Двойра Белінович
1920 – 1999
Двойра Шойлівна Белінович народилась у 1920 році в містечку Тузли Ізмайлівської області (тепер це Одеська область України). Вона брала участь у Другій світовій війні: з серпня 1944 року до березня 1946 року служила у Радянській армії. Цікава деталь: в армії, але «в органах МДБ» (Міністерства держбезпеки), як сказано у її справі. Посада та звання Двойри нам невідомі. Зрештою, 10 класів освіти, які у неї були, дозволяли працювати машиністкою або діловодом. Жила Двойра в містечку Чернівці на південному заході України, за 50 кілометрів від кордону з Молдовою.
21 березня 1949 року Двойру заарештували чекісти. Звинувачення висунули серйозне: участь у сіоністській організації «Бріха» – допомога в переправленні сіоністів з СРСР до Румунії. 13 липня заарештували ще трьох: сестер Фаню Яківну та Іду Яківну Потік (1924 і 1921 року народження) та 57-літню Єлизавету Яківну Загалюк. Сестер Потік (у 1935–1938 роках обидві – рядові учасниці «Гордонії») звинуватили у бажанні піти за кордон та у встановленні зв'язку з сіоністами. Єлизаветі Загалюк інкримінували контакти з сіоністами та використання своєї квартири для проведення їх зустрічей.
Невідомо, наскільки жорстко велись допити: все ж мова про жінок. Але нема сумнівів: до заарештованих застосовувався потужний психологічний тиск. Звинувачення використовувало свідчення засуджених сіоністів Ящикмана, Бернштейна, Когана, Михайляна та Трахтмана. Свідками виступили Шейман, Ланчинський, Н. К. Койфман та Ф. К. Койфман. До справи долучили речові докази та оперативні документи.
Мабуть, заперечувати звинувачення було важко, та й надмірна впертість лише розізлила б слідчих. Двойра Белінович визнала провину цілковито. З'ясувалось, що у 1938 році вона вступила до лав «Гордонії» – молодіжної сіоністської організації, що була названа на честь свого засновника, філософа та публіциста Аарона Давида Гордона, уродженця Волинської губернії. Двойра була переконаною сіоністкою: згідно зі словами свідка Когана, дівчина багато разів висловлювала бажання переїхати до Палестини та закликала його берегти вірність ідеалам сіонізму.
Бути сіоністом в СРСР – тим більше у темну сталінську епоху, – було вкрай небезпечно. Але відданість ідеалам та гаряче бажання жити на батьківщині не давали Двойрі сидіти склавши руки. Незадовго до Другої світової війни її рідна «Гордонія» злилась з іншим молодіжним сіоністським рухом, «Ха-бонім». В СРСР він не мав суттєвого впливу. Однак у 1944–1945 роках сіоністи, що вижили під час Голокосту створили підпільну організацію «Бріха», метою якої було переправлення тисяч євреїв з Центральної та Східної Європи (Прибалтика, Польща, СРСР, Румунія, Угорщина, Чехословаччина) в підмандатну Палестину. «Бріха» вивозила євреїв на спеціально зафрахтованих кораблях з кінця Другої світової війни до 1949 року. Діючи практично у всіх європейських країнах, її члени забезпечували нелегальний переїзд до портів Середземного моря, звідки євреї добирались вже до Ерец-Ісраель.
З появою «Бріхи» Двойра зрозуміла, що у неї нарешті з'явився шанс. У 1946 році вона встановила зв'язок з керівниками «Бріхи» Вайсманом та Ящикманом, щоб скористатись цим шансом для себе та допомогти іншим. У Двойри Белінович обговорювали поточні питання, а квартира Єлизавети Загалюк використовувалась для зустрічей з провідниками: Вайсман особисто знав Єлизавету та порекомендував її Ящикману як надійну людину. За свою допомогу Загалюк отримала від Вайсмана 2 тисячі рублів. Свою причетність до сіонізму Загалюк заперечувала.
У дні, коли Двойра почала співробітництво з «Бріхою», Чернівці відвідав Барух: стрункий, підтягнутий чоловік, років 30. Хода, як у тигра, чіпкий погляд карих очей, впевненість у кожному жесті… Головний інструктор «Бріхи» у Центральній Європі відразу справляв враження. Чекісти давно полювали на нього: в їх звітах Барух фігурував як загадковий «англійський парашутист». Чернівецькі сіоністи Баруха трохи побоювались. Двойра ж за зовнішньою холодністю та діловою хваткою роздивилась м'який, чуйний характер. Між молодими людьми швидко виникла симпатія. Двойра – її конспіративне ім'я було Умен – допомагала Баруху збирати потрібні відомості, надала житло та забезпечувала продуктами. А ось агентурне ім'я Баруха виявилось не відповідним, щодо зовнішності та сталевого характеру: «Баранка». В цьому імені й трохи юнацької пустотливості, і ніжність. Чи не Двойра його придумала? Чому б і ні. Барух-Баранка настільки довіряв дівчині, що відкрив їй своє справжнє прізвище: Камінкер. Родом він був з міста Аккерман – нині Білгород-Дністровський в Одеській області.
Через два тижні Барух повертався до Румунії. Серце Двойри стискалось: поїхати з ним ніяк не можна. Тут, в Чернівцях, її тримала боротьба та необхідність допомагати друзям. Так, вона відчувала себе потрібною вдома. І все ж відчайдушно не хотілось розлучатись!..
Приїзд Баруха допоміг налагодити процедуру переходу кордону. У 1945–1946 роках Вайсман та Ящикман щомісячно переправляли до Румунії по 4–5 осіб за 2–4 виходи. У Двойри була дуже важлива роль: вона виступала зв'язковою між Ящикманом та Вайсманом у Чернівцях та сіоністами в Бухаресті. У листах і телеграмах сторони обмінювались необхідними відомостями. Керівники давали поради, через довірених осіб забезпечували місцевих сіоністів грошима.
Роки в сіоністській організації та служба в МДБ добре навчили Двойру потаємності та обережності, загостреному відчуттю стеження. Але до початку 1947 року зрозуміла б і дитина: Двойра у великій небезпеці. 3 лютого вона скаржилась засланому в організацію агенту чекістів Генріху: часті відвідини організаторів переправлення «Зеліка» (він же Зеліхман і Вайсман, справжнє ім'я Зейлік Вайсман) та Ящикмана (Мойше Ящикман) її скомпрометували: треба тікати за кордон як можна швидше!
Зейлік Вайсман незадовго до цієї бесіди зумів вибратись до Бухаресту, а ось Мойші Ящикману не пощастило: схопили чекісти. Перед від'їздом Зейлік Вайсман залишив Мойші Ящикману 500 доларів та 6 п'ятирублевих золотих монет царського карбування: їх переховали для подальшої підпільної роботи. У довідках багато фактів передачі засобів для роботи сіоністів.
Два роки життя Двойри між арештом Мойше Ящикмана та її власним затриманням пройшли в тривозі та відчайдушних спробах вибратись до Румунії. Після втечі Зейліка Вайсмана Двойра направила йому телеграму на адресу Бухарест, вулиця Щербан-Вода, 92 (підписалась – «Дворман»). Вона просила Вайсмана допомогти схопленому чекістами Ящикману. Вайсман відповів румунською. Він писав про своє хороше здоров'я та цікавився долею Міші (Мойше Ящикмана). Вочевидь, така відповідь Двойру не задовольнила, і дівчина відправила Зейліку Вайсману ще 13 телеграм про допомогу та встановлення зв'язку. На жаль всі вони залишились без відповіді.
До того часу чернівецькі сіоністи перебували під щільним ковпаком спецслужб. Буквально кожен крок Двойри відстежували. Її огорнули сіткою з «своїх людей»: ті для переконливості посилались на Зейліка Вайсмана та його знайомих в Бухаресті. Крім Генріха, з Двойрою регулярно зустрічався агент Ерфольг. Щойно Двойра встановила зв'язок з Єлизаветою Загалюк – господинею нової явкової квартири, – про це відразу стало відомо Ерфольгу. Дуже скоро після того, як від «тьоті Лізи» (Єлизавети Загалюк) Двойра Белінович отримала контакт переправниці в Румунію (Наталія Матфіївна Олару, село Теребличе Одеської області), переправниця була схоплена чекістами, а у 1948 році засуджена.
Ерфольг супроводжував Двойру під час відвідування матері заарештованого Мойше Ящикмана: дівчина передала їй сто рублів та кілограм цукру. Пожила жінка сподівалась виїхати в Румунію, і Двойра постаралась її надихнути: «Ви, мамаша, не хвилюйтесь, вас наша організація не забуде, вона завжди вам допоможе. Ми постараємось написати Скляр Шуні, що перебуває у Бухаресті, про те, щоб вона організувала вам переправлення через кордон». Ерфольг вже знав: Шуня Скляр – одна з керівниць Бухарестського сіоністського центру.
Отже, між арештом Мойше Ящикмана та затриманням Двойри Белінович пройшло майже два з половиною роки. На перший погляд – дивно, однак чекісти не спішили. За Двойрою та її контактами в Чернівцях – Єлизаветою Загалюк, сестрами Фанею та Ідою Потік, матір'ю Зіни Припас (сіоністка Зіна Припас зуміла втекти до Румунії на початку 1948 року) – слідкували постійно. Агенти методично збирали інформацію, і деякі отримані за цей час відомості виявились для них дуже цінними.
Якось у бесіді з Двойрою агент Генріх згадав Баруха – мовляв, він добре його знає, і може передати йому привіт. Навіть людина, далека від шпигунських ігор, помітила б, як просвітліло змучене лице Двойри, а губ торкнулась щаслива усмішка.
«Барух? О, як чудово, що вам він знайомий!». Дівчина не помітила підступу та щиросердно виклала Генріху все, що знала про Баруха-Баранке-Камінкера, про що пізніше точно неодноразово пошкодувала. Двойра прагнула піти за кордон до Баруха і попросила Генріха допомогти їй, на що отримала ухильну відповідь: він ніби то сильно зайнятий зараз долею за арештованого Мойше Ящикмана.
Тоді Двойра попросила Генріха хоча б переправити Баруху записку, у якій згадала їх агентурні імена – Баранка та Умен. Дівчина передала Баруху привіт і написала, що пам'ятає про нього.
…Сховавши підступну посмішку, агент Генріх покидав Двойру. Думки дівчинки були далеко. Їй марились вулиці Бухареста, що купаються в сонячних променях. Вони з Барухом гуляють вздовж по набережній тихої ріки Димбовіці, милуються видами румунської столиці. Серце Двойри то сяє захоплення, то насолоджується тихим щастям. Щезли без сліду тривога та страх; пішла звичка оглядатись, вглядатись в обличчя перехожих. Минуле пішло у небуття, і зовсім скоро на них чекає дорога в Ізраїль.
…Двойра отямилась, виглянула у вікно: все та ж, до болю знайома, вулиця – запилена та пуста. Сумно світить одинокий ліхтар, вітер погнав кудись куски газети. Поруч завили собаки: сумно, безнадійно. Двойра зіщулилась, щільніше загорнулась у шаль.
Найбільше лякає невідомість. Вона гірше, важче явної небезпеки. Це почуття мучило Двойру понад два роки, а «чекісти» по-єзуїтськи «підгодовували» її марними надіями. 22 березня 1948 року з Двойрою познайомився Філіп – черговий агент чекістів. По легенді він ніби-то бачився у Будапешті з якимось знайомим Зейліка Вайсмана, в Чернівці приїхав ненадовго і скоро виїде до Румунії.
Несподіваному гостю Двойра явно зраділа, навіть була збентежена: адже він – точно не рядовий учасник «Бріхи» – пам'ятав про неї, знайшов час для зустрічі. Для змученої чеканням дівчини подібні зустрічі – ковток свіжої води посеред безкінечної пустелі. Двойра пожалілась: ось уже рік сіоністський рух в Чернівцях не діє, перейти кордон вдається лише щасливим одинакам як Зіна Припас. Дівчина ображалась і на попередніх керівників підпілля – перш за все Зейліка Вайсмана: втік до Румунії та забули про тих, хто залишився.
В лютому минулого, 1947, року в Чернівці приїжджав представник закордонного сіоністського центру, на прізвище Шмуль. Його приїзд надихнув місцевих сіоністів – Шмуль обіцяв підтримувати зв'язок з-за кордону. Але й він, здавалось, забув про Двойру і її соратників. «Забудькуватість» Шмуля легко пояснити: 3 лютого 1947 року датується перша зустріч Двойри з агентом чекістів “Генріхом”. Судячи зі всього, він і був тим самим Шмулем. Через рік Генріха змінив Філіп: настала його черга охопити дівчину турботою та «повідомити потрібному контакту в Бухаресті» про важку ситуацію Двойри Белінович.
До арешту залишалось понад рік. Ще одного болючого року в невідомості, коли дні стають тягучими, а в куточках свідомості починає кублитись та повільно, невблаганно рости тошнотворна грудка страху…
17 грудня 1949 року Двойру Белінович засудили до 10 років виправно-трудових таборів (строк рахувався з 18 травня 1949 року) за «участь в антирадянській націоналістичній організації, посібництві керівникам націоналістичної організації в переході державного кордону та зрадницькі наміри». Такий же строк отримали сестри Фаня та Іда Потік і «тьотя Ліза» – Єлизавета Загалюк. В січні 1950 року всю четвірку відправили в далеку, пронизану льодяними вітрами Воркуту. Важко уявити більш похмуру «новорічну» атмосферу…
Але ніщо в цьому світі не вічне – навіть безпросвітна тьма епохи сталінських репресій. 5 березня 1953 року вождь помер, а в лютому 1956 року Микита Хрущов, виграв боротьбу за владу та розвінчав на ХХ з'їзді ЦК КПРС сталінський культ. З таборів звільнили тисячі політв'язнів – і серед них Двойра Белінович, сестри Потік та Єлизавета Загалюк.
Шість років – немалий строк. Цілком достатньо, щоб підірвати людині здоров'я та зламати її психологічно. Але чотири жінки напевно були казково щасливі. Вони розуміли: всесильний «горець» міг жити ще довго – про його самопочуття турбувались світила радянської медицини. Замість Хрущова в «грі престолів» міг перемогти хтось інший – більш консервативний та жорстокий. Тоді Двойра Белінович та її соратниці провели б серед похмурих пейзажів Воркути ще три довгих роки…
Чи було у нашої історії продовження? У 1958 році справу «тьоті Лізи» – Єлизавети Загалюк – використовували у Вищій школі КДБ з навчальною метою. Цікаво, чому вчились майбутні радянські шпигуни? Можливо, мистецтву оплітати ворогів павутиною з «своїх, надійних людей»?
Заповітна мрія Двойри Белінович збулась. У 1958 році вона спочатку поїхала в Польщу, а вже звідти перебралась в Ізраїль. Двойра прожила довге і, хочеться вірити, щасливе життя. Її не стало у 1999 році, їй було 79 років. Похована вона у місті Петах-Тіква.
На жаль, ми майже нічого не знаємо про родичів Двойри. Можливо, хтось з них прочитає цю статтю і поділиться новими відомостями про її життя. Точніше, одне ім'я нам відоме. У квітні 1985 року управління КДБ по місту Білгород-Дністровськ (Одеська область) почало перевірку якогось Олексія Лейбовича Беліновича, 1939 року народження. Не відомо точно, ким Олексій доводиться Двойрі, однак чоловік регулярно отримував посилки від іноземних фірм. А білгород-дністровські чекісти подавали запит до чернівецьких колег про справу Двойри Шойлівни Белінович, що давно була здана в архів. Щойно почалась перебудова Михайла Горбачова, але й в часи змін радянські спецслужби «зберігали пильність».
…Десятки, сотні пожовклих листків архівних документів: довідки, протоколи, свідчення звинувачених та свідків, чекістських «кротів». Крізь їх товщу непросто побачити людину з її унікальним характером, неповторним внутрішнім святом. Якою була Двойра Белінович? Шкода, не залишилось спогадів самої Двойри чи її рідних, друзів. І все ж щось ми розуміємо – точніше, відчуваємо, навіть крізь десятиліття.
Двойра Белінович 40-х років минулого століття – енергійна, життєрадісна дівчина. Для свого часу вона вельми освічена. У неї є заповітна мрія – повернутись на батьківщину. Але їй не властиві тихі, безплідні мрії в дусі манилівщини. Заради заповітної мети, заради допомоги однодумцям Двойра готова діяти, йти на ризик.
Не чужа Двойрі й тяга до звичайного жіночого щастя: як тут не згадати два тижні з Барухом-Камінкером. Разом вони ризикували свободою та цілковито довіряли одне одному. Але потім прийшла образа: адже Барух не просто поїхав, але й не писав їй!..
Але головне, Двойра ніколи не втрачала надії. Так, хай чекісти і обдурювали її, видаючи себе за «знайомих знайомих з Бухареста». Тоді, в останні два роки перед арештом, вона у відчаї хапалась за будь-яку звістку від соратників за кордоном. Навіть примарна тінь, найменший натяк на щасливий кінець викликали на її обличчі усмішку. Невичерпна внутрішня сила та енергія допомогли їй вистояти в таборі. І через роки втрат доля нагородила Двойру: вона знайшла батьківщину, її мрія збулась. Не даремно древні говорили: поки дихаю, сподіваюсь…
09.06.2025
Автор: Михаило Кривицький
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
Бібліографія та джерела:
1. Отраслевой Государственный архив Службы безопасности Украины. Дело № 2843-О.
2. https://billiongraves.com/grave/16369193/סופר-דבורה?referrer=myheritage (Информация о месте захоронения Двойры Шойловны Белинович)