Зігурд Альвайль
1890 – 1937
Альвайль Зігурд Адольфович - народився у 1890 році в с. Глібовичі (Великі Глібовичі) у Бібрському повіті Галичини, за національністю єврей, проте згодом в документах йому почали приписувати німецьку національність.
У різних джерелах наводяться різні відомості щодо національності Зігурда Адольфовича Альвайля. В окремих документах він зазначений як німець, в інших — як єврей. Наприклад, в Електронному архіві Фонду Йофе вказано: «німець (за іншими даними — єврей)».
З початку Першої світової війни вступив до лав австрійської армії, де отримав звання оберлейтенант. Після війни, коли території Галичини потрапили під нову політичну ситуацію, Альвайль став офіцером галіційської армії, продовжуючи боротьбу за українську державність. Зокрема на 1933 рік був директором Одеського навчального кооперативного комбінату. Мав дружину Карпова Анна (Анна-Марія?) Михайлівна та двох синів. На початку 1917 року був мобілізований в австрійську армію, після проходження командних курсів був відправлений на італійський фронт де отримав офіцерський чин. Після розпаду Австро-Угорщини вступив до лав Української галицької армії де став комендантом штабного обозу 1-галицького корпусу у чині офіцерів. У 1919 році під час переходу Штабу 1-Галкорпуса Збруча захворів на висипний тиф та був евакуйований в Одесу де й проживав до арешту.
З 1919 року мешкав в Одесі, де активно займався організаційною роботою. За даними слідства його діяльність була пов'язана з Українською військовою організацією (далі УВО). Цей період його життя характеризується значною підпільною активністю, спрямованою на боротьбу з радянським та польським режимами, а також на підтримку ідеї незалежної української держави.
Після затримання кількох учасників Української військової організації слідчі почали отримувати інформацію, що стосувалася структури організації, її завдань та ролі окремих учасників. Зокрема, допити дозволили з'ясувати деякі деталі діяльності Альвайля, одного з активних та відомих членів організації.
З протоколу допиту Миколи Михайловича Сіяка 19 січня 1933 року стало відомо, що він і його брат Іван обговорювали з Альвайлем важливі аспекти функціонування УВО. Зі свідчень, записаних слідчими, також випливає, що Альвайль активно займався вербуванням, здійснюючи набір нових членів до організації. Важливим елементом у розмовах стало також питання співпраці з німецькими представниками, оскільки частина учасників сподівалася на підтримку з боку Німеччини у боротьбі проти більшовиків.
Серед учасників УВО, зокрема в Одесі, було чимало галичан, деякі вже довгий час перебували там або нові учасники які приїхали з-за кордону, зокрема разом з Чайковським. Поряд з Альвайлем, організацією керували також Чайковський та Бубела, кожен з яких виконував важливі функції, спрямовані на підтримку діяльності організації в Одесі, а також на забезпечення її зв'язків із закордонними осередками, зокрема з Галичиною.
Згідно з висновками слідчих, Альвайль активно займався контрреволюційною діяльністю. Він не лише сприяв зміцненню УВО в Одесі, але й працював над підготовкою повстання в Одеському регіоні. Його діяльність включала організацію контрреволюційних повстанських осередків, а також проведення активних заходів з укріплення повстанської організації.
Одним із важливих моментів у житті Альвайля була його зустріч з професором Чайковським у 1928 році. Чайковський, який прибув з Галичини, передав Альвайлю важливу інформацію у вигляді листа, що свідчить про підтримку зв'язків між різними частинами української еміграції та підпільних організацій.
Після смерті Годзинського, керівника Одеської УВО, у 1932 році відповідальність за організацію перейшла до Альвайля, як зазначає Михалкін під час допиту. Однак, його діяльність не залишалася непоміченою радянськими органами. 12 січня 1933 року було видано ордер на обшук та затримання Альвайля.
14 листопада 1933 року Альвайль Зігурд Адольфович був засуджений окремою трійкою до п'яти років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Покарання було визначено з урахуванням часу, вже проведеного в слідстві з моменту його затримання 15 січня 1933 року. Однак цей вирок не став кінцевим етапом його долі. 9 жовтня 1937 року Альвайль був заарештований вдруге, і за постановою окремої трійки УНКВД його відправили до Соловецької в'язниці. Тут його засудили до найвищої міри покарання. 3 листопада 1937 року вирок було виконано, однак родичам про це не повідомили. За даними сайту «Безсмертний барак» засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний у Карельській АРСР (Сандармох) 3 листопада 1937 р. (Одночасно розстріляні його спільники Ф. В. Бардашевський та Т. І. Винницький.) Дані взяті з Ленінградського мартиролога, том 6.
Після кількох років, у 1950-х роках, почався перегляд справи Альвайля. Виявилося, що судовий вирок був винесений на основі неправдивих свідчень та матеріалів, які не відповідали дійсності. Під час повторного розслідування, 6 вересня 1956 року, Чайковський – один з учасників організації, визнав, що свідчення, які він давав під час попереднього слідства, були вигаданими. Він підтвердив, що багато з його заяв були результатом застосування до нього незаконних методів ведення слідства. Слідчі, що проводили повторне розслідування, виявили, що свідчення інших учасників справи також є сумнівними та суперечливими.
Треба розуміти, що Москва потребувала ще крові і видавала дикрети на росстріли. Таким чином В директиві наркома Миколи Єжова записано: «Вам для Соловецької тюрми затверджується для репресування 1200 осіб». Репресованих, яким було призначено розстріл, поділили на три Соловецькі етапи.
Перший Соловецький етап (найбільший — 1116 осіб) був відправлений до Медвеж’єгорська і розстріляний у лісовому урочищі Сандормох у 1937 році. Після убивства 1111 соловчан Москва вимагала здійснити нові розстріли. Було встановлено, що Сандормох є місцем масового розстрілу 1111 ув’язнених так званого «першого соловецького етапу». Серед них — видатні діячі культури, державні діячі, священнослужителі з багатьох республік СРСР.
Другий Соловецький етап був сформований і складав приблизно 500 осіб. Етап погрузили і вивезли на баржі у січні 1937 року. У приписі комендантові Ленінградського управління НКВС зазначалося: «Прибулих із Соловецької тюрми розстріляти».
Третій Соловецький етап — близько 200 осіб — не був вивезений з островів, оскільки настала зима. Розстріл організували на місці, у Соловках.
Сандормох — це одне з найбільших на Північному Заході Росії поховань жертв сталінських репресій. Переважно це були спецпоселенці та ув’язнені з Біломорсько-Балтійського каналу (каналоармійці) і Соловецьких таборів, а також жителі навколишніх сіл. Загалом на цій території було виявлено 236 розстрільних ям. Розстріли проводилися таємно, уперше поховання жертв було знайдено в липні 1997 року. У лісовому урочищі Сандормох (Медвеж’єгорський район Республіки Карелія) на площі 10 гектарів під час Великого терору 1937—1938 років було розстріляно та поховано понад 9500 осіб 58 національностей. І Альвайль потрапив до складу одного з цих етапів тому не було жодної можливості, що його залить в живих.
У результаті було встановлено, що Альвайль З. А. був повторно заарештований у 1937 році, проте його доля залишалася неясною до 1958 року, коли його родичі подали заяву про реабілітацію. Дружина Альвайля та його теща зверталися до влади, намагаючись з'ясувати долю чоловіка. Однак лише в березні 1958 року Олена Павлівна Карпова (мати дружини) отримала відповідь на свою заяву. Відповідно до цієї інформації, Альвайль помер 1 вересня 1941 року за невідомих обставин. Його теща сподівалася на те, що чоловіка відпустять для того, щоб він міг допомогти у забезпеченні родини, зокрема допомогти з утриманням його старшого душевнохворого сина. Втім, реабілітацію Альвайль отримав лише посмертно 5 жовтня 1959 року під час засідання суду, справу було визнано недійсною через брак доказів і неправдиві свідчення, отримані раніше під час допитів. Життя та діяльність Альвайля відображають важливі моменти в історії українського визвольного руху, зокрема в контексті боротьби проти іноземного і радянського гніту.
06.12.2025
Автори: Андронатій Тетяна, Невзлін Анна
Слідча справа № 4188 по звинуваченню Альвайль Сугурт-Зигурт Адольфовича // Архив ВУЧК-ГПУ-НКВД