Хася Менделівна Прусліна народилась 20 січня 1901 року в селі Горбачово Полоцького повіту Вітебської губернії, у багатодітній єврейській сімʼї. Батько Мендель Борух був спадковим кравцем, мати Діна Хая вела домашнє господарство. Дитяча фотографія 1911 року закарбувала майбутню підпільницю поруч з братами Залманом, Меєром та Матвієм: струнка дівчинка з уважним поглядом, вже тоді навіть зовні виділялась внутрішньою силою та впертістю; старша дочка, що з раннього віку допомагала батькам у їх нелегких буднях.

В 1912 році Хася закінчила трикласну народну школу, а після цього тривалий час змушена була допомагати батькові у його ремеслі. Але з ранніх років вона тягнулась до знань, і в 1920 році вмовила батьків відпустити її здобувати освіту до Вітебська. Там Хася рік провчилась в технікумі, але вирішила, що інститут набагато перспективніше. Для вступу довелось екстерном скласти чотирнадцять (!) екзаменів: середньої освіти у дівчини не було, але вона багато читала і мала феноменальну памʼять.

У цей час відбулось укрупнення БРСР – Вітебська область увійшла до складу республіки, а місцевий інститут підпорядкували Білоруському державному університету в Мінську. Вийшло, що Хася автоматично вступила до БДУ – на педагогічний факультет. Після його закінчення дівчина пʼять років працювала викладачем історії в Мінському педагогічному технікумі.

Успішний педагогічний досвід та справжній інтерес до історії обумовили наступний крок: вступ до аспірантури з історії народів СРСР. Паралельно з навчанням Хася Прусліна викладала історію в Комвузі, Мінському медичному інституті. Напередодні війни вона попросила відпустку, щоб закінчити дисертацію; встигла написати три розділи. Потім текст згорів… А особистим щастям Хасі були діти: син Май і дочка Діна.

Війна увірвалась в життя Хасі Прусліної, як і в життя мільйонів радянських людей, руйнівним ураганом. В перші ж дні війни Хася з дітьми залишила місто, що палало. Йшли на схід, в Борисівському напрямку, але далеко відійти не вдалось: дорогу перерізали німецькі танки. Біженців обстрілювали з літаків, було багато вбитих – довелось повернути назад. До жовтня Прусліни залишались в районі Узди, містечка за сімдесят кілометрів на південному заході від Мінська. Але довелось піти і звідти: була загроза, що їх видадуть окупантам.

Захоплений вже 28 червня, Мінськ був невпізнаваним: дім, де жили Прусліни, зруйнований, рідні опинились в гетто: ще в липні за наказом нацистів воно було створене в районі Ювілейної площі. На територію, що складала трохи більше за два квадратних кілометри, зігнали майже сто тисяч осіб – все єврейське населення Мінська та околиць. Гетто було обнесене високим парканом з колючого дроту та дошок, входи та виходи охоронялись патрулями. Всередині панували страшна скупченість, голод та хвороби.

Смілива та енергійна, навіть у таких жахливих умовах Хася Прусліна не зламалась: з перших хвилин почала боротьбу за своїх дітей. Чотирилітню Діну вона вивела за межі гетто і попросила знайому її сховати – на щастя ззовні дочка не відрізнялась від білоруських дітей. Ось лише імʼя їй про всяки випадок трохи змінили – з Діни на Зіну. В 1942 році дівчинку перевели до Ждановицького дитбудинку під Мінськом – в сільській місцевості було простіше виживати. Через багато років Зінаїда згадувала: «нас запустили в якусь кімнату, де стояло велике корито і в ньому зварена в шкірці картопля. Як же ми на неї накинулись! Не чистили, просто хапали і їли, хапали і їли...».

А Хася з одинадцятилітнім сином Маєм залишались в гетто. Його вʼязні щодня чекали чергової «акції», як цинічно називали нацисти масові вбивства. І це чекання, як пізніше згадувала Хася, було ледве не гірше самої смерті. Пізніше вона детально описувала жахи, свідком котрих стала. Під час «акції» 20 листопада 1941 року нацисти погнали колону з дванадцяти тисяч людей у напрямку Кальварійського кладовища, де заздалегідь були підготовані ями та кулемети. Маленьких дітей брали на багнети і кидали через паркан; поранених, що вилізали з-під трупів, спалювали, обливаючи фосфором.

Під час останнього погрому, 29 грудня 1942 року, працездатних вʼязнів затримали на роботі, а в гетто почали методично знищувати всіх підряд. В цей день вбили і всіх пацієнтів лікарні (крім тифозних – побоялись заходити). В дитячому відділенні перебувало семеро малюків. Начальник поліції Рібе одягнув білі рукавички, взяв ніж і методично зарізав їх всіх; вийшов звідти, зняв рукавички, закурив і зʼїв шоколадку.

Найстрашнішою для Хасі виявилась «акція» вночі з 6 на 7 листопада 1941 року. Від погромів мешканці гетто ховались в спеціальних схронах – «малинах». Частіше всього це були спеціально викопані і замасковані ями, куди люди напихались, ніби оселедці у бочку і, затаївшись, чекали, коли нацисти закінчать різанину. Одинадцятилітній син Хасі Май тяжко хворів на енцефаліт та під час приступів сильно кричав. Хася не змогла його взяти з собою в «малину». До останнього жінка сподівалась: навіть у нелюдів на нещасного хворого хлопчика рука не підніметься. Піднялась… Люди, що були поруч із бідною матірʼю, цілували їй руки і просили, щоб не кричала...

Та жахлива ніч стала для Хасі точкою неповернення. Стало зрозуміло: мовчки чекати на смерть більше не можна. Якщо й загинути – то зі зброєю в руках. Загинути, але помститись за Мая… І скоро довоєнні звʼязки і незламна воля зробили її однією з ключових фігур, антифашистського підпілля, що зародилось.

За дорученням одного з керівників мінського підпілля Михайла Гебелева Хася Прусліна очолила так звану «десятку» в «російському» районі міста (поза гетто). Вона виконувала роль звʼязкової між гетто, російськими районами та партизанськими групами, що формувались. З фальшивим паспортом на імʼя Пелагеї Петрівни Федюк вона могла відносно вільно пересуватись містом. І все ж це було смертельно небезпечно: облави і перевірки документів проводились систематично, а зовнішність Хасі могла виказати її походження. По суті, вона щоденно ризикувала життям.

Її квартира, а потім і інші явкові точки стали нервовими вузлами підпільної роботи. Поля (підпільне прізвисько Хасі) організовувала явки, забезпечувала безпечні місця для ночівлі лідерів мінського підпілля І. Ковальова («Невського»), Д. Короткевича, Н. Шугаєва. Підпільники жили в постійному тривожному очікуванні, щоденно міняючи місця перебування, і такі острівці відносного спокою були їм життєво необхідні.

Хася допомагала створювати «десятки» в російських районах, вербувала працівників поліції, що співчували спротиву. Вона організовувала втечі з гетто, передавала відомості про пересування німецького війська та каральні операції, що готувались.

Однією з важливих задач підпілля була робота з населенням. Хася проводила агітацію, поширювала листівки та зведення Совінформбюро, які друкували в підпільній друкарні. Безстрашна жінка особисто доставила в ліс до партизанів важкий типографський шрифт.

Головою «десятки» в єврейському районі став брат Хасі Матвій Пруслін. Обставини склались таким чином, що і йому довелось повернутись до Мінська – в гетто; пізніше Матвій пішов звідти у партизанський загін. Там він ходив на бойові завдання і в квітні 1942 року його схопили нацисти. Матвія Прусліна стратили разом з його товаришами. Його дружина та діти, що залишились у Мінському гетто, теж загинули: в Тростенець їх везли відразу в душегубці. Матвій прийняв смерть, так про це і не дізнавшись…

Апофеозом підпільної діяльності Хасі стала надзвичайно небезпечна місія влітку 1942 року. Мінський підпільний горком, що потребував встановлення прямого звʼязку з партизанським керівництвом та Мінським підпільним обкомом, доручив це завдання Хасі Прусліній та Анні Єзубчик. Їм належало пройти сотні кілометрів по окупованій території, минути багато німецьких гарнізонів та блокпостів, щоб дістатись партизанської зони в Любанських болотах Полісся. Жінок забезпечили фальшивими пропусками, легендами про пошук родичів. В платті Хася зашила три малесеньких записки з відомостями для партизанів.

Шлях, що розпочався 25 серпня 1942 року, виявився неймовірно важким. На блокпосту біля села Буда Греська начальник поліції довго і прискіпливо перевіряв їх документи, крутив в руках паспорт, вглядаючись в обличчя Хасі. Вони проскочили дивом. Понад два тижні відважні жінки йшли, обходили гарнізони, ночували в болотяних лісах. Ноги розпухли і вкрились ранами.

11 вересня 1942 року вони, врешті решт, доставили документи та усні повідомлення командуванню партизанського зʼєднання – В. Козлову – та його заступнику генерал-майору М. Константинову. Подвиг Хасі та Анни важко переоцінити...

Повернення до Мінська обернулось кошмаром. І Ковальов, що відправляв Хасю та Анну у «відрядження» був схоплений нацистами. Після його арешту за лічені години мінське підпілля було знищене, сама Хася дивом не потрапила в облаву. Здійснивши кілька неуспішних спроб звʼязатись з тими, хто залишився на свободі, вона була змушена піти в ліс – у партизанське зʼєднання під командуванням І. Варвашені, котре діяло на півдні Мінської області.

У партизанів Хася Прусліна спочатку працювала медсестрою в шпиталі, самовіддано допомагаючи пораненим. Пізніше вона редагувала партизанську газету, а з осені 1943 року брала участь в підготовці листівок та їх поширенні в Мінську: до цього часу антифашистське підпілля в місті відродилось.