Автор: Фреді Ротман


У 1927 році у Державному видавництві України вийшла книга «Трагедія українського єврейства». Унікальна ця книга не лише тим, що її автором був колишній міністр Української Народної Республіки, але й відвертою передмовою.

«Автор нижче приведених статей-спогадів… визнав Радянську владу і повернувся в Україну. Але від цього він не перестав бути націоналістом і дрібним буржуа», – видавець відразу ж нагадує радянському читачеві, що автор «Трагедії українського єврейства», хоч і критикує політику петлюрівців стосовно євреїв, але й сам є буржуазним єврейським націоналістом, таємним прихильником незалежної України.

Автором нашумілого видання був Пінхас (в деяких документах – Пінхус чи Пінхос) Абрамович Красний. Він народився у 1881 році в селі Софіївка Канівського повіту Київської губернії. Батько його володів гасовим складом в Козятині.

Під час Першої російської революції Пінхас Красний вступив у Козятині в єврейську соціалістичну партію «Бунд». У 1906 році, як перспективний активіст, він переїхав до Одеси, де до 1907 року був членом місцевого комітету «Бунду». Потім, переховуючись від переслідування владою, юнак змушений був переїхати до Бердичева.

У 1908 році в Бердичеві на слід Красного вийшла поліція. Він був заарештований за зберігання антиурядових прокламацій та засуджений на чотири місяці тюремного ув’язнення. Після відсидки Пінхас Абрамович повернувся в Козятин, де до 1917 року тихо жив у батьків, займаючись самоосвітою. Від політичної діяльності в цей період Красний цілковито відсторонився.

А після перемоги Лютневої революції він з головою занурився у громадську діяльність. Як переконаний прихильник єврейського соціалістичного руху та відома у повіті особистість, Красний був обраний гласним Бердичівського повітового та Київського губернського земств, а пізніше став заступником голови Бердичівської повітової земської управи. На цих посадах Пінхас Красний активно займався організацією різноманітних кооперативів, відкриттям єврейських шкіл та допомогою єврейському населенню, що постраждало під час війни.

Коли українська Центральна рада, що виконувала функції вищого законодавчого органу України, в червні 1917 року в своєму Першому універсалі (політико-правовому акті) пообіцяла меншинам повне рівноправ’я, Пінхас Красний жил у Бердичеві, де очолював єврейську громадську раду. Відгукнувшись на заклик українців, Красний почав пристрасно пропагувати ідею «єврейського автономізму». Критично ставлячись до сіонізму, автономісти вважали, що євреї можуть добитись повного рівноправ’я в тому місці, де живуть, а їх інтереси будуть представляти відповідні національні ради і демократично обрані представники. Спільно з активістами таких єврейських партій як «Бунд», «Поалей-Ціон» та «Фарейнікте», Пінхас Красний, що входив до центрального комітету «Їдише фолькс-партей» («Єврейської народної партії»), почав діяльну агітацію за національно-персональну автономію єврейського населення.

В той час представників як сіоністських, так і лівих єврейських партій приваблювала не лише ідея автономії єврейської громади, але й автономії всієї України. Немало тому сприяла організація першого в своєму роді міністерства єврейської меншості – «віцесекретаріату у єврейських справах» при Центральній раді, – яке очолив представник партії «Фарейнікте» Мойсей Зільберфарб.

Коли в жовтні 1917 року владу в Петрограді захопили більшовики, справу з визнаням національно-персональної автономії єврейського населення України пішла швидше. Розраховуючи на лояльність єврейських партій та організацій, українська Центральна рада закріпила її особливим законом. Кожен єврей міг, незалежно від того, в якій частині України він проживав, зареєструватись як національний представник та брати участь в обранні національних законодавчих закладів.

Однак не всі єврейські організації підтримали ідею незалежності України, проголошеної в січні 1918 року. В їх числі був і «Бунд». Однією з причин стало те, що молода українська влада була не в стані протидіяти хвилі єврейських погромів, що розпочалась. Після бурхливих подій, пов’язаних зі зміною пронімецького режиму гетьмана Скоропадського та переходом влади в руки лідера Директорії УНР Симона Петлюри, значна частина єврейського населення цілковито відвернулась від українського уряду. Особливо антипетлюрівські настрої посилились після бердичівського та житомирського погромів у січні 1919 року, що забрали життя не менше 300 осіб.

В лютому 1919 року уряд Директорії розташовувався у Вінниці. Приїхавши туди у складі делегації бердичівської та житомирської єврейських громад, Пінхас Красний переконався в тому, що уряд Петлюри виявляє повну безпорадність та навіть небажання боротись з погромниками. Особливо характерним був випадок, коли Красний на вінницькому вокзалі спостерігав за двома гайдамаками, що із захопленням розповідали натовпу українських військовослужбовців про вчинену ними 15 лютого 1919 року проскурівську різанину. Через добу після провалу більшовистського повстання командир Запорізької козачої бригади війська УНР Іван Семесенко влаштував в Проскурові страшний погром, звинувативши єврейське населення у підтримці більшовиків. В натовпі слухачів Пінхас Абрамович побачив самого міністра юстиції УНР Андрія Левицького, до якого відразу підійшов та вимагав негайно заарештувати військових злочинців. Левицький, не зморгнувши й оком, почав говорити Красному щось про обмежену юрисдикцію військової влади та своє безсилля будь-що зробити. Поки вони розмовляли, погромники, відчувши щось, загубились у натовпі та втекли.

Єврейська делегація, що приїхала до Петлюри у Вінницю, була задоволена інформацією про арешт отамана Олександра Палієнка, який влаштував погром у Житомирі. Однак яким було здивування Красного та інших делегатів, коли через два дні після оголошення про арешт Палієнка вони побачили його в кабінеті у міністра з єврейських справ Аврома Ревуцького. Пінхас Красний та його компаньйони намагались під час цієї зустрічі вплинути за посередництвом Ревуцького на отаманів, відомих своїм ворожим ставленням до єврейського населення. Але совість отаманів, що звинувачували всіх євреїв у підтримці більшовизму, розбудити так і не вдалось.

Протестуючи проти бездіяльності Директорії та особисто Петлюри, Авром Ревуцький вийшов у відставку та виїхав до Палестини. Лише у квітні 1919 року Петлюра публічно виступив проти погромів.

Перед єврейським населенням гостро постало питання представництва. Щоб якось протидіяти антисемітській вакханалії, Пінхас Красний після наради з низкою єврейських громадських діячів вирішив очолити єврейське міністерство. Від блоку єврейських партій, в який об’єднались всі, від «Бунда» до сіоністів, Красний увійшов до уряду Петлюри і став 4-м міністром у єврейських справах у Раді народних міністрів УНР.

12 квітня 1919 року новоявлений міністр Красний звернувся до всіх єврейських громадських організацій. В телеграмі, яку він надіслав із Рівного, було сказано, що уряд, командування та трудовий конгрес Української Народної Республіки застосовують рішучі дії проти погромників та всіх, хто веде антиєврейську агітацію. Уряд УНР брав на себе обов’язки передати всіх винних в погромах військовому суду. Антиєврейські виступи, метою котрих було виставити перед всім світом український народ дикунами, що ще не доросли до власної держави, називались «чорносотенних рук справою».

В кінці телеграми Пінхас Красний закликав єврейське населення «…й надалі всіма силами допомагати українському народові у його героїчній боротьбі, щоб об’єднаними силами врятувати Українську Народну Республіку, однаково дорогу як українському, так і єврейському народам».

15 червня 1919 року Рада народних міністрів України, заслухавши доповідь Красного про поширення погромної літератури, доручила міністру внутрішніх справ та військовому міністру вжити заходів до забезпечення спокою. Наступного дня було прийняте рішення переглянути закони, що карають за погромну агітацію та організацію погромів, з тим, щоб посилити покарання за ці злочини. Міністрам внутрішніх справ, військовому, юстиції, преси та інформації доручили розробити державний план боротьби з погромною агітацією та відразу втілити його в життя. Пінхасу Красному було надане право призначати спеціальних представників при інспекторах військових частин української армії.

У вересні 1919 року міністр єврейських справ УНР спробував втілити ідею національно-персональної автономії єврейського населення - вніс на розгляд Ради законопроєкт про призначення виборів до Єврейської громадської ради.

Попри старання Красного, всі його ідеї фактично залишились на папері, а потім і взагалі перестали бути актуальними. До початку грудня 1919 року армія УНР припинила своє існування, а її командування на чолі з Симоном Петлюрою було інтерноване поляками.

26 грудня 1919 року секретно-оперативний підвідділ при Бердичівському управлінні ревкому доповідав у Реввійськраду 12-ї Армії більшовиків, що 20 грудня «колишній петлюрівський міністр» Пінхас Красний був затриманий. Арешт відбувся цілком мирно. Завідувач бердичівської агентури Гальський дізнався про приїзд Красного та помічника міністра торгівлі УНР, бундівця Григорія Солодаря та встановив нагляд за квартирою місцевого лікаря, у якого приїжджі зупинились.

Напавши вночі, чекісти виявили що колишні сановники сплять. Обурений Пінхас заявив, що український уряд був розпущений, і вони добровільно приїхали з Солодарем в місто для перемовин з більшовиками. Під час обшуку Красний намагався непомітно викинути паспорт на вигадане прізвище «Білий». Колишній міністр пояснив чекістам, що фальшиві документи потрібні були йому для перетину денікінських позицій. Зрештою заарештованих відправили під конвоєм до місцевої тюрми.

Після бердичівської тюрми «петлюрівців» перевезли до Ніжина. Там 11 січня 1920 року слідчий Особливого відділу 12-ї Армії РСЧА виніс постанову про те, що жодних злочинних дій проти радянської влади заарештовані не здійснювали. «Служба у Петлюри не мала характеру політичного з від’ємним значенням для радянської влади», – так і написано в документі.

На звільнення Красного вплинули позитивні характеристики, отримані ним від низки радянських працівників, яким він видавав охоронні листи, поки працював у петлюрівському уряді. Цим він врятував життя багатьом євреям-комуністам та членам їх сімей. Один з місцевих жителів, Марк Миронович Бланк, писав у ревком, що знав Пінхаса Красного як чесного громадського діяча, що «багато попрацював для попередження погромів на Україні» та рятував радянських працівників від рук петлюрівської жандармерії. Представники бердичівського трудового товариства «Дружба» свідчили, що Красний вступив до українського міністерства виключно заради порятунку єврейського населення, над яким нависла серйозна небезпека.

Красного відпустили через недоведеність злочинів, дозволили отримати прохідний документ та їхати до місця проживання – в Бердичів. Але прихильником більшовиків Красний не став та знову увійшов до уряду УНР, який підтримали поляки. І Петлюра почав перемовини з Польщею. У цей період Красний, окрім діяльності з захисту прав єврейського населення, входив також до складу комісій із створення конституції УНР та підготовки Закону «Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці».