Хаїм Хургін
1855 – 1938
Доля Хаїма Хургіна була визначена з народження: він мав стати рабином, або якщо не вийде, – купцем, та прожити спокійне життя в Мінську. Але Хургін хотів ламати підвалини та будувати новий кращий світ. Не зайшовши собі місця серед російських революціонерів, він скерував всі сили та засоби на сіоністську діяльність. Ця революція була не такою глобальною і з суттєво більш приземленими цілями: Хургін навчив сотні євреїв займатись сільським господарством, і тут його внесок важко переоцінити.
Хаїм Хургін народився у 1855 році в Мінську в традиційній єврейській сім'ї. Батько його був багатим купцем, інші родичі займались торгівлею або вивчали Тору. Хаїм як найздібніший з синів повинен був піти іншим шляхом. Однак, провчившись якийсь час у єшиві, він відмовився стати рабином. Замість цього молодий Хургін вирушив до університету – вивчати стоматологію. Справа, звичайно шанована та прибуткова, однак що таке дантист у порівнянні з рабином чи хоча б з купцем? Не про те мріяли його батьки, шановані у єврейській громаді люди. Багаті євреї тоді займались торгівлею, бідні – ремеслом. А на молодого студента на кожному кроці чатували спокуси: він міг відірватись від громади, порвати з релігією, захопитись чужими ідеями. Та юнак настояв на своєму. До того ж щоб вчитись, Хаїм повинен був поїхати далеко від дому: в Мінську в ті часи університету не було. Спочатку Хургін вирушив в Дерпт (тепер Тарту), а потім перевівся звідти в Харківський університет.
70-ті роки XIX століття – неспокійний час, час бродіння умів. «Декабристи розбудили Герцена, Герцен розвернув революційну агітацію». Плоди цієї агітації пожинав Хаїм Хургін, захоплений член російської революційної організації – «Народної волі». Революціонери вірили, що смерть Олександра II підштовхне Росію до революції і до знищення чинного несправедливого ладу.
Несправедливість цю, Хаїм постійно відчував на собі: права євреїв були серйозно обмежені, не рятувало навіть багатство. В програмі ж народовольців були пункти про свободу віросповідання, про право народів на національне самовизначення, про свободу взагалі, а ще про рівність і братство – все це дуже приваблювало 20-літнього юнака. І Хаїм Хургін з головою занурився в революційну боротьбу.
Народовольці добились свого: замах на Олександра II, здійснений членами організації 1 березня 1881, відбувся успішно. Однак це не призвело ні до демократичних реформ, ні до зміни ладу. Олександр ІІІ, що зійшов на престол після вбивства батька, навпаки, заморозив багато реформ Олександра II. Серед активістів «Народної волі» почались арешти та страти. Хаїм до того часу вже закінчив університет та повернувся назад до Мінська. Він залишився в лавах організації та став зв'язковим. «Сердитий Хаїм», як називали його в народовольських колах, возив листа в Женеву та Лондон, куди після вбивства попереднього царя втекли ідеологи руху, що залишились живі. З одним з таких листів, від емігранта Лева Гартмана (одного з учасників замаху на царя, що переховувався у Франції), його взяли прямо на кордоні.
Хургін потрапив до тюрми. Вирок був відносно м'яким: його позбавили свободи на вісім місяців, після чого він повинен був залишатись під наглядом поліції ще кілька років. Але перебування в тюрмі несподівано принесло Хаїму щастя. В ув’язненні Хургін познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Естер була, мабуть, найнезвичайнішою єврейською дівчиною Мінська. Дочка рабина, вона була одружена зовсім юною, але розвелась, пішла з дому і тепер жила одна, заробляючи собі на життя роботою в магазині – нечувана річ у ті часи! Енергії в неї було аж занадто: вона займалась політичною роботою та захищала права єврейських жінок на навчання, працю та рівність. За її активної участі було відкрито притулок для бідних єврейських дівчат, котрі, як і вона сама, хотіли вести світський спосіб життя. Естер допомагала їм облаштуватись, знайти роботу, навчання та житло. У вільний від боротьби за жіночу рівність час, Естер відвідувала єврейських політв’язнів – приносила їм новини з волі та їжу. Так вони познайомились з Хаїмом. Естер та Хаїм не чекали на звільнення, а одружились в тюрмі. Свідками на весіллі були тюремні наглядачі – двом революційно налаштованим молодим людям це, мабуть, здавалось незвичайно романтичним.
Але минули ці вісім місяців, і Хургін вийшов на свободу. Тюрма його не виправила: він відразу ж почав організовувати єврейські робітничі гуртки – перші в Російській імперії. Вони ділились на три типи. В гуртках грамотності вчили читати і писати російською мовою (цілком безневинна справа, якщо не знати, що головною метою Хургіна було навчити робітників читати російські революційні листівки). В гуртках природничих викладали основи фізики, хімії та біології. А у третьому гуртку, соціалістичному, готували майбутніх революціонерів. Два гуртки були легальними, третій, звичайно, ні. Випускники підпільного гуртка влаштовувались на заводи та навчали робітників, як захищати свої права за допомогою страйків.
Ми не можемо сказати про точні причини відмови Хургіна від ідей російської революції, можливо, це був вплив його дружини чи щось інше. Можна припустити і що погроми 1881-83 року не пройшли повз Хаїма, і якою була реакція його соратників. Його колишні соратники по Народній Волі, свідомо ігнорували національну направленість погромів та робили акцент лише на їх соціальному характері. Але, як підсумок, він змінив напрям застосування своєї енергії – тепер витрачав її на користь сіонізму, ідей єдиного Ізраїля та повернення до коріння.
Він повернувся до своєї професії та став шанованим лікарем у Мінську. Знайшов нове оточення, яке впевнено можна було назвати єврейською елітою. Цей «переворот» спантеличив поліцію Мінська. Начальник поліції, що зайшов з інспекцією в головну синагогу міста, був неймовірно здивований, зустрівши там свого підопічного-революціонера у тфіліні та кіпі.
Хаїм відмовився від революційної боротьби, але бажання допомогти людям нікуди не поділось. За його участі був організований іпотечний банк, куди входили знайомі йому підприємці та єврейські меценати. Як один з керівників цього банку, Хургін допомагав єврейським сім'ям отримувати кредити для розвитку власної справи на вигідних умовах.
В той час відбувався Перший сіоністський конгрес в Базелі, і сіоністські ідеї звучали в кожній єврейській сім'ї. Хургін нарешті побачив чітку мету: переселення євреїв в Палестину. З'явилась і мрія особистого характеру – придбати там власний дім. Йому було вже п'ятдесят, але він взявся за справу з енергією молодої людини. В хід пішли всі зв'язки, вміння та навички, набуті за довге та бурхливе життя.
За участі Хургіна в Мінську було організовано кілька шкіл, в котрих євреїв навчали сільського господарства та ремеслам. Учні в організованих Хургіним школах не повинні були платити за навчання, крім того, їм надавались їжа та житло. Оскільки в Російській імперії євреї не були допущені до сільськогосподарської праці, було зрозуміло, куди випускники шкіл повинні були вирушити в майбутньому – працювати на землі на історичній батьківщині. Хургін заглиблювався у всі деталі того, що відбувалось у школах. Він шукав спонсорів, розподіляв гроші та щодня «налітав» на школи з інспекціями, щоб перевірити, чим діти харчуються, чому їх навчають та які в них успіхи.
Налагодивши підготовку «кадрів», Хургін взявся за створення інфраструктури в Ерец-Ісраель. Сіоністський комітет, що очолював Хургін, почав збір так званих «шекелів» – грошей, які йшли на будівництво єврейських поселень в Палестині. Члени сіоністської організації повинні були платити не менше одного шекеля на рік, що прирівнювалось в той час до однієї німецької марки чи 40 російських копійок. Паралельно Хургін поширював акції Єврейського колоніального банку, який був створений на одному з сіоністських конгресів, і збирав гроші на покупку землі в Палестині. На 75% акцій банку першого випуску підписались його земляки, євреї Російської імперії.
Хургін кілька разів відвідував щорічний Сіоністський конгрес. А у 1912-му з'їздив до Палестини, щоб своїми очима побачити Землю Обіцяну і плоди сіоністського руху. Тоді він ще не знав, що скоро сам переселиться в Ерец-Ісраель.
Після Жовтневої революції 1917 року для мінських євреїв настали непрості часи. Комуністи забирали майно, а іноді й життя. Тому під час радянсько-польської війни і окупації Білорусії Хургін, як голова єврейської фракції Мінської міської думи, подякував голові Польської держави Пілсудського за звільнення міста від більшовиків. Цей тактичний хід дозволив захистити майно євреїв міста від пограбування поляками. Однак через рік більшовики відбили Мінськ, і Хаїма Хургіна від розправи врятувало лише те, що в цей час він був у Лондоні на черговій Сіоністській конференції. Дорога назад тепер була відрізана: «посіпаці Пілсудського» в Радянській Росії загрожувала неминуча смерть. З Лондона Хаїм та Естер Хургіни вирушили до Палестини. В Ерец-Ісраель Хаїм доїхав один. Його дружина померла в дорозі.
На новому місці Хургін опинився в 65 років. Після навчання в єшиві та участі в сіоністському русі він непогано знав іврит. Зрештою, тоді це було не так важливо: вся сіоністська верхівка говорила між собою російською. Хургіну відразу знайшли місце, відповідне до його здібностей: він очолив банк «Купат Ам». І тут же, окрім роботи, активно зайнявся громадською діяльністю. Мінський дантист став одним з тих, завдяки кому з'явилась гімназія «Герцлія» – перша у світі школа, де викладання велось на івриті, кузня еліти майбутньої держави Ізраїль. Після смерті Хургіна в гімназії буде створена стипендія його імені, що вручали за дослідження в галузі гуманітарних наук. А коли в єврейських поселеннях почався спалах туберкульозу, Хаїм Хургін розпочав збір грошей для лікування та профілактики хвороби. У віці 73 років він знов вирішив зайнятись політикою. В 1928 році буржуазна партія сіоністів-ревізіоністів виставила кандидатуру Хургіна на виборах мера Тель-Авіву. Переміг тоді Меїр Дізенгоф, але Хургін продовжив брати активну участь в політичних процесах.
Хаїм Хургін помер у 1938-му, у віці 83 років. Своє майно – 7500 палестинських фунтів – він заповідав на допомогу єврейському народу; на ту ж ціль мали піти гроші від продажу його дому в Тель-Авіві. «Він був народним сіоністом, прапором сіоністської демократії» – написав після його смерті Єхошуа Супраскі, лідер Партії загальних сіоністів, будівничий Тель-Авіва.
14.06.2020
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
Бібліографія та джерела:
«О жене зубного врача Эсфири Яковлевой Хургиной» // ГА РФ. Ф. 63. Оп. 18. 1898 г. Д. 448
Борис Струмилло. О Владимире Ивановиче Слепяне, Эвелине Людвиговне и Викторе Павловиче Кранихфельдах // Каторга и ссылка. — 1930. — Т. 10 (71). — С. 198.
И. Гурвич. Первые еврейские рабочие кружки // Былое. — 1907. — Июнь (№ 6/18). — С. 65—74.
לזכר ד"ד חיים חורגין // הארץ. — 1940. — 4 יוני