На початку березня 1943 року Єха і її подруга Фаня Каплан, та сама, з якою вони вже намагались тікати рік тому, знову вирушили в ліс. Цього разу їм пощастило: вони зустріли партизана з Старого Села, що привів дівчат в загін.

Скоро Єха повернулась в гетто, переодягнена в селянку – в кольоровій курточці, чорному жакеті зі штучного хутра і широкій спідниці, з кошиком яєць і банкою сметани. Вона з гордістю оголосила: «Я тепер партизанка! Мене взяли в загін! І прийшла я в гетто за завданням командування!» Рідні не могли повірити очам, щастю не було меж.

Єха прийняла рішення: «Хто готовий – йдемо цього вечора». Збирались швидко. Єха інструктувала: взяти лише найцінніше – золото, кульчики, брошки, щоб поміняти у селян на зброю; йти вночі, дотримуватись дистанції, не губитись. Абрам з двоюрідною сестрою Гіндою почали повідомляти надійних друзів і знайомих, що давно мріяли піти до лісу. То були свої, перевірені суворим життям в гетто люди: Янкеле Купер, Хаїм Гольдін, Бета, Лариса, Гришка-танцівник.

Коли стемніло, в різних місцях, невеликими групами пірнали під колючий дріт і виходили через російський район. Абрам одягнув нову зимову шапку-ушанку і підняв повище комір, щоб не виділявся «єврейський» ніс. Взагалі він одягнувся як можна краще – за легендою, російського нареченого вели до нареченої під руки дві її подружки.

Пройшли дванадцять кілометрів. Єха падала з ніг від втоми – не спала пнад дві доби, жінки допомагали їй йти. Нарешті добрались до Старосельського лісу; місцями ще лежав сніг, було вогко і холодно. Здригались і від кожного шурхоту, здалеку чути було виття вовків. Коли нарешті настав світанок, вийшли на галявину – вдалині побачили хати. Страхи нічного лісу відступили, але Єха зупинила: навпаки, середи людей треба бути особливо уважними. Вона з двома дівчатами пішла на розвідку в село, решта затаїлись в лісі. Але все обійшлось: карателів в Старому Селі не виявилось.

Втікачам надала притулок жінка, повʼязана з партизанами. Вона порадила шукати зброю в лісі – там Абрам і його друзі з часом знайшли багато всякого і різного: затвори, стволи, обойми з патронами, сумки від протигазів. Нашому герою попався ціленький карабін, змазаний жиром. Абрам прикріпив до прикладу ремінь, знятий зі штанів, і подпоясався мотузкою. Гордий і щасливий, юнак відразу відчув себе дорослим.

Потрапити до загону виявилось не так просто: партизани бували в Старому Селі доволі рідко, до того ж рядові «месники» не мали потрібних повноважень. Але одного разу Абраму пощастило. В Старому Селі зʼявився комісар Іван Петрович Казак, що раніше взяв до загону Єху. Абрам, побачивши його, підійшов і попросився. Казак спитав: «А що ти в нас робити будеш?» – «В розвідку ходити. У мене і карабін є!» – вигукнув Абрам. Комісар усміхнувся і наказав зарахувати його до загону.

Мама, що спостерігала за цією сценою, заплакала: «Йди, йди, мій синочку! Хоч ти і Єха зможете помститись за все і за всіх».

У перший же день Абрама поставили на варті на околиці села Лісовщина. Досвідчений партизан навчив користуватись карабіном: показав, як заряджати і розряджати, як цілитись та доглядати за зброєю. Абрам простояв на варті годин пʼять – здавалось, пройшла ціла вічність. Їсти хотілось неймовірно. Нарешті прийшли двоє партизанів, один змінив його. Змерзлого Абрама, що падав з ніг від утоми відвели до штабу, нагодували жирним картопляним супом з мʼясом. Їв він без кінця – все не міг наїстись. Потім непомітно напхав мʼяса в кишеню, прорізавши підкладку – як, бувало, ховав їжу в гетто. Попросився в командира навідати маму з двоюрідною сестрою Гіндою, відніс їм буханку хліба. Маму потім він не бачив рік, майже до самого звільнення – але знав, що вона жива.

Партизанські «будні» були під завʼязку забиті подіями. Абрам брав участь в розвідці на станції Олехновичі, зʼясовував графіки німецьких ешелонів. Під час нальоту на Воложинську поліцейську дільницю юний Рубенчік виявив особливу мужність: першим увірвався в хату очільника місцевих колаборантів і, не давши опамʼятатись, взяв в полон його і його брата. Потім воложинські «язики» надали неоціненну допомогу у виявленні зрадників.

Партизани дуже допікали німцям, і гітлерівці, прагнучи цілковито розправитись з ними, в якийсь момент заблокували пущу: загони опинились в щільному оточенні. Абрама і ще кількох хлопців (серед них були його старі друзі Янкеле Купер і Хаїм Гольдін) поставили на варті. Старший, Ваня Хохлов, пішов по їжу і пропав. Три доби вони сиділи майже без їжі, слухали постріли. Потім пішли в напрямку табору, але там вже були німці. Рушили до болота – єдиного місця, куди гітлерівці боялись пхатись. Комарі заїдали на смерть, часом хлопці йшли до грудей в трясовині. Через пʼять діб, змучені, нарешті зустріли партизанський загін. Абрам так ослабів, що його несли на саморобних ношах. Двоє колишніх військовополонених – Костя Рожков з Саратова і ще один хлопець, з Кубані, – тягнули його крізь болота, не дали загинути.

Але в партизанському житті траплялось різне. Одного разу підпилий партизан спробував виміняти у Абрама його карабін, а коли юнак відмовився – притиснув до стіни та вихопив пістолет: «Ах ти, жиденя! Рахую до десяти: раз… два… три…». Врятувала безстрашна Єха: зі всієї сили вдарила пияка по руці прикладом автомата, і той впав на землю з переломом.

Абрам згадує ще один приклад жахливого антисемітизму. Після успішної акції (вдалось пустити під укіс німецький ешелон і надовго затримати рух залізницею) партизани з радості випили та повертались в загін через ліс возом. Конем керував єврей Підберізкін, позаду нього сиділи троє. Пʼяний партизан Козлов тихо запропонував «кокнути цього ж*да», а його приятель, що теж був під мухою, не сперечався: «хочеш – кокни. І хрін з ним». Пострілом Підберізкіну знесло пів голови. Жах того, що трапилось, отямив партизан, мужики моментально протверезіли. Але, боячись покарання, командир відділення вирішив замʼяти інцидент: повідомили, ніби то Підберізкіна вразила німецька куля. Однак в цей час партизанський рух вже був достатньо організованим, у великих обʼєднаннях діяли особісти, та й вся історія викликала велику підозру. Проведене розслідування встановило істину. Учасники цієї історії не змогли відкрутитись і дали детальні свідчення. Командира відділення, що приховав правду розстріляли, а вбивцю – судячи зі всього, переконаного антисеміта, – с ганьбою повісили.

Один з епізодів запамʼятався Абраму особливо. Якось Єха заступила на варту і… заснула. Подібне з нею трапилось вперше – попри постійну втому. Як на біду, її грубу помилку помітив командир партизанської бригади. Єху Рубенчік судили, один із взводних вже озвучив вирок – за грубе порушення дисципліни на бойовому посту… Розстріл! Все це відбувалось у Абрама на очах – особовий склад загону вишикували на галявині, а в центрі стояла Єха з блідим, камʼяним обличчям. Вона не промовила жодного слова.

Абрам не міг повірити у те, що відбувається: розстріляти?! Його Єху – безстрашну, відважну, що ніколи не журилась. Єху, що врятувала залишки сімʼї Рубенчиків? Слово різануло по серцю, ніби ножем.

Юнак не витримав: вийшов з строю і прокричав: «У нас в сімʼї було сім дітей, пʼятьох з них фашисти вбили. Якщо ви Єху розстріляєте, я і себе вбʼю…» Збентежений командир загону відібрав у Абрама карабін, всі почали шепотітись. Командування вирішило замінити розстріл на гауптвахту, а потім відправити Єху на найнебезпечнішу операцію. Слава Богу – вона не лише успішно її виконала, але й не отримала жодної подряпини…

Навесні 1943 року в партизанську зону кинувся потік біженців з гетто: жінки з дітьми, старі, сироти. Пізніше командування вирішило створити окремий сімейний табір. Його організатором став Шолом Зорін, колишній вʼязень мінського концтабору на вулиці Широкій, що втік до партизанів і став командиром кінного взводу. Зорін особисто прийшов в Старе Село, знайшов маму Абрама Нахаму, інших жінок і оголосив: «Від сьогодні я командир сімейного загону. Треба терміново відправляти до Мінська людей, щоб якомога більше вивести з гетто євреїв». Двоюрідна сестра Абрама, одинадцятирічна Гінда запропонувала, що їх проведе. Зорін здивувався її хоробрості, але погодився. Потім Гінда не раз ходила в гетто за завданням командира: збирала людей, пояснювала маршрут, попереджала про небезпеки.

Нахаму призначили головним кухарем загону – вона готувала їжу в велетенських казанах на десятки відер. При загоні діяли пекарня, ковбасний цех, навіть медпункт, де працювали лікарі з гетто. Доктор Ліфшиць, гінеколог за освітою, робила хірургічні операції та навіть виїжджала допомагати в інші загони. Батькові Абрама Ізраїлю Зоріну, знаючи його кришталеву чесність, довірив посаду старшини господарського взводу. Пізніше батько виконував і бойові завдання.

На початку липня 1944 року, коли Червона Армія вже звільняла Мінськ, залишки розбитих німецьких частин намагались прорватись на захід через Налібокську пущу. 6 липня вони наштовхнулись на заставу загону Зоріна. Шолом Зорін, попри на чисельну перевагу лікаря, вирішив прийняти бій, щоб захистити сімейну частину табору. У відчайдушній битві загинули шестеро партизанів, командир був тяжко поранений в ногу – її довелось ампутувати. Але німців зупинили.

В липні 1944 року Абрам з батьками та сестрою повернулись до звільненого Мінська. Місто лежало в руїнах. Будинок в Зеленому провулку вцілів, але в ньому тепер жили чужі люди, що нажились на єврейському горі. Вони нахабно стверджували, що купили будинок у господарів. Прийшла Єха, що брала участь в партизанському параді, з автоматом на плечі. Вона вистрілила вверх і крикнула: «До завтрашнього дня, щоб вашої ноги тут не було! Ми воювали, а ви наживались! Геть з нашого дому!». Сильно злякавшись, самозванці забрались.

В жовтні 1943 року останні вʼязні гетто – 28 осіб, серед них жінки і діти – замурували себе в печері на єврейському кладовищі. Майже девʼять місяців вони прожили в абсолютній темряві, харчуючись сухарями і талою водою. До звільнення дожили 13 осіб.

У повоєнному Мінську Абрам вчився у вечірній школі, працював, допомагав батькові. Дядько Лазар, що повернувся з фронту, навчив його зубопротезної справи. Наш герой одружився з Софі – вона працювала дитячим лікарем, народились доньки – Белла і Рая. Але антисемітизм в СРСР все наростав. Дочка Белла в 14 років стидалась по батькові, молодша, Рая, одного разу розповіла: «Я не сказала дівчинці, що я єврейка». Ці слова стали для Абрама ударом. Він зрозумів, що його сімʼї в Країні Рад не місце. Кожного дня посилювалось переконання про необхідність репатріації в Ізраїль.

Єха з чоловіком Зеліком Ліберманом, польським євреєм, виїхала туди однією з перших – походження чоловіка значно полегшило відʼїзд. Абрам з сімʼєю подав заяву до ВВІРу. Почались нескінченні митарства: відмови, звинувачення у сіонізмі, насмішки: «Хлопчик знайшовся, до матусі в Ізраїль захотів. Чого тобі тут бракує? Маєш дружину – дитячого лікаря, діти займаються в англійській школі. Що ще потрібно? Апельсинчиків захотів?»

В 1967 році, коли вже отримали візу, почалась Шестиденна війна, і СРСР розірвав дипстосунки з Ізраїлем. Візу анулювали. Лише в 1969 році сімʼя Абрама – одна з перших середи мінських євреїв – отримала дозвіл та репатріювалась до Ізраїлю. Там на нього чекала тепла зустріч з сестрою Єхою, двоюрідною сестрою Гіндою, колишніми партизанами.

Дочки Абрама Рубенчіка знайшли в Ізраїлі своє покликання. У другому виданні мемуарів, що вийшло в 2006 році, він з гордістю розповідає про їх успіхи. Старша, Белла, здобула медичну освіту, продовживши сімейну традицію. Вона вийшла заміж за Гідеона, висококласного спеціаліста в галузі ортопедії. В їх сімʼї народились троє дітей. Старший син здобув вищу освіту в Америці і залишився там працювати, ставши гордістю діда. Старша дочка Дана відслужила в армії оборони Ізраїля. Молодша, Наталі, успішно вчилась в школі.

Молодша дочка Абрама Рая стала вчителькою та одночасно здобула другу професію – дієтолога. Її чоловік Шломо – бізнесмен. В їх сімʼї також троє дітей. Старша дочка Карина навчалась в Тель-Авівському університеті на гігієніста, а чотирнадцятилітня Імбаль допомагала мамі виховувати молодшу сестричку Амітік.

Абрам згадує, як у дитинстві він платив сусідському хлопчику дві копійки, щоб той дав йому потриматись за велосипед, і з гордістю підсумовує: його нащадки живуть в процвітанні та достатку, але, що ще важливіше – у вільній та дружній атмосфері, і всі дороги перед ними відкриті.

Абрам Рубенчик присвятив значну частину свого життя збереженню памʼяті про трагедію Мінського гетто. В 1999 році вийшла його книга «Правда про Мінське гетто», потім переведена на іврит та англійську. Він брав участь у встановлення памʼятника загиблим партизанам в Налібокській пущі, ініціював відкриття меморіальної дошки в Старому Селі на знак вдячності мешканцям, що рятували євреїв.

З великої «мішпохи» Рубенчиків– вціліла лише жменька. Абрам став голосом тих, хто не дожив до звільнення. Його книга – не просто мемуари, це заповіт: «Без минулого нема майбутнього. Будемо памʼятати!»

07.04.2026
Михайло Кривицький
Переклад українською мовою: Ольга Лідовська





Бібліографія та джерела