Aвтор: Катерина Малахова

«Ось тут моя Вінниця, – зустрічає мене симпатична дама поважного віку, невістка Ушера Лернера, – Ось ця вулиця, на котрій я виросла, там, за рогом – інститут, де я навчалась». Тиха малоповерхова вуличка майже в центрі Холону, будиночок у дворі, горщики з петуніями, коти.
У крихітному кабінеті на великому екрані майже у півстіни – та сама архівна справа, що відкрита в моєму ноутбуку.

– А що ви будете писати про мого свекра?
– Що він герой. Он скільки для людей зробив – і допомогу добував у скрутні часи, і єврейську громаду після війни організував…
– Він зламаний чоловік був, йому життя зламали… А що він на допитах розповідав, що організував там щось – то ви цьому не вірте, він розповідав, що вони хотіли.

Справа називається «Архивно-уголовное дело № 27643 по обвинению Лернера Ушера Менделевича и др.» («Архівно-кримінальна справа № 27643 про звинувачення Лернера Ушера Менделевича та ін.») 1939 року, три велетенських томи. Протоколи обшуків, нескінченні допити, шаблонні формулювання. Таких справ у долі Ушера Лернера, забутого героя єврейського підпілля, хасидського різника та кантора з Вінниці, як мінімум два – 1939 і 1953 років. Ці справи та спогади невістки – єдина пам’ять про нього.

Його називали «Ушер-різник з Нового базару». Нічого особливо він не робив – різав курей, збирав цдаку, молився – і вів тиху, невтомну боротьбу з НКВС за єврейський життєвий устрій, що зникав. Пережив два арешти та заслання; його голос звучав у синагогах міста, зустрічаючи євреїв Вінниці, що повернулись додому. Справжнє, підпільне, хасидське єврейське життя Вінниці часів Великого Терору – життя «єврейських старих» – важко без нього уявити.

***

Історію Ушера Лернера варто почати з київської справи, про яку згадує І. Осіпова у своїй чудовій книзі «Історія хасидського підпілля в роки Великого Терору».

10 березня 1939 року у Києві за підозрою у «антирадянській агітації» заарештовано сім осіб з «антирадянського угрупування хасидів». Серед них рабини Давид Каплан та Меєр-Вольф Рапопорт, а також «активний хасид» Мойше Коліков. Саме від цієї справи ниточки тягнуться до справи Ушера Лернера. Осіпова пише:

«Один з найактивніших київських хасидів Мойше Коліков, що вже відсидів дванадцять місяців в тюрмі у 1927 році, зайнявся пошуками фінансових засобів для роботи таємних хедерів та єшив у інших містах. З проханням про матеріальну допомогу він звернувся до хасидських громад Варшави, Лодзі, Лондону, а також у закордонні благодійні фонди. На початку 30-х років йому вдалось домовитись про допомогу євреям Росії, що голодують, з лондонським комітетом «Рельфедерація». Під керівництвом Мойше Колікова було створено київське відділення комітету, покликане організувати підтримку євреїв в Україні. Очолив його рабин Вайшельбойм. У 1934 та 1935 роках Мойше Коліков відвідав Умань і Вінницю, де працювали синагоги і таємні хедери… Всюди він провів таємні зібрання рабинів, меламедів та шойхетів і, розповівши про відкриття у Києві відділення лондонського комітету, обіцяв матеріальну допомогу»

У 1934 році Мойше Коліков зустрівся у Вінниці з місцевим різником, Ушером Лернером. На допиті 4 червня 1939 року Лернер розповідає про цю зустріч так:

«… У 1934 році приблизно в січні у Вінницю з Києва по лінії Союзутилю приїхав Коліков і випадково зайшов до мого батька та познайомився з ним. Дізнавшись, що ми відчуваємо матеріальні нестатки у харчових продуктах, Коліков сказав, що він є членом Київського комітету з надання допомоги «бідним» і що він може надавати допомогу… Мені Коліков доручив виявити тих, хто потребує допомоги на Новому Базарі різників та скласти списки, сам Коліков відвідав у місті синагогу і там виявив людей, що потребують допомоги близько 10 осіб. Їх адреси він передав мені та запропонував скласти загальний список, відправивши його в комітет Вайшельбауму, що я пізніше і зробив»

Про комітет «Рельфедерація» Мойше Коліков розповів, що це «рабини, які виїхали з СРСР об'єднались… намагаються надавати допомогу духовенству СРСР, знаючи їх важкий стан». Серед рабинів був названий і Йосеф Іцхак Шнеєрсон, який виїхав до Риги. «Рельфедерація» фигурує у кількох справах того часу, згадує її і Осіпова; ідентифікувати цю організацію поки не вдалось.

«Після від'їзду Колікова у Київ – продовжує Лернер, – через якийсь час кожен з внесених до списку 26 осіб отримав по пів пуда борошна і 2 фунти цукру. Через кілька місяців з Київського комітету знову отримали допомогу, але вже не 26 осіб, а лише 10, і теж по пів пуда борошна. Борошно поштовими посилками було отримано на мою адресу і я розподілив її серед різників».

Скоро і ця мізерна допомога – «на єврейську Пасху пів пуда борошна та прованське масло» – закінчилась; Коліков порадив Лернеру звернутись у «Рельфедерацію» напряму з проханням про допомогу. Лист у Лондон був написаний; за словами Лернера, Коліков наполягав, щоб Лернер детальніше описав свій та інших різників складний стан, інакше допомоги не дадуть. Через кілька місяців після цього, на ім'я Лернера через Торгзін було отримано 4 долари; пізніше почало приходити по 4-5 доларів кожні пів року до 1937 року.

Сума ця не така мала, як здається. «Подільник» Лернера, Шмуль Ліберзон, стверджував на допиті, що отримував через Торгзін за один долар сто (!) рублів. Зрештою, важко сказати, що можна було купити на ці гроші у Вінниці в 1935 році.

У 1935-1936 роках Лернер, вже з власної ініціативи, звертався в різноманітні закордонні організації – вочевидь, в основному в хасидські, – прохаючи про матеріальну підтримку вінницької релігійної громади. «Упаси Вас Бог відмовити кому-небудь, – пише він, – оскільки всі вони великі вчені…» З адресатів Лернер називає «Гіас» (мається на увазі «Хіас» - Hebrew Immigrant Aid Society, «Товариство допомоги єврейським емігрантам», що виникло у США в 1881), «Езрас-Тойра» в Нью-Йорку (туди він звертався через колишнього меджибізького рабина Хаїма Бика, якого міг знати особисто через меджибізьких родичів дружини) і низку інших. Деякі не допомагали зовсім; інші періодично висилали невеликі суми.

Контакти із вже «засвіченим» Коліковим і його київським комітетом, широка закордонна кореспонденція Лернера з описанням злиднів шойхетів і рабинів (кваліфікована слідством, звісно, як наклепи на радянську дійсність), і організована ним матеріальна допомога громаді були однією з причин справи.

5 березня 1939 року у Вінниці – за п'ять днів до арешту київської групи – підписано десять постанов на арешт.

Наймолодший з групи – наш герой, вінницький шойхет Ушер Лернер, йому 46 років. Найстаршому, Шмулю Ліберзону, габаю Сендагурської синагоги, 74 роки. Решта – Яків Паперний, Йосиф Інгерлейб, Йосиф Слободянський та інші – теж немолоді рабини, шойхети чи кантори.

«Антирадянське угрупування клерикалів» звинувачується в організації нелегальних молебених будинків, зв'язку із закордонним єврейством і, певна річ, контрреволюційній пропаганді. Слідчий паяє усім одні і ті ж три пункти 54-тої статті КК УРСР ( український аналог сумнозвісної 58-ї) – 54-4 (допомога міжнародній буржуазії), 54-10 (антирадянська пропаганда) і 54-11 (участь в контрреволюційній організації).

Восьмого березня відбулись обшуки та арешти на п'яти адресах у Вінниці. Дев'ятого березня – у двох будинках в Козятині. Десятого – дві адреси в Браїлові.

Ушера Лернера звинуватили в організації нелегального молебеного дому, «де під виглядом релігійних обрядів проводив антирадянську націоналістичну роботу», зв'язку з київським комітетом «Допомоги бідним євреям», а також «з буржуазно-націоналістичними товариствами закордоном».

З березня до червня 1939 року Лернер витримав понад тридцять допитів і очних ставок, в результаті яких «зізнався у зв'язках з буржуазно-націоналістичними товариствами закордоном, в тому ж викривається документами, вилученими під час обшуку при його арешті» (мова про листування).

Протоколи цих допитів – не лише унікальне свідчення про життя єврейської Вінниці довоєнних років, але й історія дивовижної долі.
Ми приводимо цитати з них, зберігаючи по можливості орфографію оригіналу.

***

Отже, познайомимось з Ушером Лернером ближче.

«Прізвище – Лернер
Ім’я та по батькові – Ушер Менделевич
Дата народження – 1893
Місце народження – Вінниця
Місце проживання – м. Вінниця, Короленка № 19
Професія і спеціальність: боець-скубщик»
(анкета арештованого, 16 березня 1939)

Око чіпляється за дивне формулювання «Боець-скубщик». Ага, ось, трохи далі: «боєць птиці», різник. «Скубщик» – працюючи у «Союзутилі», Лернер, вочевидь, не лише різав курей, але й общипував («скубав») перо.

«Народився я в місті Вінниця. Батько мій мав різню на Новому базарі, де різав биту птицю. Сім'я наша складалась з п’яти душ – батько Мендель, мати Хана, брати Аба, Гавший та я» (допит 9 березня)

В одному з допитів зустрічається ім’я діда – Аврум. Посімейний список вінницьких євреїв 1895 року згадує цю сім’ю – діда Аврума Лейбовича Лернера (приблизно 1847 р.н.), його матір Шифру, дружину Рівку (бабусю Ушера) і трьох синів – Менделя, 1875 р.н., Песаха, молодше на десять років, та Леві (помер дворічним немовлям у 1876). Приписка 1909 року свідчить, що з ними живе сім’я сина, Менделя Лернера, – дружина Хана Хаїм-Шлемова, 40 років, та троє їх синів – Йосиф, 1898 року народження, Аба, 1900 року, та Гавший (Гошеа) 1902 року.

А де ж наш герой? Йосиф 1898 року замість Ушера 1893 року народження – характерна для таких документів загадка. Швидше за все, помилка чиновника, що сплутав подібні імена та дати. А можливо, був ще один брат…

Отже, Ушер Менделевич Лернер народився у Вінниці в 1893 році, в сім'ї шойхета Менделя Аврумовича Лернера.
Сім'я жила за адресою Некрасова, 9, теж в районі Нового базару. Цей дім з’являється і в іншому реєстрі, 1916 року; пізніше Ушер буде згадувати «дім батька на вулиці Некрасова».

Новий базар розташований в центрі Замостя, частини міста, яку від центру Вінниці відділяє Південний Буг. Активна міська забудова тут розпочалась у 1860-х роках, з будівництвом залізничного вокзалу. «Новий базар», що виник, очевидно, тоді ж, вважався «новим» стосовно старого, на Калічі, в центрі міста. Про єврейську громаду Замостя відомо поки мало; історія сім'ї Лернерів трохи відкриває завісу забуття.

Ушер Лернер отримав «домашню» освіту: «я ніде не вчився, зі мною займався мій батько». У 1917 році юнакові вже виповнилось 24, і він цілком міг встигнути здобути нормальну єврейську традиційну освіту.

Як спадковий різник, батько навчив Ушера всім тонкощам мистецтва шойхета. Шойхетами була вся сім’я: не лише батько та брат Аба, але й дядьки з боку матері, Рапопорти (причому один – різник аж у Мексиці). дружина Ушера, Рейзя Хаскелівна, родом з Меджибожа, мала прізвище Шойхет і була дочкою тамтешнього різника; шойхетом був і брат її, Ісаак.

Ще Ушер, як він сам висловлювався, «мав голос». Майже все життя він працював не лише різником, але й кантором.

До 1929 року Ушер Лернер разом з батьком тримав різню на Новому базарі – «займався різанням битої птиці». Тоді ж, до 1929 року, Лернер служив кантором в Новобазарній синагозі.

Потім, у 1929 році чи трохи пізніше, Лернер влаштувався різником (точніше, скубщиком) до «Союзутиль», де не лише різав птицю, але й скубав пір’я – сировину, що підлягала подальшій обробці. Такий поворот долі не унікальний – ця всесоюзна організація з досить широким колом діяльності стала притулком не лише для різників, але й для багатьох інших єврейських «служителів культу». В ній працювали і Мойше Коліков, і Ізраїль Тарло, один з вінницьких рабинів; туди ж, очевидно, прилаштували і багатьох вінницьких різників.

У 1935 році, розповідає Лернер, «мене та інших різників фінвідділ обклав великими податками. Мене як служителя релігійного культу і домовласника обклали податком в сумі 2000 руб.». Вочевидь, Лернер все ж таки продовжив працювати кантором і після 1929 року – можливо, в іншій синагозі. Начальство «Союзутилю» запропонувало Лернеру відмовитись від канторства – «в іншому випадку звільнять зі служби». Лернер подав у газету «Большевистская правда» («Більшовистська правда») декларацію про відмову від канторства. Це, однак, його не врятувало – на інших допитах він говорить, що був звільнений з «Союзутилю» у 1935.

У 1936 році помер батько, Мендель Аврумович. На рік пізніше Ушер Лернер з сім’єю переїжджає в новий дім – на вулицю Короленка, 19, акурат навпроти Новобазарної синагоги, де він раніше служив.

Синагога ця, до речі, була виявлена краєзнавцями зовсім недавно. У 2017 році на фасаді житлового триповерхового дому за адресою Короленка, 16, облупився тиньк, і відкрились аркові склепіння. Коли вони були закриті – незрозуміло; архітектори кажуть, що вона була перебудована під житловий будинок в кінці 1930-х років.

У 1939 році в Ушера було четверо дітей – шістнадцятилітня старша дочка Ревекка, син Пиня 14-ти років, Хаїм, 12-ти років та молодший – восьмирічний Мойша. Діти ходили в єврейську школу, сам Лернер знову працював різником – цього разу в «Укрптахопромі». Все це перервав перший арешт.

***

Як же виглядала громада, частиною якої був Ушер Лернер, кантор та різник з Нового базару - громада, за участь в житті якої він був заарештований? Його справа – своєрідний путівник підпільного єврейського життя Вінниці в кінці 1930-х років.

Спочатку 20 століття у Вінниці було приблизно двадцять синагог, серед них як мінімум дві хасидські – сквирська і садигурська. З кінця 1920-х років синагоги закривались одна за іншою. До 1931 року діяли тільки дві. Група, заарештована по цій справі, була пов’язана з Сендагурською (Садигурською) синагогою. Розташована вона була, за деякими даними, по вул. Первомайській, 71.

До 1934 року, як свідчать матеріали справи, рабином цієї синагоги був Йосиф Шапіро, нащадок цілої династії вінницьких рабинів (він і сам був головним рабином Вінниці, правда, незрозуміло, в які роки).
Йосиф Шапіро був, очевидно, діяльним і активним лідером громади, що прагнув зберегти єврейський традиційний устрій в умовах тотальної боротьби з релігією.
Шмуль Ліберзон розповідав слідству про одну зі спроб Шапіро створити об’єднання, котре буде добиватись важливих для єврейського побуту речей – будівництва мікви та ін.

«…Приблизно в 1931 чи на початку 1932 року в суботу після молитви колишній рабин Шапіро Йосиф виступив на зборах та почав говорити, що ми повинні об’єднатись для того, щоб відстоювати релігійні питання, якось добиватись відкриття кошерних лавок, будівництва «мікви» та вивчення талмуда. Шапіро вказував, що є містечка, в котрих існують мікви, а у нас в місті немає мікви. На зборах тоді були присутніми до 100 осіб. Більшість з присутніх підтримали Шапіро та висловились за необхідність об’єднатись для боротьби за релігійні питання. Я також висловив свою згоду та обіцяв допомагати грошима, тоді ж я обіцяв дати на цю справу 50 руб». (Протокол допиту обв. Ліберзона Шмуля від 14 липня 1939 р.).

Лернер свою присутність на цих зборах заперечував. І все ж таки, як свідчать протоколи допитів, живі дискусії про необхідність будівництва «мікви» та інші справи громади іноді велись не лише в синагозі, але й в домі його батька.

Невідомо, чи було це об’єднання насправді створене, чи справа завершилась розмовами. Однак слідству факт об’єднання з метою захисту релігії дуже потрібен: саме він дозволяє звинуватити всю групу в «участі у контрреволюційній організації».

Слідчий називає це об’єднання словом «Ахдус». Треба сказати, що єврейська політична організація з такою назвою та схожою метою дійсно існувала – тільки не у Вінниці, а у Києві, в далекому вже 1918 році. Заснував його Шломо Аронсон, рабин Києва з 1906 до 1921 року. У 1921 році він втік до Німеччини, з 1923 до 1935 встиг побути першим ашкеназьким рабином Тель-Авіва, а у 1935 спочив у бозі. Прямий зв’язок київської організації «Ахдус» з вінницькими справами громади сумнівний. Попри це під час обшуку у одного з членів вінницької групи знайшли протокол «Загального з’їзду організації «Ахдус» всієї України у Києві», надрукований видавництвом «Ха-Тхіо» у 1918 р., та акуратно пришили до справи – якщо тільки гебешники не підкинули його самі. Прив’язавши діяльність вінницького рабина до київської єврейської політичної партії 1918 року, слідство звинуватило всю групу в участі у контрреволюційній організації «Ахдус».

Ще однією справою Йосифа Шапіро була підпільна єшива при Сендагурській синагозі – на 20-50 осіб, із щоденними лекціями.

Ушер Лернер був слухачем цієї «школи талмуд-тори»:
«…. Визнаю себе винним в тому, що за своєю особистою згодою та під впливом мого батька приблизно у 1931 році вступив до школи з вивчення талмуда, організованої при Сендагерській синагозі кол. рабином ШАПІРО Йосифом. Отримуючи завдання, я, так само як і інші талмудисти, вивчали вдома талмуд і один раз на рік збирались в синагозі (в іншому місці він говорить «спільно розбирали закінчення Талмуда»). Всіх талмудистів було близько 20 ч... Лекції по талмуду при Синдагерській синагозі читав Шапіро Мейлах, Гербер Меєр, Міхель-різник, прізвища його не знаю» (Допит від 5 червня).

У 1934 році Йосиф Шапіро виїхав до Палестини та оселився у Хайфі, де «жив добре». Його місце посів його племінник, Мейлах Шапіро, заарештований разом з Лернером. Габаєм, чи головою громади, був Шмуль Ліберзон – ще один фігурант справи.

Після від’їзду рава «школу з вивчення талмуда» очолив Меєр Гербер. Видається, у цей період вона цілковито перейшла на «віддалене навчання», як сказали б зараз:

«…Після від’їзду Шапіро в Палестину зібрань не було, а займались ми вивченням талмуда, керував цим вивченням Гербер Меєр, що записував у книгу осіб, що брали участь у вивченні талмуда. В цій же книзі записував завдання, хто і що повинен вивчати. Завдання Гербер відправляв тим талмудистам, що вчились вдома, через Бікса Йойна» (Ушер Лернер на очній ставці 14 червня).

Йойна Біск (в документах іноді Бікс; ім’я Йойна зустрічається в різних варіантах – Ейна, Ойна і т.д), через котрого передавались записки з завданнями, був сторожем синагоги. У 1938, коли синагогу закрили, саме у нього збиралась громада:

«Синдагерська синагога, в якій я був головою громади, закрита в січні 1938 року, потім нелегально до травня збирались в сторожівці, де жив Біск Ейна, а потім почали відвідувати Гефтерську синагогу» (Шмуль Ліберзон, допит 21 травня)
«До мене увірвалась група старих і вимагала, щоб я надав квартиру для нелегальних молитовних зібрань…» – виправдовується Йойна Біск (очна ставка Ліберзона з Біском 15 липня)

Гефтерська синагога протрималась довше Сендагурської. В ній теж працювала підпільна єшива – «кожного дня по одній годині», як повідомляє Лернер.

Крім синагог, збирались по квартирах молебні гуртки, що складали невіддільну частину єврейського ландшафту Вінниці. У справі згадуються кілька гуртків – «Френкеля Нафтули, коваля, Буріха біля Нового базару, та Елі, він бляхар та проживає біля вокзалу». Як раз участь в «нелегальному зібранні» було одним зі звинувачень проти Ушера Лернера:

«Звинувачений ЛЕРНЕР У.М. є одним з організаторів нелегального молебного будинку у м. Вінниці, у квартирі ПЕНЗЕ Боруха, де під виглядом релігійних обрядів проводив антирадянську націоналістичну роботу»

Гурток у Боруха Пенза збирався «останні два-три роки», тобто у 1937-1939. Квартира була розташована на вулиці Тімірязєвській, 5; збирались близько десяти осіб, всі сусіди; якщо міньяну не було – не молились. «Крім молінь іноді обговорювались новини, що відбувається за кордоном і т.д.» (допит Ушера Лернера від 5 червня). Сам Лернер стверджував, що організатором цього гуртка він не був, а лише «в дні смерті родичів проводив службу як кантор». Однак з’ясувалось, що до 1936 року гурток цей збирався в домі його батька:

«До того, як помер мій батько в 1936 році, я жив разом з батьком і у мене в квартирі збирались нелегальні моління, після 1936 року молінь у мене жодних не було. …потім почали збиратись у Пенза Боруха» (допит 26 травня)