В 1937 році у Йосифа та Лідії народилась дочка Рита.

До того часу Йосиф вже був достатньо відомим архітектором. Він став співавтором таких проектів, як Дім полярників на Нікітському бульварі та будівлі Вищої школи міліції на Садовій-Кудринській вулиці в Москві, за його участі були розроблені генеральні плани міст Алмати, Новомосковськ, Павлово та Чусова. Йосиф Длугач брав участь у створенні проекту Дому Советів в Енгельсі, в плануванні центральної частини Нагорного району Баку, проектах в Алма-Аті, Звенигороді, Дзержинську, Москві, писав статті про архітектуру, був членом Союзу архітекторів, дуже багато малював, фотографував. Працював у різних жанрах. У спадщині Йосифа залишились чудові акварелі, графіка, скетчі, шаржі, реклама та плакати.

В 1938 році сім'я Длугач переїхала з Малої Татарської на вулицю Горького, в дім по сусідству зі знаменитим Єлисєївським магазином, до старшої сестри Лідії, Маргарити. Муся, як звали Маргариту вдома, була заміжня за Максом Діжуром, високопоставленим працівником Наркомату харчової промисловості, котрий також запускав в Уссурійську МЖК (масложиркомбінат та отримав від Мікояна квартиру в самому центрі міста.

Переїзд став своєчасним збігом. Сім'я Длугачів з новонародженою дочкою жила у напівпідвалі, і старша сестра Лідії, у котрої не було своїх дітей, вирішила, що немовля не може жити в таких умовах та перевезла їх в свою квартиру. Щойно вони переїхали, як по наклепницькому звинуваченню в антирадянській терористичній діяльності був заарештований та розстріляний Макс Діжур. Мусю теж заарештували, але швидко відпустили. Вона ніколи й нікому не розповідала, чому та як це сталось. Діжур посмертно був реабілітований в 1956 році.

В новій квартирі були дві великі кімнати, в одній з котрих знайшлось місце для рояля. Йосиф, що все ж таки був професійним піаністом, музику не покидав і у вільний час з задоволенням грав.

Передвоєнні роки виявились для Йосифа плідними – він взяв участь у розробці кількох значних проектів і опублікував низку статей в журналах «Строительство Москвы» («Будівництво Москви») і «Архитектура СССР» («Архітектура СРСР»). Коли почалась війна, він добровільно пішов у військкомат, хоча у нього була бронь. За сімейною легендою він сильно посварився з дружиною та пішов на фронт їй на зло, зрештою, що б там не сталось, він про своє рішення жодного разу не пошкодував, що чітко видно з його листів додому, що збереглись. Перед призовом він встиг провести дружину та доньку в евакуацію. Спочатку вони вирушили у Свердловськ, потім в Чимкент, разом зі Спілкою архітекторів.

Майже відразу Йосиф опинився на Смоленському напрямку в інженерних військах. Тут наступала німецька група армій «Центр», а частини Червоної армії відчайдушно намагались пригальмувати просування противника до Москви. На початку серпня лінію фронту на схід від Смоленська вдалось на якийсь час стабілізувати. В очікуванні майбутніх успіхів у 50-ї армії, що готувалась до наступу, була створена посада уповноваженого по збору трофейного інженерного майна. На цю посаду було призначено старшого лейтенанта Йосифа Длугача.

«В нас в ці дні затишшя, обидві сторони «освоюють» свої можливості, – розповідав Йосиф в листі від 21 серпня. – Я теж не втрачаю час даремно і доводжу до ладу своє «господарство». Воно не маленьке, це господарство: багато возів, багато коней і багато цінних вантажів, за котрими доводиться слідкувати безперервно… Підрозділ, котрим я командую, стоїть приблизно за 8-10 км від передових наших позицій (так належить за штатом). Мені ж часто доводиться виїжджати на передній край, звідки я щойно повернувся після денної поїздки».

В листах Йосиф ні на що не скаржився жодним натяком – можливо, не хотів хвилювати рідних, чи через цензуру. Але немає жодних сумнівів у тому, що він, інтелігент, художник та музикант, успішний професіонал та батько сімейства, що залишив затишний дім в самому центрі Москви, стійко та впевнено звикав до труднощів війни. «Життя воєнне, фронтове, стає все більш зрозумілим та знайомим, – писав він у тому ж листі до Ліди. – Якщо у перші дні було важко орієнтуватись, то вже зараз я досить легко виходжу з різних випадків, у які потрапляю. Тільки вчора вночі досить організовано переїхали на нове місце, оскільки попередню стоянку викрив розвідник ворога і я, щоб уникнути різних непорозумінь, вирішив «змінити квартиру». Нова квартира розташовна в сухому сосновому лісі, з хорошим листяним покривом зверху, і ми доволі вдало тут розташувались. Тільки ночі надто темні, і ти, дорога, можеш собі уявити, як в таку темну, глуху ніч в повній тиші запрягаються коні, вивозяться вози, шикується на дорозі вся моя піша та кінна команда та тихо рухається з тим, щоб так же тихо та нечутно піти до лісу та у іншому місці розташуватись, зрозуміти навколишні обставини, замаскуватись, затаїтись, щоб не було видно, чути та помітно… Це одне з моїх завдань – бути непомітним та зберегти все, що мені довірили і поки я справляюсь непогано».