Майя Ісааківна Левіна з'явилась на світ 20 грудня 1935 року в Мінську, у великій сім'ї: дідусь Борух, бабуся Дора, тато Ісаак, мама Сіма і п'ятеро дітей – Йосиф (1929 р. н.), Валя (1932 р.н.), Майя, Сарра (1938 р. н.) і Люба (1940 р. н.). Левіни жили у 2-му Северному провулку, в затишному дерев'яному домі з палісадником.

Головою сімʼї був дідусь Борух – один з кращих столярів-червонодеревників у місті. Майстерня була розташована прямо у подвірʼї, і діти, затамувавши подих, спостерігали, як з-під його вмілих рук народжувались вишукані меблі. Тато Ісаак працював фірманом – возив різноманітні вантажі. У нього був кінь темної масті, якого діти дуже любили.

Мама, Сіма Йосифівна, була справжньою берегинею домашнього вогнища. Як згадувала Майя, вона ніколи не втрачала спокою. У мами завжди знаходились потрібні слова: когось похвалити, збадьорити, а іноді – й покартати, якщо заслужив. Від її ласкавих дотиків біль та образа проходили. Майя заворожено дивилась, як щоранку мама розчісувала своє довге, нижче пояса, темне волосся. «Проводячи по них гребінцем, мама підіймала догори голову – до чого ж красивим було її обличчя: строгі правильні риси, лагідні очі».

Жили сито, безбідно. На столі постійно були овочі з власного городу – помідори, огірки, морква, цибуля, часник. Майя обожнювала мамині деруни – такі румʼяні, ніжні і хрумкі виходили лише у неї.

В шабат Левіни збирались за спільним столом. Дідусь читав молитву, що додавало їжі особливої урочистості. Щонеділі батьки ходили на базар і завжди приносили гостинці – цукерки, печення, іграшки. Особливим святом був Новий рік: тато привозив ялинку, і всі разом її прикрашали.

Діти жили дружно, старші опікувались молодшими. В домі було багато книг – купував їх зазвичай тато, а більше за всіх любив читати Йосиф. Майя заздрила братові (пʼятикласник – майже дорослий!) і Валі, що вже пішла в школу. Мама заспокоювала: скоро прийде і Майїна черга навчатись. Влітку діти пасли кіз на галявині за городами, грали з вівчаркою Аввою. …Щасливий, безхмарний час! Тоді, в дитинстві, здавалось, – воно ніколи не закінчиться.

Але однієї неділі все змінилось. Дорослі раптом почали щось стурбовано обговорювати, прозвучало слово «війна» – раніше незнайоме і поки не особливо страшне. Діти «катували» питаннями Йосифа – адже він все розуміє, але старший брат у відповідь лише супився та мовчав. Пʼятилітня Майя, розмахуючи іграшковим молотком, заявила: «Ось прийде німець, я йому як дам по голові!..». Дорослі усміхнулись, але у поглядах все одно була затамована тривога…

Сусіди почали швидко залишати свої домівки і кудись виїжджати. Збирались в дорогу і Левіни. Тато посадив сімʼю на підводу і вони влились до натовпу біженців, що тягнулась на схід Могилівському шосе. Але дорога дуже швидко перетворилась на пекло: над головами кружляли німецькі літаки, розривались бомби. Рухались повільно, на руках у знесиленої матері плакала маленька Любочка. Усвідомивши, що далеко піти не вдасться, Левіни повернулись у Мінськ.

Рідне місто неможливо було впізнати: понівечені вибухами будівлі огортав чорний дим, довкола панувала паніка. Процвітало мародерство – розкрадались склади і магазини. Сусіди Левіних розповіли про те, що відбувалось на кондитерській фабриці «Коммунарка». Там стояли велетенські чани з патокою – люди черпали її відрами, деякі падали у велетенські ємності і тонули. А незабаром до міста увійшли німці …

Минуло тижня три відносно спокійного життя – наскільки воно взагалі могло бути спокійним в окупації. В домі знову панувало збудження. Стурбовано переглядаючись та крадькома зітхаючи, дорослі складали речі у велику хустину, завʼязували її на гудз. Батько з Йосифом розбирали велетенське залізне ліжко … Левіни переселялись у гетто.

Свій обжитий, такий рідний дім їм довелось змінити на невелику деревʼяну будівлю на вулиці Сухій. Там, де в одній кімнаті тулилась вся сімʼя Левиних, а в сусідніх – товариші по нещастю, почався новий, страшний відлік часу. На верхній одяг, на груди і спину, мама нашила жовті «лати» – знаки, що виділяли євреїв. Їжі катастрофічно не вистарчало. Швидко виснажились запаси борошна і солі – доводилось харчуватись картопляними очистками.

Тато і дідусь працювали на тартаку, а Йосиф – кочегаром: дванадцятилітній хлопчик цілий день розвантажував вугілля. Повертались вони страшенно втомлені, мовчазні. Мама гріла воду, щоб чоловіки хоч трохи помились, прала їх білизну та одяг.

Повз вікна по вулиці часто проходили колони з людьми. Озброєна охорона гнала їх на єврейське кладовище. Пізніше почали проїжджати чорні криті фургони – «душогубки». Йосиф попередив малюків: побачите їх – відразу ховайтесь! Але хіба його слухались? Щойно зʼявлялась чергова колонна чи машина, діти дворами бігли до воріт кладовища і, сховавшись за будинком сторожа, спостерігали за тим, що відбувалось. А видовище було жахливе: людей шикували вздовж ровів і розстрілювали. Німці та поліцейські кидали в яму білий порошок – вапно, а потім присипали тіла землею. Карателі їхали, і тоді діти наближались до ям – земля місцями рухалась…

Дитяча психіка швидко адаптується навіть до найстрашнішого – напевно, тому виду смерті вони не боялись. Вдома про побачене не розповідали – боялись покарання. І все ж озброєних людей стереглись: побачивши їх, відразу ж розбігались. Розуміли: їх поява в гетто віщує біду – розстріли, погроми, облави.

Пізніше Майя, читаючи літературу про Холокост в Білорусі, дізналась про шість великих погромів в Мінську: 7 і 20 листопада 1941 року, 2, 31 березня і 28 липня 1942 року, 21 жовтня 1943 року, що забрали життя близько ста тисяч євреїв. Але тоді їй здавалось, що всі два з хвостиком роки існування гетто було одним жахливим погромом.

7 листопада 1941 року, в першому великому погромі, загинув тато. Мама відразу якось згорбилась від горя, що впало на них, все частіше витирала з обличчя сльози.

Одним з найважливіших слів для вʼязнів гетто було слово «малина». Воно не мало нічого спільного з ягодою, а означало «укриття». «Малини» влаштовувались майже в кожному домі. Була вона і у Левіних: дідусь з татом викопали сховок під підлогою. «Малина» мала два входи: через шафу і отвір під пічкою. У ній переховувались Левіни та їх сусіди. Під підлогою було тісно, темно і дуже страшно. Майя старалась влаштуватись біля мами, та на руках тримала маленьку Любочку. Діти доросліші розуміли: в малині – жодного звука! Але як це було пояснити річній сестричці?

…Одного разу на вулиці пролунали крики: «Погром! Погром!». Всі кинулись в «малину», затаїлись. С вулиці доносились моторошні крики нещасних, накази і крики поліцейських, постріли, тупіт кованих чобіт. Раптом кроки почулись зовсім поруч – над ними. Мама, боячись крику Любочки, міцно притиснула її голівку до грудей. Тишу, що згустилась, здавалось, можна помацати руками…

Скоро все скінчилось. Перечекавши час, по одному почали виходити з укриття. Вийшла і мама з Любочкою. Сіма з тривогою схилилась над дівчинкою – але та мовчала… Той мамин крик залишиться в памʼяті Майї назавжди: стільки в ньому було болю та відчаю. Притиснута до мами, Люба задихнулась в «малині».

Мама не плакала. Дідусь з Йосифом викопали на єврейському кладовищі невелику могилку, насипали маленький горбочок. Так в сімʼї їх залишилось шестеро: дідусь, мама, Йосиф, Валя, Саррочка і Майя.

Але на цьому біди Левіних не закінчились. Майя ніколи не забуде сонячний весняний день 1942 року. Мама готувала їжу, діти сиділи біля пічки і грали з Саррочкою. Несподівано розчинились двері, і в кімнату увійшли поліцейські. Вони наказали мамі одягнутись та йти за ними. Мама зверху плаття одягнула кофту, тугіше підвʼязала волосся. Поліцейські підганяли. Вона взяла Майю за руку, щоб йти разом, але Йосиф відсунув сестру. Мама підхопила на руки Сарру і вийшла з дому.

Куди повели маму? За що? Чи надовго? Ці питання вихором проносились в голові дівчинки. Вона притулилась до Йосифа і гірко заплакала, ніби передчуваючи, що мама більше не повернеться…

Через кілька днів Йосиф прийшов з роботи і сказав, що маму повісили. До Майї не відразу дійшли його слова. Але брат взяв її за руку, і вони пішли на площу біля будівлі юденрату – органу єврейського «самоврядування», створеного за наказом німців. У сквері висіли люди – осіб десять. Майя не відразу побачила серед них маму. На вітрі розвівалось її довге темне волосся, голова була закинута назад. Сарри поруч з мамою не було – більше сестру вони ніколи не бачили…