Двін, його керівник на прізвище Брук і головний у цій групі, Пейсах Рахліс, керівник Секретно-політичного відділу Управління державної безпеки НКВС УРСР, санкціонували попереднє слідство за справою жителя Харкова Семена Юлійовича Семковського.

На момент арешту академік Всеукраїнської академії наук Семен Юлійович Семковський був професором діалектичного матеріалізму Харківського державного університету. Академіку ставилося у провину, що протягом тривалого часу він був активним учасником контрреволюційної троцькістсько-меншовицької організації, що діяла на території України.
Під час обшуку, що відбувався у квартирі Семена Семковського на вулиці Дзержинського в Харкові, чекістами було знайдено цілий арсенал небажаної літератури. Каменєв, Троцький, Сафаров, Керенський, Зінов’єв та багато інших авторів; деякі з них давно поїхали за кордон, а більшість уже була знищена сталінським терором.

Але брали чекісти не просто «нероззброєного ворога народу», а й двоюрідного брата головного противника Сталіна — Лева Троцького.
Революціонер, філософ і соціолог Семен Юлійович Семковський народився в білоруському Могильові 4 березня 1882 року. При народженні він носив те саме прізвище, що й його більш відомий родич. Батько Семена, Юлій Леонтійович Бронштейн, власник аптеки, був рідним братом батька Троцького, Давида Леонтійовича Бронштейна. У родині Двори й Юлія Бронштейнів, окрім Семена, було ще два сини — Ісаак і Мойсей, а також донька Роза.

Під час навчання в Могильовській губернській гімназії Семен Бронштейн вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії та з головою пішов у революцію. Могильовська гімназія славилася як справжній розсадник вільнодумства: спочатку там навчалися учасники польського повстання, потім — «народники», їм на зміну прийшли прихильники марксистських ідей. Соціалізм обіцяв єврейській молоді зі смуги осілості рівноправ’я, робітникам — гідні умови праці, селянам — землю. Студенти, гімназисти, колишні учні — всі вони гостро відчували несправедливість відсталої монархії Романових.

Закінчивши гімназію із золотою медаллю, Семен вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. У столиці Російської імперії юнак не тільки не припинив своєї революційної діяльності, а став за роки навчання ще більш непримиренним ворогом царизму. У 1905 році, коли вибухнула Перша російська революція, що почалася після розстрілу в Санкт-Петербурзі мирної ходи робітників очолюваної священником Георгієм Гапоном, Семен Бронштейн перебував у вимушеній еміграції в Європі. Туди молодий петербурзький помічник присяжного повіреного втік у 1904 році через переслідування поліцією. Взявши партійний псевдонім «Семковський», соціаліст незабаром нелегально повернувся до Росії та пішов у підпілля.

Під час революції Семен Юлійович діяв у Гомелі, потім переїхав на роботу у великоросійські губернії, де згодом був заарештований у справі Ради робітничих уповноважених в Іваново-Вознесенську. Вийшовши через 5 місяців із в’язниці, у 1906 році, Бронштейн-Семковський став членом меншовицького крила Петербурзького комітету РСДРП. Після чергового суду й вироку — пів року в’язниці — підпільник знову втік за кордон.
Після «третьочервневого перевороту» останні осередки хвилювань і страйків в імперії було придушено. Російські соціалісти вирішили переглянути свою тактику й були змушені діяти переважно в Європі. Перебуваючи від кінця 1907 року в Швейцарії, Семен Юлійович познайомився там зі своїм двоюрідним братом з України, Левом Бронштейном, і почав працювати в його нелегальній газеті для робітників «Правда». У першу редакцію газети, окрім Троцького та його кузена, входив ідеолог українського соціал-демократичного союзу «Спілка», майбутній радник української дипломатичної місії УНР у Великій Британії Маркіян Меленевський, син сімферопольського купця-мільйонера, який став згодом радянським дипломатом, Адольф Іоффе, а також міністр праці Тимчасового уряду Росії та великий партійний діяч Матвій Скобелев.
У 1912 році Семковський став секретарем організаційного комітету так званого «Августовського блоку». В межах цієї структури Троцький намагався об’єднати наявні в ті роки у формально єдиній Російській соціал-демократичній робітничій партії фракції та напрями, що ворогували між собою.

У своїх спогадах Лев Троцький не згадував про роль двоюрідного брата у виданні газети, хоча Семковський був одним із її редакторів і основних авторів статей. У Відні, куди після видання перших номерів переїхала редакція «Правди», Семковський жив з Троцьким в одному будинку, часто-густо консультуючи кузена з теоретичних питань. Це мовчання Троцького пояснюється тим, що ще до революції 1917 року їхні шляхи з кузеном розійшлися. Політичні розбіжності Семковського й Троцького поступово призвели до гострої сварки й подальшого охолодження стосунків. Родичі та колишні соратники перетворилися на клятих ворогів. Майбутньому голові Реввоєнради СРСР Троцькому, який перейшов після приїзду в Росію, у червні 1917 року, в табір більшовиків-ленінців, згадувати про співпрацю з ярим опонентом більшовизму було невигідно.
За роки своєї революційної діяльності Семковський встиг побувати в польській, австрійській, німецькій соціалістичних організаціях. Активно займаючись політикою, він не забував і про свою освіту. У 1909–1910 роках політемігрант відвідував курси фізики при Цюріхському університеті, постійно проводив вільний час у публічних і університетських бібліотеках. В еміграції Семковський познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Наталією Григорівною Шер (партійний псевдонім — Ірена Ізольска) — діячкою марксистської партії «Соціал-демократія Королівства Польського й Литви», літераторкою й перекладачкою.

Під час Першої світової війни Семен Юлійович входив до складу закордонного секретаріату групи меншовиків-інтернаціоналістів, які виступали проти війни. Зблизившись із Юрієм Мартовим, він співпрацював із паризькими газетами «Голос» і «Наше слово», а в 1915–1917 роках редагував «Звістки закордонного секретаріату організаційного комітету РСДРП», що видавалися в Цюріху.

У 1917 році, після Лютневої революції, Семковський повернувся з дружиною зі Швейцарії до Росії, де став членом ЦК партії меншовиків. Член передпарламенту, дорадчого органу при Тимчасовому уряді, Семен Юлійович не сприйняв більшовицький переворот.

Рятуючись від своїх політичних опонентів, у 1918 році він опинився з дружиною та однорічним сином, Юлієм, у Києві. В українській столиці Семковський викладав в університеті, постійно наражаючись на небезпеку з боку протиборчих сил. Коли в серпні 1918 року визначний соціаліст Павло Аксельрод написав відкритого листа «До соціалістичних партій усіх країн», в якому звинуватив більшовиків у жорстокому терорі, Семковський повідомив Аксельроду про те, що в Росії вважають його працю «надзвичайно важливою та цінною».

У серпні 1919 року Київ було захоплено «Збройними Силами на Півдні Росії» генерала Денікіна, й Семена Юлійовича одразу ж заарештували. Чималий час він провів у застінках. Коли в грудні 1919 року до міста увійшли більшовики, його заарештували повторно, а у 1920-му засудили революційним трибуналом Києва — нібито за організацію допомоги денікінцям. Семена Юлійовича було позбавлено виборчих прав та вислано до Харкова.

Після висилки Семковський неодноразово намагався виїхати з радянської України, але шлях за кордон був для нього закритий. У 1921 році меншовика амністували, але офіційно заборонили займатися суспільно-політичною діяльністю. У 1923 році він змушено «оформив розлучення» з меншовизмом. Розмежування було представлено у вигляді статті «Уроки революції», в якій автор усе ж не втратив нагоди зауважити, що побудова соціалізму в окремій країні — це утопія.

Семен Юлійович цілком перемкнувся на свою другу пристрасть — викладацьку діяльність. Він очолив у Харківському держуніверситеті кафедру діалектичного матеріалізму, згодом працював там само на кафедрі історії європейської культури. У 1926 році Семковський став науковим співробітником Української академії наук, паралельно працював в Академічному центрі Наркомату освіти України. Одне з основних його дітищ — журнал «Наука на Україні».

У Харкові колишній революціонер організував міський філософський семінар, куди безнастанно запрошував провідних філософів, фізиків і математиків. Семен Юлійович одним із перших спробував розтлумачити філософські аспекти теорії відносності Альберта Ейнштейна з позицій матеріалістичної діалектики.

Разом із дружиною, Наталією Григорівною, він перекладав російською мовою класиків матеріалістичної філософії, видавши низку теоретичних робіт: «Людвіг Фейербах (1804–1872)», «Нарис матеріалістичної філософії» (1922), «Етюди з філософії матеріалізму» (1924), «Теорія відносності» (1925), «Діалектичний матеріалізм і принцип відносності» (1926).

Незважаючи на звання, родина Семковських жила в Харкові доволі скромно. За спогадами відомої хімікині, Мальвіни Розенберг, усі життєві обставини свідчили про те, що питання побуту в Семковських були не на першому місці. У квартирі були лише найнеобхідніші меблі й нескінченні полиці з книгами. Одного разу дружина Семковського, Наталія Григорівна, навіть похвалилася Розенберг, продемонструвавши їй куплений набір ложок: «Ми обростаємо побутом!».

Слідство добре знало, що двоюрідний брат Троцького давно відійшов від політики, але до більшовиків ставився критично. На першому ж допиті, 20 березня 1936 року, слідчий Брук вимагав від Семковського зізнатися — в тому, що академік очолив «троцькістсько-меншовицьке підпілля» та втягнув туди наукову інтелігенцію. Відповідь була: «Ні, не визнаю». На допомогу чекістській зграї наспіли «свідчення» професорів і викладачів університетів і вишів — усього 16 людей. Усі вони були фігурантами так званої «справи професорів», яку НКВС УРСР розгортало проти інтелігенції.