Елла Лінгенс-Райнер
1908 – 2002
Героїня цього матеріалу для проекту незвичайна. Чистокровна австрійка, Елла Лінгенс-Райнер не постраждала від більшовистської чи нацистської диктатури через свою національність. Мало того, у неї була можливість зробити прекрасну кар'єру лікаря чи юриста та жити відносно безтурботно навіть в умовах нелюдського гітлерівського режиму. Але «безтурботно» – слово, що менше за все підходить нашій героїні.
Мова не про вміння (чи невміння) радіти життю, коли все до цього є: щаслива і сама людина, і його близькі, а світ не збурюють криваві катастрофи. На жаль! Середина ХХ століття відзначена найжахливішим потрясінням в історії: десятки мільйонів жертв, зруйновані країни та міста. Однак ще напередодні Другої світової у Європі люди різного етнічного та соціального походження та достатку нерідко опинялись перед складним моральним вибором: подати руку допомоги чи не помітити; виступити на захист переслідуваного ні у чому не винного слабого, ризикуючи власним добробутом, чи промовчати. Елла Лінгенс-Райнер в подібних ситуаціях не сумнівалась. Але про все по черзі.
Народилась наша героїня 18 листопада 1908 року у Відні. З дитинства демонструвала прекрасні здібності: рано освоїла читання та письмо, успішно вчилась у школі, була посидючою та уважною до деталей. Любов до тварин, взагалі до всього живого (як тут не згадати відомого земляка Елли – філософа і теолога Альберта Швейцера з його концепцією благоговіння перед життям!) зародила в юній Еллі спочатку інтерес до біології, а потім і до медицини. Чуйна душа поєднувалась у дівчині з допитливим розумом, схильним до аналізу – звідси і непідробний інтерес до права. Ставши пізніше студенткою, Елла жваво цікавилась політикою та прекрасно в ній розбиралась, симпатизуючи соціал-демократам. Фашизм, нацизм та ксенофобію, що підіймали тоді голову вона ненавиділа всією душею.
Елла Райнер формувалась як особистість непересічна, начитана, з різнобічними талантами. Не сказати, що дитинство та юність її прийшлись на безхмарні роки: Перша світова війна, падіння багатонаціональної Австро-Угорської імперії, непрості півтора десятиліття Першої Австрійської республіки – як в економіці, у повсякденному житті мільйонів людей, так і в політиці все було дуже непросто. І все ж напевно Елла бачила своє майбутнє життя у яскравих барвах.
Але над Європою вже нависла зловісна тінь нацизму: в Німеччині та близькій до неї Австрії він набирав все більше прихильників. В січні 1933 року влади в Берліні прийшов Адольф Гітлер. В Австрії теж було неспокійно. Уряд консерватора, члена Християнсько-соціальної партії Дольфуса, що опирався на великих промисловців та церкву, спровокував конфлікт з соціал-демократами та придушив у лютому 1934 року їх повстання. Через кілька місяців в країні встановилась диктатура: Перша Австрійська республіка впала. Країна повільно, але впевнено котилась у напрямку фашизму.
Елла Райнер в той час успішно вивчала медицину та право в Мюнхені, Марбургу та Відні, познайомилась з майбутнім чоловіком – німецьким лікарем Куртом Лінгенсом. Їх об'єднала не лише професія, але й політичні погляди: обоє – переконані антифашисти.
У 1933 році Курта виключають зі всіх німецьких університетів за участь у антифашистській студентській групі, після чого він переїжджає до Відня. Елла Райнер тоді працювала у юридичному консультаційному центрі Соціал-демократичної партії в австрійській столиці, та була членом виконавчого органу місцевого партійного відділення. З падінням Республіки у 1934 році СДПА була заборонена; Елла приєднується до групи антифашистського підпілля на чолі з соціалістами, подружжям Отто і Кете Лейхтер.
7 березня 1938 року Елла та Курт одружились. Медового місяця у молодого подружжя не було: всього через п'ять днів відбулась подія, що цілковито розділила їх життя на «до» та «після». 12 березня 1938 року військо вермахту увійшло в Австрію та анексувало її без жодного пострілу. Молоде подружжя задумалось: можливо, емігрувати? В перший час після анексії це було порівняно легко. І все ж Лінгенси вирішили: залишаємось! – у всякому разі, поки. Чи уявляли вони, з якими викликами їм доведеться зіштовхнутись?
З перших днів окупації подружжя Лінгенс почали допомагати євреям – перш за все, знайомим студентам. В прямому сенсі життєво необхідною ця допомога виявилась у так звану Кришталеву ніч чи Ніч розбитих вітрин 9–10 листопада 1938 року.
Приводом для цих подій була смерть в Парижі німецького дипломата Ернста фон Рата після замаху на нього польського єврея Гершеля Гріншпана. Німецька державна преса відреагувала на замах відверто ксенофобськими статтями зі звинуваченням євреїв у ненависті до німецького народу, а головний гітлерівський пропагандист Геббельс заявив: «…якщо на ворогів рейху впаде хвиля народного обурення, поліція та армія не будуть втручатись».
Через лічені години після повідомлення про смерть Рата у великих містах Німеччини та Австрії тишу пізнього листопадового вечора порушив дзвін розбитого скла. Це був зловісний сигнал: на синагоги та єврейські магазини почали нападати тисячі міцних чоловіків та юнаків – в основному це був, звичайно, не абстрактний обурений «народ», а переодягнені у цивільний одяг штурмовики СС та члени гітлер’югенду.
У Відні, де жили Лінгенси, серйозно постраждали 42 синагоги та багато єврейських бізнесів. У найбільший розпал погрому, що тривав майже добу, Елла та Курт сховали у себе десять єврейських сімей. Всього у Кришталеву ніч загинув 91 єврей, кілька сотень отримали поранення. Майже 30 тисяч осіб були заарештовані та опинились у концентраційних таборах. Більшість серед них були здорові молоді чоловіки. Це рішення нацистів переслідувало дві мети: обмежити можливості німецьких та австрійських євреїв для спротиву і разом з тим розпочати запланований геноцид.
Елла й раніше не мала ілюзій стосовно гітлерівського режиму, але тепер нацисти цілковито скинули маски: їх головною метою було повне знищення єврейського народу. Саме після Кришталевої ночі були прийняті так звані закони про расову чистоту, що позбавили євреїв громадянських прав.
Але Лінгенси були не одні у своїх спробах протистояти темряві, що насувалась. У 1939 році вони познайомились з бароном Карлом фон Мотесіцки – антифашистом, мати котрого була єврейкою. Раніше він також вивчав медицину у Віденському університеті. В маєтку барона в Хінтербрулі, передмісті Відня, часто переховувались євреї та учасники антинацистського спротиву. Елла і Курт подружились з Карлом, і на літо барон фон Мотесіцки запросив Лінгенсів пожити у нього. В цей час Еллі було особливо корисним свіже повітря – вона чекала малюка. 8 серпня 1939 року в домі фон Мотесіцки у Елли та Курта народився син, Пітер Міхаель Лінгенс.
Тим часом нацистська Німеччина накопичила сили для глобальної бойні: 1 вересня 1939 року з її нападу на Польщу почалась Друга світова війна. Навесні – влітку 1940 року були окуповані Данія, Норвегія, Нідерланди, Бельгія та Франція. 22 червня 1941 року рейх дав старт завойовницького походу на Радянський Союз. До сотень тисяч євреїв та антифашистів – в'язнів концентраційних таборів родом з Німеччини, Австрії та Чехословаччини – відразу додались мільйони з захоплених цілковито чи частково країн Західної, Східної, Південно-Східної Європи.
Тепер Лінгенси прекрасно розуміли: попереду у них довга та вкрай небезпечна робота. Можливо, іноді вони подумували про втечу – наприклад, до нейтральної Швейцарії. Але подружжя усвідомлювало: на батьківщині вони потрібніші, тут у них є можливість рятувати багатьох.
Протягом кількох місяців у 1941 – 1942 роках Ліингенси ховали у себе молоду єврейку Еріку Фелден. Їм допомагали друзі: подружня пара, чия робота була пов'язана з розподілом продуктових талонів, забезпечувала Еріку харчуванням. За посвідченням особи економки Лінгенсів дівчина, що захворіла отримувала медичну допомогу, їй навіть зробили операцію.
Дім Ліингенсів став справжнім притулком для їх єврейських друзів: одні віддавали на збереження цінні речі, інші просили Лінгенсів вивести їх на зв'язкових та допомогти їм втекти від нацистів. Одним з таких зв'язкових став єврей Рудольф Клінгер – колишній актор. Як з'ясувалось пізніше, він був зрадником – інформував гестапо про діяльність Лінгенсів та барона фон Мотесіцки. У 1942 році до Курта і Елли звернувся їх знайомий Алекс Вайсберг-Цибульскі – єврей, що переховувався у Кракові. Він попросив допомогти йому та його друзям перебратись до Угорщини. Клінгер погодився супроводжувати цих людей до кордону…
В серпні 1942 року Вайсберг-Цибульскі відправив до Відня братів Бернарда і Якова Гольдштейнів з дружинами Хелен і Пепі, щоб переправити їх у безпечне місце. Клінгер довіз втікачів до кордону, але в останню хвилину здав їх німцям. 13 жовтня 1942 року Лінгенси і барон фон Мотесіцки були заарештовані. Курта Лінгенса тут же мобілізували у військову частину, що вирушала у найжорстокішу м'ясорубку, на радянський фронт. Там він був серйозно поранений. Карла фон Мотесіцки після чотирьох місяців тюрми відправили до Аушвіцу, де він помер від тифу 25 червня 1943 року.
5 лютого 1943 року Еллу відправили у жіноче відділення концентраційного табору Біркенау-Освенцім. Їй присвоїли номер 36 088. Вона і тут змогла бути корисною людям, рятувати життя – як ув'язнена-лікар. Пізніше Елла згадувала у мемуарах «В'язні страху»: «Ми ховали жінок де-небудь в бараку – есесівці наказували називати імена з карток в лікарняній картотеці. Ми переправляли їх таємно в «арійські» бараки чи туди, де відбір вже був проведений. Ми б внесли їх імена в список пацієнтів, що підлягали виписці, та відправили б їх карточки в офіс для оформлення документів – нацисти заборонили б будь-які виписки з лікарні у дні відбору».
Важко передати словами почуття в'язнів, їх ставлення до Елли: для них вона була справжнім ангелом, що простягав руку допомоги посеред пекла.
У 1943 році Елла сама опинилась на межі смерті: вона тяжко захворіла на тиф. У цей критичний момент їй допоміг Вернер Роде – оберштурмфюрер СС, лікар у концтаборах Бухенвальд, Нацвейлер-Штрутгоф і Аушвіц. Разом з Роде Елла до війни вивчала медицину в Марбурзькому університеті. Вернер перевів Еллу Лінгенс в лазарет головного табору Аушвіца, а потім провів кампанію за покращення гігієнічних умов в жіночому таборі.
По згадках деяких в'язнів, у Вернер Роде іноді бували гуманні моменти. Він був причетний до загибелі тисяч в'язнів: особисто віддав наказ вбити кілька десятків польських хлопчиків з Замостя за допомогою ін'єкції фенолу; примушував ув'язнених вживати важкі наркотики – морфій та гексобарбітал, а коли багато з них померли, назвав їх смерть «кумедною». Але іноді Роде користувався своєю владою, щоб допомагати людям. Елла Лінгенс дала його фігурі однозначну оцінку: «Він врятував мені життя, але він також відправив десятки тисяч людей на смерть. Всі, хто намагався таким чином пом'якшити свою долю, без роздумів вбивали у інших випадках». Після завершення війни Вернера Роде засудили у 1946 році до смертної кари через повішання.
Ледве вилікувавшись, Елла повернулась до своїх обов'язків. Худа та ослаблена, вона все одно не дозволяла собі працювати менше ніж 12–13 годин на добу.
В грудні 1944 року Еллу Лінгенс перевели в Агфа-Коммандос – один з допоміжних жіночих таборів Дахау. Там вона зберегла посаду табірного лікаря і навіть отримала більше свободи, ніж в Аушвіці.
Умови в Агфа-Коммандос виявились кращими, ніж в основному таборі Дахау. Близько п'ятисот жінок (193 з Голландії, 10 з інших країн Західної Європи, решта – з Східної та Південно-Східної Європи) нацисти використовували як підневільних робітників на Agfa – колишній фабриці з виробництва фотоапаратів у Мюнхені-Гізе, південно-західному передмісті Мюнхена, за 23 кілометри від головного табору Дахау. Ув'язнені жінки збирали тут таймери запалювання для бомб, артилерійських снарядів та ракет Фау-1 і Фау-2.
Чудово розуміючи, над чим вони змушені працювати, ув'язнені Агфа-Коммандос всіляко старались саботувати виробництво. Елла Лінгенс підтримувала їх завдяки можливостям, які надавала їй посада лікаря.
У січні 1945 року дорога між головним табором Дахау і Агфа-Коммандос виявилась непрохідною через постійні бомбардування союзників. Постачання табору продуктами порушилось. Доведені до відчаю голодом, виснажливою роботою та регулярними спалахами захворювань (в таборі лютував черевний тиф, скарлатина, туберкульоз) в січні 1945 року голландські ув'язнені оголосили страйк – нечуваний випадок у концентраційному таборі! Ув'язнені продемонстрували неймовірну єдність. Виробництво зупинилось. Гестапівці, що прибули терміново провели розслідування, але не змогли знайти підбурювачок. В результаті до одиночної камери на сім тижнів посадили одну – обрану навмання – заколотницю на ім'я Мері Вейдерс.
Під великою підозрою опинилась і Елла Лінгенс: нацисти прекрасно знали про її допомогу ув'язненим ще в Аушвіці. Але відсутність доказів та походження зіграли на її користь. Пізніше Елла писала, що тільки поєднання «арійського» походження, що замилило очі фашистам полегшило їй умови ув'язнення, професійності та внутрішньої сили, готовності працювати до виснаження допомогли їй вижити в умовах таборів.
Однак становище Елли в Агфа-Коммандос суттєво погіршилось: начальство їй більше не довіряло і старалось обмежити «зайві контакти з ув'язненими, схильними до безпорядків». В середині лютого 1945 року Елла Лінгенс звернулась до адміністрації з проханням перевести її в головний табір Дахау (причина цього прохання залишилась нам невідомою)…
Після звільнення Дахау американцями 29 квітня 1945 р. туди прибуло багато журналістів-репортерів. «Вони намагались зрозуміти, що тут відбувається, – згадувала Елла, – щоб розповісти про це світові, хоча, напевно, ніхто з тих, хто сам не пережив всього цього, ніколи не зможе зрозуміти це по-справжньому».
Після звільнення з Дахау Елла повернулась до Відня. Вона завершила навчання у Віденському університеті, а потім працювала в кількох клініках і державних установах. Багато сил та часу Елла віддавала інформуванню громадськості про наслідки націонал-соціалізму та про свій досвід роботи в таборі смерті: відвідувала з лекціями школи та університети, працювала над книгою спогадів. У повоєнній Австрії її діяльність була особливо актуальною, оскільки націонал-соціалістичне минуле держави замовчувалось владою. В 1973 р. Елла вийшла на пенсію та обійняла посаду радника міністра в Федеральному міністерстві охорони здоров'я та охорони навколишнього середовища.
У 1948 році Елла Лінгенс-Райнер опублікувала мемуари «В'язні страху», в яких описала жахіття концентраційних таборів та стійкість, неймовірну мужність їх в'язнів. Ці якості допомагали їм зберегти залишки душевного тепла, людяності та гідності навіть серед справжнісінького пекла.
Книга Елли Лінгенс має велику цінність для вивчення глибинних соціально-психологічних витоків нацизму. Перед читачем постають образи нацистських катів – не карикатурні носії «абсолютного зла» з пропаганди, а живі люди зі своїми слабкостями та дивакуватостями. І тому ці образи тільки страшніші.
Раніше був згаданий лікар Вернер Роде – «часом схильний до проявів доброти» вбивця тисяч невинних. Ще більший жах викликає фігура Марії Мандель – начальниці жіночого відділення табору Аушвіц-Біркенау. Як згадувала Елла Лінгенс, «цю привабливу, високу та сильну жінку з красивим золотим волоссям та блакитними очима легко було уявити успішною господинею заміського готелю і разом з тим м'ясного магазинчика, в оточенні щасливої родини». Більш того, Марія Мандель захоплювалась музикою і навіть наказала створити з ув'язнених жінок табірний оркестр, що зустрічав новоприбулих біля воріт табору веселою музикою. Керувала оркестром австрійська скрипалька єврейського походження Альма Марія Розе, племінниця композитора Густава Малера. Марія Мандель називала Альму подругою і не раз заявляла, що та – остання зі всіх, хто коли-небудь опиниться у газовій камері. Коли Альма Розе захворіла, Мандель наказала ув'язненим перенести скрипальку в свою кімнату. В якомусь сенсі начальниця жіночого відділення стримала обіцянку: 5 квітня 1945 року Альма Розе померла не в газовій камері, а від хвороби.
А ще Мандель «любила дітей». Елла Лінгенс описує сцену, в якій біля дверей начальниці стоять четверо єврейських малюків з мамами (мами – у відчаї, тому що не знають, для чого знадобились їх чада). Марія Мандель запрошує дітей до себе і кілька хвилин по тому відпускає з кусками пирога та цукерками. Мило, чи не так?..
Але та ж Марія Мандель – ця добродушна, австрійська «господинька», що випромінювала здоров'я та силу – відзначалась абсолютно сліпою відданістю та любов'ю до фюрера. До переводу у Аушвіц-Біркенау вона «прославилась» в таборі Равенбрюк знущаннями з в'язнів. В Аушвіц-Біркенау Мандель особисто проводила відбір ув'язнених і тисячами відправляла їх до газових камер – всього вона відповідальна за загибель близько 500 тисяч жінок та дітей. В листопаді – грудні 1947 року Марія Мандель постала перед судом серед головних фігуранток Першого освенцимського процесу. Засуджена до смертної кари через повішення, 24 січня 1948 року вирок виконано.
Роздумуючи про подібні приклади, Елла Лінгенс приходить до важливої та одночасно шокової думки: межа між розумним, добрим створінням і безжалісним чудовиськом у людині дуже тонка. Ефективно налагоджена пропаганда здатна за лічені роки перетворити тисячі людей, у звичайних умовах лише схильних до насилля (можливо, пише Елла, деякі з них стали б пацієнтами психіатрів) у кровожерливих монстрів, що втілювали свої безумні фантазії. Анітрохи не менше і тих, хто до чужого горя абсолютно байдужий. В умовах нацистської диктатури саме такі люди «возвеличуються» та отримують владу вирішувати: кому жити, а кому померти. Воістину страшна, диявольська спокуса…
На початку березня 1964 року Елла свідчила, як свідок під час Другого освенцимського процесу (він проходив у Франкфурті-на-Майні) проти нацистських катів, що працювали у найбільшому концентраційному таборі рейху. Багато років вона обіймала посаду президента організації колишніх в'язнів Аушвіцу (Osterreichische Lagergemeinschaft Auschwitz). У 1980 році в Єрусалимі Яд Ва-Шем нагородив Еллу Лінгенс-Райнер і Курта Лінгенса Почесною медаллю Праведника народів світу.
Елла Лінгенс-Райнер померла 30 грудня 2002 року у Відні. Її син Петер Міхаель Лінгенс пізніше згадував «За кілька днів до смерті моя мати знову встала з ліжка. Вона опиралась на стіни кімнати та довгого коридору і раптом зупинилась у дверях вітальні, вочевидь, трохи збита з пантелику. …вона повторювала одне речення, її очі розширились від страху: Ти не спалиш мене? Ти не спалиш мене, чи не так?»…
Вочевидь, перебування в концтаборі стало для Елли Лінгенс-Райнер жахливим травматичним досвідом. Навіть в душі такої мужньої жінки він не міг не залишити важкої рани – свого роду «чорної діри», що лише стишилась з часом, але завжди, живе джерело страху.
Але тоді, у 40-х, посеред обнесених колючим дротом бараків, переповнених десятками тисяч в'язнів, Елла перемагала свій страх щодня. І нагородою за це їй стали сотні врятованих життів. Душевне світло Елли Лінгенс-Райнер, її доброта і людяність завжди будуть жити в нащадках тих, хто завдяки їй вибрався з пекла.
31.12.2025
Автор: Михайло Кривицький
Переклад українською мовою: Ольга Лідовська
Бібліографія та джерела:
Ella Lingens. Prisoners of fear. London, 1948.
A. Gadzinski. Kalliope Austria: Frauen in Gesellschaft, Kultur und Wissenschaft. Wien, 2015. S. 60.
Lingens Ella, geb. Reiner // biografia: Lexikon österreichischer Frauen. 2016. Vol. 2. S. 1993—1994.
Эстер Гинзбург. Доктор Элла. К 115-летию со дня рождения Эллы Лингенс // Еврейская панорама. Независимая ежемесячная газета. Еврейская панорама :: 11 (113) Ноябрь 2023 :: Доктор Элла
S. Steinbacher. Dachau – die Stadt und das Konzentrationslanger in der NS-Zeit. Die Untersuchung einer Nachbarschaft. Munchen, 1993.
Дахау. Энциклопедия Холокоста. Мемориальный музей Холокоста. Дахау | Энциклопедия Холокоста
Ernst Klee. Auschwitz, die NS-Medizin und ihre Opfer. 3. Auflage. Frankfurt am Main, 1997.
Hermann Langbein. Menschen in Auschwitz. Frankfurt-am-Main, 1980.
С. В. Аристов. Повседневная жизнь нацистских концентрационных лагерей. М., 2017.
Ханс Моммзен. Нацистский режим и уничтожение евреев в Европе. М., 1980.