Шмуль Либерзон
1865 – 1945
Навесні 1939 року Вінницьке обласне Управління НКВС готувалось провести у обласному центрі спеціальну операцію. Чекісти мали відомості про те, що у Вінниці, а також містечках Браїлові та Козятині, діяло єврейське підпілля. Це були колишні рабини, різники, старости синагог, які, висловлюючись мовою офіційних документів, «проводили серед населення антирадянську роботу», а також систематично посилали за кордон наклепницьку інформацію про політичний та економічний стан у СРСР. Натомість з Заходу на підтримку діяльності «єврейських клерикалів» йшли гроші, які «нетрудові елементи» ніби-то використовували зі своєю «антирадянською» метою.
Одним з таких «антирадянщиків» був наш герой, староста Садгірської синагоги, Шмуль Ліберович Ліберзон. Цей немолодий єврей вже давно був взятий на олівець «органами» і характеризувався чекістами як людина, що нічим певним не займалась, а жив на засоби, що отримував щомісячно з Америки. Хоча Шмуль Ліберзон все своє життя чесно працював, підняв на ноги дітей та посів визначне місце серед вінницьких євреїв.
Шмуль Ліберзон, що цікавив НКВС, народився в селі Свитинці Бердичівського району Київскої області у 1865 році. Походив він з сімʼї торгівців. Його батько, Лібер Іхілевич Ліберзон, мав гуральні та бакалійну лавку, а сам Шмуль до революції займався орендою млинів. Цим же займались свого часу його брати – Арон і Пінхас.
Окрім занять комерцією, Ліберзони були відомі у всьому Поділлі як представники визначної хасидської династії. Брат діда Шмуля Ліберзона, Мордко-Арон, був у Бердичеві дуже відомим рабином. Сам Шмуль Ліберович здобув домашню духовну освіту та вів ортодоксальний спосіб життя.
До Першої російської революції Шмуль жив у Могильеві-Подільському, а у 1912 році вже був в списках виборців.
Бурхливі події, повʼязані з Першою світовою війною та битвою за владу, що відбувалась в Україні, тяжко відобразились на його сімʼї. Спочатку Шмуль отримав трагічну звістку про те, що у Франції загинув його син Мотл. Ще до війни Мотл Ліберзон подався за океан у пошуках щастя, його призвали в американську армію і в одній з битв з німцями він героїчно пав на полі битви.
Ще один кошмар чекав на сімʼю у 1920 році – в Свитинці тоді зайшла петлюрівська частина. Шмуль Ліберович, його дружина, Марія Йосифівна, дочки Іта та Поліна, сини Мордехай та Яків ледве пережили погром.
З приходом радянської влади погроми закінчились, але життя в Радянській Україні спокійнішим не стало. Шмуль Ліберович, попрощавшись зі своїм майном, конфіскованим більшовиками, у 1928 році переїхав з дружиною до Вінниці. Його сини, Пінхас та Іхель, позбавлені виборчих прав, змушено опинились в Москві. Там же жила його дочка Іта. Син Мордехай, що був колись у Вінниці зубним техніком, щоб прогодувати сімʼю, почав працювати експертом по золоту в Торгсині, куди приходило багато виробів без проби.
Мови про релігійний спосіб життя середи молодшого покоління вже не могло бути. Однак для голови сімейства, Шмуля Ліберзона, традиції та релігія предків були не пустим звуком. За це 15 березня 1939 року він, солідний чоловік похилого віку з великою бородою, був заарештований та опинився у Вінницькій тюрмі. Після кількох тижнів, проведених у катівнях НКВС, старий став фігурантом групової кримінальної справи, розпочатої стосовно членів єврейських релігійних громад Вінниці, містечок Козятина і Браїлова.
Окрім Ліберзона, чекістами були заарештовані вінницький різник Ушер Лернер, рабин Мейлех Шапіро, Яків Паперний, що оголосив себе цадиком, колишній рабин і учитель івриту Йосиф Слободянський, представник відомої хасидської династії Йосиф Інгерлейб, рабин з Браїлова Давид Ліберман і меладмед Абрам Нульман, а також меламед Абрам Фурер і шойхет Хаїм Дубровнер, що жили у Козятині.
За твердженням уповноваженого Вінницького управління НКВС УРСР Глущенко, що розслідував цю справу, Шмуль Ліберзон не лише був одним з активних учасників «антирадянського угрупування», що складалась із перелічених вище людей, але й був повʼязаний «адмором», ребе Аврумом Іошиєю Ешелем Тверським з Махновки, що жив у Москві. Тверський, чи Махновкер Ребе, був засновником власного хасидського двору, що був відгалуженням відомої у єврейському хасидському світі хасидської Чорнобильської династії. З Української РСР, побоюючись неминучого арешту по наводці «Євсекції», він втік до Москву, де став де-факто головним рабином СРСР.
Послідовником адмора Тверського Шмуль Ліберзон став у 1932 році. Вибираючись з Москви в поїздку по містах та містечках України, хасидський лідер завжди заїжджав у Вінницю. Під час одного з таких візитів до Шмуля Ліберовича заскочив його сусід, Борис Гутман, і запросив його на зустріч з адмором. Так званий «тіш», чи урочиста зустріч ребе з хасидами, проходив на квартирі у знайомого Гутмана, де зупинився сам Тверський і його близький помічник Арон Прус, що також приїхав з Москви.
На Шмуля Ліберзона ця зустріч справила незабутнє враження. Вражений святістю і вченістю Махновкер Ребе, що постійно перебував під тиском влади, але вмів підтримати євреїв добрим словом, Ліберзон вирішив стати його послідовником. В наступні візити у Вінницю адмор Тверський вже зупинявся вдома у Шмуля Ліберовича.
Шмуль Ліберзон прийомом Тверського у Вінниці не обмежувався. По інформації НКВС, адмор Тверський, що жив у московському районі Черкізово і займався пошиттям тапочок на продаж, через поганий матеріальний стан не міг приділяти багато часу духовним справам. Для допомоги адмору хасиди збирали у Вінниці та інших містах України пожертви. Саме Шмуль Ліберзон був тією людиною, якій хасиди довіряли перевезення грошей Тверському.
Ще одним звинуваченням, висунутим проти Шмуля Ліберзона, був звʼязок з закордоном. Влада звинувачувала немолодого чоловіка в листуванні з єврейськими релігійними колами на Заході, а також в злісних наклепах на радянську дійсність, які він, Ліберзон, ніби-то відправляв за кордон. Мовляв, за ганьбу радянського державного та громадського устрою, він отримував гроші. Наклеп, у розуміння енкеведистів, був у тому, що Ліберзон і його товариші описували важкий матеріальний стан українських євреїв. В країні щасливого пролетаріату не могло бути бідних, голих і босих!
Не допомагало Ліберзону у побудові лінії захисту і те, що його рідний брат, Арон Ліберович, що жив у Козятині, в грудні 1935 року був засуджений Вінницьким обласним судом до півтора року увʼязнення за такі ж «гріхи».
Окрім свідчень про отримання Ліберзоном та іншими фігурантами справи грошей з-за кордону, НКВС мало їх перехоплені на пошті листи. В одному з них, датованому 9 березня 1930 року, рабин містечка Козятин Нохем Каган писав у Варшавський комітет допомоги євреям Росії про необхідність виділення бідним євреям Козятина і «людям Тори», що проїжджали через містечко, матеріально допомоги. В цьому листі Шмуль Ліберзон був названий відповідальним за отримання допомоги.
Одним з творців цієї напівпідпільної системи матеріально допомоги релігійним євреям був київський хасид Мойше Коліков. На початку 1930-х років йому вдалось домовитись про допомогу євреям Росії, що голодували, з лондонським комітетом «Реліф-федерація». Під керівництвом Мойше Колікова було створено київське відділення комітету, завданням якого було організувати підтримку євреїв в Україні.
У 1935 році Коліков відвідав Вінницю, і за його дорученням Ушер Лернер, що проходив потім зі Шмулем Ліберзоном у одній справі, склав списки рабинів, меламедів і шойхетів, котрим потрібна була допомога. Гроші надійшли швидко, а Шмуль Ліберович став одним з тих, хто розподіляв засоби, які виділялись на підтримку синагог, нелегальної єшиви, а також для оплати роботи рабинів та меламедів. Гроші надсилались не лише з лондонського комітету «Реліф-федерація», але й з Варшави, американського «Хіаса», організацій допомоги релігійним євреям «Езрас-Тойра», «Езрас-Цадикім» та деяких інших.
За словами свідка у цій справі Йойни Біска, Шмуля Ліберовича вважали серед вінницьких євреїв, що чули про грошові перекази, богачем. Хоча насправді з цих сум для самого Ліберзона не було ні копійки. Отримуючи через систему «Торгсина» грошові перекази, він закупляв продукти харчування, організувавши у себе вдома повноцінну їдальню. Щодня до нього приходило їсти 16 осіб. Перед святом Песах Шмуль Ліберзон роздавав гроші на придбання маци, ніколи нікому не відмовляючи у допомозі.
Влада не могла довго спостерігати збоку, як у неї під носом формується альтернативна система соцзабезпечення. До Ліберзона прийшла міліція з обшуком, вилучивши у нього близько 300 доларів. Отримувати грошові перекази з-за кордону було все ще цілком законно, але тепер Шмулю Ліберовичу треба було встигати витрачати гроші якомога швидше, остерігаючись чергового нальоту за валютою.
Іноді з-за кордону Ліберзону надсилали не гроші, а посилки. В них були предмети культу, яких у Радянському Союзі було не дістати. Так, рабин Йосиф Шапіро, що виїхав в 1934 році в Палестину, жив у Хайфі і служив у Головному рабинаті, кілька разів надсилав Ліберзону у Вінницю посилки з товстошкірими цитронами («етрогами» івритом) для свята Суккот. В документах слідства ці посилки Шапіро, який очолив Товариство допомоги бідним євреям в СРСР, голосно нарекли «зв'язком» Ліберзона з Палестиною.
Допити Шмуля Ліберзона почались 16 березня 1939 року зі з'ясування його роду діяльності. За словами заарештованого він ніде у Вінниці не працював, а гроші, на котрі жив разом зі своєю дружиною, отримував з Червоного Хреста. Це була компенсація з Америки Шмулю Ліберовичу за вбитого у роки Першої світової війни сина. Ця пенсія годувала не лише його, але й сім'ю сина Мордехая, що жив у Вінниці.
Чекістів цікавили зовсім інші грошові перекази та відправлення, але нічого не почувши про отримання від закордонних «буржуазно-націоналістичних товариств» коштів, слідчий Глущенко перейшов до візиту Махновкер Ребе у Вінницю в 1937 році. «Скажіть, хто відвідував Тверського, коли він проживав у вас?», – питав молодший лейтенант. Однак з 15 присутніх на зустрічі Ліберзон зміг «згадати» лише арештованого разом з ним рабина Шапіро, Якова Паперного, що оголосив себе цадиком та релігійного старого Меєра Зільбермана. Слідчого відповідь не задовольнила, і він почав вимагати від Ліберзона назвати знайомих йому хасидів Тверського з Вінниці. На це заарештований відповів сухо: «Я не знаю».
На наступному допиті, що відбувся 21 березня 1939 року, Глущенко вимагав від хасида зізнатись у своїй участі в антирадянській клерикальній організації, але той винним знову себе не визнав.
Через тиждень, 27 березня 1939 року, чекіст знов продовжив насідати на Ліберзона, питаючи, чи визнає той себе винним по статтях 54-4, 54-10 ч. 2, 54-11 Кримінального кодексу Української РСР. «Слідство має дані, що Ви є учасником антирадянської клерикальної організації. Розкажіть, коли та як Ви були у неї залучені». І знов була лаконічна відповідь арештанта: «Учасником антирадянської клерикальної організації я не є».
Шмуль Ліберович визнав себе винним лише в участі у «збіговиську» на квартирі Йойни Фроїмовича Біска, колишнього сторожа Садгірської синагоги. Під терміном «збіговисько» у документах радянських спецслужб малось на увазі нелегальне моління.
Після того, як комуністами в січні 1938 року була закрита Садгірська (ще її називали Сендагерською) синагога, вінницьким євреям довелось близько п'яти місяців нелегально збиратись у сторожці синагоги, що служила одночасно квартирою сторожа Йойни Біска.
Рабин Мейлах Шапіро на допиті, що відбувся 4 квітня 1939 року повідомляв, що Шмуль Ліберзон в Садгірській синагозі був габаєм. Після того як рабин синагоги, рідний дядько Мейлаха, Йосиф Шапіро, виїхав з СРСР, Ліберзон поїхав до Мейлаха у Томашпіль та запропонував тому служити замість рабина, що виїхав до Палестини. За свідченням рабина Мейлаха Шапіро, Шмуль Ліберович був у ініціативній групі, що протестувала проти закриття синагог, і неодноразово збирав євреїв, що вирішували, як їм слід чинити в умовах більшовистського наступу на релігію.
Про перші нелегальні моління-міньяни після закриття Садгірської синагоги розповідав на допиті 25 травня 1939 року свідок, сторож синагоги Йойона Біск: «Коли була закрита синагога, мені було заборонено пускати до себе …але, попри це… група старих-релігійників увірвалась в мою квартиру і з того часу знову стала збиратись».
Але молитись нелегально у сторожці було небезпечно, тому пізніше парафіяни на чолі з Ліберзоном почали ходити в іншу синагогу міста – Гефтерську. Спочатку євреї думали, що самі зможуть добитись правди на місцевому рівні, але дуже скоро зрозуміли, що всі рішення приймаються в Києві. Діяти вирішили з опорою на радянське законодавство.
Літом 1938 року з містечка Вороновіца до Шмуля Ліберзона приїхав адвокат на прізвище Левін, котрий обіцяв вирушити у Київ і добитись відкриття культової споруди. Брався не безоплатно, а за одну тисячу рублів. Шмуль Ліберович запропонував членам своєї громади, Хаїму-Беру Мільману і Меєру Гарберу, скинутись на гонорар законнику. Потім до ініціативної групи додались ще люди, постійні парафіяни Садгірської синагоги, і необхідна сума була зібрана. Левін отримав гонорар, але його зусилля виявились безрезультатними. В Києві вінницьким євреям у перегляді рішення про вилучення у громади будівлі відмовили.
Органи були в курсі, що навіть після винесення рішення про закриття Садгірської синагоги «двадцятка» у складі Шмуля Ліберзона та його одновірців продовжила порушувати радянське законодавство. Каса, що існувала при синагозі, куди віряни вносили гроші на ремонт приміщення, опалення та інші подібні витрати, продовжила функціонувати. З цих засобів надавалась матеріальна допомога рабину Шапіро, кантору Шнеєрзону та іншим лідерам спільноти. Це продовжувалось аж до вересня 1938 року, тобто ще кілька місяців після закриття Садгірської синагоги.
Але битва за закриту Садгірську синагогу у Ліберзона була не першою. У 1935 році Шмуль Ліберзон був одним з ініціаторів повернення євреям Вінниці так званої Великої синагоги, чи «Голте-Шіле». Слідчому Глущенку було про це прекрасно відомо і, під час чергового допиту, він вирішив повернутись до цієї історії. З удаваним здивуванням він спитав підслідного: «Якщо Ви не мали стосунку до синагоги “Голте-Шіле”, чому ж Ви клопотали про її відкриття?».
Шмуль Ліберзон на це відповів, що незадовго до закриття «Голте-Шіле» був запрошений туди як габай. На цій посаді він розпочав реставрацію будівлі, виділивши з своїх власних грошей близько 400 рублів. Але з'явились більшовики і опечатали синагогу. В Київ з клопотанням поїхав сам Шмуль Ліберович та представник громади на прізвище Гройсман. В київській синагозі знайомі євреї порадили Ліберзону одного адвоката, що, як було обіцяно, міг пробити бюрократичну стіну. Стіну уособлював голова Українського ЦВК Петровський, до якого законний представник громади записався на прийом. Петровського на робочому місці не виявилось, але секретар голови ЦВК пообіцяв, що «Голте-Шіле» повернуть вірянам.
Не дослухавши оповідь заарештованого єврея, слідчий перервав його на півслові: «Крім Києва, куди Ви ще їздили з клопотанням за синагогу?». Шмуль Ліберович зізнався, що крім Києва їздив у Москву. В Москві його навіть прийняли в секретаріаті ВЦВКа, але відповідь бюрократів була невтішною: «Cинагога була закрита правильно і повернена не буде».
Методично підводячи Шмуля Ліберзона та його «подільників» до кримінальних статей, Вінницьке НКВС старалось обов'язково «пришити» їм участь у підпільній організації. На допиті 14 липня 1939 року молодший лейтенант Глущенко зайшов з козирів: «Скажіть, чому від слідства Ви приховували своє членство в організації "Ахдус"?» – «Я малограмотний і просто забув, поки мені не нагадав Лернер Ушер».
На очній ставці з Ушером Лернером Ліберзон несподівано «згадав», що в 1931 чи 1932 році, після суботнього моління, рабин Йосиф Шапіро виступив з закликом до учасників зібрання. Перед натовпом в сотню людей Шапіро закликав спільно добиватись відкриття кошерних лавок, будівництва відсутніх у Вінниці мікв, вільного вивчення Талмуда. Цілковито підтримавши заклик свого духовного наставника, Ліберзон, мовляв, увійшов до організації. Свою участь в «Ахдусі» Шмуль Ліберзон характеризував стримано: дав близько 50 рублів, а також відвідував школу з вивчення Талмуда, якою, після від'їзду Йосифа Шапіро в Палестину, керував його племінник, Мейлах, і талмудист Меєр Гербер. На цю ж «школу Талмуда» він, за його зізнанням, виділяв гроші з тих засобів, які отримував з-за кордону.
9 серпня 1939 року Шмуль Ліберзон отримав для ознайомлення матеріали своєї справи. У висновку. Що написав заступник Вінницького обласного прокурора по спецсправах Комолов, говорилось про те, що Шмуль Ліберзон, який був хасидом адмора Тверського, організовував в своєму домі нелегальні зібрання, і, на отримані з Америки гроші, фінансував школу вивчення Талмуда, що нелегально працювала у Вінниці. Крім того, там знаходилось його зізнання в тому, що з 1932 року він був учасником антирадянської націоналістичної організації «Ахдус».
Беручи до уваги «соціальну небезпечність» звинуваченого Шмуля Ліберзона і інших фігурантів, їх справа була скерована на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР.
Засідання ОН відбулось 17 жовтня 1939 року в Москві. Шмуль Ліберзон за приналежність до антирадянського угрупування і агітацію був засуджений до 3 років заслання в Казахстан. Довелось немолодому чоловікові покинути дружину і дітей та вирушити на край Радянського Союзу. Дім Ліберзонів, що колись Шмуль Ліберович з дружиною змогли придбати на гроші, отримані від Червоного Хреста, радянська влада відібрала. Пізніше у цій будівлі розташувався один з вінницьких технікумів.
У 1945 році, пробувши всі воєнні роки у засланні, Шмуль Ліберович повернувся у Вінницю зовсім хворою людиною. Погостювавши кілька днів у свого сина Мордехая, вінницький хасид потрапив у лікарню, де скоро помер.
Лише в листопаді 1995 року Шмуль Ліберович Ліберзон був реабілітований на основі Закону України від 17 квітня 1991 року № 962-XII «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Такі лідери єврейської громади, як Шмуль Ліберзон, ціною власної свободи зберегли для нащадків світло Тори і надію на швидке повернення в Сіон. Виступаючи за відновлення зневажених комуністичною владою синагог і допомагаючи євреям вижити в роки Голодомору, Шмуль Ліберзон був перемелений жорнами радянського Молоха, на жодну хвилину не забуваючи про виконання заповіді «Люби Господа Б-га твого…».
15.11.2022
Переклад українською мовою Лідовська Ольга.