В Санкт-Петербургу молодому чоловікові доводилось не тільки вчитись, але й заробляти собі на хліб. Благо у місті вже влаштувались його єдинокровні брати Олександр, Осип і Йона. Разом з ними Віктор почав випускати журнали, що дуже скоро набули популярності. В журналі «Театр і мистецтво» Віктор Рафаїлович працював секретарем. Паралельно він керував видавництвами журналів «Сатирикон» і «Синій журнал».

Беручи активну участь у сіоністському русі, Віктор Кугель займався і випуском творів єврейських авторів. Наприклад, у 1906 році окремою брошурою вийшло оповідання Йосифа Перельмана (що писав під псевдонімом Осип Димов) про євреїв, які сховались у пивниці під час єврейських погромів. Оповідання так і називається – «Погром». В тому ж році Кугель переклав та опублікував драму Давида Пінського «Погромні дні», а також роботу одного з лідерів Соціалістичної єврейської робочої партії Аврома Розіна «Єврейське питання у висвітленні К. Каутського і С. Н. Южакова». Слідом за цим у літо-друкарні Вольпіна він надрукував перекладену з німецької брошуру Отто Краузе «Соціалізм і сіонізм».

Поступово справи Кугеля пішли в гору, його видавнича робота приносила непоганий прибуток. У 1908 році він одружився, а через два роки у молодої сім'ї з'явився первісток, якого назвали Рафаїлом, як діда.

Частим гостем Кугелів був Жаботинський, що любив навідуватись до Віктора Рафаїловича і Марії Абрамівни разом зі своєю дружиною, Анною Марківною, і сином Ериком. Був у Кугеля і ще один щирий друг – Йосиф Трумпельдор. Свого часу він навіть сватався до сестри Марії Абрамівни, Еди Шмулевич, але, правда, отримав відмову. Кажуть, що причиною стало каліцтво, отримане Йосифом на Російсько-японській війні.

Коли розпочалась Перша світова війна, Віктор Рафаїлович в армію не потрапив – підвів дуже поганий зір. У1918 році, коли в Петрограді стало зовсім неспокійно, він разом з дружиною та сином Рафаїлом виїхав до Криму. В Балаклаві у Кугелів була дача.

Віктор розраховував емігрувати в Палестину з Радянської Росії, але не встиг. Залишився в Криму. З приходом туди більшовиків почав працювати в редакціях різних газет і поліграфічному відділі Кримської ради народного господарства. У 1922 році його запросили до Москви: створювалось Державне видавництво РРФСР, воно потребувало першокласних фахівців.

Протягом 1920-30-х років Віктор Кугель займався видавничою діяльністю. Останнім місцем його роботи був Науково-видавничий інститут Великого радянського атласу світу при ЦВК СРСР, де він обіймав посаду консультанта з виробничої частини.

Але у червні 1931 року він випустив книгу «Нариси видавничої та поліграфічної справи», і раптом вибухнув скандал. В газеті («Бумажник і печатник») «Папірник і друкар» з'явилась нищівна рецензія, підписана двома нерозпізнаними псевдонімами. Професійні питання авторів рецензії цікавили мало, проте відзначивши відсутність партійного визначення ролі преси, вони затаврували книгу Віктора Рафаїловича як «опортуністичну і класово ворожу». По тональності рецензії стало очевидно: радянська влада старих фахівців взяла на олівець і терпіти інакодумство не збирається.

І дійсно, політики Віктор Кугель ніколи не залишав. Підтримуючи зв'язок з Палестиною, Віктор Рафаїлович був одним з тих, хто продовжував на території Радянського Союзу пропагувати будівництво єврейської держави у Ерец-Ісраель.

Приблизно у 1930 році знайомий Кугеля, що колись працював з ним у Держвидаві, Марк Єфимович Бронштейн, запропонував йому примкнути до групи, що називалась «Альгемейн-сіон». Віктор Кугель, що не приховував свого ставлення до сіонізму, ідею підтримав. Скоро до їх групи увійшов і відомий московський лікар і не менш полум'яний сіоніст Йосиф Камінський. Найактивнішу участь в організації брав і якийсь Саша, мужчина років тридцяти п'яти, член Сіоністської трудової партії.

Збори зазвичай відбувались на квартирі у Віктора Рафаїловича чи у Йосифа Камінського. На зустрічах багато говорили про Палестину, останні новини з життя єврейського ішува, зачитували матеріали з газети «Давар» та інших палестинських видань.

До радянської влади ставлення у учасників групи було найнегативнішим. А як інакше, якщо у країні забороняли викладати іврит, а людей, що прагнули виїхати до Палестини, утримували насильно. Ідею створення в Країні Рад, соціалістичного в основі, аналогу єврейської Палестини – Біробіджанської єврейської автономної області – московські сіоністи не приймали. Всім було ясно, що євреїв таким чином хотіли відволікти від розв'язання своїх проблем і прагнули заслати до одного з найвіддаленіших куточків СРСР.

У 1933 році, на одних зборах, сіоністи вирішили видавати з зборів бюлетень. До цього свій бюлетень поширював ЦК Сіоністської трудової партії, котру представляв у групі «Альгемейн-сіон» Саша. Він і взяв на себе всю організаційно-технічну сторону видання.

Новий бюлетень було вирішено підписувати від імені «Об'єднаного мерказа сіоністських організацій в СРСР». Відповідно до спільного рішення, бюлетень повинен був висвітлювати виключно палестинську хроніку. ЦК «Альгемейн-сіон» збирався поширювати серед євреїв інформацію про будівництво єврейського вогнища у Палестині. Але пізніше до бюлетеня почали розміщати й статті більш загального характеру. Також Кугель і товариші робили ставку на появу сіоністських груп і у інших містах СРСР.

З цього моменту Віктор Кугель з товаришами фактично взяли на себе функції центрального органу сіоністів всього Радянського Союзу, що повинен був координувати сіоністську діяльність на місцях. Вони також прагнули інформувати ішув про стан єврейського населення у СРСР.

Скоро за дорученням «мерказа», Віктор Кугель вийшов на зв'язок з директором корпорації «Агро-Джойнт» Йосифом Розеном. Ходив до нього додому, на Спиридонівку. Від нього він тричі отримував надіслані з підмандатної Палестини гроші, що передавав Саші. Всю суму, 12 тисяч рублів, прислав з Тель-Авіва представник Сіоністської трудової партії Беньямін-Герц Вест, що виїхав до Палестини ще у 1924 році. Гроші призначались на допомогу політичним засланим. Це була досить суттєва допомога: літр молока, наприклад, коштував у той період приблизно 3 рублі.

У 1934 році до московських сіоністів примкнув і земляк Віктора Кугеля Борис Мойсейович. Прізвище цього немолодого релігійного єврея стало відомо Кугелю лише під час слідства – Декслер, фотограф Московської фабрики № 1 спортінвентарю. Він також пізніше був заарештований НКВС. Декслер познайомив підпільників з молодими релігійними євреями, що також хотіли діяти на благо свого народу.

Довго працювати у підпілля в умовах радянської влади було практично неможливо, тому морально Віктор Кугель був готовий до арешту в будь-який момент. Навіть розробив план дій на випадок приходу людей у кашкетах. Одного разу пізно ввечері у квартирі Кугелів почувся дзвінок. Віктор Рафаїлович вискочив у коридор та кинув згорток з паперами в кімнату сусідки по комунальній квартирі. Тривога виявилась хибною. Вибачившись перед розгніваною дамою, Кугель забрав з її кімнати бюлетені Єврейської агенції англійською мовою. На основі цих бюлетенів він готував матеріали для власного видання. Перекладати з англійської допомагав син.

Влітку 1934 року відбулась важлива подія. У Москву приїхав знаний сіоніст з Грузії Давид Баазов. Віктор Кугель, Саша, Йосиф Камінський і Борис Декслер прийшли до Баазова на зустріч в готель «Националь». На нараді сіоністського підпілля обговорювалась поїздка Бориса Декслера по громадах України, а також питання створення справжнього «сіоністського центру», скликання загального сіоністського з'їзду з розгортанням активної підпільної роботи.

На нараді відзначалось, що створений Віктором Кугелем та кількома його соратниками «Об'єднаний мерказ сіоністських організацій у СРСР» був не правочинний представляти в Палестині думку всіх радянських сіоністів і взагалі «слабо себе проявляв». Слабо чи ні, але робота Віктора Рафаїловича і його соратників була помічена «ким треба».