И совсем не верующий в Бога,
До сих пор храню я медальон
В память об исхоженных дорогах
И о той, кем был благословлен.
(І хоч зовсім я не вірю в Бога
Медальйон старий я бережу
Пам’ятаю ходжені дороги
Й ту, що на життя благословила
Кожен день у серці я ношу)

З вірша Романа Левіна «Медальйон» (присвячення Флорії Будішевській)


Про дитинство та юність Флорії Будішевської відомо не багато. Навіть рік народження у джерелах називається приблизно – 1906-й. Флорія народилась в Каменці – невеликому містечку на південному заході Білорусі, де жила з батьками та сестрою. З часом сім’я перебралась у Брест. Там Флорія вчилась у гімназії, де познайомилась з Сонею Фефер – дочкою аптекаря, з якою доля знову зведе її в роки війни – в містечку Жабінка під Брестом.

Флорія здобула хорошу освіту, чудово знала німецьку мову. Вона вийшла заміж за машиніста поїзда Ришарда, у 1929 році у них народився син Маріан. Якийсь час молода сім’я жила в Білостоку, потім переїхала в Жабінку. Ще до війни Будішевські розлучились. Після приєднання у 1939 році Західної Білорусії до БРСР Флорія працювала в бухгалтерії залізничного депо. Як згадував Роман Левін (про котрого розповімо пізніше), вона була жінкою незвичайної краси – з правильними, майже античними рисами обличчя. Але головне, Флорія володіла рідкісним даром: вмінням переконувати та вселяти довіру. Ці якості скоро будуть її головною зброєю – в її особистій війні за порятунок близьких (і не дуже) для неї людей.

З перших днів окупації в домі Флорії оселились двоє німецьких чиновників: крайсляндвірт (голова окупаційної адміністрації району) і бецирк-ляндвірт (начальник сільськогосподарських робіт). Спочатку Флорія лише готувала та прибирала, прислуговувала за столом. Але швидко блискуче знання німецької мови та привабливість зробили свою справу: постояльці вже настільки довіряли своїй хазяйці, що просили її допомогти в комплектації та відправленні посилок родичам.

Частими гостями у домі Флорії були німецькі офіцери. При каві з коньяком йшли розмови про справи на фронті і про місцеві «клопоти»: організація гетто, розшук радянських командирів та їх сімей, що переховувались боротьба з підпіллям, що починало свою діяльність… Пізніше німці почали згадувати нове для них слово «партизан». Під час подібних бесід на Флорію уваги не звертали: що ця весела красуня може розуміти у чоловічих справах?..

Однак Флорія не могла не помічати жахіть, що відбувались довкола. Так, її життю та добробуту нічого не загрожувало, але її друзі – а серед них було чимало євреїв і так званих «східняків» (вихідців зі східних областей Білорусії) – опинились в смертельній небезпеці. В перший же день окупації німці підірвали місцеву синагогу. Скоро в Жабінці було створене гетто – його в’язнями стали майже півтори тисячі осіб: вісімсот двадцять місцевих євреїв і майже стільки ж – біженців з інших населених пунктів.

Начальником місцевої поліції був призначений якийсь Гудима – колишній офіцер Червоної армії, затятий садист. Під його керівництвом нацисти влаштовували «розваги»: впрягали євреїв у артилерійські гармати і примушували тягнути їх до виснаження. А у вересні 1941 року відбулась перша «акція»: жертвами карателів стали двісті сімдесят вісім євреїв …

Поступово в душі Флорії зросла ненависть до загарбників – з дитинства глибоко релігійна, жінка не могла змиритись з насиллям, та й ще таким, що робилось з нелюдською, якоюсь сатанинською жорстокістю. Вона і далі усміхалась квартирантам і гостям, невимушено жартувала з ними і виглядала все тією ж безтурботною пані Флорією. Але з кожним днем розуміла все більше: спостерігати, залишатись осторонь більше не можна. І коли з Флорією зв’язались партизани – відразу ж погодилась на співробітництво. Сумнівів не залишалось.

Флорія стала підпільницею, партизанським агентом в самому кублі ворога, і її роль важко переоцінити. Жінка передавала в ліс відомості про дислокацію німецьких частин і маршрути ворожих ешелонів, про облави, що плануються та провокаторів. Завдяки їй були звільнені кілька заарештованих партизанських зв’язкових. Одного разу партизани дали Флорії особливе завдання: виявити двох німецьких агентів у їх загоні. Вона успішно виконала доручення – імена зрадників були передані в ліс. Більше їх ніхто не бачив. А напередодні 1944 року Флорія за допомогою подруги Соні Фефер забезпечила партизанів медикаментами. На початку війни батько Соні, аптекар, зробив сховок з ліками, про котрий знала лише його дочка. Флорія повідомила про сховок партизанам. Це врятувало життя не одного пораненого.

На той час Флорія вже півтора року ховала Соню від нацистів. Влітку 1942 року, перед ліквідацією жабінковського гетто, вона попередила подругу – та встигла втекти буквально в останню хвилину. Флорія сховала її на горищі. В цьому сховку Соня провела довгі місяці, не маючи можливості вийти на вулицю. Знизу, за столом розважались німецькі офіцери, а зверху сиділа втікачка – затаївшись, боячись зайвий раз порухатись. Коли у Соні через викидень почалась кровотеча, Флорія щоденно підіймалась на горище з відрами теплої води, таємно прала закривавлену білизну та всіляко намагалась полегшити страждання подруги.

Ризик був величезним. Німці знали про єдину (!) вцілілу з місцевого гетто і не припиняли пошуки. Якби Соню знайшли – розстріляли б не лише її, але й Флорію з Маріаном.