Ион Деген
1925 – 2017
У розпал першої «інтифади» поруч з єврейськими поселеннями на Західному березі було як ніколи неспокійно. Будь-який автомобіль, що проїжджав по шосе з ізраїльськими номерами, могли обстріляти з засідки або закидати «коктейлями Молотова». Однак, незважаючи на всю серйозність ситуації, щочетверга в цю небезпечну зону заїжджав лікар на особистій «Вольво». Лікар – Йон Лазаревич Деген – був не тільки першокласним медиком, але й ветераном Другої світової війни, одним з кращих радянських танкових асів. Йон Деген, вчений лікар і відомий літератор, у віці 52 років репатріювався в Ізраїль з Києва, не бажаючи жити в брехні радянської системи.
Шлях до Ерец-Ісраель був для Іони Дегена довгим. Він народився 31 травня 1925 року в Могилеві-Подільському у родині Лазаря (Ахіезера) Дегена, фельдшера, та медсестри Клари (Хаї) Юліївни Френкель. Шлюб у Лазаря Дегена був не перший, він був старший за свою молоду дружину на 36 років. У 1928 році глава сім'ї помер. Матері Йони довелося самій виховувати його
Одним з найстрашніших епізодів дитинства Яні Дегена була спроба викрадення під час українського Голодомору. Йдучи після роздачі супу під залізничним мостом, поряд з яким стояв циганський табір, Яня побачив, як до нього біжить чорнявий підліток. «Їсти хочеш? Іди до нас – ми тебе нагодуємо!» Довгі місяці Йон відчував голод, але тут відмовився, відчувши недобре. Коли переконання не подіяли, циганеня схопило його за руку і потягнуло. Вихитрившись, Яня вдарив агресора з усієї сили по обличчю котелком і втік. Через деякий час по Могилеву-Подільському рознеслися чутки, що ті самі цигани були арештовані за викрадення кількох дітей, яких вони вбили і з'їли, зваривши у своїх великих казанах.
У 12 років Деген уже працював помічником коваля – на одну мамину зарплату сім'ї прожити було складно. Але, хоч сім'ї жилося непросто, Клара Юліївна намагалася дати синові освіту. Яня відмінно успішав з усіх предметів, особливу перевагу віддававши зоології, ботаніці та літературі, але його поведінка не вкладалася в жодні рамки. Ватажок усіх хлоп'ячих зграї, хуліган, Йон своєю поведінкою у п'ятому класі навіть змусив матір переїхати з ним на рік до Одеси. Вона сподівалася, що син затримається в місцевій школі, але й звідти його виставили. Всього зі школи Йону Лазаревича виключали сім разів.
Ранок 22 червня 1941 року Ян Деген зустрів у піонертаборі поблизу Могилева-Подільського, де він був вожатим. Переконаний комсомолець з дитинства, він часто перебував на території місцевого 21-го прикордонного загону, де навчився поводитися зі зброєю. Не втрачаючи жодної хвилини, Ян побіг до військкомату і вимагав зарахувати його добровольцем. «Дітей до армії не призиваємо!» – військкомат з запальним юнаком розмовляти не став. Деген нітрохи не засмутився. У найкоротші терміни він організував при міськкомі комсомолу взвод, який увійшов до складу добровольчого знищувального батальйону. У ньому складалися комсомольці місцевих шкіл, і майже всі були євреями. Клара Юліївна благала сина залишитися з нею, але він матір не послухав.
Добровольців-знищувачів долучили до кадрових стрілецьких рот 130-ї стрілецької дивізії. Йону, як добре знавця кулемета «Максим», призначили першим номером кулеметного розрахунку. Невдовзі, у районі Вапнярки, 130-та стрілецька дивізія вступила в бій з німцями. Захисники боролися з наступаючими гітлерівцями відчайдушно, але безуспішно. І через два тижні про них забули, припинивши подачу боєприпасів і провіанту. Почалося масове дезертирство, включаючи командний склад, тому Яню Дегена, як надійного та рішучого бійця, солдати самі призначили командиром взводу
Невдовзі, між Уманню та Христинівкою, дивізія потрапила в оточення. Місцеві призовники розбіглися по домівках, а вчорашні школярі з Могилева-Подільського пробивалися до своїх. На німців натрапляли на кожному кроці, і Дегену доводилося брати участь у рукопашних боях. Йому на допомогу прийшло довоєнне захоплення спортом. Врешті з усього взводу залишилися лише двоє: Йон Деген та Саша Сойферман. Декілька тижнів вони вибиралися з оточення, але загубили один одного, коли намагалися перепливти Дніпро у районі Кременчука. Випадково вони зустрінуться вже після війни, два молодих ветерана-інваліди.
Таким чином, на лівому березі Дніпра виснажений хлопець опинився сам. Як виявилося, німці були вже й на лівому березі. Врятувала Йона Дегена від скрізь шастаючих гітлерівців українська родина Григоруків. Кілька днів вони лікували його, пораненого в ногу, ховаючи на своєму горищі. Ризикуючи життям, Григоруки та їх родичі змогли переправити пораненого Дегена до Полтави, яка все ще перебувала у руках Червоної армії. Наступні пошуки родини-рятівників були безрезультатними.
Іона було евакуйовано до госпіталю, що знаходився в Челябінській області. Лікарям вдалося врятувати поранену ногу, але в армію вже встигнув побувати на війні хлопця все ще не брали – не вистачало віку. Йому було нікуди йти, але несподівано на допомогу прийшов капітан-грузин, який колись був командиром Могилів-Подільського прикордонного застави і добре знав Іона. І юнак вирушив до нього додому, в грузинське село Шрома. У Шромі хлопець працював трактористом до червня 1942 року, поки не почув, що на сусідній станції Натанебі стоять бронепоїзди.
На станції дійсно знаходилися «Сибіряк» та «Залізничник Кузбасу» – бронепоїзди 42-го окремого дивізіону під командуванням майора Михайла Аркуші. Бойовим завданням дивізіону було прикриття напрямку на Моздок і Беслан. Переговори про зарахування до дивізіону були швидкими. Майор поцікавився у Дегена: «А карту знаєш?» – «Знаю». Нанісши безпомилково на карту продиктовану бойову обстановку, Йон отримав пропозицію йти до майора в ад'ютанти. Але юнак переконав командира направити його в розвідку.
У розвідці служили сибіряки, мисливці, які вміли рішуче все, викликаючи у Йона непідробний захват. Одним з основних завдань розвідників було коригування вогню артилерійських установок, що стояли на бронепоїздах. У відповідь німці безжально бомбардували «Сибіряка» та «Залізничника Кузбасу» з повітря, а частенько – кидали проти бронепоїздів, залишених без прикриття піхоти та авіації, танки. Бої були жахливими, частина з них відбувалася високо в горах, де кожного разу загрожувала сходити лавина.
За бої на Кавказі Йон Деген отримав свою першу медаль «За відвагу» та орден Червоного Прапора, але носити їх йому довелося недовго. Разом з другом, сибіряком Степаном Лабухіним, вони вирушили красти патоку з цистерн, які готувалися до підриву перед німецьким наступом на Беслан. Здобуту патоку розвідники міняли у місцевих жінок на осетинську араку. А тут, як на зло, з'явився якийсь кавказець з нахабним обличчям: «Спекулюєте!?». Деген сприйняв питання близько до серця: йому здалося, що кавказець натякає на його національність. Розпочалася бійка, яка завершилася в бесланському управлінні НКВС. Сержант НКВД кричав: «Що?! Спекуляції вам мало!? На першого секретаря обкому партії руку підняли!». Розстріл був неминучий, але на порятунок несподівано прийшов особист з бронедивізіону, який залучив усі свої зв'язки зверху. Першу медаль та орден так Дегену й не повернули
Через кілька днів, 15 жовтня 1942 року, Іон Лазаревич знову був поранений. Їх було четверо: на розвідку німецьких позицій вирушили Іон, радистка Люба, бійці Степан Лабухін та Микола Гутєєв. Виконавши завдання, рано вранці бійці поверталися берегом Тереку. Німці з технікою стояли так щільно, що розвідникам довелося «знімати» німецьких сторожових. Найбільшого на себе взяв міцний Степан Лабухін, іншого вдарив зверху кинжалом Деген. Кров з сонної артерії німця вирвалася з такою силою, що облила Іона з ніг до голови. Від побаченого його почало сильно нудити, що видавало радянських розвідників. Німці відкрили по них шквальний вогонь. Померла таємна кохана Дегена 18-річна радистка Люба, упав убитий ворожою кулею Коля Гутєєв. Іона поранило в ногу, але його врятував Степан Лабухін, який зміг витягнути не тільки Іона, а й тіло загиблої радистки.
В кінці грудня 1942 року Йон Лазарович виписався з госпіталю. Його направили до 21-го навчального танкового полку, розташованого в грузинському містечку Шулавері. Цей полк за прискореною програмою готував танкові екіпажі для маршових рот. Але в штабі полку Дегену оголосили, що направляють його на навчання в танкове училище. Їхати він категорично не хотів, але командування дохідливо йому пояснило, що в армії існують накази, і їх потрібно виконувати
У 1-му Харківському танковому училищі, розташованому в узбецькому Чирчику, панувала сувора дисципліна. Але, незважаючи на дресирування, стріляти з танка під час навчання Йону Лазаровичу довелося лише тричі. На початку весни 1944 року він склав випускні іспити і вирушив до Нижнього Тагілу за танком «Т-34-85». Командувати Дегену довелося хлопцями славними, але дуже погано підготовленими. Новоспечені танкісти не тільки були мало навчені своїм військовим спеціальностям, але ще й хиталися від голоду. Всю дорогу до лінії фронту Деген тренував екіпаж і відгодовував його правдами і неправдами добуваючи їжу.
Напередодні операції «Багратіон» танк Дегена прибув у розпорядження 2-ї окремої гвардійської танкової бригади прориву 3-го Білоруського фронту під командуванням підполковника Єфима Духовного. Це було одне з десяти особливих підрозділів, що існували на кожному з фронтів. Танкісти гвардійської бригади славилися справжніми «камікадзе», чиєю завданням був прорив фронту для танкових з'єднань. Вижити у такому підрозділі було складно, але Йону Дегену щастило. Звідти й його прізвисько у батальйоні – «Щасливчик»
Війна на посаді командира танка почалася для нього під час прориву фронту між Вітебськом та Оршею. З боями танк «Т-34» Дегена дійшов до околиць Вільнюса. Там, 8 липня 1944 року, молодшого лейтенанта гвардії викликав сам командир бригади. Дегену наказали мчати до Вільнюса на чолі трьох танків як підтримку одного з полків 144-ї стрілецької дивізії. Вже на підході до міста танкісти почули звуки важкого бою. Як згодом виявилося, з німцями билися поляки з «Армії Крайової», яким радянське командування допомагати явно не поспішало.
Командир полку, до якого прибув Деген на чолі трьох танків взводу, поставив бойове завдання. За його словами, справа була простою – оборону в старому місті Вільнюсі тримало до ста людей піхоти, пара німецьких танків і кілька гармат. Насправді ж, ледь танки Дегена увійшли на вільнюські вулички, як по них почали бити з усіх боків німецькі артилеристи. Командирський танк був виведений з ладу майже відразу, тому Йон Лазарович пересів на іншу машину і почав гусеницями і кулеметом знищувати вогневі точки гітлерівців. Снарядів було мало, їх доводилося економити
Поруч з радянськими солдатами воювали поляки. Побачивши пригнічений вигляд польських офіцерів, Деген запропонував їм допомогу. Польський командир попросив очистити сусідню площу від німецьких кулеметників. Прохання Деген виконав, хоча за таке самовільне співпрацю з «аківцями» його легко міг взяти на мушку «Смерш».
Бої за вільнюські вулиці були жахливими. У розпал одного з них, 12 липня 1944 року, Деген у останній момент розчавив німецьку зенітку, яка стріляла по ньому. Снаряд лише зіскрив по башті танка. Заблукали після цього в лабіринті вулиць, Деген невдовзі почув, як хтось намагається відкрити його командирський люк. Як виявилося, на корму танка стрибнуло кілька німців, які намагалися відкрити башту і кинути всередину гранату. Танкістам допомогли радянські піхотинці, які побачили цю картину з сусіднього будинку і розстріляли непрошене десанту з вікон. За ці бої Деген отримав не тільки орден «Батьківщинної війни» ІІ ступеня, але й польський «Хрест Грюнвальда», а також найвищу військову нагороду Польщі – орден Virtuti militari («Військової доблесті»). Польські нагороди знайшли свого героя вже в 1990 році, коли Польська Республіка вже вийшла з-під впливу Радянського Союзу. Вдячні поляки, як виявилося, запам'ятали, чий саме танк допомагав їм у боях за місто.
За кожен збитий ворожий танк командиру екіпажу платили 500 рублів. Іон Лазаревич підрахував, що збив не менше 12 танків і 4 самохідки противника. Серйозні гроші... Хоча точну кількість назвати було складно – побачити в пилу бою результати своєї роботи танкістам не завжди вдавалося.
На фронті траплялося всяке. Одного разу Дегену пощастило захопити німецьку «Пантеру». Після бою він вирішив випробувати легендарну німецьку техніку. Зупинило любителя швидкої їзди командування, буквально витягнувши Дегена за шкіру з башти німецького танка. Командир обурювався: «Молодший лейтенант, що ти витворяєш! Тебе ж свої могли підбити!».
Іон Лазарович також любив пожартувати, як от коли раз «побив усі світові рекорди з втечі», удираючи разом з іншими танками від дев'яти своїх же штурмовиків. Радянські «Іли» літали по колу та бомбардували радянських танкістів, не маючи з ними зв'язку. Цікаво, що німці знали про умовний сигнал – білу ракету, яку вони й запустили, обдуривши льотчиків. Командир стрілецького полку, якого мали підтримувати танкісти, кричав на весь голос: «Труси! Втекли!». Заспокоївся тільки отримавши від гвардії молодшого лейтенанта Дегена хорошого ляпаса під зад, коли забажав ховатися під його танком від раптового обстрілу. Підполковник, що ліг прямо під евакуаційний люк танка, розташований у днищі машини, так налякався, що сприйняв солідний удар Дегена за влучивший у м'яке місце осколок.
Якось раз екіпаж Йона Дегена протистояв «Тигру», який окопався на полі неподалік від села. Коли радянські танкісти намагалися висунутися з-за конюшні, що знаходилася на виїзді з населеного пункту, німець відразу ж стріляв по них зі своєї потужної гармати. Раптом Деген побачив дивну картину: прямо по відкритій місцевості, по лівому борту від «Тигра», безтурботно йшла колона з десяти новеньких «тридцятьчетверок». Німець не розгубився і відразу ж підбив головну та замикаючу машини. Почалася різанина. Знехтувавши обережність, Йон Лазарович вирішив терміново йти на допомогу. З великими труднощами, маневруючи по полю в спробах ухилитися від снарядів «Тигра», йому вдалося вивести чотири залишених «Т-34» в укриття. Як виявилося, зовсім «зеленим» лейтенантам, випускникам танкового училища, хтось наказав вирушити на позицію, яка знаходився у глибокому тилу у німців.
20 січня 1945 року Деген знову загубився. Пройшовши десятки кілометрів за лінією фронту, він разом з ще одним танком виїхав у велике місто. Побачивши перед собою розкішні будинки та мирно їдучий з пасажирами трамвай, молодший лейтенант гвардії наказав негайно відходити. Як виявилося, радянські танкісти абсолютно безперешкодно в'їхали в столицю Східної Прусії – місто Кенігсберг. Відходили вже не так тихо, розчавивши і протаранивши величезну кількість автомобілів. Вже на виїзді з Кенігсберга прямо на околиці лісу вони побачили німецьку самохідку та обідаючий поруч з нею екіпаж. Постріл – і самохідка спалахнула як смолоскип. Німці кинулися навтьоки, а радянські танкісти сховалися за довгу цегляну будівлю, яка прикрила їх благополучний відхід. Рапорт про свої пригоди в Кенігсберзі Іон Деген подав особисто командуючому фронтом генералу Черняховському, який спостерігав з околиці лісу, як танк Дегена спалив німецьку самохідку.
Під час останнього бою Іона Лазаровича, що відбувся наступного дня, 21 січня 1945 року, сталося справжнє диво. Комбат Дорош поставив Дегену завдання – очолити зведену роту танків, перекрити шосе Гумбіннен-Інстербург і зайняти оборону до підходу військ. Наказ йти без підтримки і прикриття на погано розвіданий укріплений пункт німців був безумовно злочинним.
Зведену групу з 12 машин змусили вирушити з труднощами. На команду, передану по радіо, ніхто не реагував. Довелося підлеглим стукати молотком по броні, пересипаючи погрози обраним матом. Вмирати танкісти не хотіли, але за невиконання наказу їх все одно б пустили б у витрату власне командування. Ідучи на чолі колони, Деген намагався зафіксувати засідавших попереду гітлерюгендівців, озброєних «фаустпатронами». Ці юні солдати фюрера так докучали танкістам, що стоячу осторонь від шосе 75-міліметрову самохідку StuG III екіпаж просто не помітив. Але Йон Лазарович раптом відчув сильну тривогу і несподівано для себе скомандував: «Башту вправо, бронебійним – вогонь!». Гітлерівський «Арт-Штурм» і танк Дегена вистрілили одночасно. Спочатку Йон подумав, що вибухнув снаряд у танковому замку: ні німецької самохідки, ні її пострілу він не бачив. Командир гармати – Закарія Загідуллін – був поранений, але при свідомості. Решта мертві. Деген намагався витягти тяжко пораненого Загідулліна, але по них пронеслася автоматна черга – він загинув у танку. Звалившись з броні, гвардії лейтенант почув зовсім близько німців. Врятував його старший лейтенант Федоров, який під'їхав на своїй машині. З часом він дійшов висновку, що в його долю тоді втрутився Всевишній. Ніякою інтуїцією він не міг пояснити прийняте раптово рішення повернути башту і вистрілити наосліп.
Важко пораненого Дегена евакуювали до госпіталю. Вважалося, що він був безнадійним хворим. Коли приїхав професор і оглянув пацієнта, то наказав начальниці госпіталю негайно ввести йому пеніцилін. Іон Лазаревич був при свідомості і чув, як начальниця почала протестувати: «Який пеніцилін? Він через кілька годин помре!». Імпортний пеніцилін був на вагу золота, але професор відповів: «Вводьте. Це наказ». Цей день Іон Лазаревич вважав другим днем свого народження.
День Перемоги Йон Деген зустрічав на лікарняному ліжку у місті Кірові. Ветерани добре відсвяткували, але вцілілий у вогні війни Деген почав мучитися тривогою за своє майбутнє. Інвалід, без освіти, він болісно роздумував, що йому робити у мирному житті. Надихнувшись благородним подвигом лікарів, що рятували життя солдатів, він вирішив стати лікарем. З госпіталю Йон Деген виписався 6 червня 1945 року. До цього часу його змогла знайти мама, від якої він у 1941 році втік на фронт. Сина вона при зустрічі не впізнала: так він змінився за роки війни.
За місяць йому вдалося підготуватися і отримати в Могилеві-Подільському атестат зрілості. Успішно здавши іспити, він вступив до Київського медичного інституту. У Києві він навчався недовго: відстань між корпусами інституту була такою великою, що йому, інваліду війни, ніяк не вдавалося вчасно приходити на пари. Пролежавши деякий час у госпіталі через раптово відкриту рану, Деген став думати про переведення до іншого інституту. У Львів, який здавався йому дуже «німецьким» містом, Йон Лазарович принципово не поїхав. Його альма-матер став медінститут у Чернівцях.
З 1951 по 1954 рік Йон Лазарович працював в ординатурі Київського інституту ортопедії, потім – ортопедом-травматологом у лікарнях Києва. Одружившись на Люсі Гріншпун, студентці архітектурного факультету, молодий лікар невдовзі став батьком – у пари народився син Юрій.
У 1959 році Іон Лазаревич першим у СРСР здійснив операцію з реплантації передпліччя. У травні 1965 року він захистив кандидатську дисертацію в Москві в Центральному інституті травматології та ортопедії. Після захисту його вітали люди, і серед них був невисокий чоловік у сірому костюмі. «Дякую вам, молодий чоловіче, за теплі слова про свого наукового керівника», - похвалив чоловік Дегена. «І вам дякую!» - усміхнувся Іон Лазаревич - «А мені за що?». Як виявилося, цей літній чоловік Василь Чаклін був тим професором, який у січні 1945 року наказав ввести йому пеніцилін. На запитання, чому він вирішив тоді лікувати безнадійного, Чаклін значуще подивився на Дегена і показав пальцем у небо.
У 1973 році Йон Деген захистив першу в СРСР докторську роботу з застосування магнітотерапії у лікуванні ортопедичних захворювань. Незважаючи на успіхи в кар'єрі, жити в Радянському Союзі йому хотілося все менше.
На фронті він завжди підкреслював свою єврейство. Навіть у найважчі хвилини він не показував, що йому страшно, аби не підігравати антисемітам, які розповідали вигадки про євреїв, що пережидали війну у глибокому тилу. Ще після свого першого поранення, у госпіталі на Уралі, Деген зіткнувся з абсолютно дикими переконаннями людей. Зустрічаючи шефів госпіталю – місцевих жінок з колгоспу – він назвався їм євреєм з України. «Ти це кинь так жартувати, - обурилися жінки, - рогів на голові у тебе немає!». Деген почав агітувати колгоспниць, навівши в приклад Маркса, але це на них належного враження не справило. А коли розмова зашла про Ісуса Христа, ті зовсім перебили юнака: «Ти цю дурницю говорити припини».
Командири кілька разів «заступались» за Дегена в Герої Радянського Союзу, але щоразу він отримував більш «скромні» нагороди. При цьому зазвичай усі ці зусилля командування зупинялися на рівні політвідділу бригади, який не приховував свого небажання присвоювати таке почесне звання єврею. Останнє пояснення прийшло Дегену у 1965 році, до 20-річчя з Дня Перемоги: Київський обласний військкомат знову звернувся до відділу нагород Президії Верховної Ради. Незабаром звідти відповіли: оскільки Деген і так був нагороджений великою кількістю нагород, звання Героя Радянського Союзу йому вирішили не присвоювати.
На зорі своєї лікарської кар'єри у 1951 році Дегену знову довелося приймати бій – його, єврея, напрочуд відмовлялись брати до клінічної ординатури з травматології. Потім була бійка з директором інституту, куди його відправили вдосконалювати знання. Висловивши припущення, що Деген купив медалі в Ташкенті, товстий чиновник отримав прямо у своєму кабінеті по фізіономії. Боротьба у прямому і переносному сенсі доводилося і за близьких. Коли його тещу, першокласного мікробіолога, в черговий раз не прийняли на роботу через її національність, зять негайно заявився у кабінет до головлікаря. «Якщо ти не приймеш Адель Миронівну Розенберг на роботу, завтра попрощаєшся з життям! А готуватися можеш починати прямо зараз!» – попередив колишній розвідник і танкіст Деген. Того ж дня теща була прийнята на роботу.
Радянська влада була несправедлива не тільки до євреїв. Вона не терпіла жодної правди. З юних літ Йон Деген захоплювався поезією. Влітку 1945 року, гуляючи по Москві, він вирішив зайти до Комітету з захисту авторських прав, щоб повідомити про авторство однієї популярної тоді пісні, яку створив його загиблий товариш-танкіст. Співробітники подякували Дегену, запитавши, чи пише він сам. «Пишу!» – «Прочитайте нам!». Лірика молодого поета так вразила зібраних співробітників, що наступного дня його було запрошено до Центрального будинку літераторів. Послухати його зібрався весь літературний бомонд під проводом Костянтина Симонова. Після виступу Дегена, Симонов та інші аксакали радянської літератури почали докоряти ветерану. Особливо йому дісталося за його вірш «Мій товариш, у смертельній агонії». «Це мародерство, кіплінгівщина!», – громив Симонов поета, обурюючись сценою, у якій ліричний герой Дегена знімає валянки з померлого друга. Єдиним чоловіком, який тихо плескав у знак схвалення, був сидів біля дверей поет Сергій Орлов, такий самий ветеран-танкіст.
На Симонова молодий поет тоді страшенно образився, і лише через багато років він почув від Євгенія Євтушенка дивовижну історію. Як виявилося, після публічного ганьбування Дегена, в МДБ на нього завели справу: чекістам не сподобалося його вірш «Випадковий рейд по ворожих тилах», де йшлося про якогось «полководця», незаслужено крадущего у солдатів перемогу. В злодії МДБ-шники побачили самого Сталіна, що дорівнювало неминучому обвинувальному вироку. І Костянтин Симонов заступився за Дегена – він зміг переконати чекістів, що для лейтенанта «полководцем» міг бути виключно комбриг, що сидів у штабі, але ніяк не генералісимус товариш Сталін.
Від колишнього полум'яного кохання до комуністичної ідеї, за роки повоєнної антисемітської істерії, у Дегена поступово не залишилося і сліду. Ще в 1965 році, коли відомий лікар і літератор, Марк Тверський, був у Дегена в гостях, той зовсім відкрито агітував його їхати в Ізраїль. Для того часу ця пропозиція звучала суцільним безумством, але Йон Лазарович був крайньо серйозний.
У листопаді 1977 року він, його дружина Люся та син Юрій виїхали до Ізраїлю. Колишній комуніст, володар радянських бойових орденів та медалей, із радістю залишив імперію зла, яка маскувалася під соціалістичну державу з найсправедливішою системою. Зустрічав Дегіна з сім'єю Марк Тверський, який прислухався до поради старшого товариша і у 1974 році репатріювався до Ерец-Ісраель.
В Ізраїлі Деген вивчив іврит, довгі роки працював за спеціальністю і став одним з провідних ортопедів-травматологів країни. З-під його пера вийшла велика монографія, присвячена магнітотерапії. Іон Лазаревич був визнаний «своїм» серед ветеранів ізраїльських воєн, ставши єдиним радянським танкістом, прийнятим у «Товариство ізраїльських танкістів, відзначених за героїзм».
Він продовжував писати вірші, оповідання, нариси, есе, книги спогадів, публікуючи їх у журналах різних країн. В Ізраїлі Йон Лазарович за своїми поглядами належав до правого табору. Саме його переконання та настирливість привели його в зону конфлікту в часи першої «інтифади». Деген нічого не боявся.
В кінці грудня 2014 року Йона Лазаровича вшанували у Великому Кремлівському палаці. У урочистій обстановці йому була присвоєна премія Федерації єврейських громад Росії «Скрипаль на даху», при цьому в найпрестижнішій номінації – «Людина-легенда».
Йона Дегена не стало 28 квітня 2017 року. Реагуючи на написані вірші та статті про своє життя, Йон Лазарович завжди протестував проти «панегіриків» на свою адресу. «Я був звичайним трусом і, як усі, мріяв вижити на війні», – так Деген скромно описував свої подвиги. Ми ж, вдячні нащадки, завжди будемо пам'ятати його як великого єврея та людину.
Бібліографія та джерела:
Ион Деген. Из дома рабства. Изд-во: «Мория», Израиль, 1986.
Михаил Гаузнер. Воин, врач, поэт, личность. Ион Деген // Журнал «Чайка», 2 июля 2023 г.
Деген Ион Лазаревич // Фонд сохранения исторической памяти Электронное периодическое издание «Я помню».
Последний поэт Великой войны. Интервью Иона Дегена