Спокійне життя євреїв Східної Галіції закінчилось з початком Першої світової війни. На відміну від сусідніх країн, Російської імперії та Румунії, євреї Австро-Угорщини, частиною котрої був тоді цей регіон, користувались у другій половині XIX – початку XX століття всіма громадянськими правами і особливо не зазнавали переслідувань. Етнічний склад населення Східної Галічини (територія сучасних Львівської, Івано-Франківської і майже всієї Тернопільської областей України) вирізнялось своєю різноманітністю: серед мешканців Лемберга (пізніше Львова), її головного міста, в 1910 році трохи більше за половину були поляками, майже пʼята частина – українцями і майже третина – євреями. Подібна картина була і в інших містах та містечках регіону.

В 1914 році, відразу після оголошення війни, Східна Галичина стала театром воєнних дій – російська армія швидко просунулась тут на схід і вже 21 серпня захопила Львів. Дуже швидко Росія створила на окупованій території Галицьке генерал-губернаторство. 27 вересня у Львові російськими казаками був вчинений єврейський погром, загинуло кілька десятків осіб. Літом 1915 року німецько-австрійське військо вибило росіян з Східної Галичини; весною – літом 1916 року останні знов окупували її східну частину в ході Брусилівського прориву, але до Львова цього разу дійти не змогли.

Влітку 1918 року Австро-Угорська імперія почала розпадатись на частини; на Галичину претендували одночасно українці і поляки, через що швидко розгорілась польско-українська війна. 1 листопада українські частини без бою захопили основні міста (імперія, що доживала свої останні дні заявила про нейтралітет), однак вже через кілька днів почались бойові зіткнення. Захопивши Перемишль, польське військо потім атакувало Львів і після тривалих боїв захопили його 22 листопада, «відсвяткувавши» цю подію черговим єврейським погромом з десятками жертв.

Більша частина Східної Галіції залишалась при цьому під контролем новопроголошеної Західно Української Народної Республіки. Ці землі ще кілька разів переходили з рук в руки, поки в липні 1919 року не були цілковито окуповані Польщею. Ще через пару років вони офіційно увійшли до складу нової Польщі відповідно до Ризького мирного договору 1921 року між Польщею і Радянською Росією.

Не дивно, що євреї Східної Галичини починаючи з серпня 1914-го старались в міру можливостей покинути регіон. Багато біженців (хоча не лише євреїв) вирушили в столицю імперії Відень – в цьому великому місті була тоді третя за чисельністю в Європі єврейська громада; у багатьох втікачів жили там родичі і друзі. Тільки офіційно зареєстрованих біженців-євреїв, що отримали допомогу від держави, було десятки тисяч.

Серед тих, хто утік до Відня «до кращих часів» була сімейна пара з Східної Галичини, у якій 13 березня 1915 року народився хлопчик. Батьком його був доктор Абрахам Ган (так пізніше транслітерували українською та російською поширене німецьке і ашкеназьке прізвище Hahn), лемберзький адвокат, а матірʼю – Перл Мендельсон. Свідками реєстрації вказані явно родичі: Абрахам Мендельсон, юрист з Дрогобича, і Еміль Ган, також адвокат з Лемберга, причому для всіх чотирьох вказана одна і та ж віденська адреса. Чи то жити всім разом було зручніше, чи то через кризу з біженцями важко було знайти житло, хоча як мінімум одну з сімей важко було назвати бідною: батько Перл, Хірш Мендельсон, був співвласником нафтопереробного підприємства в Губичах (тоді передмістя Дрогобича) «Корнхабер, Ердхайм, Мендельсон і Готтесманн». Хлопчика назвали Людвігом.

Хоча до другої половини 1910-х Абрахам (пізніше він став Альфредом) Ган продовжував числитись адвокатом при судах в Лембергу, Станіславові (пізніше Івано-Франківську) і Галичі, сімʼя залишалась у Відні до 1919 року, коли ситуація знов змінилась: в перенаселеній столиці невеликої країни, що залишилась від Австро-Угорської імперії, стало катастрофічно бракувати ресурсів; гіперінфляція, дефіцит житла, епідемії, а потім і голод призвели у 1919 році до справжньої гуманітарної кризи. Біженці з Східної Галичини потягнулись на батьківщину, тим більше що після переходу цих територій під контроль Польщі ситуація там ніби то стабілізувалась.

Гани переїжджають до Дрогобича, центру ще донедавна бурхливої тепер знову відродженої за нової влади ділової активності в регіоні. Ще з середини XIX століття в околицях містечка Борислав неподалік добували так званий «гірський віск» (озокерит), а пізніше почали качати нафту, причому спочатку переважною більшістю свердловин, нафтопереробних заводів та інших підприємств галузі володіли місцеві євреї. Видобуток нафти та складно влаштована система торгівлі нею, вимагали відповідного юридичного супроводу, тому в місті було багато адвокатів і нотаріусів, більшість з котрих теж були євреями. Необхідність в цих послугах зберігалась і пізніше, коли нафтовий бізнес був спочатку скуплений та збільшений поляками, а потім і зовсім націоналізований. Тому вибір сімʼєю Ганів для нового місця проживання Дрогобича був не випадковим – тим більше що саме звідси походила сімʼя нафтових магнатів Мендельсонів.

В 1925 році 10-літній Людвік (так на польський манер писалось тепер його імʼя) вступив до дрогобицької гімназії імені короля Владислава II Ягелло – найпрестижнішого середнього навчального закладу міста. В гімназії було вісім класів, викладання велось польською – державною – мовою. При цьому більше половини учнів були євреями. Наприклад, в 1928/1929 навчальному році з 498 учнів 267 були юдеями, 194 – римо-католиками (тобто поляками), а 35 – греко-католиками (тобто українцями). В 1933-му, коли Людвік закінчив гімназію, з 429 учнів ці групи склали 223, 171 і 34 відповідно мадяри. А в населенні міста, що в 1930-ті роки не досягало і 40 тисяч, євреї склали 40–45%, поляки – близько третини, українці – близько чверті (зовсім невелика частка українців серед учнів пояснюється тим, що в місті діяла і українська гімназія імені Івана Франка).

Були євреї і серед вчителів Людвіка – найвідомішим з них був художник-самоук і польськомовний письменник Бруно Шульц, чия творчість була відзначена сучасниками, але справжню славу отримала через кілька десятиріч після його трагічної загибелі під час нацистської окупації Дрогобича. Шульц викладав в гімназії малювання та працю.

Закінчивши гімназію, Людвік пішов батьковими слідами і вступив на юридичний факультет Львівського університету; паралельно він вчився ще і в Академії зовнішньої торгівлі. В Дрогобич він часто приїжджав на вихідні та свята – крім спілкування з рідними, тут він брав участь у діяльності «загальної сіоністської студентської організації» під назвою «Гатіква» («Надія»). Взагалі у Східній Галичині діяло багато сіоністських організацій, рухів та гуртків на будь-який смак та вік – від соціалістів до правих ревізіоністів. «Гатіква», судячи зі всього, була місцевою дрогобицькою організацією – нам вдалось знайти згадку про неї в мемуарах інших мешканців Дрогобича, але більше ця назва ніде не зустрічається. Як і інші аналогічні організації, «Гатіква», відповідно до свідчень Гана на допитах у 1946 році, займалась вивченням історії Палестини і сіонізму, залученням нових членів і організацією «культурних заходів». Заперечуючи звинувачення у політичному сіоністському активізмі, Ган стверджує, що «єврейські студенти та завершені академіки» були в організації, щоб «провести культурно час і забити свій час грою у шахи, карти, читанням газет та слуханням радіо». Однак, як і будь-яке інше молодіжне чи «академічне» сіоністське обʼєднання того часу, «Гатіква» повинна була готувати своїх членів в першу чергу до відʼїзду до Палестини. Вочевидь, вона цим і займалась: як мінімум двоє однокласників Гана, що теж були в організації, виїхали туди ще в 1934 році.

Планам Гана стати польським юристом не судилось збутись – не встиг він, літом 1939 року, отримати диплом, як 18 вересня в Дрогобич увійшло німецьке військо. Зрештою, через тиждень вони покинули місто, і в той же день він був окупований Червоною Армією виконуючи секретний протокол до пакту Молотова – Ріббентропа. Відразу ж відбулась націоналізація всіх підприємств і вилучення особистого майна; були заборонені будь-які форми громадянської активності та самоорганізації: вся незалежна преса, політичні і молодіжні обʼєднання (в тому числі сіоністські). Трохи пізніше почались масові арешти і депортації представників «інтелігентних» професій, політиків, держслужбовців, громадських діячів і забезпечених громадян – в їх числі було багато євреїв, особливо відомих сіоністів.

Однак новоспеченому юристу Гану вдається вціліти. Він влаштовується бухгалтером в обласний фінансовий відділ (при новій владі Дрогобич став обласним центром), а незабаром його підвищують до посади головного бухгалтера.

В кінці червня 1941-го Ган евакуювався разом з фінвідділом на схід, залишивши в Дрогобичі батька – мати померла ще в 1933 році – і, можливо, дружину (ми не знаємо навіть її імені – тільки те, що вона була вбита фашистами в Варшаві в 1943 році). В Запорізькій області його призначають бухгалтером Гостраху, а вже в серпні призивають в армію – у будівельні війська. Він як мінімум двічі потрапляв у госпіталі, а в 1943 році був демобілізований за станом здоровʼя, опинившись після виписки з шпиталю в Єревані, де знов влаштувався на роботу бухгалтером – в квартирно-експлуатаційній частині при тиловому гарнізоні. Нарешті, в квітні 1945 року, по виклику свого першого роботодавця, дрогобицького облфінвідділу, він повертається в рідне місто. Дрогобич був звільнений майже на рік раніше. Як і на всій окупованій нацистами території Східної Галичини, майже всі місцеві євреї, не депортовані Радами в 1939–1941 роки, не призвані до армії чи не евакуйовані після нападу німців на СРСР в 1941-му, були розстріляні в лісі неподалік чи відправлені в табори смерті: з залишених у місті приблизно 17 тисяч врятувалось менш як пʼятсот осіб. В число врятованих не потрапив Абрахам/Альфред Ган, що загинув в 1942 році, однак вижила двоюрідна сестра Людвіка, котра, за його словами, два роки ховалась в підземному бункері разом зі своїм чоловіком, головним хірургом області.
Вже через два тижні він вступає на посаду бухгалтера в апараті районного уповноваженого польського уряду з питань евакуації. Яким чином це відбулось? Тут необхідні деякі пояснення.

В вересні 1944 року були підписані так звані Люблінські угоди між урядами Білоруської, Української та Литовської РСР (частина території цих республік належала до 1939 року Польщі) з одного боку і Польським комітетом національного звільнення – тимчасовим прорадянським органом виконавчої влади Польщі, реформованим в 1945-му у «тимчасовий уряд національної єдності», – з іншого. В угоді з УРСР говорилось, що сторони беруть на себе обовʼязок негайно

«розпочати евакуацію всіх громадян української, білоруської, російської та русинської національностей, що проживають… в районах Польщі… котрі захочуть переміститись і Україну, поляків і євреїв, що мали польське громадянство до 17 вересня 1939 року, проживають на території Західних областей УРСР на територію Польщі. Евакуації підлягають лише ті з перелічених … котрі виявили своє бажання евакуюватись і стосовно прийняття котрих є погодження Уряду Української РСР і Польського Комітету Національного Звільнення. Евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні по-іншому. Бажання евакуюватись може бути виражено як усно, так і письмово».

Таким чином, якщо право на переселення з Польщі в УРСР виникало просто за національною ознакою, переселятись у зворотному напрямку могли лише поляки і євреї за умови, що вони мали польське громадянство до окупації відповідних територій Радами в 1939 році і на момент підписання угоди проживали «в західних областях УРСР». Забігаючи вперед, скажемо, що попри задекларований в угодах принцип добровільності, переселення з Польщі в СРСР для сотень тисяч людей – в першу чергу українців і білорусів – стало де-факто примусовим.

Виїхати у зворотному напрямку бажаючих було багато, при цьому особливо серед євреїв: більшість депортованих поляків, що пережили масові репресії, виїхали з Росії або з армією Андерса в 1942 році, або пізніше, з польськими підрозділами, що воювали у складі радянської армії. Євреїв туди брали вкрай неохоче. Як відзначалось вище, десятки тисяч польських євреїв були депортовані в 1939–1940 роки на російську Північ і на Урал. Більшість з тих, хто зумів вижити там в тяжких умовах – примусово займаючись чорними роботами в незвично холодному кліматі, при постійному недоїданні, відсутності гігієни і епідеміях тифу та інших хвороб – після амністії 1941 року рушили в Центральну Азію (особливо в Ташкент, Самарканд, Бухару та інші міста Узбекистану) мріючи про південний достаток і тепло. Там до них приєднались сотні тисяч інших біженців – більшість з котрих теж були євреями, що евакуювались з окупованих нацистами західних територій СРСР. В результаті надії переселенців не справдились – через величезний притік населення умови життя тут перетворились в справжнісіньке пекло, про що докладно розповідають у спогадах вцілілі. Після війни майже всі вони залишались в Центральній Азії їх ніхто не посадив на поїзд – і, звичайно, вхопились за можливість виїхати в Польщу, звідки більшість сподівалась продовжити дорогу у напрямку Палестини чи США. При цьому частина біженців створила в СРСР сім’ї – в угоді окремо зазначалось право на виїзд і для найближчих родичів.