Йосиф Камінський
1887 – 1938
Йосиф Бенціонович Камінський народився в українському Єлисаветграді (сучасний Кропивницький), що з легкої руки більшовиків став у 1934 році Зінов’євськом. В тому ж 1934 році, 28 вересня, він, популярний практикуючий гінеколог та педагог медтехнікума, був заарештований співробітниками НКВС. Заарештували його не випадково. Йосиф Камінський був визначним сіоністом, в молодості виступав на Десятому сіоністському конгресі в Базелі. Полум’яний прихильник єврейської держави у Ерец-Ісраель, Камінський залишився у Росії. Він обрав підпільну боротьбу за права єврейського народу.
Батьки Камінського володіли колись у Єлисаветграді пекарнею. У 1917 році його батько, Бенціон Камінський, почав торгувати борошном, а у 1931 році разом з дружиною, Песею Абрамівною, перебрався до Москви, де жили їх дорослі діти – Йосиф, Борис та Фаня. Дружина Йосифа Бенціоновича, Зинаїда Георгівна Шуб, що походила з дуже освіченої та забезпеченої родини, була домогосподинею. З батьками до Москви приїхала й наймолодша, 12-літня дочка Естер.
В юності Йосиф Бенціонович закінчив міське училище у Єлисаветграді. Під час першої російської революції жив в Одесі, де вчився в Одеській школі мірошників – першому у Росії навчальному закладі для майбутніх працівників зернопереробної промисловості. Як і більшість його ровесників, одеських гімназистів та студентів, Йосиф підтримав виступи проти монархії Романових. За участь у революційних сходках та будівництві барикад Йосиф був заарештований поліцією. Сидів у катівнях до появи «Височайшого Маніфесту про вдосконалення державного порядку» 17 жовтня 1905 року. Своїм маніфестом Романови урочисто оголосили про введення громадянських свобод, та місцева влада змушена була відпустити частину заарештованих.
Після відсидки в тюрмі молодий чоловік, що вирішив до цього часу вчитись на лікаря, почав готуватись до іспитів на курс гімназії. Заробляв він у цей час на життя репетиторством. До 1908 року епопея Йосифа Бенціоновича із складанням іспитів екстерном завершилась. Настав час вступати до вищої школи. Під час революції 1905 року університетам була надана автономія, а процентну норму для студентів-євреїв скасували. Однак, як тільки революційні виступи були придушені, все повернулось знову. Йосиф Камінський змушений був наслідувати приклад багатьох своїх попередників, російських євреїв – він поїхав за кордон та вступив на медичний факультет Берлінського університету.
Під час навчання Йосиф Бенціонович цілковито переконався у правоті сіоністського руху: не лише у царській Росії, але навіть у освіченій Європі євреї потерпали від дискримінації та відкритої неприязні. Студент поринув з головою у єврейський національний рух, взявши участь у сіоністському конгресі та роботі сіоністських організацій.
У 1914 році, напередодні Першої світової війни, Йосиф Камінський отримав диплом лікаря за фахом «гінекологія» та повернувся до Росії. Там іноземний ступінь довелось підтверджувати. Вже через рік молодий спеціаліст успішно склав іспити на лікаря у Саратовському університеті. Але свої знання та вміння довелось відразу ж застосовувати практично, зовсім не за прямим фахом. До кінця Першої світової Йосиф Бенціонович служив у чині старшого ординатора військового госпіталю.
З 1922 року Йосиф Камінський викладав у Московському медтехнікумі «Медсанпрацю», а через три роки був призначений завідувачем гінекологічного кабінету в одній з поліклінік радянської столиці. На момент свого арешту Камінський працював довіреним лікарем Райпрофсоюзу Московсько-Казанської залізниці, продовжував викладати та за сумісництвом служив у Першій об’єднаній поліклініці Московського залізничного вузла.
Лікар та педагог був затриманий чекістами у себе вдома в Малому Кисельному провулку за підозрою у контрреволюційній діяльності. Допитували Йосифа Камінського Яків Наумович Матусов, майбутній письменник, у 1934 році, що служив уповноваженим 1-го відділення Секретно-політичного відділу Головного управління державної безпеки НКВС СРСР, а також його колега, що став пізніше великим кадебешним чином – Гавриїл Горелкін.
На першому допиті, що відбувся 30 вересня 1934 року, Йосифа Бенціоновича спитали, як він ставився до єврейського питання у СРСР. Відповідь заарештованого була стриманою: «У мене є деяке нерозуміння... газети “Дер Емес”». За словами заарештованого лікаря, це нерозуміння, по-перше, стосувалось не зовсім зрозумілої позиції радянських журналістів стосовно переслідування євреїв владою Німеччини та Польщі. Констатуючи ці утиски, більшовики не пояснювали, куди нещасним людям слід подітись від фашистів. До Радянського Союзу біженців не запрошували, а про те, що євреям можна було їхати на свою історичну батьківщину – Ерец-Ісраель – у радянській пресі не було жодного слова. Другий момент, який обурював лікаря, стосувався ставлення радянських журналістів до івриту: «Вважаю неправильним проповідування газетою “Дер-Емес” заборони давньоєврейської мови у Радянському Союзі». Та з легким сарказмом, попри свій стан, додав: «Закону про заборону івриту в СРСР ніби ж немає!?» Слідчий намагався задавати відверто провокаційні питання: «Чи вважаєте ви організацію “Тарбут” контрреволюційною?» – «Не бачу нічого антирадянського в існуванні організації типу “Тарбут”, до завдань котрої входило б поширення івриту як мови, й тільки».
На допиті з’ясувалось, що Йосиф Бенціонович у 1925-1926 роках майже пів року входив до складу так званого «легального Гехалуцу». «Гехалуц» –сіоністська організація, метою якої була підготовка єврейської молоді до поселення у Палестині. До 1923 року вона розкололась на дві фракції, одна з яких пішла у підпілля, а інша, намагаючись маневрувати в умовах більшовистського терору, легалізувалась. Характерно, що в уставі легального «Гехалуца» зберігся пункт про «будівництво торгового центру в Ерец-Ісраель», а більшість його членів змушені були співпрацювати з владою. Коли у 1926 тиск влади на організацію посилився, а у штаб-квартирі «легальних» сіоністів у Москві відбувся обшук, з «Гехалуца» Йосифу Бенціоновичу довелось вийти. Однак поглядів своїх він не змінив.
У ці роки контори та фабрики, громадські організації та просто міські вулиці просто кишіли секретними співробітниками сталінської охранки. Це ні для кого не було секретом. Але Камінський, сам іноді виявляв необережність та відкрито читав у громадському транспорті газети івритом. Слідство припускало, що розмірене життя московського лікаря була лише ширмою для підпільної діяльності.
У записнику Йосифа Бенціоновича, знайденому під час обшуку, співробітники НКВС знайшли прізвища, які їх цікавили: Баазов та Кугель. Камінський пояснив, що знайомий з ними кілька років, але нічого не знає про їх політичні погляди. Знайшли також рукопис, що «тенденційно» змальовував нерадісну картину стану народу у Радянському Союзі. Цей документ чекістів особливо зацікавив: «З якою метою написали цей рукопис?» – «Рукопис я написав у стані душевного роздратування, і не переслідував жодної мети». Однак слідство мало отриману з надійних джерел інформацію, що московський лікар писав не у стіл, а для публікації в Палестині.
У знайденому документі говорилось, що радянських громадян через бездарну більшовистську економічну політику очікувало лише вимирання. Масовий голод, що охопив у 1932-1933 роках всю територію Української РСР, Поволжя, Кавказ, Сибір, Білорусію та Казахстан, прекрасно ілюстрував всю важкість ситуації, що склалась. У своєму рукописі Камінський приділив увагу і антисемітизму, що буяв, не лише на вулиці, але й захопив високі кабінети чиновників. Ще одна «перемога» радянської влади, що проповідувала інтернаціоналізм, але насправді сіяла розбрат поміж різними народами, що населяли «червону імперію», виявилась мильною бульбашкою. Йосиф Бенціонович пройшовся і по «специфічному режиму», що будувався на диктатурі однієї лише партії, яка цілковито заборонила у державі суспільне життя.
За інформацією слідства, лікар Камінський доклав руку і до видання нелегального сіоністського інформаційного бюлетеня, що поширювався по радянських містах «Мерказом» – центральним комітетом підпільної сіоністської організації. Цей факт лікар також на слідстві спочатку заперечував. Мовляв, він всього лише брав газету «Давар» для власних потреб та для знайомих робив виписки з перекладом російською – всім же євреям цікаво, що відбувається у Палестині!
В кінці жовтня 1934 року чекісти все ще намагались отримати від Камінського свідчення. Під час допиту, що відбувся 21 жовтня 1934 року, Йосиф Бенціонович зізнався в тому, що вважав бажаним створення у СРСР сіоністської організації, що сприяла б людям у виїзді до Палестини. Однак він наполягав на тому, що такої структури в країні нема: «Сіоністської організації у СРСР не існує… Я чув, що у окремих містах є нечисленні особи приблизно з такими ж поглядами, але вони організаційно не пов’язані між собою».
16 листопада 1934 року у апарату ГУДБ НКВС, що поспішало з посадками, почали здавати нерви. «Чи є ви членом організації, що називає себе “Алгемейн-Сіон”?» – насідав слідчий. Йосиф Бенціонович стояв на своєму: нічого по суті додати до своїх свідчень не можу, в Центральному комітеті «Алгемейн-Сіон» ніколи не був. «Чи були ви з Борисом Декслером та Сашею Базовим у готелі “Національ”?» – співробітники були досить непогано поінформовані про всі переміщення заарештованого лікаря – «Випадків спільного перебування з Декслером та Базовим у готелі “Національ” я не пригадую».
В Бутирському ізоляторі лікареві сиділось важко. У заарештованого вилучили окуляри, без яких він обходитись не міг, Йосифа Бенціоновича мучила важка подагра та гострі сердечні болі – Камінський страждав вадою серця. Його дружина, Зинаїда Георгівна, засипала НКВС проханнями дозволити чоловікові побачення з нею та дочкою Естер, та взяти до уваги його стан здоров’я. Все марно – чекістам потрібні були людські життя.
В своїй заяві, поданій 16 грудня 1934 року до слідчої частини НКВС, лікар вказав, що попередній протокол йому довелось підписати о пів на четверту ранку, коли він вже нічого не розумів. «Вважаю своїм обов’язком заявити, що термін “організація” неправильно застосований мною, оскільки це неорганізований рух … не вкладається в поняття організації», – всі політичні, що потрапили до катівень чекістів, знали, що за організовану діяльність покарання було більшим.
Після п’яти місяців нічних допитів та різноманітних знущань Йосиф Бенціонович змушений був підписатись під протоколом, в якому він зізнавався в тому, що брав участь у сіоністському русі. Камінський свідчив, що не пізніше весни 1933 року, на запрошення івритського письменника Авраама Криворучко-Каріва, що виїхав до Палестини чи якогось іншого сіоніста, він прийшов на зустріч з незнайомою йому особою. З Криворучко заарештований був знайомий ще по «Гехалуцу», питання під час зустрічі планували обговорювати серйозні – про сіоністський рух у Радянському Союзі. Незнайомцем виявився Мойсей Єхилевич Бронштейн-Лемперт, член московського гдуда (батальйону) організації «Ха-Шомер ха-Цаїр», що знав про погляди лікаря. За словами Камінського, Мойсей Бронштейн запропонував йому взяти участь у наданні допомоги засланим та ув’язненим сіоністам. Людина ідейна, віддана боротьбі за майбутнє єврейського народу, Камінcький відразу ж погодився.
Мойсей Бронштейн зв’язав Йосифа Бенціоновича ще з одним соратником – Віктором Рафаїловичем Кугелем. Віктор Кугель був фахівцем з друкарських машинок та працював у одній з московських друкарень. Працював у журналі «Театр та мистецтво», керував також видавництвом журналів «Сатирикон» та «Синій журнал». Віктору Кугелю та Йосиф Камінському доручили відповідальне завдання. На конспіративній квартирі активістів зустрів посланець «Джойнта» в Росії Йосиф Розен, що передав на допомогу репресованим дві тисячі рублів.
Трохи пізніше до підпілля приєднався ще один чоловік – «Саша» з Сіоністської трудової партії «Цеірей Ціон». Його справжнього імені ніхто не знав. Група зустрічалась на конспіративних квартирах, намагаючись налагоджувати зв’язки з активістами єврейського національного руху, що залишились на волі. Під час одних таких зборів і виникла – написати та прийняти голосуванням у вузькому колі меморандум про стан євреїв у СРСР для інформування сіоністських організацій в Палестині. Текст меморандуму написав на івриті Моше Бронштейн, а після його несподіваної смерті Йосиф Бенціонович переклав документ на російську та літературно обробив. Текст меморандуму і був на тих двох листках, що знайшли у Камінського під час обшуку. Один екземпляр тексту малознайомий Йосифу «Саша», за його словами, відправив до Палестини, а чернетки залишились у Камінського.
Після смерті Мойсея Бронштейна зустрічі членів підпілля відбувались на квартирах у Йосифа Камінського та Віктора Кугеля. На одних зборах сіоністи вирішили видавати бюлетень. Йосиф Камінський запропонував назву «Ал ха-Мішмар» («На сторожі»), а «Саша» придумав підпис – «Об’єднаний мерказ сіоністських організацій в СРСР». «З цього моменту, – підписується під протоколом допиту Камінський, – ми фактично взяли на себе функції мерказа». Йосиф Бенціонович особисто почав робити для бюлетеня переклади статей з газет на івриті, що друкувались на території Британського мандата в Палестині.
У 1934 році на зв’язок з групою вийшов релігійний єврей Борис Мойсейович Декслер, колишній мінчанин, що працював фотографом Московської фабрики № 1 спортінвентарю. Він повідомив підпільникам, що паралельно з ними діє нещодавно створена ним сіоністсько-релігійна молодіжна група. Декслер запросив Йосифа Камінського та його товаришів на «ханукальну вечірку», де обидві організації домовились про спільні дії.
У травні 1934 року Борис Декслер підняв питання про необхідність зв’язків з сіоністами з периферії. Він особисто вирішив поїхати по містах та містечках України. За результатами поїздки Декслера в середині літа 1934 року у готелі «Національ» відбулась нарада підпільників. З Тбілісі приїхав визначний сіоніст та рабин Давид Баазов, до якого в номер прийшли Йосиф Камінський, Віктор Кугель, Авраам Карів, «Саша» та Борис Декслер. Останній прочитав доповідь про стан сіоністських груп в Одесі та Києві, і запропонував скликати конференцію всіх представників сіоністських груп. На конференції планували обрати правочинний центральний комітет та активізувати діяльність. Декслер настоював на тому, що «мерказ», який діяв не був правочинним та слабо себе проявляв.
Йосиф Бенціонович пропозицію Декслера не підтримав та аргументував це тим, що всі, хто зібрався були лише ініціативною групою, але не центральним комітетом. Камінський вважав, що навіть бюлетень не можна було підписувати від імені центру, якого, по факту, не було. «Саша» також не погодився, він вважав, що скликати конференції в умовах, що склались, було надто складною і тому небажаною справою.
Влітку 1934 року до групи приїжджав представник сіоністського підпілля з Ленінграда – Олександр Зархін. Зустрівшись з Камінським та Декслером, Зархін розповів про наявність соратників у Ленінграді та запропонував спільні дії. Згідно з протоколом допиту, серед сіоністів, пов’язаних з групою Камінського, був «тарбутник» Краснопольський з Саратова, а також москвич, переконаний сіоніст, геодезист Федір Ілліч Видрін.
В організації Йосиф Бенціонович мав безперечний авторитет. Коли збирались члени сіоністського підпілля, ніхто не сідав за стіл, поки не з’являвся Йосиф Камінський. Чудовий оратор, інтелектуал та поліглот, він об’єднував людей та вселяв у них надію на зміни.
На самому початку січня 1935 року слідство проти Камінського було завершене. Важко сказати, які з висунутих йому більшовиками звинувачень були правдою, а які – їх вигадкою, але 15 лютого 1935 року Особлива нарада при НКВС засудила героя за участь у антирадянській організації за статтею 58-10,11 на 5 років виправно-трудових таборів. Засудженого «трійкою» сіоніста відправили до Маріїнська, у розпорядження начальника Сиблагу, та взяли на особливий облік.
Коли восени 1937 року набрала сили хвиля Великого терору, третій відділ Сиблагу, активно взявся фальсифікувати нові кримінальні справи стосовно раніше засуджених «політичних». У директиві, надісланій табірним керівництвом вимагалось «вилучити» всіх «соціально-чужих» елементів: націоналістів, колишніх царських та білих офіцерів, служителів культу та кулаків.
Характеристика, видана начальником Бійського відділення Сиблагу на Йосифа Камінського, була негативною. Мало того, що недбало ставився до своїх обов’язків (і це стосовно блискучого лікаря з 25-літнім стажем!), то ще й дозволяє собі систематично розповідати іншим «зекам» анекдоти, що компрометують вождів партії та радянську владу. Вердикт – «невиправний».
Скоро, 3 березня 1938 року, Йосифа Бенціоновича засадили у криту тюрму всередині Бійського табору. Уповноважений третьої частини Голубєв, який шпигував за ув’язненими, звинувачував заарештованого сіоніста у причетності … до «контрреволюційної кадетсько-монархічної повстанської організації “Російський загальновоїнський союз”», ніби-то створеної у системі сибірських таборів за вказівкою закордонного центру. Легенда була в тому, що Йосиф Камінський, сіоніст, був завербований в таборі колишнім штабним офіцером колчаківської армії Всеволодом Степашкіним. Група ніби-то планувала диверсії та збройне повстання «у період інтервенції Японії та Німеччини проти СРСР». «Слідство» було завершене у день арешту. За зізнаннями колишніх працівників Сиблагу, допитаних вже у 1950-ті роки, зізнання із звинувачених просто вибивались – їх отримували шляхом застосування до ув’язнених фізичних засобів впливу. Матеріали справи були цілковито сфальшовані працівниками Сиблагу…
«Трійка» при УНКВС по Новосибірській області 12 березня 1938 року винесла у справі «РОВС» кінцевий вирок. Всі 34 особи, що потрапили у справі до табірної тюрми, були визнані винними по статтях 58-2, 8, 9, 10, 11 КК РРФСР. Вирок – розстріл. Йосифа Бенціоновича Камінського не стало 4 квітня 1938 року. По першій справі, як не вигаданий, а найсправжнісінький сіоніст Йосиф Камінський реабілітований не був. У 1959 році справу Камінського, розпочату проти нього у таборі, було переглянуто, і його реабілітували.
Заарештований у 1934 році разом з ним Борис Декслер вижив, щоб у 1949 році стати «повторником» – він знову потрапив до табору за сіонізм, але й надалі продовжував дотримуватись своїх переконань. Віктор Кугель був точно так само розстріляний у1938 році. Лідер грузинського єврейства Давид Баазов з синами теж не уникли сталінських катівень. Вдалось вижити лише небагатьом. Представник ленінградського підпілля Зархін, що приїжджав до Камінського у Москву, вцілів, потрапив на фронт, а у 1947 році утік до Ерец-Ісраель, де став автором всесвітньо відомого ізраїльського «ноу-хау» – метода опріснення морської води виморожуванням.
Йосиф Камінський, борець за права єврейського народу, не дожив до відродження єврейської держави. Зрештою, він зміг залишити після себе не лише світлу пам’ять, але й таких же героїчних нащадків. Внук Камінського, Юрій Штерн, майже через років 50 після написання Йосифом Бенціоновичем меморандуму про стан радянських євреїв, склав детальний документ та намагався переправити його на Захід. Йому, вченому-економісту, єврейському активісту та онуку сіоніста, наказали негайно покинути СРСР. Мрія Йосифа Камінського здійснилась – його онук репатріювався до Ізраїлю. Але Юрій Штерн пішов ще далі – він став депутатом ізраїльського парламенту, Кнесета.
13.11.2021
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга