Лідія Синицька (Циля Кацовська)
1922 – 2005
_RU.jpg)
Автори: Невзлін Анна, Естер Азіза
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
Циля Абрамівна Кацовська народилась 18 грудня 1922 року в місті Народичі Житомирської області в єврейській сімʼї, у Абрама Мойсейовича і Рівки Михайлівни Кацовських. Разом зі своїми двома братами – старшим і молодшим Михайлами – вона росла в атмосфері любові та турботи. Імена хлопчиків відповідно до єврейської традиції давали на честь чоловіків покоління, що пішло, так дітей назвали на честь дідусів Мойсей і Мікаель, але до ЗАГСу обох записали однаково на радянський лад Михайло. Сімʼя переїхала до Києва, де дівчинка вчилась у київській школі, мріяла, будувала плани на майбутнє. Після закінчення восьми класів Циля почала працювати. З 1939 року вона працювала бухгалтером в Державному банку – в самому центрі Києва, на красивій вулиці Інститутській, що спускалась до Хрещатика. З того ж 1939 року вона була членом ВЛКСМ (Всесоюзної Ленінської комуністичної спілки молоді). Циля володіла російською, українською, трохи німецькою, а ще знала їдиш, яким іноді розмовляли в сімʼї. У дівчини була професія, стабільна робота, перспективи. Але війна зруйнувала всі плани.
У вересні 1941 року, коли німецьке військо оточували Київ, сімʼя Кацовських не встигала евакуюватись. Батьки, розуміючи небезпеку, що насувалась, наполягли, щоб хоч девʼятнадцятилітня Циля негайно покинула місто. Але 22 вересня 1941 року Цилю разом з іншими біженцями взяли в полон в районі Борщагівки. У перші ж хвилини вона спалила свій комсомольський квиток. Цей документ означав смертний вирок. 29 вересня 1941 року, в той самий день, коли почалась трагедія Бабиного Яру, Циля вже розуміла що відбувається. Її батьки – Кацовська Рівка Михайлівна і Кацовський Абрам Мойсейович, а також молодший, дванадцятилітній, брат, Михайло Абрамович, – були розстріляні за наказом німецького командування в Бабиному Яру. Старший брат Михайло Абрамович (йому на початок війни було 26 років) з 1938 року служив у РСЧА. Вийшло, що батьки врятували дочку ціною власного життя...
Циля разом з іншими мирними жителями була відправлена німцями в фільтраційний табір у Борисполі, на околиці Києва. Там, за колючим дротом, дівчина провела кілька днів. Пригнічувала невідомість на її очах вʼязнів забирали і назад вони не повертались – кожен день міг стати останнім. 1 жовтня 1941 року Цилі вдалось втекти з табору завдяки допомозі невідомої українки, що ризикнула власним життям заради чужої дитини. Ця жінка, назвавшись матірʼю Цилі, вивела її крізь ворота, не призначені для євреїв, і допомогла сховатись. Імʼя цієї праведниці залишилось невідомим, але її подвиг назавжди залишився в серці врятованої.
В той же день, 1 жовтня 1941 року, після втечі з табору, Циля повернулась в рідну квартиру – Печерський район, вулиця Ластовського (нині Степана Ковніра), дім 5, квартира 7. Але зайти додому не вдалось – двері були опечатані. Сусідка, прочинивши свої двері, тихо сказала: «Тікай, ваших забирають і вбивають». За її спиною, в коридорі сусідської квартири, Циля побачила їх з мамою швейну машинку – все, що залишилось від минулого життя. Циля не звинувачувала сусідку. Всі розуміли: якщо не забере вона, майно буде пограбоване іншими, а швейна машинка – це можливість працювати вдома, можливість вижити. Та й у Цилі і не було ні часу, ні можливості нічого взяти. Вона розвернулась і втекла з пустими руками – назавжди прощаючись з дитинством, з домом, з минулим життям.
Циля вирушила на схід. Не було ні речей, ні грошей, ночувала де доведеться, зі всіх сил намагалась вижити. Дорогою вона зустріла такого ж біженця, немолодого чоловіка на імʼя Андрій Шевцов. Цей старий сам нещодавно звільнився з якогось табору і направлявся на місце проживання в Таганрог. Його доля була схожа з долею молоденької попутниці: його батько, мати і брати були розстріляні в Бабиному Яру. Правда, старому вдалось врятувати цінності – все, що залишилось від загиблої родини; він ніс їх з собою. Дві людини, що втратили все, стали підтримкою одне одному і продовжили дорогу разом.
Розуміючи смертельну небезпеку, що загрожувала єврейській дівчині Андрій Шевцов придумав для Цилі нове імʼя – Лідія Андріївна Шевцова, і казав всім, що це його дочка. В дорозі саме Циля ходила на базари в селах і містах, міняючи коштовності старого на їжу для них обох. Андрій у цей час ховався в якомусь укритті. Так вони йшли разом, розділяючи мізерну їжу і підтримуючи одне одного.
До січня 1942 року Циля і Андрій добрались до Запоріжжя. Там їм вдалось знайти дах в депо залізничної станції Запоріжжя. Старий далі планував добратись до Таганрога, але поки вони вирішили зупинитись тут. Циля продовжувала жити під іменем Лідії Андріївни Шевцової, дочки Андрія. Вона ходила на базар, обмінюючи коштовності, що залишились на їжу, якою вони потім ділились. Андрій не міг ходити на базар сам – це було надто небезпечно. Ці двоє цілковито залежали одне від одного…
Прислухаючись до порад свого досвідченого попутника, Циля зареєструвалась на біржі праці. Одного дня вона, як зазвичай, вирушила на базар з черговою золотою річчю Андрія для обміну на їжу. Але цього разу успіх їй зрадив – дівчина потрапила в облаву. Німці схопили її прямо на базарі. Золото вилучили. Не розгубившись, Циля назвалась іменем, яке придумав її супутник: «Шевцова Лідія Андріївна». Це врятувало їй життя – німці повірили, що вона не єврейка. Але тепер дорога назад, до її старенького товариша по нещастю, була відрізана…
2 червня 1942 року за повісткою (розподільчий лист виданий німцями) Циля була вивезена до Німеччини. Відвозили її зі станції Запоріжжя-1. Вона назавжди втратила звʼязок зі старим Шевцовим, що врятував її, давши нове імʼя, називаючи дочкою і не давши їй померти з голоду. До кінця життя Цилю мучила нестерпна думка: вона пішла з його коштовністю на базар і не повернулась. Вона ніяк не могла повідомити йому, що її схопили німці. Що він подумав? Що вона, взявши золото, просто втекла, кинувши його одного? Вона не зрадила його довіри – але він про це ніколи не дізнався... Під іменем Шевцової Лідії Андріївни вона і прожила всю війну в Німеччині.
22 червня 1942 року Циля опинилась на примусових роботах на хімічній фабриці доктора Міцлера в Берліні. Там вона працювала до 21 квітня 1944 року – майже два роки. На небезпечному хімічному виробництві її здоровʼя було підірване назавжди. Вона жила в Берліні, в таборі для робітників фабрики за адресою Гудель, дім 1. Документ, по якому вона жила і працювала, називався «Арбайт Карте» (робоча карта). Він був виписаний на росіянку на імʼя Шевцова Лідія Андріївна. Своє єврейське походження Цилі далі вдавалось приховувати, хоча це було непросто. Кожен день був випробуванням: вона зі всіх сил старалась контролювати свої звички, слідкувала за кожним словом, щоб випадково не проговоритись, не використати знайомі з дитинства слова їдишем, особливо коли доводилось говорити німецькою мовою. Одне необережне слово могло вартувати життя.
Але трапилось диво. Точніше, спочатку відбулось неминуче. Сусідки по бараку донесли на неї. Сам факт того, що Циля розуміла німецьку мову – що було природно для тих, хто знає їдиш – вже видавав її походження. Попри всі її намагання контролювати себе, знання мови все одно проявлялось. Її таємницю дізнався власник фабрики, доктор Міцлер, але… не повідомив нікому. Він врятував їй життя.
У 1943 році Циля перенесла гострий приступ апендициту і екстрену операцію, а потім захворіла на туберкульоз. Обидва рази її врятувала співробітниця табору під керівництвом доктора Міцлера. Ця жінка проявила гуманізм там, де панувала нелюдяність. Цилі знайшли ліки і лікували довгий час. Вона продовжувала працювати на тому ж місці, за станом її здоровʼя 21 вересня 1944 року Цилю перевели з небезпечного хімічного виробництва на машинобудівельну фабрику в таборі Мюхенвальді Берлінського округу. В Мюхенвальді вона працювала на кухні. Там вона залишалась до 22 квітня 1945 року, жила в таборі при фабриці на все тій же «Арбайт Карте».
22 квітня 1945 року Циля була звільнена частинами Червоної армії. Берлін лежав у руїнах, продовжувались обстріли та жорстокі бої. Але саме там, у палаючому Берліні, вона познайомилась з радянським офіцером Володимиром Синицьким, одним з тих, хто звільняв місто. Між ними завʼязались стосунки. По сімейних розповідях, одного разу вони, гуляючи по Берліну, залишили свої підписи на одній з цеглин Рейхстагу – як символ перемоги і початку їх спільної історії. Але радість зустрічі була затьмарена дуже скоро: Цилю затримали червоноармійці відправили на перевірку. Володимир ще залишався в чинній армії. Коли зʼявилась можливість поспілкуватись, Володимир запропонував Цилі їхати в Київ і зупинитись у його матері, Ксенії Омелянівни Рутенко.
Циля повернулась до СРСР вагітною та проходила фільтрацію у цьому стані. При військовій частині 10121 в місті Ковелі її тримали в фільтраційному таборі, а потім помістили в тюрму, де вона провела три місяці. Щоденні допити вагітної жінки: «Як ти, єврейка, вижила в Берліні стільки років? Чому тебе вивезли за кордон?» І її відповідь, повна гіркої правди: «Я брехала і дуже хотіла вижити». Попри підозри, 4 серпня 1945 року Цилю прийняли на роботу кухарем в ту ж військову частину 10121. Там вона пропрацювала до 17 листопада 1945 року. У справі збереглась довідка від 18 листопада 1945 року, яка підтверджувала, що «Шевцова Лідія Андріївна дійсно працювала при військовій частині 10121 на посаді кухаря з 4.08.1945 року до 17.11.1945 року і за її бажанням направляється на проживання у місто Київ».
В листопаді 1945 року Циля повернулась у Київ. Родичам, які лишились, вона розповіла все, що знала про долю сімʼї: батько Кацовський Абрам Мойсейович, мати Кацовська Рівка Михайлівна і молодший брат Кацовський Михайло Абрамович, 12 років, були розстріляні 29 вересня 1941 року за наказом німецького командування в Бабиному Яру. Старший брат Кацовський Михайло Абрамович, служив у РСЧА з 1938 року, раніше проживав у Києві, Печерський район.
Коли Циля добралась до Києва (в листопаді 1945 року), вона за порадою Володимира пішла до його матері, Ксенії Омелянівни Рутенко. Майбутня свекруха з підозрою поставилась до появи вагітної панянки у неї на порозі і не пустила Цилю до себе. Квартиру Кацовських на вулиці Ластовського до того часу зайняли чужі люди. Тимчасовим прихистком їй став дім двоюрідної сестри Діни і її чоловіка Шимона Зільберберга, які пережили війну в евакуації у Середній Азії.
19 квітня 1946 року народилась дочка Софія. Діна і Шимон підтримали Цилю, забрали її з немовлям з пологового будинку, оточили турботою. Коли зʼявилась можливість емігрувати в Ізраїль, вони запропонували Цилі з маленькою Софією поїхати разом. Але Циля відмовилась – вона чекала повернення Володимира і брата Михайла, які воювали всю війну. В тому ж році Володимир повернувся, вони одружились і переїхали до його матері. Циля взяла прізвище чоловіка та офіційно змінила імʼя на російське – Лідія, залишивши лише по батькові Абрамівна в памʼять про батька. Так Циля Кацовськая стала Лідією Синицькою.
Але почалась нова битва – за право жити в рідному місті. Як колишня остарбайтерка, Лідія не мала права на прописку в Києві. Її фільтраційна справа № 107304 далі розглядалась органами МДБ. В 1947 році справу було переглянуто ще раз. І лише 3 квітня 1947 року начальник Київської міської міліції товариш Комаров, за клопотанням ЦК КП(б)У, дав остаточний дозвіл на прописку репатріантки Кацовської Цилі Абрамівни в місті Києві. Тільки через два роки після завершення війни, пройшовши через фільтраційні табори, тюрму і бюрократичні перепони, вона отримала право офіційно існувати в рідному місті.
Але щастя було дуже недовгим. У 1950 році Володимир помер – вплинуло невчасне лікування перелому шийки стегна. Лідія залишилась одна з чотирирічною Софією. Старший брат Михайло, повернувшись з фронту, допоміг відновити права на квартиру на Печерську. Сімʼя знову зібралась разом. Дотримувались єврейських традицій, на свята накривали стіл, готували гефілте фіш і їли мацу. Підтримували звʼязок з Діною і Шимоном, що виїхали до Ізраїлю.
Софія виросла, вийшла заміж, народила двох дітей. Але у 1985 році вона померла. Лідія, що пережила стільки втрат, знову залишилась з раною в серці. Тепер вона стала одночасно мамою і бабусею для своїх онуків. І поруч з нею надалі була Ксенія Омелянівна, що стала Ліді опорою у важкі роки.
І ось нарешті у 1993 році, вже у віці 71 року, Лідія разом з онуком Алоном (Михайлом) переїхала до Ізраїлю. На історичній батьківщині вона почала нове життя: брала активну участь у громадській діяльності, відвідувала клуби для пенсіонерів, допомагала онуку вивчати іврит, щодня відкриваючи для себе нову країну. Вона ростила правнуків, передавала їм любов до життя, повагу до традицій і цінність освіти.
Переживши фільтраційні табори в Борисполі, поневіряння на окупованій території, примусова праця в нацистській Німеччині, радянську тюрму, страшну радянську бюрократію, втрату батьків, молодшого брата, чоловіка та дочки, Лідія Абрамівна Синицька зберегла людяність, гідність та внутрішню силу. До глибокої старості вона залишалась мудрою і доброю жінкою. Її життя – це історія неймовірної мужності, стійкості та волі до життя.
Лідія (Циля) Абрамівна Синицька пішла з життя в 2005 році в Ізраїлі, оточена любовʼю онуків і правнуків. Її історія – це не просто розповідь про виживання. Це історія про те, що навіть у найтемніші часи людина здатна зберегти людяність, гідність та віру в добро. Вона вижила завдяки допомозі праведників – невідомої українки в Борисполі, старенького Андрія Шевцова в Запоріжжі, доктора Міцлера в Берліні і безіменної співробітниці табору. Їх імена та образи назавжди вплетені в її долю як символи світла в темряві.
19.01.2026
Архівні джерела:
Фильтрационное дело № 107304 на репатрианта Кацовскую Цилю Абрамовну, 1946-1947 гг., Управление Комитета госбезопасности при Совете Министров УССР
База данных Яд Вашем: Кацовские Ривка, Абрам и Михаил (младший), жертвы Холокоста
Семейный архив и воспоминания потомков