В історії білоруського єврейства було немало імен, що сяяли яскраво, але трагічно швидко згасли. Одне з них – Лазар Якович Сітерман. Його доля – не лише історія талановитого лікаря і науковця, але й символ часу.

Лазар Сітерман народився в жовтні 1894 року в Мозирі – одному з найгарніших міст білоруського Полісся. В кінці XIX століття цей повітовий центр Мінської губернії, що розташувався на високому березі повноводної Припʼяті, був мальовничим місцем, де деревʼяні будинки тіснились біля підніжжя Спаської гори, а над рікою возвеличувались бані православного собору і шпилі католицького костелу. Місто, яке сучасники називали «володарем в царстві боліт», був важливим транспортним вузлом: звідси пароплавами вирушали до Києва, а залізницею – в Брест та Гомель. В кінці ХІХ століття в Мозирі налічувалось понад дванадцяти тисяч мешканців, серед котрих євреї складали значну частину – за переписом 1897 року майже сімдесят процентів населення.

Батьком Лазаря був відомий мозирський фармацевт Яків Сітерман. Професія батька напевно вплинула на вибір життєвого шляху сина. Здобувши середню освіту, в 1911 році сімнадцятилітній Лазар вступив на медичний факультет Юрʼївського університету (нині Тартуський університет в Естонії) – одного з найстаріших і найбільш престижних вищих навчальних закладів Східної Європи.

Роки навчання були нелегкими. В 1915 році Лазар побачив у списку виключених за несплату своє прізвище. Але настирний юнак і не подумав здаватись: заробляв приватними уроками по пʼять рублів в місяць, він зміг накопичити грошей, поновитись в університеті і продовжити навчання. Значно пізніше, вже як професор, він говорив своїм студентам: «Вчіться, набирайтесь глибоких знань. У вас є все для цього. Ми таких умов не мали – ось я повинен був заробляти на своє навчання».

В 1916 році Лазар Сітерман успішно закінчив університет і був мобілізований до діючої армії, як військовий лікар. Спочатку він служив у Російській імператорській армії, потім, після Жовтневої революції, вступив до Червоної армії і брав участь в Громадянській війні. Ці роки загартували його: дали неоціненний досвід роботи в польових умовах і навчили приймати швидкі рішення, від яких залежали людські життя.

Після Першої світової і радянсько-польської воєн на західних кордонах колишньої Російської імперії накопичились сотні тисяч т. з. «переміщених осіб»: біженці Першої світової і радянсько-польської війн, військовополонені, демобілізовані червоноармійці, репатріанти і інтерновані. Виникла справжня гуманітарна катастрофа. Лютували епідемії тифу, дизентерії та холери, що нищили і без того ослаблене населення. Ось як описувала ситуацію газета «Зірка» 5 серпня 1920 року: «В Мінську, Бобруйську та інших містах нема буквально жодного дому, де не знайшлось би одного чи кількох хворих. В білоруському селі, віддаленому від міських центрів, хворі зазвичай перебувають у трагічних умовах».

Для повернення великої людської маси на батьківщину та запобігання подальшого погіршення у без того вкрайн небезпечної ситуації було створено Білоруське управління з евакуації населення (Белевак). Белевак займався не просто транспортуванням. Людям надавали житлову, продовольчу та медичну допомогу.

Саме у цей важкий час демобілізований військовий лікар Лазар Сітерман приїхав до Мінська. Він відразу ж активно включився в роботу з відновлення зруйнованої війною системи охорони здоровʼя. Обійнявши посаду завідувача Мінським медико-санітарним відділом в структурі Белевака, Сітерман очолив боротьбу з епідеміями. В умовах повної руїни і дефіциту всього – від медикаментів до перевʼязувальних матеріалів — він проявив себе як видатний організатор. Він займався мобілізацією медичного персоналу і забезпеченням санітарного стану міста: поширенням дезінфекційних засобів, облаштуванням лазень і санпропускників. Також Сітерман брав участь в організації Центральної робочої поліклініки в Мінську та протягом двох років очолював її. За свою самовіддану діяльність в 1921 році він був нагороджений цінним подарунком від Народного комісаріату охорони здоровʼя БРСР.