Так чи інакше Гершону з Раєю вдалось добратись до одного з головних центрів евакуації – Кірова. Скоріш за все вони опинились в решті решт у офіційно організованому ешелоні: відомо, що саме в Кіров було евакуйовано уряд радянської Латвії та члени Союзу радянських письменників Латвійської РСР. За спогадами, що збереглись, умови в Кірові були жахливі, що не дивно: до кінця 1941 року в Кіровську область прибуло близько чверті мільйона біженців, а в саме місто – 56 500 осіб, в результаті чого його населення раптом виросло у півтора раза. Як і в інших евакуаційних центрах, біженцям катастрофічно бракувало їжі, дров та житла. Через погані санітарні умови та важку дорогу люди хворіли та помирали.

Ймовірно, всі ці фактори сприяли тому, що Гершон з Раєю вирішили виїхати з Кірова на південь, в Середню Азію. Це було дуже поширене рішення, особливо серед біженців з західних областей СРСР і особливо серед євреїв: їх лякала – і не дарма – перспектива холодної та голодної зими. З багатьох спогадів, велику роль у цьому явищі зіграла відома багатьом як мінімум по назві повість Олександра Нєвєрова 1923 року «Ташкент – місто хлібне», в якій описано подорож хлопчика з Поволжя, що голодувало до Узбекистану. За офіційними, досить приблизними, даними, до кінця 1941 року євреї складали 63% від всіх евакуйованих до Узбекистану.

В одному з листів дружині з фронту Гершон згадує цей довгий шлях з Кірова до Узбекистану через Казахстан: «Чи пам'ятаєш ти нашу поїздку на арбі з Чинабаду в Пахтакар? … Чи пам'ятаєш ти ночі в чинабадському клубі, в Дарбазе, на вокзалі в Арисе, на евакопункті в Чимкенті, і нарешті ці непогожі ночі в Самарканді?» (на відміну від більшості біженців, Мазіни обрали не Ташкент, а Самарканд). Зрештою, ні те, ні інше узбецьке місто не виправдало сподівань евакуйованих: там було так само погано з житлом і ще гірше з санітарними умовами. З їжею було трохи краще, але купити хороші продукти можна було тільки на базарі за цінами, що дуже виросли. Взимку тут теж було холодно, а з дровами було важче, ніж в Сибіру чи Поволжі, куди вже у 1943 році почали переїжджати багато ташкентських і самаркандських біженців. Але Мазіни залишились: Гершон перебивався якимись випадковими заробітками, а Рая влаштувалась у шпиталь.

В березні 1942 року Гершон Мазін після кількох перевірок та відмов пішов добровольцем на фронт. Його зарахували у 201 стрілецьку дивізію – унікальне для свого часу формування, створене спеціальною постановою ГКО СРСР 3 серпня 1941 року:
«1. Прийняти пропозицію ЦК КП (б) Латвії про створення Латвійської стрілецької дивізії з включенням її до складу Північно-Західного фронту.
2. Доручити ЦК КП (б) Латвії та РНК Латвійської РСР спільно зі штабом Північно-Західного фронту розпочати формування Латвійської стрілецької дивізії зі складу бійців колишньої робочої гвардії, міліції, партійно-радянських робітників та інших громадян Латвійської РСР, евакуйованих на території РРФСР.
…
ГОЛОВА ДЕРЖАВНОГО КОМІТЕТУ ОБОРОНИ Й. СТАЛІН»

Дивізія стала першою укомплектованою по «національному» принципу – точніше, було б правильно сказати «за принципом географічного походження», оскільки не всі військовослужбовці навіть першого набору були етнічними латишами. До грудня 1941 року з понад 10 тисяч бійців (90% з них були громадянами Латвійської РСР) 51% були латишами, 26% росіянами, а 17% – євреями. Якщо вірити історичному анекдоту, евакуйований голова Президії Верховної Ради Латвійської РСР Август Кірхенштейн під час першого огляду у вересні 1941 року дивувався: «Невже євреї тепер латишами вважаються?» (чи, за іншою версією, «Це що, синагога чи єврейська лавочка?»). У Деяких підрозділах євреї були абсолютною більшістю, а оскільки багато хто з них не володів російською мовою, навчання іноді відбувались їдишем.

Не виключено, що саме це призвело до офіційного затвердженої назви «Латвійська» у жовтні – до цього дивізію частіше називали «Латиською» (зрештою, у жовтні 1942-го вона була перейменована у 43-ю гвардійську та знов «Латиську»). Історики вважають, що створення дивізії переслідувало в першу чергу пропагандистську мету: воно повинне було заперечити популярну думку про те, що все населення Латвії тільки й чекало на прихід німців. Цю думку, звичайно, важко було назвати безпідставною – поліцейські батальйони латвійських добровольців воювали у складі німецьких військ в Ленінградській області у жовтні 1941-го, а створені ще при Совєтах підпільні пронацистські воєнізовані формування повною мірою проявили себе на території самої Латвії вже 22 червня. Латвійська дивізія стала відповіддю – пізніше за цим взірцем були створені литовська та естонська дивізії, а потім і польська «армія Андерса».

На момент призову Мазіна в березні 1942 року дивізія воювала на Північно-Західному фронті в районі Старої Русси під Новгородом – і залишалась приблизно там же до лютого 1943-го. В червні 1943-го Мазін розповідає дружині про свій бойовий досвід: «Адже я за військовим фахом розвідник. Не раз вже побував в тилу ворогів та вже досить багато “язиків” діставав. Крім того, доводилось цілу роту вести в атаку і завжди успішно…»

Але вже у серпні 1942 року Мазін був поранений і потрапив у шпиталь, а потім був поранений ще раз, а в квітні 1943-го отримав настільки важкі поранення, що був визнаний загиблим – і досі вважався таким у російських та ізраїльських базах даних. Рая у Самарканді отримала на нього похоронку, але, за сімейною легендою, не повірила в смерть Гершона. Уже перед перемогою він писав їй у Самарканд: «Своєрідний ювілей у мене сьогодні. Рівно 2 року тому мене востаннє поранило. Потім я в летючці 3 доби лежав під бомбардуванням у Бологоє. Ох, як погано тоді було мені. Надії на одужання було дуже мало, але гірше того було те, що я нічого не знав про тебе. Адже першого твого листа я отримав у 20-х числах червня 1943!» («Летючками» називали спеціальні поїзди для вивезення поранених з лінії фронту.)

Вийшовши з шпиталю, Мазін у складі вже нової (але теж «латвійської»), 308-ї стрілецької дивізії, воював на території рідної Латвії – з цього часу він фігурує в документах під іменем Герман. 13 жовтня 1944 року радянське військо увійшло до Риги. На два тижні пізніше Мазін отримав короткотермінову відпустку та відправився до міста сподіваючись дізнатись щось про рідних. Довоєнна квартира Мазіних виявилась зайнята новими мешканцями, а вдова двірника розповіла йому, що мати й сестру з сім'єю забрали в гетто відразу після приходу німців, і з того часу їх ніхто не бачив (потім з'ясувалось, що доля сім'ї Раї виявилась такою ж – уже репатріювавшись, вона заповнила картки свідчень у «Яд Вашем» на всіх родичів, своїх та чоловіка). Через півтора дня Мазін написав дружині: «Я буду робити все, щоб створити нове хороше життя, нову сім'ю, гідну продовжувати рід наших батьків».

308-ма дивізія провоювала до самого кінця війни, також взявши участь в ліквідації «Курляндського котла» на заході Латвії, де були заблоковані залишки групи армій вермахту «Північ». Герман залишався в Ризі, куди (не пізніше вересня 1945-го) перебралась з Самарканда Рая. Влітку наступного року народився їх син Даніель – зараз він прозаїк, публіцист, член Союзу письменників Ізраїля. Як він згадує з розповідей батька, після війни Герман, що добре володів німецькою, влаштувався по лінії НКВС/МДБ в один з таборів військовополонених під Ригою, де займався чимось типу фільтрації полонених німців: «розглядати справи та сортувати: хто був насправді фашист, а хто, хоч і фашист, але, хоча б, не здійснював воєнних злочинів». Тих, хто пройшов таку фільтрацію оформляли документи на виїзд за кордон. Мазін, користуючись своїм службовим становищем, міг час від часу оформляти фальшиві документи для своїх знайомих євреїв – так він допоміг двоюрідному братові Раї, заарештованому ще в 1940-му.