В історії єврейського народу другої половини XX століття є сторінки, що читаються, як захопливий геополітичний детектив, а за своєю сутністю є великими гуманітарними епопеями. Однією з ключових фігур одної такої історії була людина, чиє ім’я десятиліттями називали лише пошепки, а його діяльність була прихована під грифом суворої секретності. Нехемія Леванон – дипломат, багатолітній керівник секретної державної служби «Натів» – став головним мотором всесвітньої кампанії з порятунку радянського єврейства. Пройшовши шлях від юнака-сіоніста та першопрохідця галілейських боліт до непублічного стратега, що схиляв на свій бік американських та європейських лідерів, Нехемія довів, що непохитна воля і відданість своєму народові можуть пробити навіть найглухішу залізну завісу.

…Нехемія (Нюма) Левітан народився 23 березня 1915 року в містечку Руїєна на півночі Латвії, в сім’ї Йосифа і Берти Левітан. Його батько був управителем невеликої кондитерської фабрики. Серйозний, завжди модно одягнений чоловік, Йосиф був шанованим робітниками своєю справедливістю та відданістю справі. Але за консервативним образом фабриканта ховався переконаний комуніст, революціонер-підпільник. Фабрику Йосиф використовував як прикриття: в дерев’яних ящиках з-під сировини з-за кордону привозили зброю. Одного разу товариші попередили його, що схему Нюма, що був тоді зовсім малюком, взагалі не пам’ятав.

Лише через багато років дізнались, що Йосиф загинув у радянсько-польську війну, воюючи у лавах Червоної армії. Цікаво, як би склались потім стосунки сина-сіоніста та батька-більшовика, якби той вцілів. Чи не від Йосифа Нюма перебрав авантюризм і своєрідне вміння перевтілюватись, що пізніше зіграє немалу роль в його житті?..

В розпал Першої світової, коли німецька армія наближалась до кордонів Латвії, троє дядьків Нюми вирішили виїхати з Руїєни і взяли з собою його матір з дітьми і бабусю. Вони тікали на Урал. Оселились в Пермі.

Місто на березі Ками було більше схожим на велике село. Взимку велика ріка опинялась в полоні льоду. Навесні ж діти чекали на «сигнал» – жахливий гуркіт, що попереджав про незабутнє видовище: льодохід. А ось дорослим в роки Громадянської війни було зовсім не весело. Від голоду Берту Левітан та її сім’ю врятували підприємливість жінки (Берта організувала у себе вдома мінівиробництво мила) і професія дядьків Нюми: всі троє були лікарями. Місцеві мешканці із задоволенням розраховувались з ними продуктами.

В кінці 1920 року Берта вирішила переїхати в Петроград –ближче до Латвії та Естонії, де жили її сестри. На новому місці теж виявилось дуже не просто. Мова йшла про виживання, бракувало найнеобхіднішого – але винахідлива Берта, що ніколи не втрачала самовладання, примудрялась зробити так, що діти про це навіть не здогадувались.

В 1922 році завдяки допомозі Американського єврейського об’єднаного розподільчого комітету («Джойнта») сім’я перебралась у Таллінн, до тітки Нюми. Там Нюма пішов до школи при єврейській громаді, де навчання відбувалось російською мовою, а потім в єврейську гімназію.

В Таллінні юний Нехемія брав активну участь в житті місцевої єврейської громади. Він співав у хорі, а пізніше вступив до кількох молодіжних сіоністських організацій. В 1930 році він приєднався до трудового сіоністського руху «Авода». Через рік Нехемія заснував відділення сіоністського молодіжного руху «Нецах» (скорочення від «Ноар Цофі Халуци» – «Піонерська скаутська молодь») і через два роки очолив його естонське відділення. Для підготовки до життя в Палестині він пройшов навчання навичкам ведення сільського господарства на комунальній фермі під Таллінном. В 1935 році Нехемія переїхав до Латвії, де очолив ризьке відділення молодіжного сіоністського руху «Герцлія».

Через два роки розпочався омріяний шлях Нехемії в Палестину. Дорогою він ненадовго затримався у Відні, щоб допомогти місцевим активістам «Нецаха», а в лютому 1938 року прибув до Ерец-Ісраель.

На історичній батьківщині Нехемія став членом кібуца Афікім поблизу Галілейського моря. Разом з іншими репатріантами з Балтії і англомовних країн він заснував «Англо-балтійський кібуц». В 1941 році їх група переселилась в долину Хула, на землі Єврейського національного фонду. Цей болотистий і відрізаний від центру район Верхньої Галілеї, що кишів малярійними комарами, здавався абсолютно непридатним для життя. Однак саме тут в 1943 році молоді першопрохідці вирішили заснувати кібуц Кфар-Блюм, названий на честь видатного франко-єврейського соціаліста Леона Блюма. Тут же Нехемія одружився з Бебою Левін, з котрою познайомився на кілька років раніше в літньому таборі в Латвії.

Нехемія став одним з стовпів нової громади. Він працював на осушенні боліт, стояв біля джерел сільськогосподарського виробництва, будував перші бараки і паралельно ніс нічну варту зі зброєю в руках, захищаючи поселення від нападів арабських банд. Вступивши до лав підпільної єврейської армії «Хагана», Нехемія швидко здобув авторитет командира, що суміщав витримку, стратегічне мислення та турботу про людей. Досвід виживання в суворих умовах Галілеї, вміння знаходити спільну мову з представниками різних культур та непохитна віра у спільну справу загартували його характер, заклавши фундамент для місії, до котрої його скоро покличе історія.

З 1946 до 1948 року Нехемія Левітан був емісаром Єврейської агенції та організацій «Хабонім Дрор» і «Гехалуц» в Лондоні, працював з єврейськими молодіжними сіоністськими рухами та організовував алію. В грудні 1946 року він став делегатом 22-го Сіоністського конгресу в Базелі. В червні 1948 року, в розпал Війни за незалежність, Нехемія повернувся в Ізраїль, щоб допомогти ішуву, а після війни став адміністратором кібуцу, керуючи його економікою.

Кінець 1940-х – початок 1950-х років ознакувались низкою важких для євреїв подій: антисемітські демарші в арабських країнах, хвиля антисемітських переслідувань в країнах Східної Європи та СРСР, процес Рудольфа Сланського в Чехословаччині. У ізраїльського керівництва ці події викликали серйозні побоювання за безпеку великих єврейських громад за кордоном.

Починаючи з самого моменту створення ізраїльської держави керівництво країни постійно зверталось до Радянського Союзу з проханням дозволити виїзд євреїв до Ізраїлю. Але Москва цілковито заблокувала можливість репатріації. І вже з кінця 1940-х років ізраїльське керівництво поступово прийшло до рішення про створення структури, що буде займатись питаннями допомоги євреям в країнах, де контакти між єврейською державою та місцевою єврейською громадою обмежені.

У своїй промові 21 травня 1950 року під час святкування 25-літнього ювілею рідного для Нехемії кібуцу Афікім Давид Бен-Гуріон скаже: «Ми не відмовились, не відмовляємось і ніколи не відмовимось від зв'язку з євреями Радянського Союзу і завжди будемо вимагати, щоб Держава Ізраїль і наші брати в СРСР підтримували стосунки». Ці слова стануть фактичним девізом майбутнього «Натіва». А через півтора року в щоденнику прем'єр-міністра з'явиться запис: «Реувен Шилоах (перший голова Моссаду – зовнішньої розвідки Ізраїля) пропонує створити державну структуру, метою котрої буде діяльність в арабських країнах, допомога в евакуації євреїв з країн Східної Європи та збір інформації про стан євреїв у тих країнах, де прямий контакт з Ізраїлем неможливий».

В 1952 році така структура була створена і почала свою роботу. Її кадровою основою став «а-Моссад ле-Алія Бет» – підрозділ Єврейської агенції, що сприяла нелегальній еміграції європейських євреїв у підмандатну Палестину. Кілька місяців йшли перемовини про те, в чиєму підпорядкуванні буде ця нова структура. Бен-Гуріон наполіг на тому, щоб її передали у виключне підпорядкування державі, і в березні 1952 року було підписано відповідну угоду про підпорядкування безпосередньо прем'єр-міністру.

Перші місяці організацію координував Шайке Дан, але на початку 1953 року її очолив радник прем'єр-міністра Шауль Авігур – легендарна фігура, один із засновників «а-Моссад ле-Алія Бет». З ним працювали Моше Карміль (Червінський) і Шайке Дан. Шауль Авігур діяв у Цюриху, передовий штаб під керівництвом Шайке Дана був розташований у Відні, а тиловий штаб, в Тель-Авіві, очолював Моше Карміль.