Маня (Мір’ям) Петрушанська
24.11.1906 – 04.11.198
В своєму інтерв’ю, що вийшло 16 серпня 2022 року в програмі «Скажи Гордєєвой», колишній мер Єкатєринбурга Євгеній Ройзман розказав про своє особливе ставлення до України. З цією державою уральського опозиціонера пов’язує не лише багато друзів, але й походження. Саме звідти його бабуся, Мір’ям Петрушанська, і дідусь, Песах Ройзман, переселились на Урал, ще до Другої світової війни. Опинились вони у Свердловську через політичні переслідування, яких зазнала бабуся Ройзмана.
Мір’ям Петрушанська і її подруги, Роза Неверодська і Роза Гольдштейн, в далекому 1926 році були заарештовані ДПУ за сіоністську діяльність. Розу Неверодську, як найбільш «соціально небезпечну» та найдорослішу, заслали в Казахстан. Маня Петрушанська і Роза Гольдштейн відбулись в такі суворі часи відносно легко, але мовчали все життя, намагаючись захистити від неприємностей своїх рідних та близьких. Думаємо, тепер прийшов час розповісти їх історію.
Мір’ям Петрушанська (для родини – Маня) народилась 26 листопада 1906 року в містечку Шпола Київської губернії. В роки Громадянської війни єврейськими містечками ходили чутки, що неповнолітніх петлюрівці точно розстрілювати не будуть. З цієї причини Арон Пінхусович, батько Мані, вирішив записати дочку в нових документах на кілька років молодшою, так було простіше, ніж підробити старі. Страхи були геть не безпідставними: кілька разів Петрушанських возили на розстріл, але їм дивом вдавалось врятуватись. Одного разу їм навіть довелось ховатись від погромників в печі, молячись Б-гу, щоб хворий на астму голова сімейства раптом не почав кашляти. Пощастило і цього разу. Двоюрідному братові Мані, синові її дядька Велвела, не пощастило – денікінці повісили його прямо в центрі містечка.
Арон Пінхусович Петрушанський, батько Мані, походив з корсунських міщан. Релігійний єврей, він займався дрібною торгівлею, а мати Мані, Брайна Аврумівна, слідкувала за домом. Сім’я жила бідно, навіть лікаря викликали, лише коли дітям було зовсім погано.
В Петрушанських було три дочки. Старша сестра Люба, середня Роза, і наймолодша – Маня. В першій половині 1920-х років Люба вийшла заміж і переїхала до чоловіка, а Маня і Роза з батьками жили в Зінов’євську (колишній Єлисаветград, тепер – Кропивницький), на вулиці Московській.
Подруга Мані Петрушанської, Роза Гольдштейн, була уродженкою Єлисаветграда. Вона народилась 8 травня 1909 року в сім’ї службовця лісових промислів Вульфа Гершовича Гольдштейна. Її мати, Малка Аронівна, як і мати Мані, була домогосподаркою. Учениця торгівельно-промислової школи Гольдштейн жила в Зінов’євську на вулиці Гоголя.
Роза Гольдштейн, як і Маня Петрушанська, ще в підлітковому віці зацікавилась будівництвом самостійної єврейської держави в Ерец-Ісраель. В Зінов’євську такі погляди в молодіжному середовищі не були чимось незвичайним. В травні 1924 року в газеті «Гаарец», що друкувалась в Підмандатній Палестині писали, що в місті активно діяла Сіоністська трудова партія (СТП) – «Цеірей Цион», чиї активісти час від часу виступали на безпартійних конференціях, зібраних «Євсекцією», щоб пропагувати свої погляди. Під СТП був молодіжний рух – Єдина всеросійська організація сіоністської молоді (ЄВОСМ), а також організація, відома як «національний», чи правий «Ха-шомер ха-цаїр» («Юний страж»).
Одним з найактивніших членів ЄВОСМ в Зінов’євську був Ілля Муравський. Заарештований в 1924 році та засланий в Кустанай, він потім отримав на «заміну» висилку в Палестину. В місті залишалась його молодша сестра Сара, що з дитинства дружила з Манею Петрушанською. Дівчина, своєю чергою, була знайома з Розою Неверодською, своєю сусідкою по дому. Серед єврейських скаутів опинилась і Роза Гольдштейн.
В скаутському єврейському загоні «Ха-шомер ха-Цаїр», в якому дівчата були з 1924 року, були гуртки за інтересами. Маня Петрушанська займалась гімнастикою, а Роза Гольдштейн, як любителька театрального мистецтва, в основному брала участь в театральних постановках.
За даними ДПУ, влітку 1926 року зінов’євська організація правого «Ха-шомер ха-цаїр» налічувала до трьох десятків скаутів на чолі з «сильним активом». Актив – це Маня Петрушанська, Роза Гольдштейн, Роза Неверодська.
Більшовиків вкрай дратували єврейські активісти. У багатьох містечках України осередки «шомерів» по чисельності в багато разів переважали піонерські загони. Часто цілі загони піонерів, під впливом агітації сіоністів, переходили в їх лави.
Зібравши потрібні дані, 31 липня 1926 року більшовики провели у Зінов’євську спеціальну операцію по арешту юних сіоністок. Чекісти Зінов’євського окрвідділу ДПУ Міцул і Розенберг вирушили додому до Мані Петрушанської; одночасно до Рози Гольдштейн виїхав депеушник, на прізвище Розманіч. Головну фігурантку, Розу Неверодську, затримував та обшукував відповідальний за операцію уповноважений ДПУ Баладурін. Протримавши заарештованих якийсь час в Зінов’євському ДОПРі, 6 серпня 1926 року чекісти приступили до попереднього слідства у справі.
У Мані Петрушанської під час обшуку співробітники ДПУ виявили записник в коричневій обкладинці, повний записів сіоністського змісту. Вивчивши тексти, чекіст Баладурін сподівався, що «розколоти» Петрушанську буде не важко. Щойно Маню привели в його кабінет, він відразу почав допитуватись: «Хто такі Мара і Таня з Полтави?» Однак зухвала відповідь Петрушанської: «Жодних знайомих в Полтаві, зокрема, з іменами Мара і Таня, у мене нема», – свідчив про те, що легкого зізнання у Баладуріна не вийде.
Дівчина не збиралась говорити правду, тому на ходу придумала легенду про походження знайдених у неї записів: «Ця книжечка не моя. Вона була мені подарована одним хлопчиком, на ім’я Міша Бронштейн дорогою з театру». Звучала історія неправдоподібно: мовляв, якийсь хлопець, проводжаючи Маню з прем’єри «Двох сиріток», похвалився знайденим записником, що відразу ж їй подарував.
Баладурін, ні на пів копійки не повірив у цю історію, відразу ж уточнив: «Де ж ви познайомились з громадянином Бронштейном?» За словами Мані, вони познайомились з ним в черзі за квитками. Хлопець почав до неї залицятись, а за кілька місяців до її арешту взяв почитати книгу, в якій лежала подарована їм раніше записна книжка. «Я не знаю, хто і що писав у книжці, може, коли він взяв додому, теж щось писав», – продовжувала Маня свою історію. «Ну, добре, нехай, ви кажете правду. А де ж зараз цей таємничий юнак?» – глузливо прошипів депеушник, і отримав від Мані передбачувану відповідь: «Виїхав з матір’ю в Євпаторію».
«Скажіть, – змінив різко тему Баладурін, – вас знайомі називають Міною?» Маня заперечила. Баладурін виявив це ім’я в конфіскованому в Рози Гольдштейн листі, написаному їй якоюсь Хавою з Винограда за місяць до арешту. Листів від Хави було кілька: один був адресований Ріві, інше – якимось «товаришам». В листах вона повідомляла про свій переїзд на нове місце, використовуючи виключно натяки, передаючи імена друзів, в основному, ініціалами. В листах згадувалось про існування в містечку Виноград під Уманню якихось «курсів», до котрих Хава не наважувалась приєднатись. «Пишіть, як налагодились перемовини з іншими курсами. Як підготовчий курс?» Хаву так само дуже цікавило, як відбувається у Зінов’євську.
Будь-який досвідчений слідчий у згаданих «курсах» міг вгадати сіоністські осередки, в описаному приїзді «інспектора» – візит сіоністського емісара, в «учителях» – лідерів ЄВОСМ і «Ха-шомер ха-цаїр». Під «протилежними курсами» в листі явно фігурувало ДПУ. В кінці свого звернення до друзів Хава з іронією додавала: «Я почала брати щоденно газету “Правда” у одного комуніста, агітпропу парткому. Як бачите, знайомства завела».
Хоча Баладурін і не добився від Мані Петрушанської свідчень, але дізнався він достатньо. Під час попереднього слідства Маня змушена була дати підписку про те, що до жодних нелегальних сіоністських організацій вона не входила, але давати гарантії лояльності радянській владі демонстративно відмовилась: «Що буде в майбутньому ніхто ручатись не може, а також, зокрема, не можу ручатись і я, Петрушанська». Коли Маня давала підписку, вона й уявити не могла, що чекістів цікавив її почерк, а не зміст заяви. Почерк виявився ідентичним тому, котрим було написано більшість нотаток в конфіскованому записнику. В історію з Мішею Бронштейном слідчий, звичайно, не повірив.
Роза Гольдштейн свою причетність до ЄВОСМ всіляко заперечувала, але зізналась, що була активісткою шомерівської організації. На першому ж допиті вона заявила Баладуріну: «Я належала до місцевої організації “Гашомера”, що заперечувати, звичайно, не доводиться». Дійсно, щось заперечувати в її ситуації було важко: під час обшуку чекісти знайшли у Рози зошит з написом «Товарознавство». Замість лекцій і формул там виявились щоденник та листи. Явно передчуваючи недобре, 8 серпня 1925 року Роза писала в своєму щоденнику, що його слід би ховати, «оскільки може наскочити ДПУ». Це дійсно відбулось, але майже через рік.
Гольдштейн, за її словами, вступила у зінов’євською організацію «Ха-шомер ха-цаїр» в момент її заснування, але, мовляв, в зв’язку з виїздом з міста його керівництва, в березні 1926 року звідти технічно вийшла. В лавах скаутської організації Роза, за її зізнанням, була «патрульною»: командувала невеликим загоном. Однак жодної точної інформації не дала: «Скільки людей було в моєму патрулі і імена їх, а також хто був керівником нашої організації, я говорити відмовляюсь».
Під час наступного допиту, що відбувся 13 серпня 1926 року, Роза Гольдштейн змушена була бути присутньою при дослідженні знайдених у неї Бадуріним паперів. В першу чергу слідчого зацікавив запис в щоденнику Рози за жовтень 1925 року. Це був начерк статті, в котрій говорилось про зібрання єврейської молоді під час ханукальної вечірки. Автор статті говорив про виступ патрульної «Ха-шомер ха-цаїр», котра розповідає присутнім про героя, чий внесок в звільнення народу від рабських кайданів важко переоцінити. Цей герой – 18-літній Яша Мойсеєв, що загинув за свободу свого народу.
Загиблий Яків Мойсєєв став для молодих сіоністів символом боротьби. Уродженець Катеринослава, в 16-літньому віці він захопився сіонізмом, приєднавшись в 1921 році до організації «Тхія» («Відродження»). Залучаючи до руху молодь, він читав лекції для робітників, приєднався до «Ха-шомер ха-цаїр» і скоро став на чолі скаутів. 2 вересня 1924 року Якова Мойсєєва заарештували і заслали в село Урицька під Кустанаєм. В засланні, восени 1925 року, Яків захворів і швидко помер. Його ховали друзі, а серед них – Ілля Муравський, старший товариш заарештованих чекістами дівчат. Швидше за все, саме від Муравського вони дізнались про смерть героя.
Стаття закінчувалась оптимістично: «Можна сподіватись, що з цих маленьких мрійників проросте гідна зміна ЄВОСМ, що, не лякаючись гонінь охранки і всіх труднощів підпільної [діяльності], буде гордо та стійко нести наш біло-блакитний прапор боротьби і свободи, стяг нашого національного дома у відродженій Палестині».
Судячи з тексту, Роза Гольдштейн дуже добре знала про діяльність ЄВОСМ. «Це ваш рукопис?» – зачитавши текст, спитав Розу уповноважений ДПУ Баладурін. «Рукопис на рожевому папері написаний мною особисто, – відповіла Роза, але тут же виправилась. – Твір на рожевому папері не мій, лише тільки мною переписаний». «А що це за “охранка” така?» – Баладурін продовжував свердлити Розу поглядом. – «Тут мається на увазі ДПУ».
В записах щоденника, що датується квітнем 1926 року, Роза Гольдштейн писала про переобрання Вааду якоюсь сіоністською організацією, що також дуже зацікавило депеушника. «Ви пишете про “Ваад”, а до якої організації він належав?» – але Роза продовжувала вперто заперечувати свій звʼязок з ЄВОСМ: «“Ваад” належав до “Гашомеру”, але не до якоїсь іншої організації». Гольдштейн повідомила Баладуріну, що, до свого розпуску в березні 1926 року, в Зіновʼєвську існував місцевий штаб, чи Ваад, «Ха-шомер ха-цаїр», але з арештом та висилкою його начальника, Шльоми Фінкеля, він припинив існування.
«Добре, а хто тоді входив у згадану вами Ваад і “Гашомер”?» – Баладуріну потрібні були ще сіоністи, але Роза в черговий раз відмовилась говорити: «Я не помʼятаю, Ваади обирались дуже часто. Зрештою, хто входив до складу Ваадів, взагалі в організаціях, осередках і моїх патрулях, та ланках, я відповідати категорично відмовляюсь».
Відповідно до щоденника Рози, окрім функціонування гуртків по інтересах, зіновʼєвські «шомери» постійно зустрічались, щоб послухати доповіді про єврейську історію, свята та традиції. Так, на одному з засідань осередку, що відбулось в квітні 1925 року, підлітки розбирали питання про значення для єврейського народу свята весни – Песаха. Прийшовши до висновку, що це свято звільнення від ярма єгиптян мав історичне значення, учасники зборів підкреслювали його важливість для обʼєднання всіх євреїв. Тут же відбувались і організаційні рішення: в жодному разі на Песах в школу не йти. На зло комуністам і для «прикладу масам».
Готуючись до десятиліття смерті відомого єврейського письменника Іцхока-Лейбуша Переца, скаути, що засідали вдома у Рози Гольдштейн, розбирали найвідоміше його оповідання – «Бонче Швайг» («Бонче-мовчальник»). Влаштовувала молодь і «суд над університетом» – дебати з приводу відкриття 1 квітня 1925 року Єврейського університету в Єрусалимі.
20-21 серпня 1926 року відбулись фінальні допити Рози Гольдштейн і Мані Петрушанської. Роза, як і на своєму першому допиті, заявила, що з «Ха-шомер ха-цаїр» вийшла через вік. «Чи буду я працювати в майбутньому в організації ЄВОСМ, я не знаю… через це, жодних підписок… я дати не можу – відмовляюсь». Маня Петрушанська теж дотримувалась вибраної раніше лінії і була непохитна: «До організації ЄВОСМ і “Правого Гашомера” я ніколи не належала і не належу, чи буду я входити до складу цих чи якихось інших сіоністских організацій в майбутньому, я не знаю, через це жодних підписок в цьому я дати не можу – відмовляюсь». Допитану через чотири дні Роза Неверодська також продовжила заперечувати свою причетність до підпілля. Неверодську залишили під вартою, а Маню і Розу відпустили під підписку про невиїзд.
У своєму звинувачувальному висновку депеушник Баладурін писав, що винуватість його підслідних була доведена. По його даних, Маня Петрушанська з 1924 року була членом правого «Ха-шомер ха-цаїр», а з 1925 року – членом ЄВОСМ. Баладурін писав, що 6 червня 1926 року Маня увійшла обійняла посаду завідувачки організаційної частини в райком Зіновʼєвської організації ЄВОСМ і стала начальницею місцевого штабу правого «Ха-шомер ха-цаїр». Її подруга, Роза Гольдштейн, була визнана винною в тому, що 6 червня 1926 року, на тих же зборах, її прийняли в члени районного штабу єврейських скаутів-сіоністів. Вона також була визнана учасницею зіновʼєвського осередку ЄВОСМ. Розу Неверодську назвали секретарем ЄВОСМ і головним керівником «Ха-шомер ха-цаїр» в Зіновʼєвську.
Особлива нарада при Колегії ДПУ УРСР розглядало справу зіновʼєвських сіоністок 7 вересня 1926 року. Заступник голови ДПУ УРСР Карл Карлсон з товаришами Маню Петрушанську і Розу Гольдштейн, через юний вік, не висилали. Змінена колись батьком Петрушанської метрика спрацювала: дівчину вважали неповнолітньою.
В Москві 8 жовтня 1926 року покарання затвердили: Розу Неверодську – «вислати через ППОДПУ в Казахстан на три роки». Маню Петрушанську і Розу Гольдштейн – «позбавити права проживання в Москві, Ленінграді, Києві, Харкові, Одесі, Ростові-на-Дону, означених губерніях і Україні з прикріпленням до певного місця проживання терміном на три роки». Через неповноліття термін покарання їм скоротили на третину.
Батьки Рози Гольдштейн обрали зі всіх запропонованих місць «прикріплення» дочки Севастополь. Маня Петрушанська вирішила поїхати разом з Розою, ще більше здружившись з «подільницею», що цілий місяць захоплено переказувала в камері Зіновʼєвського ДОПРа прочитані нею книги. Після прибуття в Крим дівчата зʼявились в ДПУ. Там їх зустрів начальник, грек Васіліаді, що несподівано тепло і уважно до них поставився. Детально розпитавши дівчат, високий чин викликав секретаря-караїмку і наказав влаштувати їх в хороше місце. Дівчата поселились в Севастополі у однієї інтелігентної російської сімʼї. Оскільки до арешту Роза Гольдштейн вчилась в торгівельно-промисловій школі, Васіліаді дав їй скерування на навчання в аналогічну школу в Севастополі, а Маню Петрушанську скерували в Совпартшколу – «на перекування». Він же прикріпив дівчат, що багато читали, до багатої бібліотеки клуба моряків.
В Севастополі Роза і Маня в основному харчувались хлібом і яблуками. Батьки надсилали гроші, але небагато. Якщо ввечері дівчата йшли в театр, то від обіду доводилось жертвувати. Легше їм стало жити, лише коли майбутній чоловік Рози, Володимир Федорович Ляпото, голова учкому торгівельно-промислової школи, де вчилась Роза, добився для неї стипендії.
Скоро після виїзду дівчат в Крим, в кінці жовтня 1926 року, в Зіновʼєвську була проведена друга операція. Її результатом став арешт Сари Муравської і чотирьох інших членів ЄВОСМ і скаутської організації. В січні 1927 року секретний відділ ДПУ УРСР зміг спокійно видихнути і задоволено доповісти нагору: «В результаті 2 проведених операцій (31 липня і 31 жовтня) був знятий актив… і робота цілковито припинилась через розпад організації».
При цьому, ДПУ не влаштовувало, що зіновʼєвські активістки відмовились під час слідства дати підписку про відмову від політичної діяльності. За ними продовжилось спостереження, і однієї ночі чекісти прийшли до своїх підопічних з обшуком. Маня Петрушанська як раз писала листа комусь з колишніх соратників, вчасно встигла його спалити. Так нічого у дівчат і не знайшовши, вирішили відправити їх у Сімферополь. Однак в Сімферополі незадоволений особіст накричав на їх конвоїрів, навіщо, мовляв, дівчат привезли, і розпорядився, щоб їм дали залізничний літер до Севастополя.
Про те, що ДПУ був відомий кожен їх крок, говорив і випадок зі спробою відʼїзду Рози з Севастополя. Скучивши за батьками, вона вирішила на пару днів зʼїздити до них в гості. Подруги разом прийшли на вокзал, Роза сіла у поїзд, що ось-ось повинен був рушити, але раптом в вагоні зʼявився співробітник ДПУ Савінков з великою собакою. Гольдштейн зняли з поїзда і посадили в якийсь хлів. Звідти вона була перевезена у відділ ДПУ, де за спробу порушення режиму Розу засудили до 10 діб тюрми. Зпересердя дівчина крикнула: «Так я ж навчаюсь!» Їй пішли назустріч і дозволили відбути покарання… на канікулах. В камері разом з Розою виявились якась злодійка і ще одна «політична». Через роки Роза зустріла її на Уралі, але жінка удала, ніби не впізнала колишню співкамерницю.
В результаті тривалого тиску з боку органів Роза Гольдштейн, що переїхала в Сімферополь, в серпні 1928 року повідомила в місцевий відділ ДПУ про вихід з рядів сіоністів. Так же зробила і Маня Петрушанська.
Після закриття справи Маня трохи попрацювала на заводі в Сімферополі, але в грудні 1929 року їй довелось виїхати з Криму. Все з тієї ж причини – їй і Розі знову почали допікати чекісти. Як згадувала Роза Вольфівна, куди тікати з Сімферополя, вони з її чоловіком, Володимиром Федоровичем, вирішували вже в дорозі. Вирішили зупинитись у Свердловську. Сюди до них приїхала і Маня зі своїм нареченим – Песахом (для всіх він був Полем) Ароновичем Ройзманом, з яким Маня теж познайомилась в Криму.
Якби дівчата не виїхали з Криму, невідомо, як би склалась їх доля. Роза Неверодська, що проходила у їх справі, в кінці жовтня 1931 року була заарештована в Казахстані вдруге. Старшу сестру Рози, Міру Гольдштейн, в кінці листопада 1931 року також заарештували. Вона поїхала до рідних в Одесу, прихопивши записку, котру її попросили передати друзям. В Одесі її схопили, записку знайшли – вона так і не дізналась про її зміст. Але отримала за неї три роки. Міра Гольдштейн опинилась в пермських таборах, а потім на поселенні в Кунгурі. Там вона познайомилась з майбутнім чоловіком, з котрим після завершення заслання повернулась в Харків. В 1937 році чоловік Міри Вольфівни був знову заарештований, і більше вона його ніколи не бачила.
Маня Петрушанська оселилась з чоловіком в невеликому підвальному приміщенні на 3-й Загородній вулиці. Поль Аронович влаштувався на свердловський Уралмашбуд, а Маню Петрушанську біржа праці скерувала працювати обліковицею в лудильний цех промкооперації. Пізніше вона перейшла на трикотажну фабрику і вступила навчатись на вечірнє відділення інституту. Інститут довелось покинути через стан здоровʼя, але, як людина здібна, Маня швидко виросла до керівника цеху білизняного трикотажу. На фабриці вона пропрацювала до самої пенсії. З часом до Мані в Свердловськ переїхали батько і сестра Роза з сімʼєю.
Роза Гольдштейн закінчила філологічний факультет Свердловського педагогічного інституту, все життя викладала в альма-матер літературу, захистивши в 1957 році в Москві кандидатську дисертацію з творчості Павла Бажова. Своїх дітей у неї не було, але вони зі старшою сестрою Мірою Вольфівною забрали до себе з Харкова племінника Маріка – Марка Михайловича Гольдштейна – котрий підлітком залишився без матері, а в новій сімʼї батька жити не захотів.
Про пережите, про друзів, що виїхали в Палестину і загинули у радянських катівнях, Маня Петрушанська і Роза Гольдштейн довго не говорили навіть своїм рідним. В їх сімʼях ніколи не акцентувалось єврейське питання, не обговорювався Ізраїль, не було розмов про антисемітизм чи сіонізм. В чекістських кабінетах дуже швидко вчили науці мовчання.
Незадовго до своєї смерті Маня Аронівна пару разів промовила під час розмови з дітьми: «Ви ще багато про нас не знаєте». Лише в травні 1990 року, після встановлення памʼятної плити на могилі Мані Аронівни, її сімʼя дізналась про її минуле. Її вірний чоловік і товариш, Поль Аронович Ройзман, увімкнув старенький котушковий магнітофон, і всі, хто зібрався вперше почули про арешт Мані Аронівни і переслідування з боку ДПУ. Полю Ароновичу тяжко було записувати цю розповідь, його голос тремтів, але про це його просила перед смертю дружина.
Вже пізніше, коли Світлана, дочка Мані Петрушанської, навідувала подругу і соратницю матері, Розу Гольдштейн, та розповідала, як на початку війни Мані Аронівні почали настирно пропонувати вступити в партію. Коли вона, начальниця трикотажного цеху, більше не змогла мовчати, Маня Аронівна розповіла парторгу про свою судимість. Парторг виявився хорошою людиною: дав їй письмову рекомендацію в партію, але строго попередив, щоб вона нікому більше про своє минуле не казала.
Мані Аронівни Петрушанської не стало 4 листопада 1989 року. Розалія Вольфівна Гольдштейн пережила її на 11 років – вона померла в 2000 році. Подруги поховані в Єкатеринбургу, де через десятиліття знову почалось полювання на відьом. Отримавши від нашого проекту слідчу справу бабусі та її подруг, Євген Вадимович погодився розповісти нам історію своєї сім’ї, але не встиг. Рано вранці 24 серпня 2022 року Євгена Ройзмана, онука Мані Петрушанської, затримали за звинуваченням у «дискредитації» російської армії: владі не сподобалась його критика агресії РФ стосовно України. Круг замкнувся.
P. S. Історію ще однієї фігурантки справи зінов’євської організації ЄВОСМ і правого «Ха-шомер ха-цаїр», Рози Неверодської, читайте на нашій сторінці.