Єфрем Гербер
1897 – 1966
Людина, що вміла любити
Веселий, високий, красивий, добрий… Таким запамʼятався рідним та близьким Єфрем Єфімович (Ефраїм Хаїмович) Гербер – люблячий чоловік, відданий батько, вірний друг, блискучий інженер, щедро обдарований, зрештою, і багатьма іншими талантами. Він, наприклад, прекрасно співав – у нього був рідкісного тембру баритон. З нього міг би вийти прекрасний педагог – його вмінню спілкуватись з дітьми та підлітками міг би позаздрити кожен. Але головний його талант був в умінні любити – людей взагалі та свій народ, своїх близьких, і бути вдячним ним за кожен день, прожитий разом. Єфрем Гербер вмів робити щасливими всіх довкола і сам прожив щасливе, хоч і нелегке життя.
Непросто було завжди – допомога батькам, наполегливе навчання, робота над карʼєрою та турбота про свою сімʼю, воєнне лихоліття. Але найстрашнішим було потрапити у жорна системи. Головною причиною репресій було щире бажання Гербера посприяти зближенню Радянського Союзу і молодої Держави Ізраїль. В 1949 році він був заарештований за надуманими звинуваченнями у антирадянській агітації та підготовці до втечі за кордон. Сім довгих років йому довелось провести за колючим дротом в Сибіру, в Озерлагу – особливому таборі для політвʼязнів, розташованому на території Іркутської області. І лише у квітні 1956 року, через три роки після смерті Сталіна і вже після того, як Хрущов виступив зі своєю знаменитою промовою, що розвінчала культ особи, він повернувся додому. З поїзда «Тайшет - Москва» вийшов постарілий та худий, але все той же добрий і великодушний, з незмінною усмішкою в очах, чоловік…
Комерційне училище і сіоністський гурток у Єлисаветграді
Ефраїм Гербер народився в 1897 році в містечку Березівка в Херсонській губернії, половину населення якого складали євреї. В Березівці налічувались чотири синагоги, працювали талмуд-тора, реміснича школа і жіноча гімназія, існувала єврейська бібліотека. Батько Ефраїма, Хаїм, був мірошником. Свою справу він ні від кого не успадкував – заробив власною важкою працею. З ранньої юності Хаїм Гербер наймитував у поміщика, потім орендував у нього земельну ділянку, потім збудував на ній млин … Своїх дітей він почав привчати до праці на землі з юних літ.
Непересічні музичні здібності Ефраїм почав проявляти ще в дитинстві – його співом зачаровані були і батьки, і брати, і сестри, і всі, хто приходив до них в гості. Коли хлопчик співав, батько мало не плакав і дякував Богові за те, що він нагородив його таким обдарованим сином. Але коли мова зайшла про вибір професії, Хаїм і думати заборонив синові про вступ до консерваторії, пригрозивши батьківським прокляттям. «Співати, – казав він, – можна і вдома. Співати – це не робота». Хаїм хотів, щоб його сини стали «порядними, шанованими в громаді людьми». Тому Ефраїм вступив до комерційного училища в Єлисаветграді (пізніше Кіровоград, зараз – Кропивницький).
З другої половини ХIХ століття в цьому місті вирувало єврейське життя. Саме тут в 1880 році видатний драматург і публіцист Яків Гордін заснував Духовно-біблійне братство, метою якого була радикальна реформа юдаїзму. Гордін, що перебував під сильним впливом Льва Толстого, виступав за трансформацію релігії в етико-соціальне вчення. В кінці 90-х в Єлисаветграді зʼявився сіоністський гурток під керівництвом місцевого казенного рабина Зеєва Темкіна. Під час Першої світової війни гурток надавав широку допомогу єврейським біженцям, вигнаним царським урядом з прифронтової смуги. В 1916 році до цього гуртка приєднався студент комерційного училища Ефраїм Гербер.
Після Лютневої революції 1917 року сіоністський рух в Росії було легалізовано, але ненадовго. (Сіоністські організації і пропаганда ідей сіонізму були заборонені в Російській імперії спеціальним секретним циркуляром міністра внутрішніх справ Плеве у 1903 році). Більшовики, захопивши владу, почали переслідувати сіоністів. В 1920 році Темкін був змушений виїхати з Радянської Росії, а члени гуртка, який він очолював зазнали затримань та арештів. Зачепило це і Ефраїма Гербера. Вийшовши на свободу після серії допитів, він залишив сіоністську діяльність, але мрію про створення незалежної єврейської держави зберіг на все життя. Пізніше це боляче йому відгукнулось.
Запах кави, кориці та ванілін
Але тоді, в 1921 році, майбутнє виглядало цілком оптимістично. Життя при новій владі відкривало перед євреями широкі можливості. Тисячі молодих людей з українських, білоруських і бесарабських містечок вирушили до великих міст, влаштовувались там на роботу і вступали до вишів. Єфрем Гербер став студентом Київського політехнічного інституту.
Водночас в житті Єфрема відбулась ще одна чудова подія – він одружився з надзвичайно красивою дівчиною, що так само, як і він, свого часу мріяла про музичну карʼєру. Блакитнооку красуню Фаню Файнлейб вчив грати на роялі сам видатний піаніст Генріх Густавович Нейгауз, котрий в двадцяті роки частенько обідав у її матері в Києві. На відміну від свого майбутнього чоловіка, Фаня вступила до консерваторії, але, збившись на державних іспитах, втекла зі сцени і так і не отримала диплом. Все життя вона пропрацювала вчителькою німецької мови.
Закінчивши інститут та отримавши диплом інженера-механіка, Єфрем з дружиною вирушив до Луганська. Там на перспективного молодого фахівця звернув увагу нарком тяжкої промисловості Серго Орджонікідзе. За його вказівкою Гербера перевели на роботу в столицю Радянського Союзу, Москву. Вже там, у 1932 році, в Єфрема і Фані народилась дочка - Алла.
Гербер швидко став визнаним спеціалістом в своїй галузі. Він обіймав посаду заступника головного інженера Московського шарикопідшипникового заводу. Його роботи публікувались в професійних журналах – «Подвижной состав» («Рухомий склад») і «Машиностроитель» («Машинобудівник»), в газеті «Машиностроитель» («Машинобудівник»). За успіхи в роботі Гербер не раз був нагороджений почесними грамотами Вищого радника народного господарства СРСР і Міністерства транспортного машинобудування. Він був незмінним учасником науково-технічних зʼїздів і конференцій. З часом його запросили викладати у провідному інженерному виші країни – Московське вище технічне училище (МВТУ) імені Баумана.
Вони жили в комунальній квартирі в Фурманному провулку біля Чистопрудного бульвару, в самому центрі Москви. В їх великій кімнаті в комуналці завжди пахло кавою, ваніллю і корицею, і Єфрем щодня намагався перетворити в свято. Він не вмів економити, обожнював дарувати подарунки і з приводом і без приводу приносив коханій дружині квіти. Якомога більше часу Єфрем старався проводити з дочкою. У вихідні вони ходили в театри і музеї, а потім вирушали обідати в якусь модну кав’ярню.
Москва, квітень 1941-го: «Бий ж*дів, рятуй Росію!»
Але в житті сімʼї відбувались і трагічні події. У другій половині 30-х років були репресовані двоє братів Єфрема. Один з них був розстріляний в 1937 році, інший загинув в увʼязненні в 1941-му.
Траплялись проблеми і в повсякденному житті. Свої прикрощі були й у маленької Алли, котру сусідські діти дражнили за зайву вагу. Не раз Герберам доводилось зіштовхуватись з проявами антисемітизму – до пори до часу побутового.
Одного разу, коли Єфрем з семирічною Аллою йшли вулицею Горького, якийсь тринадцятилітній хлопчина прошипів їм прямо в лице: «Бий ж*дів, рятуй Росію!» Продемонструвавши свої непересічні педагогічні здібності, Гербер зумів швидко пояснити підлітку, що євреї – давній та цілком гідний народ, і взагалі – кожен народ, що живе на землі по-своєму визначний. Завершився цей інцидент цілком мирно, і Єфрем, Алла, та хлопчина, що дізнався багато нового разом вирушили по морозиво.
Воєнне лихоліття: робота на виробництві «катюш» і втрата родичів
А через два місяці після цього почалась війна. Фаня і Алла були евакуйовані в Ташкент. Разом зі своїм заводом виїхав з Москви і Єфрем, котрого до армії не призвали – у нього була надто важлива робота в тилу. Завод, на котрому він працював, виробляв деталі для легендарних «катюш». Після перемоги Єфрем Гербер був нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–45 рр.»
Але, як і для мільйонів інших людей, для Гербера це дійсно була перемога зі сльозами на очах. Батько Єфрема, Хаїм, помер ще до початку війни – в 1933 році. Але й мати Єфрема, і сестри з дітьми залишились в окупованій Одесі. Всі вони згинули в жерлі Голокосту. Чоловіки сестер Єфрема загинули на фронті.
Масштаби звірств нацистів, що відкрились вразили радянських євреїв. Їх надіям знайти на звільнених територіях рідних та близьких, що не встигли евакуюватись в більшості випадків не судилось збутись. В тому числі і тому вони з таким ентузіазмом зустріли повідомлення про створення Держави Ізраїль. Тим більше, що під час голосування в ООН Радянський Союз підтримав відповідне рішення, визнав незалежність єврейської держави «де-юре».
Лист до Молотова і надія на відрядження до Ізраїля
Серед тих, хто радів створенню Ізраїля був і Єфрем Гербер. Після завершення війни його карʼєра продовжила успішно розвиватись – він був призначений начальником відділу в НДІ Міністерства машинобудування та приладобудування. Поповнився і список нагород – в 1947 році Гербер був нагороджений медаллю «В памʼять про 800-ліття Москви» і значком «Відмінник машинобудування СРСР».
Між Ізраїлем і СРСР були встановлені дипломатичні стосунки, але Герберу здавалось, що культурно-економічні звʼязки між двома країнами розвиваються недостатньо інтенсивно. Наприклад, він вважав, що Всесоюзне товариство поширення наукових знань могло б організувати цикл лекцій про політичний устрій та економічну структуру Держави Ізраїль. Крім того, Гербер вважав, що Верховна Рада СРСР могла б розглянути питання про укріплення міжпарламентських стосунків між Радянським Союзом і Ізраїлем. Не побачивши в цьому нічого поганого, він відкрито висловив свої ідеї в розмовах з друзями і сусідами.
Крім того, в кінці 1948 року Гербер вирішив напряму звернутись з цього приводу до міністра закордонних справ В.М. Молотова. Він скерував до голови МЗС листа, в якому поділився своїми роздумами з приводу укріплення культурних і економічних звʼязків між Ізраїлем і СРСР. З цією метою Гербер пропонував Молотову направити до Ізраїлю спеціальну комісію. Її завданням, зокрема, повинно було бути надання техніко-економічної допомоги молодій єврейській державі. Гербер вважав, що міг би взяти на себе цю сферу діяльності комісії та відзначав, що був би не проти тимчасового закордонного відрядження.
В кінці 1948 року непосвяченому радянському громадянину дійсно могло здатись, що стосунки між Ізраїлем та СРСР розвиваються цілком успішно. Адже ще у вересні тисячі московських євреїв вітали ізраїльського посла Голду Меєрсон (Меїр), що відвідала в дні свята Рош ха-Шана синагогу на вулиці Архіпова. Але до цього часу радянське керівництво вже зрозуміло, що включити Ізраїль до своєї сфери впливу йому не вдасться. Реакцією на це стало переслідування всіх, хто хоч якоюсь мірою виражав симпатії єврейській державі чи був помічений, наприклад, у вивченні івриту. Почались арешти членів Єврейського антифашистського комітету, діячів науки і культури, простих громадян. В Радянському Союзі розвернулась жорстока боротьба з «космополітами», що завершилась, в решті решт, «справою лікарів».
Алла з Єфимом теж «влипли в історію» – спочатку просто дуже неприємну. Коли Гербери повернулись з евакуації, вони виявили, що їх кімнату в комунальній квартирі зайняв сусід на прізвище Чорний, колишній військовий, а тепер управдом і персональний пенсіонер. Вирішити мирно цю проблему не вдалось – потрібне було втручання від різних інстанцій, від Народного суду до Верховного суду РРФСР і Громадянської комісії при Верховному суді СРСР. Під час суперечки, що затягнулась, Чорний постійно погрожував Єфрему «помститись за все».
Шляхом погроз та шантажу відставному військовому вдалось залучити на свій бік ще одного сусіда, на прізвище Розенталь. Спільно вони написали на Єфрема Гербера донос в МДБ. В ньому, зокрема, стверджувалось, що Гербер «брехав на радянську дійсність і систему радянського апарату, радянську пресу, вихваляв державний стрій капіталістичних країн, висловлював незадоволення умовами життя в Радянському Союзі».
Іркутський Озерлаг замість відрядження до Ізраїлю
В березні 1949 року Гербер був заарештований. Окрім антирадянської пропаганди, його звинуватили у спробі втечі з СРСР. Це абсолютно надумане звинувачення було підкріплене листом Молотову – ніби-то Гербер «для здійснення своїх зрадницьких цілей подав заяву до МЗС СРСР з проханням використовувати його на дипломатичній роботі в Державі Ізраїль та, прибувши туди, залишитись там». Пригадали Герберу і його участь в діяльності сіоністського гуртка в Єлисаветграді, що теж кваліфікувалось як антирадянська діяльність. Хоча Єфрем приєднався до цього гуртка в 1916 році.
Слідчі намагались вибити з Гербера зізнання в незаконних звʼязках з ізраїльськими дипломатами, що працювали в Москві та особисто з Голдою Меїр. Його звинувачували в участі в сіоністській змові, учасниками якого ніби були Соломон Міхоелс (вбитий за наказом Сталіна в січні 1948 року) і Ліон Фейхтвангер (що жив в той час у США). Гербер всі ці жахливі вигадки категорично заперечував, і, як відзначалось в поданому пізніше протесті прокуратури, «тільки починаючи з допиту, що тривав з 2 г. 30 хв 5 серпня до 3 год. 7 серпня 1949 року, показав, що він в різний час і зокрема Розенталь з кожним з них допускав іноді наклепницькі вигадки на органи Держбезпеки при обговоренні арешту його братів». В цьому ж документі фігурують посилання на допити 9-10 і 26-27 серпня. Це означає, що слідчі МДБ вибивали з Гербера зізнання цілодобово, постійно принижуючи його, позбавляючи відпочинку і сну.
У висновку воєнної прокуратури у справі Гербера також стверджувалось, що, перебуваючи під вартою, він продовжував проводити антирадянську агітацію серед співкамерників. Так чи інакше, вирок йому, як багатьом тисячам інших невинно засуджених, був написаний заздалегідь. 26 жовтня 1949 року Особлива нарада при МДБ СРСР відправила Єфрема Гербера на 10 років до ГУЛАГу «за участь в антирадянській націоналістичній організації, антирадянську агітацію і підготовку до втечі за кордон».
Таким був зворотний бік веселого, цікавого та смачного життя в радянській столиці. Одним розчерком пера влаштований та впевнений у собі чоловік перетворювався у в табірний пил, вигнанця, ворога народу. Гербера відправили відбувати покарання в Озерлаг – особливий табір для політичних увʼязнених в Іркутській області.
Марні спроби добитись справедливості та довгоочікуване звільнення
До честі багатьох людей, з ближнього оточення Гербера, треба сказати, що вони не спішили відхрещуватись від друга чи сусіда, що виявився «ворогом народу». На допитах в МДБ знайомі і колеги Єфрема стверджували, що можуть схарактеризувати Гербера виключно з позитивної сторони. Наприклад, сусід, фронтовик Петро Шпитальник, заявив, що ніколи не чув від Гербера антирадянських висловлювань, і всі його судження були політично витриманими. А земляк Єфрема Арон Рабінов, що знав його ще по Березівці, на допиті показав, що Гербер ніколи не давав приводу вважати його «не радянською людиною» і «завжди правильно оцінював стан у державі».
Фаня, дружина Єфрема, направила заяву до Головної воєнної прокуратури, в якому підкреслила, що знала свого чоловіка «лише як справжню радянську людину, принципового і чесного робітника». Вона намагалась пояснити, що Єфрем став жертвою донощика і наклепника, що захопив їх житло. Але все було марно.
Відбуваючи увʼязнення в тяжких умовах Сибіру, Гербер неодноразово намагався добитись перегляду своєї справи. В квітні 1952 року він звернувся особисто до Лаврентія Берії, що займав тоді посаду заступника голови Ради міністрів. В своєму листі Гербер переконливо та незаперечно розвінчував висунуті йому звинувачення. Однак Особлива нарада при МДБ СРСР знов винесла невтішне, хоч і абсолютно очікуване рішення: «Заяву засудженого Гербера залишити без задоволення».
Лише у березні 1956 року, через три роки після смерті Сталіна, Генеральна прокуратура звернулась в Колегію Верховного суду СРСР з проханням скасувати постанову Особливої наради при МДБ СРСР стосовно Єфрема Гербера і «справу про нього у кримінальному порядку за відсутністю складу злочину припинити. Гербера з увʼязнення звільнити». І лише в 1957 році він, нарешті, зійшов з поїзда «Тайшет - Москва» с табірною валізою в руках. Підійшовши до дверей своєї московської квартири, він вигукнув: «Лехаїм»!
Тяжкі роки увʼязнення не зломили Єфрема – він залишився таким же життєлюбним та люблячим чоловіком. Але в таборі він позбувся голосу - вохрівці заставляли його співати на морозі, коли колона зеків маршувала на лісоповал. Звільнившись, він вже не співав… І, крім того, Єфрем ледве не позбувся ноги - в результаті обмороження у нього почалась гангрена і врятував його інший вʼязень - українець Іван Манюх, що відбував увʼязнення як «бандерівець». Професійний хірург, він двічі оперував свого єврейського товариша. Ногу Єфрему вдалось зберегти. Колишні зеки продовжили підтримувати дружні стосунки і після звільнення.
В 1966 році на травневі свята Єфрем і Фаня зібрались зʼїздити до родичів у Київ. Купили всім подарунки, взяли квитки на поїзд, але несподівано Єфрем почав погано почуватись - у нього виявилось запалення жовчного міхура. Його почали готувати до операції і зробили анестезію, від якої він так і не відійшов… Це був рідкісний випадок - невдало зроблений наркоз, що привів до летального завершення. Єфрем Гербер помер у віці 69 років - всього нічого на теперішні часи.
Провести його в останню путь прийшла маса людей. Перехожі питали: «Хто ж то помер, дуже вже людей багато?» Ні, це був не високопоставлений партійний чиновник, не академік і не народний артист. Це був просто розумний і добрий чоловік, головний талант якого був у вмінні любити життя і любити людей.
А його єдина дочка Алла Гербер стала письменницею, кінокритиком, журналісткою та громадською діячкою. Її життя може служити прикладом того, як особиста памʼять перетворюється в громадську позицію. Здобувши юридичну освіту, вона досить рано пірнула в сферу слова — в журналістику і літературу, де знайшла вирази для розмови про людину, часу та відповідальності. У 1970–1980-тих роках вона стала помітною фігурою культурного середовища, писала про кіно, працювала редактором, формуючи тон уважного, вдумливого погляду на мистецтво та суспільство.
В пострадянські роки її голос зазвучав особливо гучно — вже не лише, як голос автора, але й як голос громадянки. Алла Гербер стала однією з тих, хто послідовно і наполегливо говорив про необхідність збереження памʼяті про Холокост, про боротьбу з антисемітизмом і ксенофобією, про людську гідність як головну цінність. Її діяльність — це продовження особистої історії, перетвореної в форму відповідальності перед минулим та майбутнім.
12.04.2026
Борис Єнтін, Анна Невзлін
Переклад українською мовою Ольга Лідовська
Список використаної літератури:
Государственный Архив РФ, архивно-следственное дело П-23450
Алла Гербер. «Мама и папа», М., Стелс, 1994
Электронная еврейская энциклопедия, статьи «Кропивницкий», «Березовка»
Фото из семейного архива Аллы Гербер