Олександ Зусманович
1902 – 1965
Політика державного антисемітизму в СРСР у повоєнний період почала набирати потужних обертів в кінці 1947 – на початку 1948. У 1948 була розпочата антисемітська кампанія, що супроводжувалась звільненням євреїв з державних та військових посад, а також їж арештами.
Висувались звинувачення у «безродному космополітизмі», «троцькізмі», «сіонізмі» та ворожості до російського народу, радянського патріотизму і тому подібному. Велика група відомих єврейських громадських та культурних діячів були звинувачені у «шпіонажі» та розстріляні (наприклад, справа радянського «Єврейського антифашистського комітету»).
«Не та людина»
Не обійшли ці повоєнні сталінські репресії і нашого героя. У 1949 році фронтовий підполковник, начальник сьомих відділів політуправлінь РСЧА (моральний занепад війська противника) чотирьох фронтів, кавалер Орденів Червоного Прапора, двічі Червоної Зірки та Вітчизняної війни, один з найвідоміших африканістів СРСР, відомий співробітник комсомолу, Профінтерну та Комінтерну ... в один момент став «не тою людиною».
12 березня 1949 року у Львові співробітниками 2-го Управління МДБ УРСР був заарештований Зусманович Олександр Захарович, 1902 року народження, уродженець м. Хортиця Запорізької області, єврей, громадянин СРСР, член ВКП (б), на день арешту працював завідувачем кафедри міжнародного права Львівського державного університету імені Івана з іноземними розвідками; в тому, що з 1928 року був троцькістом, а також у своєму оточенні вів антирадянські розмови, в яких дотримувався англо-американської орієнтації.
Перші допити відбулись у Львові, а потім Зусмановича перевезли до Києва і посадили у внутрішній тюрмі МДБ УРСР. Тут відбуватиметься все слідство.
Паралельно з арештом пройшли обшуки в його квартирах у Львові, Києві та Москві. Ці обшуки за своїм характером швидше нагадували грабунок.
Так, в різноманітних місцях були вилучені: друковані статті арештанта іноземними мовами (слід відзначити, що він володів німецькою, англійською, французькою та іспанською мовами), рукописи докторської дисертації «Крах німецьких планів на Балканах та їх воєнно-політичні наслідки», особисті документи, книги авторства Зусмановича «Абіссінія» та «Історія Профінтерну в конгресах» та інше.
Крім вище вказаного, в різних місцях також вилучили: друкарську машинку, фотоапарат, портсигар, жіночий годинник (2 шт.), мисливський кинджал і тому подібне. Незрозуміло, який стосунок ці речі мали стосунок до слідства чи звинувачення, тому ці обшуки нагадували скоріше грабунок чекістами.
Єдиним серйозним порушенням, що виявили під час обшуків, було те, що в московській квартирі Зусмановича знайшли низку документів часів Другої світової війни, що мали гриф «цілком таємно» і права зберігати їх вдома він не мав.
Після цих «нальотів» на квартири Зусмановича, його дружина, актриса Кузьміна Євгенія Миколаївна (це була вже його четверта дружина) звернулась до співробітників МДБ з проханням повернути наукові роботи чоловіка. Їх повернули, тільки краплю від вилученого – деякі документи, повʼязані зі службовою діяльністю в університеті імені Франка, однак більшість вилученого так і залишилась при слідчій справі.
Шлях вгору
Олександр Зусманович народився в сімʼї ремісника-кустаря. Він втратив батька, коли йому був всього один рік, тому далі вихованням сина займалась тільки мати. Попри це, він зміг здобути неповну середню освіту, закінчивши у 1917 році 5 класів реального училища в Запоріжжі. Але потім революційні події, що набирали розвитку в Російській імперії, завадили подальшому навчанню.
Зусманович став революціонером, до квітня 1918 року він перебував у Червоній Гвардії в Запоріжжі, а з 1918 до 1922 рр. – в Робочо-селянській Червоній армії. Спочатку політбійцем, політруком роти, комісаром полку, і нарешті помічником комісара полку окремого кавалерійського дивізіону. Цікаво, що на політичному напрямку в армії він працював і під час Другої світової війни, але про це трохи пізніше.
На жаль, про цей період життя Зусмановича, як і про перші роки його роботи на партійному напрямку, мало відомостей. Відомо, що він став членом ВКП (б) у 1919 році, а після демобілізації з РСЧА обіймав наступні посади:
жовтень 1922 – вересень 1923 – голова Заливнянського волосного комітету бідноти Гуляйпільського повіту;
вересень 1923 – травень 1925 – вчився в губрадпартшколі в Дніпропетровську, після закінчення якої – працював інструктором Губкому КП (б) У (Губернський комітет комуністичної партії більшовиків України) в Дніпропетровську у відділі по роботі серед національних меншин;
грудень 1925 – червень 1926 – інструктор Запорізького оргкомітету КП (б) У, а потім обраний секретарем окружного ЛКСМУ (Ленінського комуністичного союзу молоді України), де працював до лютого 1927.
«Троцькіст»?
Працюючи секретарем окружного ЛКСМУ у Запоріжжі, Зусманович був обраний в ЦК Комсомолу України, з лютого 1927 року обраний представником ЦК ЛКСМУ у Виконавчому комітеті комуністичного інтернаціоналу молоді (ВККІМ), де працював до жовтня 1928 року в Москві. Спочатку був головою міжнародної комісії по звʼязках, представником української делегації, а також секретарем російської делегації ВЛКСМ у ВККІМі.
Цей підйом у карʼєрі Олександра Захаровича дуже цікавив слідчих МДБ. Його звинуватили в тому, що вже працюючи у Запоріжжі, він увійшов в тісний контакт з троцькістами Запорізького оргкомітету КП (б) У, виконував їх завдання з підбору молодих кадрів, що теж розділяли троцькістські ідеї, і завдяки сприянню свого керівництва був обраний до ЦК ЛКСМУ.
Зусманович заперечував ці звинувачення, він визнавав, що частина співробітників та керівництва у Запоріжжі, а також вже в ВККІМі дійсно були троцькістами, але працювати поруч з ними ще не означає самому бути троцькістом. Хоча під час одного з допитів він сам визнавав, що мовляв: «В троцькістській опозиції я не був, але співчував їм».
Слідство не задовольняв такий розвиток подій. Зусманович «ворог народу», «троцькіст», а ще мав контакти з іноземними розвідками. Тому всі його пояснення – це лише викручування, здобути правду можна лише з часом, а також якщо застосувати певні специфічні методи ведіння слідства.
27 квітня Зусмановчу змінили слідчого, відтепер з ним майже завжди буде «спілкуватись» – заступник начальника 2-го відділу слідчої частини МДБ УРСР Гузєєв і виключно вночі. Перший допит відбувся у часовому проміжку – 22.45-6.00, другий 22.10-6.00, третій 22.30-6.00 і наступні також у цей час.
В цьому був сухий розрахунок слідчого – не давати арештанту спати. Річ у тім, що по розпорядженню внутрішньої тюрми МДБ підйом був о 6.00 ранку, а відбій о 23.00. Протягом дня увʼязненим заборонялось спати чи просто лягати, вони повинні були стояти, якщо наглядач помічав порушення, то відразу заходив у камеру і «виховував» порушника.
Гузєєв розраховував, що Зусманович, який буде позбавлений сну, швидше «розколеться». Застосовували у цей час до нього й інші заборонені методи слідства, зокрема побиття. Все це в швидкому часі дало слідству результат. Зусманович у всьому «зізнався».
Він розповідав, що долучився до троцькістів ще працюючи у Запоріжжі, що саме завдяки їх підтримці був обраний у ЦК ЛКСМУ і пізніше вже у ВККІМі також встановив звʼязок з троцькістами, що були в цій структурі. Він також розповів, що отримував від свого керівництва троцькістську літературу та поширював її серед молоді, при цьому Олександр Захарович відзначав, що ця література в той час була офіційною та зовсім не забороненою, як наприклад, «За ленінізм чи троцькізм» та інша.
Агент Рейхсверу
Тут Гузєєву вдалось прописати доволі цікавий «сценарій», хоча також з помилками. Відповідно до нього Зусманович, коли був у ВККІМі, підтримував дружні звʼязки з троцькістом, другим секретарем Комітету Хітаровим Рафаелем. Сам Хітаров з 1922 року працював у Веймарській Німеччині на заводі «Сіменс» і у 1927 році був відкликаний до Москви.
З того часу Хітаров почав розповідати Зусмановичу про Німеччину, як вона відновлюється після війни, а також переконав останнього, що СРСР повинен допомагати німцям та запропонував йому стати агентом військової розвідки Рейхсвера (Збройні сили Німеччини).
У цей час Олександр Захарович як раз мав відрядження до Німеччини, де повинен був виступити в Штутгарті на Конгресі європейської молоді, а також у Берліні напередодні свята Міжнародного дня молоді.
Виходячи з цієї ситуації, інший троцькіст, що працював завідувачем агіпропвідділом ВККІМа – Курелла Альфред, підготував для Рейхсверу пакет з документами і через Зусмановича передав його до Берліну.
Завдання було виконане. Найцікавіше він не міг згадати ні прізвища людини, з якою зустрічався у Берліні, також він не знав, що у пакеті, а ще німецький розвідник ніби-то розпитував в Зусмановича певні відомості про РСЧА, хоча, що саме він розповів розвіднику, Олександр Захарович також згадати не зміг.
Вся ця історія з роботою на Рейхсвер виглядала досить сумнівно, але слідчий Гузєєв так не думав, він був задоволений відомостями, які йому вдалось «отримати» під час допиту.
Але на цьому слідчий не зупинився. На питання, чи продовжував Зусманович свою шпигунську діяльність, той відповів ствердно. Він розповів, що після повернення з Німеччини отримав від Хітарова інше завдання. Неодноразово Олександр Захарович відвідував Головрозвідупром РСЧА і там працював з секретними розвідувальними матеріалами та оперативними документами по лінії Індії та Китаю, робив з них виписки та передавав них Хітарову.
Яким чином співробітник ВККІМа отримав доступ до цих документів, та ще й робив собі записи, слідчого, звичайно, не цікавило. Він був задоволений, що у цій частині шпигунська діяльність була доведена, а Зусманович всі протоколи допитів підписав, тобто «зізнався».
Ташкент і Профінтерн
У жовтні 1928 року термін перебування Зусмановича у ВККІМі завершився і він переїхав на роботу до Узбекистану, де вже до червня 1929 року працював заступником завідувача агітпропвідділу Ташкентського окружкому КП (б) У у м. Ташкент.
Тут з ним сталась неприємна історія. Навесні 1929 року, коли він виступав на пленумі окружкому, його доповідь була сприйнята секретарем цієї структури, як троцькістська і «правого» ухилу.
Ситуація з доповіддю Зусмановича була досить незрозумілою. Чи то він дозволив сказати собі зайвого, чи його просто хотіло вижити з Ташкенту місцеве партійне керівництво, але так чи інакше над ним почали збиратись хмари і Узбекистан він вирішив покинути.
Для цього ще й вийшов зручний випадок – він хотів вступити до Інституту червоної професури, тому під цим приводом у червні покинув Ташкент і повернувся до Москви.
В Москві він почав підготовку до вступу в Інститут, але у цей час його колишні товариші з ВККІМа запропонували вирушити на екскурсію довкола Європи, на що Зусманович радісно погодився.
І хоча екскурсія була санкціонована Політбюро ЦК КП (б), це не могло не зацікавити слідчих МДБ у 1949 році. Їх арештант відвідав: Німеччину, Бельгію, Нідерланди, Англію, Португалію, Іспанію, Італію, Грецію та Туреччину – це ж фактично міг бути «цілий букет звʼязків з іноземцями». Чекісти шалено хотіли довести, у цих країнах екскурсанти зустрічались з іноземними троцькістами, але тут Зусманович був нездоланний та наполягав на своєму, що екскурсія мала лише ознайомчий характер і повинна була сприяти розширенню світогляду її учасників.
Після повернення з подорожі, Олександр Захарович влаштувався на роботу в Профінтерн. Це була міжнародна організація профспілок, що існувала у 1921-1937рр. Метою Профінтерну була координація дій на різних етапах між комуністичними профспілками, комуністами та комуністичними організаціями, що діяли в масових профспілках різних країн.
Тут Зусманович пропрацював до січня 1933 року, обіймаючи такі посади: заступник завідувача організаційним відділом, а потім заступник голови міжнародного профкомітету (з весни 1930); водночас він вчився у Інституті червоної професури.
Однак слідчого Гузєєва, як завжди, мало цікавила безпосередня робота Зусмановича, йому була цікава і надалі троцькістська лінія. Водночас чекісти не забували допитувати увʼязнених і у паралельних справах, які вони вели. Такою була справа Соломона Лозовського, єврея, що був Генеральним Секретарем Профінтерну протягом всього часу його існування і був заарештований буквально на кілька місяців раніше за Зусмановича.
Отже, за свідченнями останнього, Лозовський відхилявся від принципів ленінського інтернаціоналу в керівництві Профінтерном, опозиційним до нього був його заступник Айкас Кастаньян. Зусманович примкнув до кола підтримки останнього.
Описувати всі хитросплетіння цього протистояння насправді сенсу нема, оскільки найбільш імовірно воно належало перу самого слідчого Гузєєва. Але в кількох словах, Лозовський та Кастаньян боролись між собою за владу, обидві сторони були «цілковито пронизані» троцькістами та ін. Єдине, що слід дододати, це те, що у 1952 році Лозовський буде розстріляний по сфабрикованій справі.
Але повертаючись до теми троцькізму, то слідчий знову якось дуже цікаво прописав це у допиті ніби-то словами самого Зусмановича. Згадана група Кастаньяна, до якої входило близько 10 осіб, часто проводила збори, прикриваючи їх «пиятикою, танцями, грою в шахи чи доміно ...», а за цією завісою вони обговорювали питання, як використовувати профспілковий рух з троцькістською метою.
Попри те, що в цьому ж протоколі допиту було відзначено, що всі ці розмови мали завжди теоретичний характер і ніколи не переходили в якусь практичну площину – для слідчого цього було достатньо. Він вже вдруге довів, що Зусманович «троцькіст».
Комінтерн та наукова діяльність
Але повернімось з катівень внутрішньої тюрми МДБ у 1933. В січні цього року Зусманович отримав своєрідне підвищення, а саме перейшов на роботу до Комінтерну. Ця міжнародна організація комуністичних партій існувала з 1919 і до 1943, коли була ліквідована Сталіним на вимогу союзників.
Тут протягом трьох років Олександр Захарович працював помічником завідувача сектору колоніальних країн. Водночас він працював завідувачем кабінету наукової асоціації з вивчення національних та колоніальних проблем при Червоному університеті трудящих Сходу (ЧУТС, російською - КУТВ).
Тут слід детальніше зупинитись на науковій, а не партійній карʼєрі Зусмановича. Ще у період своєї роботи в Профінтерні він одночасно був заступником голови Міжнародної профспілки комітету по африканських організаціях (1929-1932), був викладачем ЧУТС та Міжнародної Ленінської школи, а також працював у африканській секції ЧУТС. Взагалі увесь період з 1929 до 1936 у Зусмановича був нероздільно пов’язаний з африканістикою.
Саме у цей період відбувалась плідна наукова діяльність Зусмановича. Всього за кілька років виходять його роботи: Принудительный труд и профдвижение в негритянской Африке, 1933 (Примусова праця та профрух у негритянській Африці); Антиимпериалистическое движение и борьба за единый фронт в Южной Африке, 1935 (Антиімперіалістичний рух та боротьба за єдиний фронт у Південній Африці); Абиссиния, 1936 (Абіссинія) та низка інших.
Однак в 1936 як партійний, так і науковий зліт Зусманович закінчився падінням. Ситуація була доволі банальною, але дорого коштувала Олександру Захаровичу і повʼязана вона була з африканцем на прізвище Сакс.
Влітку 1934 року в ЧУТС звернувся по допомогу африканець, що приїхав до СРСР для роботи на будівництві. Саме у цей час в Африці відбувався страйк працівників швейної та харчової промисловості. Зусманович, що дуже цікавився цими процесами, але водночас мало що про них знав, запропонував Саксу провести лекцію для студентів та співробітників ЧУТС з приводу згаданої проблеми, що і було зроблено.
Здавалося б, нічого такого в цьому не було і це був рядовий випадок, але Сакс виявився троцькістом, про що вже у 1936 доніс один з студентів ЧУТС. Оскільки ініціатива цієї лекції належала Зусмановичу, то було почато розслідування. В його результаті було виявлено, що він отримував листи з
Південної Африки, подарунки від колишніх студентів-африканців ЧУТС, але самою великою проблемою був троцькіст Сакс, якого Олександр Захарович допустив до співробітників та студентів.
В результаті розслідування, після публічних звинувачень, і в т. ч. в "втратив пильність ", Зусманович був звільнений зі всіх посад у системі Комінтерну, але не заарештований. Або у цей момент врахували його попередні заслуги, чи те, що порушення було не таким вже й серйозним, чи просто тому, що «Великий терор» почнеться лише через рік, чи враховуючи всі ці фактори – Зусмановичу пощастило, він залишився на свободі.
Агент «Ікс»
Після такого стрімкого карʼєрного падіння Зусмановичу довелось різко змінити свою діяльність. У перший час він навіть працював помічником директора цементного заводу «Мостерразіт», а потім з квітня 1937 до грудня 1939 Олександр Захарович був директором сучасного театру Управління у справах мистецтв в Москві.
У 1937 в НКВС вирішили взяти на гачок Зусмановича і завербувати його. Особливого виходу у нього в цей час не було, по-перше, де повним ходом йшли репресії проти троцькістів, що могли зачепити і його, по-друге, НКВС – був не тим органом, якому можна було відмовити.
Зусманович став агентом радянської держбезпеки та діяв під псевдонімом «Ікс», а пізніше «Поліванов».
Про роботу Зусмановича як агента відомо дуже мало. Те, що ми знаємо – це, що він був завербований вже коли працював директором театру і повинен був займатись слідкуванням та розробкою адміністратора цього ж театру, якого підозрювали в шпигунстві на користь Греції та звʼязкам з грецькою місією.
Агентурне співробітництво «Поліванова» з органами НКВС продовжувалось до початку німецько-радянської війни. Враховуючи те, що у довідці на агента не вказано жодних його заслуг, то можемо припустити, що і саме співробітництво Зусмановича нікому не нашкодило і було для нього скоріш формальним порятунком від репресій, ніж дійсно відданим служінням органам.
Війна
З початку Другої світової війни справи Зусманович поступово почали налагоджуватись. Згадали про його досвід роботи як міжнародника у Профінтерні та Комінтерні. І вже з лютого 1940 року і до початку німецько-радянської війни він був викладачем курсу міжнародних стосунків Військово-політичної Академії ім. Леніна.
Після нападу Третього Рейху на СРСР Олександр Захарович іде в РСЧА, де пройшов всю війну, спочатку як старший інспектор, а потім на посадах начальника 7-го відділу політуправлінь Калінінського фронту, Чорноморської групи військ Кавказького фронту, Степового фронту (20 жовтня 1943 перейменованого у 2-й Український фронт).
Основним завданням 7-их відділів було переконання ворожих солдатів і офіцерів в несправедливості нацистської агресії проти Радянського Союзу і інших країн, в нелюдськості злочинного нацистського режиму, у необхідності закінчувати для себе війну і здаватись в полон.
Про діяльність Зусмановича під час німецько-радянської війни говорять його нагороди, він – кавалер орденів Червоного Прапора, двічі Червоної Зірки та Вітчизняної війни, також був нагороджений медаллю «За оборону Кавказу» ну і звичайно «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній Війні».
Війна ніколи не велась у білих рукавичках, а тим більше Друга світова. Злочинів було достатньо не лише у лавах Вермахту, але й у лавах РСЧА. Такі злочини, до яких міг бути причетним Зусманович, почали шукати слідчі МДБ у 1949 році.
Олександр Захарович не був ні мародером, ні насильником, ні тим більше військовим злочинцем, але певні «гріхи», на думку слідчого, під час війни він таки мав.
Коли РСЧА у 1944 році почала займати території окуповані Румунією (частина Вінницької та Чернівецької областей України), то Зусмановичу як керівнику 7-го відділу політуправління 2-го Українського фронту терміново потрібна була людина, що знала б румунську, для перекладу відозв до румунських солдатів, а також захоплених у них документів, а найголовніше добре орієнтувався на місцевій території.
Такий чоловік знайшовся, ним був Віктор Фроїмович Епельбойм. Він, колишній адвокат з Чернівців, дуже добре знав місцевість, а також володів румунською, тому відразу став перекладачем Зусмановича.
Проблемою було те, що Олександр Захарович не встиг офіційно оформити Епельбойма як співробітника 7-го відділу, а тому видавав йому фіктивні довідки про те, що той є червоноармійцем, при цьому сам Зусманович нерідко підписувався начальником військової частини, ким, звичайно, не був. Але на ці порушення ще можна було закрити очі, все ж таки війна, терміново знайшовся потрібний працівник, ну і хай, чи в одній військовій частині таке було.
Однак проблема була в іншому, Зусманович, як донесли «добрі люди», не провів повної перевірки біографії свого перекладача. А, як виявилось, Віктор Фроїмович був родом з Хотина з відомої сіоністської сімʼї і сам був сіоністом. Для Зусмановича – це не було жодною перешкодою, але для слідчого Гузєєва – це був черговий «гріх» Олександра Захаровича.
Подібна історія відбулась з нашим героєм у квітні 1944 року, коли радянське військо вже почали захоплювати безпосередньо румунські території. Тоді на фронт прибув кореспондент Всесоюзної радіокомпанії – Іссак Константиновський. Він був уродженцем Бессарабії і, як і Епельбойм став корисним Зусмановичу як перекладач і людина, що знала місцевість, людей і їх звичаї.
Константиновський дуже часто був при Олександрі Захаровичі та висловлював певні жалі з приводу того, що територія Румунії буде окупована СРСР, адже тут дуже багато зробили англійці, починаючи від доріг, закінчуючи заводами. З цих слів слідчий Гузєєв зробив висновок, що Константиновський був агентом англійської розвідки.
Зусманович своєю чергою розповідав на допитах, що у спілкуванні з Ісааком, як воєнним кореспондентом, розповідав йому про кількість армій 2-го Українського фронту, озброєння і тому подібне.
Після цього слідчий МДБ зробив висновок, що Зусманович як офіцер РСЧА передавав відомості англійській розвідці і був її шпигуном, в чому Олександр Захарович змушений був «зізнатись», тобто підписати протокол допиту.
Те, що Великобританія в 1944 була союзником СРСР, чи те, що Константиновський був радянським воєнним кореспондентом, слідчого Гузєєва мало цікавило. Забігаючи вперед, варто відзначити, що на 1949 рік Констанстиновський проживав у Москві та жодних питань у МДБ до нього не було. Його навіть не заарештували, просто тоді це була лише ще один рядок у сценарії цієї трагікомедії, який писав Гузєєв під назвою - «слідство».
Але очевидно дійсно серйозним звинуваченням для Зусмановича стали крадіжки та мародерство, якими займався один з співробітників довіреного йому відділу – Аркадій Штейнберг.
Те, що у РСЧА було популярним наживатись різними цінними речами на окупованих, тобто щойно звільнених територіях – не секрет. Такі звинувачення висували навіть маршалу Жукову. Ось і Штейнберг вирішив сам нажитись на території Румунії, а також допомогти в цьому своєму начальству.
Слідству не вдалось довести те, що Зусманович сам чи за посередництвом Штейнберга брав участь у грабунку румунського населення. Однак він передавав Штейнбергу замовлення на ті чи інші речі (наприклад, дорогі килими) від начальника політуправління 2-го Українського фронту Тевченкова.
Коли ж про ці «оборудки» стало відомо у СМЕРШі, почалось розслідування. Самого Штейнберга заарештували, а Зусманович як його безпосередній начальник був відсторонений з посади начальника 7-го відділу.
Однак наступна робота, на котру його відправили, була зовсім не гіршою. В січні 1945 року Олександр Захарович став заступником військового коменданта, зайнятого РСЧА в той час м. Будапешт. Тут на нього чекали вже інші, не менш цікаві «шпигунські ігри».
Прима-балерина і американська розвідка
Життя в Будапешті була далеко не тим, що на фронті. Зусманович поступово звикав до спокійного життя, відвідував театр і оперу. Під час однієї з таких вистав він познайомився з примою-балериною Будапештської опери – Меліндою Оттрубай.
Мелінда походила з відомої угорської сімʼї, її батько довгий час був президентом Вищого регіонального суду Будапешта. Сама ж Мелінда була доволі талановитою актрисою і балериною. Ще до війни у 1939 році вона знялась у двох повнометражних фільмах, а у 1944 році у віці 24 років стала примою. Забігаючи вперед, варто сказати, що у 1946 Мелінда стане принцесою, коли вийде заміж за принца Павла V Естергазі де Галанта, представника відомої угорської династії.
Зусманович під час одного з допитів так описував своє знайомство з примою: «... в березні 1945 я познайомився з примою-балериною колишнього королівського театру Оттрубай Меліндою. Її красива зовнішність та успіх на сцені привабили мене, і я вступив з нею в інтимний звʼязок. Захопившись Оттрубай, я не буду приховувати від слідства того, що до певної міри втратив голову ...»
Ми вже згадували про те, що Олександр Захарович був, так би мовити, «поціновувачем» жінок, сам він був 4 рази одружений. І цей звʼязок з примою в принципі не мала для слідства жодного значення, якби не одне, але ...
Під час одного з виступів в опері Мелінда познайомила Зусмановича з представником Союзно-контрольної комісії, майором армії США Курцом. Останній, як і Зусманович, був євреєм, але емігрував з Угорщини до США і тепер був у Будапешті вже як офіцер американської армії.
Між Курцом та Зусмановичем завʼязалась дружба. Йшов травень 1945 року, і війна в Європі закінчилась. Курц неодноразово співчував Олександру Захаровичу через його звільнення з посади начальника 7-го відділу політуправління 2-го Українського фронту, а також відзначав, що американцям відомо, що у СРСР після завершення війни почали знімати євреїв зі всіх важливих державних чи військових посад.
Зусманович розділяв ці погляди, а також трохи скаржився на життя в самому СРСР, про те, що колгоспна система ведення господарства не дає бажаних результатів, країна дуже збідніла за період війни і в Союзі починається голод.
Після таких розмов Курц заявив, що Зусманович, як людина – дуже близький американцям і він пропонує йому працювати на американську військову розвідку. На що Олександр Захарович погодився.
На початку червня Зусманович на короткий час для відпочинку повернувся у Москву, а потім назад у Будапешт, тоді у них відбулась ще одна зустріч з Курцом. На ній Олександр Захарович розповідав про парад перемоги у Москві, розповів також певні відомості про настрої населення в СРСР і те, що військо 2-го Українського фронту передислокується на Далекий Схід.
Більше зустрічей з майором армії США у Зусмановича не було, оскільки з липня останній був переведений для роботи старшим інспектором у Союзно-контрольній комісії в Румунії.
Цікаво, що на наступних допитах, які відбувались не лише у присутності слідчого - «сценариста» Гузєєва, а також за участі прокурора Зусманович різко заперечував, що американського майора звали Курц, він взагалі не міг пригадати його прізвища. Доволі дивно, як для людини, що тебе буцім-то завербувала.
Також Олександр Захарович наполягав на тому, що фактично жодного вербування в американську розвідку не було, оскільки він не підписував жодних документів, а це були лише кілька зустрічей та бесід з загадковим майором.
Насправді ще раз стає видно, що справа Зусмановича шилась «білими нитками». У цій всій будапештській шпигунській історії правдивим виглядає лише контакт Олександра Захаровича з примою Меліндою, яка подарувала йому кілька своїх фотографій. А ось американська розвідка, вербування та майор Курц – це знову ж плоди вигадок слідчого Гузєєва.
Підполковник-викладач
Пропрацювавши у Румунії до жовтня 1945 року Зусманович повернувся у Москву, де був демобілізований у званні підполковника та після короткого відпочинку вирішив продовжувати свою наукову діяльність.
У лютому 1946 року він вступив у докторантуру в Інститут світового господарства і світової політики в Москві. Працював над докторською дисертацією на тему: «Крах німецьких планів на Балканах та їх військово-політичні наслідки». Але завершити докторантуру йому не вдалось, тому що під приводом боротьби з космополітизмом у серпні 1947 року його відрахували з інституту.
Не маючи іншого виходу, він приймає пропозицію переїхати до Львова, де до дня арешту буде працювати у Львівському державному університеті ім. І. Франка. Спочатку як доцент кафедри політекономії читав курс політики і економіки капіталістичних держав, пізніше став завідувачем кафедри міжнародного права цього ж університету і продовжував викладацьку діяльність.
Але навіть у Львові знаходились певні «доброзичливці», що вважали за необхідне повідомити компетентним органам про певні висловлювання Зусмановича.
Так, один з викладачів ЛДУ ім. І. Франка Бродський повідомляв до МДБ, що: «... Зусманович, працюючи в університеті, серед викладачів висловлював свою стурбованість ставленням до євреїв у СРСР. Він, зокрема, сказав, про те, що їх утискають, їх знімають з керівних посад, а також розповідав про державний антисемітизм у в СРСР. Також в одній з бесід, Зусманович назвав однією з причин свого переводу з Москви у Львів – його єврейське походження...»
У МДБ вже було достатньо матеріалу, що компрометував Зусмановича, а державна політика тих років тільки дозволила його реалізувати. Олександра Захаровича, як вже відзначалось, заарештували 12 березня 1949 року у Львові.
Звинувачення та засудження
Так зване «слідство» над Зусмановичем продовжувалось протягом пів року було завершене 23 серпня 1949 року. Медична комісія визнала його здоровим та придатним до фізичної праці. Наступного дня було затверджене звинувачення. Щоб трохи підсумувати увесь процес слідства, а також показати абсурдність звинувачення, приведемо основні його пункти. Олександра Захаровича звинувачували в тому, що:
У 1926 році у м. Запоріжжя приєднався до троцькістської організації, для якої за завданням активних троцькістів встановлював антирадянськи налаштовану молодь та поширював серед них троцькістську літературу;
Працюючи у ВККІМі, а потім у Профінтерні, був повʼязаний з троцькістськими групами, що діяли у той час, брав участь у нелегальних зборах, на котрих обговорювались питання боротьби з партією. Крім цього, працюючи у Комінтерні, встановив звʼязок з прибулим з Африки троцькістом Саксом, перед котрим розшифрував методи роботи Комінтерну;
У 1927 троцькістом Хітаровим був завербований для шпигунської роботи на користь німецької військової розвідки. Тоді ж за завданням німця-троцькіста Курелла виїжджав до Берліну для передачі та отримання шпигунських даних від одного німецького агента. Після повернення з Німеччини продовжував збирати шпигунські відомості для німецької розвідки;
Перебуваючи у РСЧА, оточив себе злочинними елементами, а навесні 1945 року в м. Будапешт через балерину Оттрубай встановив звʼязок з майором американської армії, зводив наклепи на життя у Радянському Союзі та передавав йому відомості шпигунського характеру про СРСР;
Працюючи у Львівському державному університеті, займався антирадянською агітацією.
Поспішили чекісти також знищити і наукові роботи Зусмановича, що були вилучені у нього при обшуку. Так, у вогонь потрапили: тези його докторської дисертації, різноманітні друковані статті, зошит під назвою «Записки про Єсеніна» та багато іншого.
Окремою постановою було визначено, що Олександра Захаровича як соціально небезпечну особу після засудження слід скерувати для відбуття покарання у Особливі табори МСВ СРСР.
Крім цього, Зусмановича позбавили права на суд, до слова, це право гарантувалось Конституцією СРСР. Його справу відправили на розгляд позасудового органу – Особливої Наради, де справи увʼязнених розглядались без їх участі, а також без участі захисту.
Так, рішенням Особливої Наради при МДБ СРСР від 15 жовтня 1949 року Зусмановича Олександра Захаровича визнали винним у скоєнні злочинів й по ст.ст. 54-1 «б» (зрада Батьківщині військовослужбовцем), 54-10 ч.II (антирадянська агітація та пропаганда), 54-11 (участь в організаціях, що ведуть підготовку, чи здійснили контрреволюційні злочини) Кримінального кодексу УРСР тата засудили до відбування покарання у радянських концтаборах терміном на 25 років. Спочатку його повинні були відправити у «Озерний» особливий табір МВС СРСР.
Здавалося б, чекісти могли святкувати перемогу, але було, але ... В Москві забули включити у своє рішення конфіскацію грошей (мова йшла про 27 500 рублів), а також всіх цінностей, що були вилучені у Зусмановича під час обшуків. Тому черговим рішенням Особливої Наради при МДБ СРСР від 1 липня 1950 року прийняте рішення гроші та цінності конфіскувати на користь держави. Грабувати, то грабувати.
Табори
Після такого несправедливого засудження, як Зусманович, так і його дружина Євгенія Кузьміна просто засипали різноманітні радянські інстанції з проханням про звільнення Олександра Захаровича, через необгрунтованість його звинувачень та фальсифікацію справи.
В одному з таких звернень Зусманович заперечував всі звинувачення описував як проходило так зване «слідство»: «... нелюдські катування, позбавлення сну, карцер, щоденні побиття – ось чим «вибивали свідчення» ці працівники і примусили підписати всі ці фальшивки».
Але відповіддю на всі ці звернення була одна відповідь - «у перегляді рішення у справі відмовити».
Про перебування Зусманович в таборах, а також деякі деталі його біографії залишив у своїх спогадах інший засуджений Я. Етінгер:
«…Звичайно, ця публіка викликала, мʼяко кажучи, неприязнь у основної маси засуджених. Я був свідком того, як одного з цих «ідейних комуністів» сильно побили у бараку, а іншого, за чутками, в сусідньому таборі просто вбили.
Але серед цих колишніх «ура-комуністів» бували особи, що поступово звільняли свою голову від марксистсько-ленінських догм та починали, хоча й з великим трудом, розуміти, з чиєї провини вони опинились в таборі. До них поступово приходило усвідомлення того, що винуватцем є не лише Сталін — вже це було прогресом, — а створено після 1917 року політична система.
З одним з таких колишніх комуністів, людиною товариською, безумовно, розумною, я якось розговорився у таборі, і потім ми підтримували товариські стосунки. Це був Олександр Захарович Зусманович. Йому тоді вже було 50 років. Він в юності брав участь у громадянській війні в лавах Червоної Армії, а після війни був направлений на роботу в систему Комінтерну, де займався африканськими справами. Він у подробицях розповідав про те, як Комінтерн, діючи через Південно-Африканську комуністичну партію (ПАКП), намагався мутити воду у Південно-Африканський Союз — так тоді називалась нинішня Південно-Африканська Республіка.
Комінтерн всіляко інспірував внутрішні чвари у лавах південноафриканських комуністів між уродженцем ПАР Мозесем Катане та Лазарем Бехоїном, євреєм з латвійського м. Режица, що раніше входив до складу компартії Латвії, а потім емігрував до ПАР.
Внутрішня боротьба у ПАКП з питань про те, як швидше встановити радянську владу на півдні Африки, закінчилась тим, що, перебуваючи у 1937 році в Москві, Лазар Бех, брати Пауль та Моріс Ріхтери, були заарештовані НКВС. І, за словами Зусмановича, їх звинуватили не більше і не менше, як у наданні допомоги міжнародній буржуазії, контрреволюційній пропаганді та агітації, участі у контрреволюційній організації. Двох з цих непрошених борців за свободу ПАР розстріляли, а третій, як зʼясувалось вже потім, помер в увʼязненні. Але у 1937 році Зусмановичу пощастило, хоча і його викликали на допити у справі керівництва ПАКП…
…Всю війну Олександр Захарович провів на фронті, а після її завершення працював у Львівському університеті. Він займався в основному науковими дослідженнями в напрямку африканознавства. Але в кінці 40-х років був заарештований органами МДБ, звинувачений у звʼязках з багатьма закордонними розвідками та засуджений до тривалого терміну увʼязнення.
Я памʼятаю, як він з гумором розповідав мені, що слідчий увесь час добивався від нього перечислення всіх закордонниих розвідок, агентом яких, мовляв, був Зусманович. Втомившись від численних діставань слідчого, він узяв та жартома ляпнув, ніби пригадав, що був платним агентом папуаської розвідки та систематично їй повідомляв відомості про військово-політичний потенціал СРСР та розташування частин Червоної Армії.
Коли Олександр Захарович все це сказав слідчому, той не приховував свого захоплення — його колеги викрили агентів багатьох закордонних розвідок, але вперше попався папуаський агент. «Мене за це нагородять орденом», — задоволено сказав слідчий Зусмановичу.
Слідчий склав відповідний протокол, Зусманович його підписав. Але через кілька днів слідчий викликав його на допит, засипав матюками та побив. Він кричав, що показав начальнику протокол допиту про те, що Зусманович — папуаський агент. Вочевидь, начальник слідчого влаштував йому скандал, сказавши, що він перегнув палку. Слідчий, як помсту, наказав помістити Олександра Захаровича в карцер…
…Історія життя Олександра Захаровича Зусмановича — це важка, гнітюча переоцінка цінностей, засвоєних в ранній молодості, та поступовий шлях до прозріння. Коли його заарештували, це був переконаний комуніст, погляди якого формувались першими шпальтами газети «Правда». Роки увʼязнень були для нього часом болісних роздумів, гострих суперечок з самим собою, і коли він вийшов на свободу — це була зовсім інша людина, цього разу антисталініст, в душі непримиренний противник комуністичного режиму.
І таких, як він, було немало. Зрештою, були й такі комуністи, що ридали у таборі, дізнавшись про смерть Сталіна, вважаючи, що його відхід приведе до катастрофи. Правда, таких були одиниці. Життя брало своє, і навіть твердолобі комуністи поступово, з великим трудом стали в іншому світлі сприймати радянську дійсність…».
Звільнення
Лише 10 квітня 1956 року заступник Генпрокурора СРСР опротестував рішення у справі Зусмановича. Він відзначав, що звинувачення Зусмановича базується виключно на його свідченнях, інших доказів у справі не було. Проведена прокурором перевірка партійних архівів, також не підтвердила участі Олександра Захаровича в якихось троцькістських організаціях.
Не підтвердив прокурор також жодного факту роботи Зусмановича на іноземні розвідки. Справа дійсно була зшита «білими нитками».
Після цього протесту Постановою воєнної колегії Верховного Суду СРСР від 9 травня 1956 року два рішення Особливої Наради стосовно Зусмановича Олександра Захаровича скасували, а сама справа в кримінальному порядку була закрита за відсутності складу злочину. Зусманович вийшов на волю.
Після повернення до Москви він продовжив працювати над своєю улюбленою темою – Африка. З 1956 року і до дня смерті він працював у Інституті Африки Академії наук СРСР. У цей час вийшли його книги та праці: Империалистический раздел Африки, 1959(Імперіалістичний поділ Африки); Раздел Африки капиталистическими державами, 1960(Поділ Африки імперіалістичними державами); Империалистический раздел бассейна Конго. 1876-1894 гг., 1962 (Імперіалістичний поділ басейну Конго). Через рік після останньої роботи він також захистив докторську дисертацію на основі згаданої монографії.
Але, на жаль, перенесенні страждання у таборах вплинули на його здоровʼя, і у 1965 році він помер. Похований у Москві на Новодівочому кладовищі.
Так закінчилась історія Зусмановича Олександра Захаровича, одного з кращих африканістів СРСР, військового, людини, що щиро повірив у комуністичну владу і пізніше від неї ж багато страждав. Жорстокою іронією долі для нього стало те, що він, воював на фронтах Другої світової війни проти нацизму і антисемітизму, зіштовхнувся з цим же антисемітизмом в СРСР, країні, що разом з союзниками перемогла Гітлера.
03.09.2020
Автор: Володимир Бірчак
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
Бібліографія та джерела:
Архив УСБУ Львовской обл., Львов, д. П-7983
Давидсон А. Б. Глава первого центра африканистики // Африканистика, 2003. С. 94-115.
Этингер Я. Я. Это невозможно забыть… : Воспоминания. М.: Весь мир, 2001. С. 203—205.
Антошин А.В. Возвращенные из небытия: люди Коминтерна в творчестве А. Б. Давидсона // Imagines mundi: альманах исследований всеобщей истории XVI–XX вв. — Банк культурной информации, 2019. — Вып. 5, № 10. — С. 205.