Після погрому Лосікам заборонили повертатись в квартиру на Вітебській вулиці. Довелось переселитись в старий деревʼяний дім на Республіканській. До того часу батько став учасником антифашистського спротиву – ще до війни він добре знав Михайла Гебелева, одного з його майбутніх лідерів. Підпільний комітет доручив Вульфу очолити групу з виводу людей з гетто та постачанню зброї. Для виконання завдань Вульф влаштувався в робочу колону на автозаводі в Красному Урочищі. Вдома він ховав зброю. Фріда, звичайно, багато чого не розуміла, але відчувала: відбувається щось дуже важливе та небезпечне. Шестилітня дівчинка постійно відчувала тривогу і страх.

Взимку батька хтось видав. Вульфа встигли попередити буквально за кілька хвилин до приходу гестапо, і він втік із прихованою зброєю. Лазар з Михайлом затаїлись в «малині», а Фріда сховалась в деревʼяному туалеті на подвірʼї. Дору схопили німці: «Де твій чоловік?! – На роботі. – Покажи, де працює». Її запхнули в машину, повезли містом. Не втративши самовладання навіть у такій складній ситуації, Дора тицьнула пальцем в перший ліпший дім: «Ось тут живе хлопець, що з ним працює, він знає». Маленька хитрість спрацювала: машина зупинилась, німці вийшли. Дору залишили одну – і та змогла втекти.

В той день підпільники слідкували за домом Лосіків і бачили, як маленька Фріда сховалась в туалеті. Визволити її змогли лише з настанням темряви. Цілий день дівчинка провела на морозі, без верхнього одягу, і жахливо змерзла. Вона втратила свідомість, а отямилась у якійсь закинутій будівлі, посеред коробок і плетених кошиків. Трохи осмілівши, Фріда почала вивчати свій тимчасовий притулок. Раптом вона завмерла від жаху: посеред зали виявився стіл, а на ньому – обгризений щурами труп жінки. Ця жахлива картина переслідувала її потім все життя, до чотирнадцяти років вона страждала на енурез…

Лосіки і цього разу вціліли, але тепер змушені були приховувати, хто вони. Мама називалась Дорою Шацькою: її дівоче прізвище в Мінську ніхто не знав. Про долю Вульфа, що утік від гестапівців можна було лише здогадуватись. Але одного разу навесні, коли потепліло, до Дори підійшов якийсь хлопець і сказав: «Твій чоловік живий, я тебе приведу до нього». Жінка взяла з собою дочку. Місце зустрічі виявилось у одному з подвірʼїв на вулиці Неміга. Там стояли два старих напіврозвалених будинки з товстими стінами. Провідник свиснув, опустили драбину, і вони піднялись у довгу кімнату, де на розкладачці сидів Вульф Лосік – з величезними вусами, загримований під татарина. Батько сказав: «Завтра я йду з Мінська, мені доручили створити загін». Дора попросила його взяти з собою хоч старшого сина – Вульф погодився, і скоро Лазар опинився в партизанах. А Дора, Фріда і Михайло залишились в гетто.

Якийсь час вони втрьох жили в старій синагозі на куті вулиць Кримської і Татарської. Фріді запамʼяталось, як одного разу вона побачила у будівлі чоловіка та двох жінок. Вони виявились німцями. Чоловік захоплено говорив щось, жестикулював – судячи зі всього, його розповідь була присвячена синагозі і її архітектурі. Маленька Фріда тоді дуже здивувалась: виявляється, існують і німкені! Раніше вона бачила лише німців-чоловіків і майже завжди – зі зброєю…

Але подібних – світлих і по-дитячому наївних – спогадів про життя у гетто памʼять Фріди зберегла небагато. Куди більше спогадів болючих. 29 січня 1943 року її брат Михайло Лосік, котрому йшов сімнадцятий рік, вийшов зранку в робочу колонну і не повернувся. Лише через багато років з газетної статті Фріда дізналась, що 29 і 30 січня 1943 року в гетто відбулась серія облав. Всіх, кого схопили розстріляли у дворі тюрми на Володарського, а трупи вивезли в концентраційний табір Тростенець під Мінськом і спалили. В памʼять про брата Фріда потім не раз приносила до воріт тюрми квіти…

Одного разу з ровесниками вона опинилась в середині облави. На їх очах розстріляли вісімнадцять дівчат, завʼязавши їм очі. Фріда та її маленькі приятелі тоді не сумнівались: вони наступні, але Бог вберіг їх. Під час одного з погромів у велику «малину» набилось людей шістдесят, і дорослим довелось задушити трирічну дівчинку, щоб та їх не виказала плачем; потягнулись і до Фріди – але мама зупинила сусідів, в голосі її було чути лід: «Вона буде мовчати». Запамʼяталось Фріді і як після чергової облави по вулиці Мʼясникова текли справжні ріки крові…

Після війни Фріда іноді задавала собі питання, в котрому жевріла боязка надія: а чи не здалось їй все це – можливо, у всьому винна просто гра дитячої уяви? На жаль – бесіди з вцілілими вʼязнями Мінського гетто незмінно підтверджували: пережита нею реальність значно страшніша за найжахливіші нічні кошмари…

Одного разу, коли робочу колону Дори вели по «російському» району, якийсь чоловік сказав їй, що допоможе вибратись з гетто. Вона погодилась, але настояла на тому, що спочатку вивезуть Фріду. Домовились тікати через другі ворота гетто на вулиці Флакса – зазвичай там було менше німців і поліції. На Дору з Фрідою чекав селянський віз. Мати з дочкою ховались цілий день і нарешті дочекались миті, коли поблизу нікого не було – дівчинка кулею кинулась до підводи.

На ній вже сидів хлопчик років чотирнадцяти, звали його Міша Шнейдер. Виявилось, його старший брат Єфим служить в партизанському загоні, створеному батьком Фріди. Селянин, що керував возом, привіз їх в село Узляни в Пуховицькому районі.

Там Єфим Шнейдер відвів Фріду в якусь хату. Ледве горіла одинока скіпка, і у напівтемряві дівчинка не відразу помітила хлопця, що спав на купі шмаття. Єфим розбудив його зі словами: «Гей, Лазар, я твою сестричку привів!». Фріда обімліла, а брат обійняв її…

Вдвох вони вийшли з хати. Лазар раптом спохмурнів, в очах його зʼявились сльози. Брат не витримав і розридався: «Мішки, Мішки нашого нема!». Фріда злякано дивилась на нього, не відразу усвідомивши, про що мова…

Що трапилось з їх Мішею, не знав тоді ніхто. Однак Лазарю приснився сон: Фріда з Мішею стоять в якійсь черзі, побачили Лазаря – і чомусь біжать від нього. Лазар наздогнав сестру, але брата наздогнати не вдалось. Тоді він і зрозумів: Міші більше нема серед живих…

Фріда згадувала потім, що та ніч виявилась однією з найстрашніших в її життя: радість від зустрічі зі старшим братом в одну мить змінилась похмурим передчуттям. Дуже налякав її і вид Лазаря – міцного девʼятнадцятилітнього хлопця, що зазвичай не падав духом і був впевненим у собі, але тоді просто ридав.

На світанку Лазар з групою підривників вирушив до станції Міхановичі. Фріду передали якомусь пастухові з села Озерищіно. Імені його Фріда так і не дізналась. Цей чоловік – «праведник з праведників» – пізніше вивів з гетто її маму і ще десять євреїв. Він загинув в облаві в районі Червенського базару.