Йосиф Длугач
1902 – 1941

автор: Длугач Ліка
Переклад українською мовою Ольга Лідовська
Йосиф Длугач народився в 1902 році у місті Хмельник на Поділлі. Його батько, Лейб, був багатим підприємцем, власником високотехнологічного автоматизованого млина. Це був поширений серед східноєвропейських євреїв бізнес. До початку ХХ століття їм належало 365 млинів.
У Лейби Длугача, купця другої гільдії, було шестеро дітей. Доньки Софія та Раїса здобули чудову домашню освіту, обидві вдало вийшли заміж. Всі четверо синів закінчили вищі навчальні заклади, ставши фахівцями – відповідно до уявлення батька про їх призначення. Старший, Олександр, вивчився на юриста, Михайло – на інженера, Володимир – на економіста, а молодший, загальний улюбленець Йосиф (вдома його називали Юзеком) – на архітектора. Цікаво, що всі діти спочатку переїхали з батьками з Хмільника у Вінницю, звідти вже своїми власними шляхами потрапили до Києва, а до кінця 20-тих років всі опинились у Москві, що врятувало їх та їх родини від Голокосту.
В Києві Йосиф вступив до консерваторії по класу фортепіано. Юзек був перфекціоністом, та його нескінченно дратувало, що він на може взяти більше октави: у нього були дуже маленькі руки. Тоді він вчинив так само, як і його батько, від якого успадкував любов до музики – надрізав на обох руках перетинки між великим та вказівним пальцями, щоб збільшити ігровий діапазон.
Ця ж риса характеру на третьому курсі консерваторії направила Йосифа на архітектурну стезю. Ймовірно, зрозумівши, що видатним піаністом він стати не зможе, а на менше він не згоден, Юзек повернувся до того, що його завжди захоплювало і що йому завжди вдавалось легко та завиграшки.
Він з дитинства любив малювати, і в сім’ї за ним закріпилась репутація художника. З того часу збереглись його веселі ілюстрації до гумористичного журналу «Шестерня», котрий видавали брати Длугач з друзями. «З жахливої круговерті / ми вийшли – / «шість» залізних іскор, - виголошував вірш на першій сторінці. – / Світів сліпого хороводу / хай яскравіше запалає диск!» Написані понад пів століття тому фейлетони і зараз викликають усмішку, але головною прикрасою газети стали, безумовно, малюнки Йосифа. Його іронічні та живі ілюстрації, попри юний вік, виглядали абсолютно професійно.
«Друже-читачу, ми зворушили тебе над тим морем чисто-братського старання, котре вклав Длугач Юзя, ілюструючи Длугача Володю», – говорилось у завершальному зверненні редакції. Володимир Длугач, автор опублікованих в «Шестерні» віршів та фейлетонів, пізніше став письменником, сценаристом, автором популярних дитячих оповідань «Маестро Воробушек» і «Трійка без трійки», а також путівника «Огляд Москви».
В 1926 році Йосиф перебрався з Києва в Москву і вступив до Вищої художньо-технічний інститут (ВХУТЕІН); обравши ахітекторський факультет, він потрапив на курс видатних майстрів Константина Мельникова та Миколи Ладовського разом з майбутніми метрами радянського зодчества Євгеном Йохелесом і Анатолієм Каплуном. Навчання було надзвичайно цікавим. Панівними стилями в архітектурі були тоді конструктивізм та раціоналізм, та гарячі суперечки між їх прихильниками та противниками часто кипіли прямо в інститутських аудиторіях.
Входження Йосифа в професію відбулось стрімко. Вже в 1929 році він у співавторстві з архітектором Леонідом Гріншпуном презентував проект кінотеатру на 1000 місць в Центральному домі Червоної Армії. А в 1930 році в журналі «Строительство Москвы» («Будівництво Москви») вийшла його стаття «Кустарщина і хаос».
Під час навчання у ВХУТЕІНі в житті Йосифа сталась визначна подія: він познайомився з красунею Лідією Герман, котра незабаром стала його дружиною. Її батько був відомим лікарем-педіатром, а двоюрідний брат, Павло Герман – поетом-піснярем, автором знаменитого «Марша авіаторів» («Все выше и выше и выше»), пісні «Кірпічики», романса «Только раз бывают в жизни встречи» та багатьох інших творів.
Лідія була не тільки неймовірно красива, але й мала різнобічні таланти. Випускниця німецької гімназії в Києві, вона чудово малювала, грала в теніс, мала гострий язик та була обдарована також і літературно.
В 1931 році Йосиф відслужив у РСЧА, курсантом у навчальному батальйоні Московської Пролетарської стрілецької дивізії. Друг, однокурсник і колега Юзека, архітектор Євген Йохелес, писав: «Пам'ятаю його і бравим курсантом на лівому флангу навчального батальйону в Московській пролетарській дивізії, і вночі, коли він сидів над проектом в майстерні, розташовані у будівлі старого Моспроекту на Ленінградському шосе. В цій будівлі ми разом пережили роки напруженої та радісної роботи».
В 1937 році у Йосифа та Лідії народилась дочка Рита.
До того часу Йосиф вже був достатньо відомим архітектором. Він став співавтором таких проектів, як Дім полярників на Нікітському бульварі та будівлі Вищої школи міліції на Садовій-Кудринській вулиці в Москві, за його участі були розроблені генеральні плани міст Алмати, Новомосковськ, Павлово та Чусова. Йосиф Длугач брав участь у створенні проекту Дому Советів в Енгельсі, в плануванні центральної частини Нагорного району Баку, проектах в Алма-Аті, Звенигороді, Дзержинську, Москві, писав статті про архітектуру, був членом Союзу архітекторів, дуже багато малював, фотографував. Працював у різних жанрах. У спадщині Йосифа залишились чудові акварелі, графіка, скетчі, шаржі, реклама та плакати.
В 1938 році сім'я Длугач переїхала з Малої Татарської на вулицю Горького, в дім по сусідству зі знаменитим Єлисєївським магазином, до старшої сестри Лідії, Маргарити. Муся, як звали Маргариту вдома, була заміжня за Максом Діжуром, високопоставленим працівником Наркомату харчової промисловості, котрий також запускав в Уссурійську МЖК (масложиркомбінат та отримав від Мікояна квартиру в самому центрі міста.
Переїзд став своєчасним збігом. Сім'я Длугачів з новонародженою дочкою жила у напівпідвалі, і старша сестра Лідії, у котрої не було своїх дітей, вирішила, що немовля не може жити в таких умовах та перевезла їх в свою квартиру. Щойно вони переїхали, як по наклепницькому звинуваченню в антирадянській терористичній діяльності був заарештований та розстріляний Макс Діжур. Мусю теж заарештували, але швидко відпустили. Вона ніколи й нікому не розповідала, чому та як це сталось. Діжур посмертно був реабілітований в 1956 році.
В новій квартирі були дві великі кімнати, в одній з котрих знайшлось місце для рояля. Йосиф, що все ж таки був професійним піаністом, музику не покидав і у вільний час з задоволенням грав.
Передвоєнні роки виявились для Йосифа плідними – він взяв участь у розробці кількох значних проектів і опублікував низку статей в журналах «Строительство Москвы» («Будівництво Москви») і «Архитектура СССР» («Архітектура СРСР»). Коли почалась війна, він добровільно пішов у військкомат, хоча у нього була бронь. За сімейною легендою він сильно посварився з дружиною та пішов на фронт їй на зло, зрештою, що б там не сталось, він про своє рішення жодного разу не пошкодував, що чітко видно з його листів додому, що збереглись. Перед призовом він встиг провести дружину та доньку в евакуацію. Спочатку вони вирушили у Свердловськ, потім в Чимкент, разом зі Спілкою архітекторів.
Майже відразу Йосиф опинився на Смоленському напрямку в інженерних військах. Тут наступала німецька група армій «Центр», а частини Червоної армії відчайдушно намагались пригальмувати просування противника до Москви. На початку серпня лінію фронту на схід від Смоленська вдалось на якийсь час стабілізувати. В очікуванні майбутніх успіхів у 50-ї армії, що готувалась до наступу, була створена посада уповноваженого по збору трофейного інженерного майна. На цю посаду було призначено старшого лейтенанта Йосифа Длугача.
«В нас в ці дні затишшя, обидві сторони «освоюють» свої можливості, – розповідав Йосиф в листі від 21 серпня. – Я теж не втрачаю час даремно і доводжу до ладу своє «господарство». Воно не маленьке, це господарство: багато возів, багато коней і багато цінних вантажів, за котрими доводиться слідкувати безперервно… Підрозділ, котрим я командую, стоїть приблизно за 8-10 км від передових наших позицій (так належить за штатом). Мені ж часто доводиться виїжджати на передній край, звідки я щойно повернувся після денної поїздки».
В листах Йосиф ні на що не скаржився жодним натяком – можливо, не хотів хвилювати рідних, чи через цензуру. Але немає жодних сумнівів у тому, що він, інтелігент, художник та музикант, успішний професіонал та батько сімейства, що залишив затишний дім в самому центрі Москви, стійко та впевнено звикав до труднощів війни. «Життя воєнне, фронтове, стає все більш зрозумілим та знайомим, – писав він у тому ж листі до Ліди. – Якщо у перші дні було важко орієнтуватись, то вже зараз я досить легко виходжу з різних випадків, у які потрапляю. Тільки вчора вночі досить організовано переїхали на нове місце, оскільки попередню стоянку викрив розвідник ворога і я, щоб уникнути різних непорозумінь, вирішив «змінити квартиру». Нова квартира розташовна в сухому сосновому лісі, з хорошим листяним покривом зверху, і ми доволі вдало тут розташувались. Тільки ночі надто темні, і ти, дорога, можеш собі уявити, як в таку темну, глуху ніч в повній тиші запрягаються коні, вивозяться вози, шикується на дорозі вся моя піша та кінна команда та тихо рухається з тим, щоб так же тихо та нечутно піти до лісу та у іншому місці розташуватись, зрозуміти навколишні обставини, замаскуватись, затаїтись, щоб не було видно, чути та помітно… Це одне з моїх завдань – бути непомітним та зберегти все, що мені довірили і поки я справляюсь непогано».
Йосиф, як свідчать його листи з фронту, був відкритою та чуйною людиною. «Чим далі, тим більше я знайомлюсь з людьми, які мене оточують, – писав він дружині. – Тут швидко виникають дружба та порозуміння, обумовлені великою спільністю інтересів та труднощами та небезпеками, що переживаються разом. І я дуже радий тому, що тут, і в середовищі командирів, і серед моїх бійців, багато сердечних, простих і хороших людей, з котрими можна впевнено йти разом, знаючи, що завжди від них отримаю повну та щиру підтримку. Точно так само вони можуть розраховувати на мене».
«Я в кожному листі пишу, що почуваюсь добре – це не слова, а дійсно я добре себе почуваю, – переконував дружину Йосиф. – Харчуюсь я добре, майже на кожній стоянці знаходжу пів години та купаюсь у різноманітних річках, та озерцях. Це здається парадоксом, але навіть тут, в безпосередній близькості від передової, ми вишуковуємо час і купаємось (та перемо…) в річечці, котра протікає поблизу».
«За останні дні я поповнив свою «освіту» і почав їздити верхи, що мені дуже подобається, навіть попри природні наслідки у вигляді потертостей на деяких мʼяких місцях та болі в колінах, – розповідав Йосиф в наступному листі. – Крім того, у мене зʼявились «на озброєнні» дві автомашини та, звичайно, я поліз за руль, хоча ці машини – велетенські ЗІСи та користуватись ними фізично досить важко».
В кінці серпня – на початку вересня радянські війська, що тримали оборону в районі Смоленська, розпочали проведення Рославльсько-Новозибківської операції. Це була перша значна наступальна операція Червоної армії після початку війни з Німеччиною. Однією з головних її завдань був розгром 2-ї танкової групи вермахту під командуванням Гудеріана. Йосифа перевели в штаб інженерних військ.
Сам Йосиф розповідав про це так: «Зʼявилась в нашому лісі машина, з неї вийшов високий майор та наказав мені рушити за ним в штаб Армії на постійну роботу там. Зараз я вже сиджу в штабі Армії, попередньо проїхавши вельми великий кусок на автомашині по неймовірних дорогах. Не знаю, на краще це чи на гірше, але мені було щиро сумно розлучатись з людьми, з котрими я добре подружився за той час, і зі справою, що непогано йшла у мене. Тут все по іншому, звичайно, робота, ймовірно, цікава та значно ближча до основного фаху».
50-та армія під командуванням генерал-майора Героя Радянського Союзу Михайла Петрова наступала на Рославль. Однак, як і іншим зʼєднанням Червоної армії в той період, добитись суттєвих успіхів їй не вдалось. Запланований радянським командуванням наступ захлинувся вже в середині вересня. А на початку жовтня 50-та армія потрапила в оточення через глибокий прорив 2-ї танкової групи Гудеріана. Вирвавшись з котла радянські частини намагались, збудувавши понтонний міст через річку Рессета. У створенні цієї споруди, як інженер та будівельник, брав безпосередню участь Йосиф Длугач.
Протягом двох діб через міст йшли частини червоноармійців, що відступали. Але спроба вибратись з котла завершилась трагічно. В жовтні 1941 року на ріці Рессета загинуло близько 90 процентів особового складу 50-ї армії. Був смертельно поранений її командувач Михайло Петров, загинув і начальник відділу інженерних військ Олександр Зубакін – той самий «високий майор», котрий забрав Йосифа в штаб. Старший лейтенант Йосиф Длугач був оголошений таким, що безвісти пропав.
Багато років сімʼя вважала, що Йосиф пропав безвісти під Вязьмою, поки зовсім недавно, завдяки його листам, не вийшли на розповідь родичів майора Зубакіна та не дізнались про перебіг подій.
Останній лист з фронту, котрий отримала Лідія, був написаний 20 вересня 1941 року.
«…У мені немає жодної краплі заздрості до тих моїх друзів, що з тих чи інших обставин залишались на своїх місцях та проводять ночі в метро… Якщо казати щиро, то я без особливих проблем міг залишитись у Дзержинську. Так, власне, планувалось, але я з поваги до самого себе обрав те, що я маю зараз і вважаю, що я правий…
Дуже за тобою та за всіма скучив! – писав Йосиф. – Так хотілося б поглянути на вас, подивитись, як росте наше чудове малятко, що, ймовірно, скоро забуде про моє існування!! Адже скоро мине три місяці з того дня, як я вас проводжав!!! Це дуже важкий спогад, котрий зітреться лише нашою зустріччю знову в Москві… Пиши мені, дорога, не забувай мене і не хвилюйся за мене. Я і надалі вірю в свою щасливу зорю та розраховую на краще».
«Малятко» Рита, ставши дорослою, пішла батьковою дорогою та після Історико-архівного інституту закінчила МАРХІ. Доктор наук, визначний фахівець з конструктивізму, Маргарита Йосифівна Астаф'єва-Длугач все життя присвятила архітектурі. Єдиним її спогадом про батька залишилась фігура невисокого чоловіка в білосніжній сорочці, що майорить на легкому вітрі, яка стоїть на фоні відкритого вікна.
30.09.2026
Список використаної літератури
Документы из семейного архива Лики Длугач.
И. А. Казусь. Советская архитектура 1920-х годов: организация проектирования. М.: Прогресс-Традиция, 2009.
В.Э. Хазанова. Советская архитектура первой пятилетки. М.: Наука, 1980.
Ф. Д Панков. Огненные рубежи: Боевой путь 50-й армии в Великой Отечественной войне. М.: Воениздат, 1984.
Память народа / Подлинные документы о Второй Мировой войне pamyat-naroda.ru.











