Флорія Будішевська
1906 (?) – 1944

И совсем не верующий в Бога,
До сих пор храню я медальон
В память об исхоженных дорогах
И о той, кем был благословлен.
(І хоч зовсім я не вірю в Бога
Медальйон старий я бережу
Пам’ятаю ходжені дороги
Й ту, що на життя благословила
Кожен день у серці я ношу)
З вірша Романа Левіна «Медальйон» (присвячення Флорії Будішевській)
Про дитинство та юність Флорії Будішевської відомо не багато. Навіть рік народження у джерелах називається приблизно – 1906-й. Флорія народилась в Каменці – невеликому містечку на південному заході Білорусі, де жила з батьками та сестрою. З часом сім’я перебралась у Брест. Там Флорія вчилась у гімназії, де познайомилась з Сонею Фефер – дочкою аптекаря, з якою доля знову зведе її в роки війни – в містечку Жабінка під Брестом.
Флорія здобула хорошу освіту, чудово знала німецьку мову. Вона вийшла заміж за машиніста поїзда Ришарда, у 1929 році у них народився син Маріан. Якийсь час молода сім’я жила в Білостоку, потім переїхала в Жабінку. Ще до війни Будішевські розлучились. Після приєднання у 1939 році Західної Білорусії до БРСР Флорія працювала в бухгалтерії залізничного депо. Як згадував Роман Левін (про котрого розповімо пізніше), вона була жінкою незвичайної краси – з правильними, майже античними рисами обличчя. Але головне, Флорія володіла рідкісним даром: вмінням переконувати та вселяти довіру. Ці якості скоро будуть її головною зброєю – в її особистій війні за порятунок близьких (і не дуже) для неї людей.
З перших днів окупації в домі Флорії оселились двоє німецьких чиновників: крайсляндвірт (голова окупаційної адміністрації району) і бецирк-ляндвірт (начальник сільськогосподарських робіт). Спочатку Флорія лише готувала та прибирала, прислуговувала за столом. Але швидко блискуче знання німецької мови та привабливість зробили свою справу: постояльці вже настільки довіряли своїй хазяйці, що просили її допомогти в комплектації та відправленні посилок родичам.
Частими гостями у домі Флорії були німецькі офіцери. При каві з коньяком йшли розмови про справи на фронті і про місцеві «клопоти»: організація гетто, розшук радянських командирів та їх сімей, що переховувались боротьба з підпіллям, що починало свою діяльність… Пізніше німці почали згадувати нове для них слово «партизан». Під час подібних бесід на Флорію уваги не звертали: що ця весела красуня може розуміти у чоловічих справах?..
Однак Флорія не могла не помічати жахіть, що відбувались довкола. Так, її життю та добробуту нічого не загрожувало, але її друзі – а серед них було чимало євреїв і так званих «східняків» (вихідців зі східних областей Білорусії) – опинились в смертельній небезпеці. В перший же день окупації німці підірвали місцеву синагогу. Скоро в Жабінці було створене гетто – його в’язнями стали майже півтори тисячі осіб: вісімсот двадцять місцевих євреїв і майже стільки ж – біженців з інших населених пунктів.
Начальником місцевої поліції був призначений якийсь Гудима – колишній офіцер Червоної армії, затятий садист. Під його керівництвом нацисти влаштовували «розваги»: впрягали євреїв у артилерійські гармати і примушували тягнути їх до виснаження. А у вересні 1941 року відбулась перша «акція»: жертвами карателів стали двісті сімдесят вісім євреїв …
Поступово в душі Флорії зросла ненависть до загарбників – з дитинства глибоко релігійна, жінка не могла змиритись з насиллям, та й ще таким, що робилось з нелюдською, якоюсь сатанинською жорстокістю. Вона і далі усміхалась квартирантам і гостям, невимушено жартувала з ними і виглядала все тією ж безтурботною пані Флорією. Але з кожним днем розуміла все більше: спостерігати, залишатись осторонь більше не можна. І коли з Флорією зв’язались партизани – відразу ж погодилась на співробітництво. Сумнівів не залишалось.
Флорія стала підпільницею, партизанським агентом в самому кублі ворога, і її роль важко переоцінити. Жінка передавала в ліс відомості про дислокацію німецьких частин і маршрути ворожих ешелонів, про облави, що плануються та провокаторів. Завдяки їй були звільнені кілька заарештованих партизанських зв’язкових. Одного разу партизани дали Флорії особливе завдання: виявити двох німецьких агентів у їх загоні. Вона успішно виконала доручення – імена зрадників були передані в ліс. Більше їх ніхто не бачив. А напередодні 1944 року Флорія за допомогою подруги Соні Фефер забезпечила партизанів медикаментами. На початку війни батько Соні, аптекар, зробив сховок з ліками, про котрий знала лише його дочка. Флорія повідомила про сховок партизанам. Це врятувало життя не одного пораненого.
На той час Флорія вже півтора року ховала Соню від нацистів. Влітку 1942 року, перед ліквідацією жабінковського гетто, вона попередила подругу – та встигла втекти буквально в останню хвилину. Флорія сховала її на горищі. В цьому сховку Соня провела довгі місяці, не маючи можливості вийти на вулицю. Знизу, за столом розважались німецькі офіцери, а зверху сиділа втікачка – затаївшись, боячись зайвий раз порухатись. Коли у Соні через викидень почалась кровотеча, Флорія щоденно підіймалась на горище з відрами теплої води, таємно прала закривавлену білизну та всіляко намагалась полегшити страждання подруги.
Ризик був величезним. Німці знали про єдину (!) вцілілу з місцевого гетто і не припиняли пошуки. Якби Соню знайшли – розстріляли б не лише її, але й Флорію з Маріаном.
В жовтні 1942 року Рома Левін – дванадцятилітній єврейський хлопчик – дивом врятувався під час розстрілу двохсот в’язнів брестського гетто у маєтку Петровичи. В той день він втратив маму. Застуджений і змерзлий, босий, Рома подолав вісімнадцять кілометрів дороги до сестри Тамари, що працювала на залізничній станції Тельма. Але та не могла його переховувати у себе, бо сама боялась за своє життя (та, на жаль, її похмурі страхи швидко справдились).
Від сестри Рома вирушив, як він думав, на схід – наївна дитяча мрія досягнути фронту і вийти до своїх. Але в той час фронт був ще дуже далеко, в районі Сталінграда. А переляканий хлопчик насправді рухався назад, в напрямку Жабінки. Кілька днів він блукав, стараючись нікому не потрапляти на очі. Знесилений та у відчаї, Рома вийшов до села Стеброво. Там його прихистила одинока жінка – баба Дар’я. Але місцевий війт повідомив поліцію, і Рому привезли в Жабінку.
Допитував його сам начальник Гудима. У Роми була заготована легенда: мама померла в брестській лікарні, батько на фронті. Гудима не повірив: раптом цей худий хлопчина – врятований під час розстрілу в Петровичах чи, ще гірше, партизанський зв’язковий? Рому передали начальнику німецької жандармерії на ім’я Едвард. Той не був суворий і навіть співчутливо махав головою, слухаючи його розповідь, але в якийсь момент віддав тихий наказ: «Апшисе». Рома прекрасно знав, як перекладається це страшне слово – «розстріляти»…
На щастя, їх розмову почула Флорія. Вона добре знала, що Едвард насправді м’якосердий, а ще – що начальник жандармерії нерівно дихає до неї. І вона чула про жахливу бійню в Петровичах і здогадувалась: швидше за все хлопчик не той, ким хоче здаватись. Флорія дочекалась, поки Романа виведуть, і увійшла до кабінету…
Що саме вона сказала Едварду, невідомо. Так чи інакше, вона зуміла вмовити його віддати їй хлопчика на виховання – хай буде товаришем її синові Маріану.
Годину тому засуджений до смерті, Рома Левін вийшов з поліційної дільниці, тримаючи за руку незнайому жінку. Вона відвела його в свій дім, викупала і нагодувала, переодягнула в старенький костюмчик сина і повісила йому на шию медальйон з зображенням Божої Матері. «Я тобі брата привела», – сказала вона Маріану. Так у Роми, що втратив маму і сестру, знову з’явилась сім’я.
27 жовтня 1942 року біля будівлі жабінковської адміністрації зібрали сім’ї «східняків» – ніби то для реєстрації та відправлення на батьківщину. Жінки з дітьми прибули сюди самі, деякі приїхали з довколишніх сіл.
Коли Флорія дізналась про «реєстрацію», у неї всередині все похололо. Вона стрімголов кинулась у двір адміністрації, де вже вишикували колону приречених. Очима Флорія знайшла капітана СС, котрий не раз гостював у її домі.
- Тут мої подруги і вони не повинні нікуди їхати, – заявила Флорія.
- Хто, покажи, – відповів офіцер.
Флорія назвала кілька прізвищ. Її голос був впевненим, але у погляді прекрасної польки ховався страх. Звідусіль до неї потягнулись руки, почулись крики: «Флорія, і мене, мене!». Страшно уявити, що вона відчувала у ці миті…
Флорія зуміла вивести чотири сім’ї – всього близько дванадцяти осіб. Одна з врятованих, паспортистка Шура Чуфаріна, пізніше вибралась з маленьким сином в село Озяти і стала учасницею партизанського загону – того самого, з котрим була пов’язана Флорія.
Інших (майже триста вісімдесят осіб) погнали до урочища Мухіна Яма. «Як, не на вокзал?!» – кричали нажахані люди, що до останнього мали примарну надію. Дорогою приречені кидали речі – їх шлях потім видно було за валізами, клунками, торбами, мішками з речами. У яру людей примусили роздягнутись – кущі довкола були завішані одягом. А потім пролунали постріли …
Наступного дня Мухіна Яма виглядала жахливо. Тіла були засипані, але в кутках земля осідала і буквально пінилась від крові. Флорія встановила у яру невелику огорожу – знов страшенно ризикуючи. А Роман Левін після війни прочитає про трагедію Бабиного Яру – і згадає Мухіну Яму. Побачене там вони з Маріаном не забудуть до кінця своїх днів…
Тим часом Флорія продовжувала грати роль доброзичливої, виключно лояльної до німців економки. Ззовні її життя здавалось безпроблемним, навіть щасливим. Але психологічно стан «пані Флорії» був важчим за долю солдата на передовій. Так, той постійно ризикує життям, але йому не треба нічого вдавати, і для своїх він – герой. А Флорія для більшості земляків була німецькою «підстилкою». Кожна її усмішка, кожен букет від Едварда, що помічали сусіди, падав каменем у спільну чашу народної ненависті. Вона знала це. І не могла пояснити. Не могла сказати: «Я не та, за кого ви мене маєте!». Будь-яку необережно сказане слово загрожувало смертю – не лише їй, але й Соні, Ромі з Маріаном…
Одному Богу відомо, яких зусиль вартувала Флорії ця гра. Роман Левін згадував її як жінку виняткової енергії та самовладання. Але за зовнішньою впевненістю швидше за все ховались безсонні ночі, страх за інших, нервове виснаження. Кожен стук у двері міг означати провал, початок кінця. Вона жила на вулкані і знала про це, але продовжувала усміхатись смерті в обличчя.
До червня 1944 року стан Флорії став критичним. Начальник поліції Гудима давно підозрював її у зв’язках з партизанами і ретельно збирав компромат. Головною перепоною на його шляху був Едвард, завжди готовий прикрити Флорію – навіть коли начальник поліції повідомив йому, що Будішевська ховає у себе Соню Фефер. Тоді роздратований Гудима склав спільний донос на Едварда з Флорією і направив його у гестапо. Покровителя Будишевської покарали відправленням на фронт, але в останні години перед від’їздом Едвард попередив Флорію про небезпеку, що йому загрожує. Він не сумнівався: їй треба терміново йти в ліс, до своїх – Едвард давно здогадувався про зв’язки Флорії з партизанами. Колишній начальник жандармерії навіть збирався залишити партизанам ящик гранат – «подарунок» від нього Гудимі.
На жаль, Флорія не послухалась свого прихильника. Ймовірно, до останнього вірила в силу своїх жіночих чар, в здатність переконати будь-кого у своїй невинуватості. Тому замість лісу вона направилась у Брест, до начальника служби безпеки СС. Добившись прийому, вона переконувала високопоставленого гестапівця в тому, що донос Гудими – брехливий, що вона ніколи не шкодила німецькому режиму. Той погоджувався і усміхався, всім виглядом показуючи, що чергова вистава Флорії вдалась: «Ми вам віримо, пані Будішевська, їдьте спокійно додому».
…Назавтра, сонячного ранку, до дому Флорії під’їхала легкова машина. З неї вийшли Гудима і офіцер СД з черепом на петлиці. Флорія мила підлогу. «Одягайтесь», – наказали вони. «Навіщо зранку рано я вам потрібна, панове?» – з невимушеною усмішкою спитала вона. Офіцер злобно сказав російською: «Ми не збираємось звітувати перед всіма!».
Флорія повільно зняла фартух. В цей момент вона думала не про себе. Вона знала, що у сусідній кімнаті – Соня. Але офіцер СД і Гудима не обшукували дім. Вони швидко вивели Флорію і посадили в машину.
Флорію намагалась врятувати її сестра Льоля. Вона шукала того, хто за хабар допоміг би влаштувати втечу – але все було марно: ймовірно, Флорія була для гестапівців надто важливою «здобиччю». Охочих ризикувати не знайшлось. Флорію цькували собаками, палили вогнем, били… Вона не видала нікого. В липні 1944 року, за лічені дні до звільнення Жабінки, Флорію Будішевську розстріляли разом з іншими партизанами та підпільниками – в’язнями брестської тюрми…
Після арешту Флорії Рома з Маріаном спробували врятувати Соню. Вони зав’язали їй на голову велику селянську хустину, вивели з дому і сховали в полі за городами, а самі помчали до сестри Флорії Льолі – повідомити про те, що трапилось.
На жаль, Соня не дочекалась хлопчиків: можливо, боялась наражати їх на небезпеку, а може, просто не витримали нерви: з дому вона не виходила довгий час. Соня вибралась за місто і пішла по шосе. Недалеко з’явився поліцай на велосипеді – і Соня запанікувала: стрімголов кинулась в жито. Вигук, постріл… Коли поліцай підійшов до тіла, що вже не дихало підійняв хустину, що приховувала обличчя, він задоволено посміхнувся: нарешті попалась!.. Єдину вцілілу ув’язнену жабінковського гетто вони шукали два роки.
Ромі і Маріану пощастило більше – вони вирушили на схід і зустріли радянські війська. Скоро Рома знайде в Казані свого батька – офіцера-контррозвідника, а після війни стане поетом і повідомить світові неймовірну історію свого порятунку, ключову роль в якому зіграла Флорія Будішевська. Їй він присвятить книгу «У вас добре серце, мадам…», видану у 2004 році. Маріан закінчить фізико-математичний факультет політехнічного інституту у Вроцлаві, стане інженером. У 1959 році вони з Романом зустрінуться – і тепло обнімуться, згадуючи Флорію…
У 2004 році ізраїльський меморіал Яд ва-Шем надав Флорії Будішевській почесне звання «Праведник народів світу». На медалі, котрою нагороджують відзначених цим званням, є напис: «Хто рятує одне життя, рятує цілий світ». Флорія врятувала не одне життя – десятки. Вона не стріляла у ворогів, не підривала склади з боєприпасами, не ходила в розвідку з автоматом в руках. Її зброєю була усмішка. Її силою – віра. Її подвигом – доброта.
30.06.2026
Михайло Кривицький
Переклад українською мовою Лідовська Ольга
Бібліографія та джерела
Левин Р. А. Мальчик из гетто. М. 1996.
Смирнов С. С. Брестская крепость. М. 1957.
Альтман И. Роман Левин – мальчик из Бреста // https://lgz.ru/article/roman-levin-malchik-iz-bresta/?ysclid=mpz5ksqrlu384135670
Альтман И. А. Холокост и еврейское сопротивление на оккупированной территории СССР / Под ред. проф. А. Г. Асмолова. М. 2002.
Будзішэўская Флорыя // https://zhabinkalib.by/history/countrymans/budishevskaya-floriya
Ганцер К., Еленская И. Э., Пашкович Е. И. и др. (сост.). «Брест. Лето 1941 г.». Смоленск. 2016.
Иоффе Э. Г. Белорусские евреи: трагедия и героизм: 1941–1945. Минск. 2003.
Круглов А. И. Холокост в СССР. Потери евреев в оккупированных регионах СССР, 1941–1944. Кишинев. 2025.
Памяць. Жабінкаўскі раён. Мінск. 1999
Свидетельствуют палачи. Уничтожение евреев на оккупированной территории Беларуси в 1941–1944 гг. / Сост. В. И. Адамушко, И. П. Герасимова, В. Д. Селеменев. Минск. 2010.
Смиловицкий Л. Катастрофа евреев в Белоруссии, 1941–1944 гг. Тель-Авив. 2000.
Трейстер М. Проблески памяти. Воспоминания, размышления, публикации. Schimmer vom Gedächtnis... Erinnerungen, Überlegungen und Publikationen. Отв. ред. К. И. Козак. Минск. 2007.
Холокост в Беларуси. 1941–1944. Документы и материалы. Минск. 2002.
Черноглазова Р. А., Хеер Х. Трагедия евреев Беларуси в 1941–1944 гг.: сборник материалов и документов. Минск. 1997.

