Яків Етінгер
1929 – 2014
В історії єврейського народу є долі, що здаються вигаданими – настільки вони неймовірні, повні несподіваних, та, на жаль, часто трагічних поворотів. Доля Якова Яковича Етінгера саме така. Його життя – свого роду місток через дві трагедії XX століття: нацистський Голокост і сталінські репресії. Пройшовши через обидва пекла, він зумів залишитись людиною, що до останніх днів несла людям знання, пам’ять та надію.
Яків Лазаревич Сітерман народився 12 серпня 1929 року в Мінську. Його поява на світ стала справжнім дивом для батьків, що чекали дитину довгі роки. Батько, Лазар Якович Сітерман, був одним з найвідоміших лікарів Білорусії – професором, доктором медичних наук, заслуженим діячем науки БРСР, завідувачем кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб Мінського медичного інституту. Його ім’я було відомим далеко за межами республіки. Монографії професора Сітермана про сердечно-судинних захворювань стали настільними книгами для кількох поколінь медиків. Він лікував високопоставлених партійних чиновників, відомих письменників, акторів, художників – але головним для нього завжди було не звання пацієнта, а людина, що потребувала допомоги.
Попри визначні успіхи в професії, Лазар Сітерман ніколи не прагнув вступити в компартію. Професор таємно ненавидів Сталіна за вибудований ним нелюдський політичний режим і, особливо, за тотальну брехню – невіддільну частину цього режиму.
Мати, Віра Соломонівна, походила з забезпеченої сім’ї: її батько Соломон Ліфшиц був купцем першої гільдії. Ліфшиц був також відомим філантропом: до революції на його гроші в Мінську збудував лікарню для єврейської бідноти. Сама Віра Соломонівна закінчила Бестужевські курси в Петербургу – один з небагатьох вищих навчальних закладів для жінок у дореволюційній Росії. Віра Соломонівна успадкувала від батька не лише статок, але й головну якість – вміння співпереживати чужому болю.
Особливе місце в житті Якова займала няня Марія Петрівна Харецька – проста білоруська жінка, що стане для нього другою мамою. Вона говорила з ним своєю рідною мовою, співала білоруські пісні, розповідала казки. Яків платив їй безмежною любов’ю та прихильністю.
Незважаючи на зовнішні гаразди, довоєнне дитинство Якова не було безхмарним. В своїх мемуарах він згадує, якою напруженою була атмосфера у другій половині 30-х років – у розпал сталінських репресій. В домі на вулиці Карла Маркса, де жили Сітермани, заарештували багатьох наукових працівників, лікарів, простих робітників. Значна частина з них були євреями. Щоночі органи безпеки забирала когось – і ці люди щезали без сліду. В школі, де вчився Яків, багато дітей втратили батьків; його батько чекав на арешт постійно.
І все ж дитинство завжди залишається особливим, дивовижним та світлим часом: Яків займався музикою, дружив з сусідськими дітьми. Нічого не попереджало про ту безодню, що розкриється перед ним і його родичами всього через кілька років…
В суботу 21 червня 1941 року Яків з батьками був в театрі на гастрольній виставі МХАТу. В розпал вистави до урядової ложі увійшов якийсь генерал і щось сказав командувачу Західним воєнним округом Павлову (згодом на Павлова спишуть невдачі перших днів війни і за наказом Сталіна розстріляють) – і той відразу ж покинув театр. Батьки, якщо про щось і здогадались, то по них видно цього не було: після вистави Сітермани вирушили на літню дачу…
А наступного дня звичний світ руйнувався. Дізнавшись про напад Німеччини, батько негайно поїхав до своєї лікарні, рятувати поранених. Кілька діб він не повертався додому, надаючи допомогу бійцям та жителям Мінська, які перебували під жорстоким бомбардуванням німців. Найстрашніше бомбардування відбулось 24 червня, на третій день війни: місто, переважно дерев’яне, було охоплене полум’ям, повітря на багато днів просякло задушливим гаром.
Одна з бомб поцілила в дім, де жили Сітермани. Ризикуючи життям, няня Марія Харецька врятувала з вогню якісь цінні речі: каракулеве пальто, каблучки, перли. Пізніше, продаж цих речей допоміг сім’ї уникнути голоду в перші місяці окупації.
Але ще в пожежі загинув архів, у якому зберігались сімейні реліквії: наприклад, листи прославленого генерала, героя російсько-турецької війни Михайла Скобєлєва до прадіда Якова Григорія Ліфшиця – купця та мецената.
Евакуюватись Сітермани не встигли. «Посприяли» цьому переодягнені в радянську форму німецькі диверсанти, що досконало розмовляли російською. 26 червня вони з’явились в дачному селищі, де жили Сітермани, та переконали всіх, що справи у Червоної армії йдуть прекрасно – мовляв, вже взяті Варшава і Кенігсберг, тому хвилюватись нема за що.
А 20 липня 1941 року був виданий наказ німецького польового коменданта про «створення ж*дівського житлового району в місті Мінську». Всі євреї зобов’язані були зареєструватись в «юденраті» (створеному нацистами органі єврейського «самоуправління»), одягнути жовті нашивки (лати) на груди і спину. Їм було заборонено ходити центральними вулицями, здороватись зі знайомими -неєвреями. Яків згадує, як один з колег батька, побачивши здалеку Сітерманів, жестами вибачився і змінив маршрут…
Навіть сам процес переселення в гетто супроводжувався знущаннями. «Квартири» виділяли з розрахунку півтора (!) квадратних метри на людину. В невеликих будинках, розрахованих на п’ять-шість осіб, часто виявлялись двадцять п’ять-тридцять. Для гетто спочатку було виділено строго окреслений район, але, щойно євреї вселялись туди, відразу ж оголошувався новий наказ, що виключав одні вулиці і включав інші. Через це Сітерманам довелось кілька разів переносити свої речі з місця на місце. Дванадцятилітній Яків тоді намучився з важким мішком, доверху набитим речами і їжею…
Кілька разів німці накладали контрибуцію: під страхом розстрілу євреї повинні були здати всі гроші, золото, срібло, хутро. Професору Сітерману довелось віддати пам’ятний срібний портсигар, на кришці якого були вигравіювані прізвища дарувальників – професорів Мінського медичного інституту.
Ще до облаштування гетто німці провели «сортування». Єврейські чоловіки віком від вісімнадцяти до сорока п’яти років, за виключенням представників цінних професій (пічників, мулярів, малярів, штукатурів), що пізніше опинились в концентраційному таборі в Дроздах, на північно-західній околиці Мінська. Майже всі вони були розстріляні. Серед убитих були дядько Якова, Давид Ліфшиц, а також друзі сім’ї – інженери Айзенберг і Прітикін.
Восени 1941 року гестапівці заарештували професора Лазаря Сітермана. В «Чорній книзі» Іллі Еренбурга і Василя Гроссмана детально описані приниження, через які пройшов відомий лікар. Його примушували виконувати найбруднішу роботу – руками чистити вигрібні ями, ставили на коліна посеред площі, клали на спину футбольний м’яч і фотографували. У вересні 1941 року Лазар Якович Сітерман був вбитий у мінській тюрмі…
Яків з матір’ю залишились одні. Життя в гетто була справжнім пеклом. Німці з поліцаями вривались в будинки та нищили цілі сім’ї. Восени прийшли холоди, хвороби, різко виросла смертність. Напередодні 7 листопада пішли чутки, що німці організують велику «акцію». Ризикуючи життям, няня Марія пробралась до Сітерманів і підтвердила найгірші очікування: довкола гетто вже стягається військо. Вона вмовила Якова і Віру Соломонівну вийти за межі гетто. Ввечері вони перелізли через дротяну огорожу та сховались у знайомої Марії. Потім перейшли в сусідній дім, і кілька днів ховались там у пивниці.
Одного разу няня повідомила, що з гетто вивозять євреїв і розстрілюють в передмістях. Вирішено було сховатись на дачі. Комендант дачного селища Манкевич добре знав Сітерманів і сховав Віру Соломонівну з Яшею під сходами ганку їх власного дачного будиночка. Там вони провели три дні – в двадцятиградусний мороз. В якийсь момент їх песик Пушок (багато років він жив в Мінську, а з початком війни залишився на дачі під наглядом Манкевича) почув господарів і почав лізти під ганок. Як на біду, в цей момент на ганку стояли німці, але Манкевич, що опинився поблизу, вчасно відволік їх. Смерть пройшла зовсім поруч…
Віра Сітерман прекрасно розуміла: якщо не діяти, вони загинуть – не можна вічно сподіватись на щасливий випадок або їх ангела-охоронця Марію, що й так постійно ризикували заради них життям. Особливо страшно було за Яшу: відчайдушно хотілось, щоб єдиний син вцілів…
Зрештою, без допомоги надійних друзів вивести Якова з гетто було неможливо. Знайомий лікар Михайло Владисик підтримував зв’язки з партизанським підпіллям. Він зумів підробити свідоцтво про народження, і Яків Лазаревич Сітерман став Яковом Кастусєвичем Харецьким, сином Марії.
7 травня 1942 року настав день втечі. В той час Якова щоденно під конвоєм відправляли за межі гетто на роботи з розчищення завалів. Мати провела його до межі гетто. Яків згадує: «Ми міцно обійнялись і розцілувались. На все життя запам’ятались її слова: «Ми, напевно, ніколи не побачимось. Якщо залишишся жити, їдь у Москву, подзвони другу батька професору Етінгеру. Я думаю, що він тобі допоможе. Прощавай, не згадуй лихом». На прощання мама ще раз обійняла його. Йдучи, Яків обернувся: ком став у горлі, на очі навернулись сльози…
…Вибравши момент, хлопчик зірвав жовті нашивки і кулею кинувся навтьоки. В умовленому місці на нього вже чекала вірна няня.
В той день Марія з Яковом йшли містом, чиї площі та сквери були заставлені шибеницями. Няня старалась, щоб він не дивився на жахливе видовище, відволікала розмовами, але тіла, що розхитувались, назавжди залишились в живій дитячій пам’яті. Яків запам’ятав табличку з прізвищем на одному з страчених: Єкельчік. З його сином, чуйним та здібним хлопчиком, Яків кілька років навчався в одному класі, після уроків вони часто гуляли разом…
На жаль, похмуре передчуття не обмануло Віру Сітерман. Вона більше ніколи не побачилась з сином: загинула в липні 1942 року в страшному погромі, під час якого нацисти знищили майже тридцять тисяч євреїв. Яків залишився круглим сиротою.
Понад два роки, ризикуючи життям, Марія Харецька переховувала хлопчика в дерев’яному будиночку на околиці Мінська. Він майже не виходив на вулицю – жив у постійному страху, що його знайдуть…
Але Яків щасливо дочекався звільнення. 3 липня 1944 року частини Червоної армії штурмом взяли Мінськ. Чотирнадцятирічний підліток нарешті зміг вийти з укриття та повернути собі своє справжнє ім’я.
А 12 серпня 1944 року, в день свого п’ятнадцятиліття, Яків виїхав з Мінська в Москву. В столиці він зупинився у двоюрідної тітки. І, пам’ятаючи про пораду мами, подзвонив професору Етінгеру.
Видатний кардіолог Яків Гілярієвич Етінгер також був уродженцем Мінська. Його батько та дід Якова, Соломон Ліфшиц, були добрими друзями. Яків Етінгер вільно володів трьома іноземними мовами – німецькою, французькою і англійською, чудово знався на мистецтві та літературі. Він вирізнявся рідкісним для того часу вільнодумством: залишався безпартійним, не боявся висловлював свою думку, слухав «ворожі голоси» та переказував зміст радіопередач знайомим. У Етінгерів часто бували видатний актор МХАТу Микола Хмельов, знаменита балерина Катерина Гельцер, відомі художники Микола Кримов і Сергій Малютін, письменник Олександр Яковлєв. Самуїл Маршак подарував професору свою книгу перекладів Шекспіра з жартівливим римованим написом: «Пришли сонеты в СССР сквозь долгие века, тому причиной Этингер, лечивший Маршака» («Прийшли сонети в СРСР крізь довгі віки, тому причина - Етінгер, що лікував Маршака»).
Професор Етінгер і його дружина Ревекка Костянтинівна Вікторова, теж лікар, тепло і сердечно зустріли Якова. Скоро вони забрали його до себе, а в 1947 році Яків Гілярієвич і Ревекка Костянтинівна офіційно всиновили юнака. Так Яків Лазаревич Сітерман став Яковом Яковичем Етінгером. З часом до Етінгерів переїхала жити і няня Якова, Марія Харецька.
До навчання Яків виявляв значні здібності, особливо захоплювався історією. В 1948 році він отримав атестат зрілості з срібною медаллю. Однак як єврея його не прийняли на очне відділення історичного факультету МДУ, і Яків став студентом-екстерном. Тоді здавалось: хай і не без складнощів, життя потрохи налагоджується. Але попереду чекали нові випробування.
Біда сталась восени 1950 року. 17 жовтня до молодого Якова на вулиці підійшов чоловік у цивільному, показав посвідчення співробітника кримінального розшуку і попросив пройти з ним. Юнак не встиг нічого зробити, як його скрутили і заштовхнули в автомобіль. Однак привезли не на Петровку, а на Луб’янку. Так Яків знову став в’язнем.
Етінгеру-молодшому висунули звинувачення в антирадянській діяльності та пропаганді – в 1945 році, мовляв, він слухав західну радіопередачу, в якій прозвучали вірші Ахматової. Ще більш абсурдним була заява слідчого про те, що няня Якова Марія Харецька співпрацювала з нацистами: «Малоймовірно, щоб вас не помітили поліцейські при виході з колони. Розкажіть правдиво, як було в дійсності. Ми маємо інформацію, що ваша няня була агентом поліції, і завдяки цьому вам вдалось втекти». Чекісти заарештували і Марію Харецьку, але, на щастя, скоро відпустили під підписку про невиїзд.
Яків провів в одиночній камері Лефортовської тюрми майже пів року. Вдень спати категорично заборонялось, а вночі на нього чекав черговий допит. Тижнями він був в кайданах, кілька разів його саджали в карцер і жорстоко били гумовими палками, на яких Яків побачив німецьке клеймо. Іноді в його допитах брав участь сам заступник міністра МДБ, кривавий кат Рюмін. Зазвичай він вривався в кабінет і репетував на Якова: «Ми вас, євреїв, всіх передушимо. Ми покажемо, що ми можемо зробити з вами, ж*дівська морда. Те, що не встигли зробити стосовно ж*дів німці, доробимо ми. Ми очистимо нашу землю від євреїв».
Через місяць заарештували Етінгера-старшого. Яків Гілярієвич, професор, завідувач кафедри Другого медичного інституту, консультант Лікувально-санітарного управління Кремля, став однією з жертв жахливої провокації, що увійшла в історію як «справа лікарів». Від професора добивались зізнань у «злочинному лікуванні партійно-державних діячів». В Лефортовській тюрмі він переніс двадцять дев’ять (!) сердечних приступів, десять з котрих – в кабінеті слідчого. 2 березня 1951 року, повернувшись в камеру з допиту, він «підійшов до столу, відкусив кусочок хліба, зробив кілька кроків і у несвідомому стані впав». Про його смерть тоді не дізнались навіть найближчі люди.
Не вдалось уникнути арешту і названій мамі Якова, Ревеці Костянтинівні: її звинуватили у «недоносительстві про терористичну діяльність чоловіка». Немолоду хвору жінку били на допитах, саджали в карцер, обливали льодяною водою, по кілька діб тримали у кайданках і не давали спати. Вона була засуджена до десяти років позбавлення волі. У вересні 1954 року стан Ревекки Костянтинівни сильно погіршився. Лише тоді було прийняте рішення про її звільнення, хоча справа, по якій вона була засуджена, була визнана сфабрикованою за півтора року до того…
А Якова Етінгера в 1951 році засудили до десяти років ув’язнення в особливий табір. Спочатку етапом відправили на Колиму, але з пересильного табору повернули в Лефортово: чекісти намагались вибити з нього свідчення, потрібні для фабрикації «справи лікарів». На молодого чоловіка чекали чергові пів року виснажливих допитів з побиттями. Однак і тоді він не зламався: категорично заперечив всі звинувачення. В березні 1952 року Якова знову відправили в табір – цього разу в Вятлаг в Кіровській області. Там він працював на лісоповалі.
Про арешт батьків та й взагалі про справу лікарів Яків нічого до ладу не знав – хіба що міг про щось здогадуватись за змістом допитів. Повідомлення ТАРС про «лікарів-отруйників» він почув у таборі по гучномовцю лише 13 січня 1953 року. Прозвучало ім’я його батька – насправді вже два роки як померлого. Через два місяці ув’язнені радісно зустріли повідомлення про смерть Сталіна: в повітря летіли шапки, а начальник конвою репетував: «Негайно припиніть, я вас, наволоч, всіх перестріляю!»
В листопаді 1954 року Якова звільнили з табору «через відсутність злочину». Майно Етінгерів, з квартирою включно, було конфісковане – його мати і няня жили у родичів, сам Яків тулився у друзів. Добитись довідки про реабілітацію Якова Гілярієвича Етінгера вдалось лише через багато років, але місце його останнього спочинку так і залишилось невідомим. Пам’ять про прийомного батька Яків увічнив на могильному камені, під котрим спочивала мати Якова Гілярієвича на єврейській частині Востряківського кладовища. Напис повідомляє: «Професор Яків Гілярієвич Етінгер. Могила твоя невідома, але пам’ять про тебе вічна». На цьому ж кладовищі – могила Марії Петрівни Харецької, де висічено: «Дорогій і любимій нянечці. Ти завжди разом з нами».
Після звільнення Яків поновився на історичному факультеті Московського університету, котрий він успішно закінчив у 1956 році. Все його подальше наукове життя було пов’язане з Інститутом світової економіки та міжнародних стосунків Академії наук СРСР (ІСЕМС). Він прийшов у інститут бібліотекарем, але поступово виріс до головного наукового співробітника, став доктором історичних наук, професором. Яків Якович спеціалізувався на проблемах країн, що розвиваються, міждержавних стосунках в Африці. Він написав десять книг та близько п’ятисот статей, багато з яких вийшли за кордоном, став почесним членом семи закордонних академій. В компартії професор Яків Якович Етінгер ніколи не був…
Але головною справою життя Якова Етінгера стало збереження пам’яті про трагедії, які пережив він та його найближчі люди. З кінця 1980-х років Яків Етінгер активно включився у правозахисний рух. В 1988 році він став одним з організаторів товариства «Меморіал», увійшов до його оргкомітету і першої робочої колегії. Був співголовою Московського об’єднання жертв політичних репресій, членом правління клуба «Московська трибуна», створеного Андрієм Сахаровим.
Особливе місце у його діяльності займало збереження пам’яті про Голокост. Він став одним з ініціаторів створення в 1990 році Асоціації євреїв – колишніх в’язнів гетто і фашистських концтаборів і був членом Ради цієї асоціації. Брав участь у створенні науково-просвітницького центру «Голокост». Виступав з лекціями в наукових центрах Західної Європи, США, Ізраїля, у Раді Європи у Страсбургу.
В 1990-ті роки Яків Етінгер опублікував низку статей по проблемах сталінізму, політичних репресій в СРСР і антисемітизму. Він став одним з головних дослідників «справи лікарів», публікуючи архівні матеріали та свідчення. Його статті друкувались в Росії, США, Німеччині, Англії, Франції, Італії, Ізраїлі, Іспанії, Голландії, Бельгії та багатьох інших країнах.
В 2001 році вийшли мемуари Якова Етінгера «Це неможливо забути» – книга, в якій він поєднав історію своєї сім’ї, трагедії Мінського гетто і сталінських репресій. Професор постійно виступав проти публікації антисемітської літератури, відродження фашистських і екстремістських організацій.
В 2002 році в журналі «Лехаїм» Яків Етінгер опублікував пронизливі спогади про рідного батька. Завдяки цьому з небуття повернулось ім’я видатного лікаря та науковця, чуйної людини, яку нацисти знищили лише за те, що він був євреєм.
27 березня 1997 року відбулась подія, що стала для Якова Етінгера актом відновлення справедливості. Комісія при ізраїльському Національному інституті пам’яті Катастрофи і героїзму «Яд ва-Шем» посмертно нагородив Марію Петрівну Харецьку званням Праведника народів світу. Ім’я простої білоруської жінки висічене на Стіні пошани в Єрусалимі поруч з іменами німецького промисловця Оскара Шиндлера, данського короля Крістіана X, шведського дипломата Рауля Валленберга…
Яків Якович Етінгер помер 5 серпня 2014 року, тиждень не дожив до свого вісімдесятип’ятиліття. Він прожив довге життя – і яке життя! В ній було все: щасливе дитинство в батьківському домі, пекло гетто, диво порятунку, любов і турбота батьків прийомних, арешт, табори, реабілітація, наукові вершини і правозахисна діяльність. В одному з інтерв’ю Яків Етінгер сказав: «Я не вірю в Бога, але я вірю в людину. Я бачив людей, які творили зло, і людей, які творили добро. І я переконався: добро сильніше». Ці слова – ключ до розуміння його життя. Він не проклинав світ за муки, що випали на його долю, а шукав у ньому світло та надію.
16.04.2026
Михайло Кривицький
Преклад українською мовою Лідовська Ольга
Бібліографія та джерела
Аспиз М. Судьба двух Этингеров / М. Аспиз // Лехаим. 2001. № 3. https://www.lechaim.ru/ARHIV/107/aspiz.htm
Змачинская Н. Ф., Мальковец М. В., Пересада А. Н. Заведующие кафедрами и профессора Минского медицинского института (1921–1996): Биографический справочник. Минск. 1999.
Костырченко Г. В. Тайная политика Сталина: власть и антисемитизм. М. 2001.
Костырченко Г. Дело врачей // Родина. 1994. № 7. С. 67.
Кульпанович О. А. История медицины Беларуси в биографиях ее врачей. XVII–XX вв.: биобиблиографический справочник от А до Я: 2000 биографий врачей. Минск, 2011.
Российская еврейская энциклопедия. Т. 3. М. 1997.
Рыжкова Д. Узник в квадрате // Глобальный еврейский онлайн-центр. Узник в квадрате // Jewish.Ru — Глобальный еврейский онлайн центр
Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: Яков Яковлевич Этингер. https://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/?t=author&i=1467
Сітэрман Лазар Якаўлевіч // Беларуская энцыклапедыя: у 18 т. Мінск. 2002. Т. 14. С. 425.
Черная книга: о злодейском повсеместном убийстве евреев немецко-фашистскими захватчиками во временно оккупированных районах Советского Союза и в лагерях Польши во время войны 1941–1945 гг. / под ред. И. Г. Эренбурга, В. С. Гроссмана. Иерусалим. 1980.
Шумин Н. С. Лазарь Яковлевич Ситерман (1892–1941) // Здравоохранение. 2015. № 12. С. 76–78.
Этингер Я. Я. Жизнь и смерть профессора Ситермана // Лехаим. 2002. № 10.
Этингер Я. Я. Это невозможно забыть: Воспоминания / Я. Я. Этингер; ред. О. А. Зимарин. – Москва: Весь Мир, 2001. – 272 с.
Этингер Я. Я. Явление «больное и опасное»: О ненависти к евреям сегодня // Лехаим. 2001. № 10. https://www.lechaim.ru/ARHIV/114/etinder.htm