Арʼє Лейб Лернер народився 18 червня 1918 року в місті Мехуві в Люблінському воєводстві Польщі, вчився там в єврейській школі. Батько Лернера Ісаак був “урядником” єврейської громади в Замосці під Любліном, куди в 1920 році переїхав разом з дружиною, Мітлою з дому Файгенбаум, та дітьми. У 1939 році Арʼє, молодий комуніст, що працював у рідному місті сантехніком, утік до СРСР від гітлерівців, що наступали, працювати на шахтах Донбасу, де несподівано переконався, що “весь комунізм - обман”. У 1941 році він евакуювався з України у Сибір. Там провів довгих пʼять років з перервою на службу в Червоній армії, у лавах якої перебував з січня 1942 до початку 1943 року.

Навесні 1946 року Лернер повернувся до Польщі вже переконаним прихильником будівництва єврейського дому в Палестині. Дуже скоро він почав працювати в одній з сіоністських організацій, “Хахістадрут хаціоніт-Іхуд” (“Обʼєднана профспілкова сіоністська організація”), тоді ще не забороненої новою “народною” владою.

Лернер збирався репатріюватись до Ізраїлю ще в 1947 році, але проблеми зі здоровʼям у його дружини Рахелі Лакс завадили здійснитись цим планам. Коли її стан стабілізувався, “ворота” з Польщі вже практично закрились, і Лернер, за його власним висловлюванням, “застряг”. У 1951-му він почав працювати в ізраїльському посольстві і сподівався, що таким чином рано чи пізно отримає довгоочікуваний дозвіл на виїзд.

Для польських євреїв знов почалась смуга страждань. Особливо це стосувалось розділених сімей, що не могли добитись права на воззʼєднання. Ізраїльські дипломати робили все можливе, але у Польщі швидко насаджувались сталінські порядки, і стосунки цієї країни з Ізраїлем були досить напруженими. Польський уряд робив все можливе для ізоляції ізраїльських дипломатів. Після відʼїзду до Ізраїлю посла Ісраеля Барзилая та вступу на посаду Аріеля Леона Кубового, який паралельно виконував обовʼязки посла в Празі, виникли певні сподівання на покращення стосунків, однак особливих зрушень не було. В решті решт настали часи, коли кожен відвідувач посольства Ізраїля затримувався владою для допиту, а Кубового викликали в польське МЗС та висловлювали протест проти листів, які розсилав консульський відділ членам розділених сімей, що проживали у Польщі.

МЗС Польщі вочевидь, розраховував таким чином цілком зупинити виїзд своїх громадян на Близький Схід. Від поляків не відставали і місцеві євреї-комуністи. У прагненні довести свою відданість народній Польщі вони просто зі шкіри пнулись, прагнучи допомогти владі.

Щодня ставало все зрозуміліше, що зашморг польських спецслужб довкола посольства неухильно стягається. Лернера викликали на допит. Органи особливо цікавив той факт, що він супроводжував посла Кубового під час візитів останнього в єврейські громади, на єврейські кладовища і на місця колишніх таборів смерті. Наприклад, ізраїльська делегація разом з Лернером відвідав табори Хелмно і Освенцим. Заздалегідь планувалось, що ізраїльський посланець покладе в місцях масового знищення євреїв квіти. Церемонію в таборі Хелмно повинні були підготувати представники місцевої громади міста Лодзь. За день до заходу голові єврейської громади Лодзі нанесли візит представники Управління безпеки і порадили відмовитись від участі в церемонії. Той змушений був підкоритись вказівкам спецслужб. Поклавши квіти в Хелмно, співробітники представництва продовжили свій шлях в Освенцим. За ними увесь час їхав “Сітроен” з оперативниками. Цей ескорт перетворився у звичну річ. На ізраїльтян натиснути поляки практично не могли, але ось на “місцевих працівників” – запросто.

Дуже швидко після допиту Арʼє Лернер отримав повістку на призовний пункт. Йому повідомили, що у його особовій справі бракує якихось даних. Але під час зустрічі розпитували виключно про причини роботи в ізраїльському посольстві та наполегливо рекомендували звільнитись. Лернер послався на своє законне право на працю і показав спеціальне посвідчення, видане йому Міністерством закордонних справ Польщі. “Офіційний папір – це головне, а ваші погрози – це справа третя”, – заперечив Лернер заманливу пропозицію піти на біржу праці.

У другій половині листопада 1952 року Лернер перебував зі своєю дружиною у готелі на курорті мінеральних вод в Криниці. Тоді в сусідній Чехословаччині повним ходом йшов процес Сланського. Генеральний секретар ЦК КПЧ Рудольф Сланський і 13 високопоставлених партійних та державних діячів, 11 з котрих євреї, були заарештовані та звинувачені у “троцькістсько-сіоністсько-тітовській змові”. Польщею почали ширитись різноманітні чутки, антисемітські настрої сколихнулись з новою силою. В листопаді 1952 року в “Трибуні Люду” зʼявилась стаття, що відкрито підбурювала проти сіоністів та їх «слуг» в країнах народної демократії.

26 листопада 1952 року, після грязьових ванн, лікуючий лікар, озираючись по боках, тихо сказав Лернеру “Тут відбувається щось дивне!” і показав йому газету з інформацією про арешт Сланського. Не встигли вони попрощатись, як в коридорі процедурної зʼявилось двоє молодих чоловіків та ввічливо попросили Лернера: “Будь ласка, пройдіть за нами”. Йому дозволили тільки зайти в кімнату і попередити дружину. «Бачите, панове, все гаразд. Вона у всякому разі буде знати, що я не утік з коханкою!». «Пани» з неприхованим цинізмом додали: “Це зовсім не надовго, скоро повернеться. Чиста формальність”.

Лернера доправили в місцевий відділок міліції, а звідти перевезли у Варшаву, де його зустрічав “сітроен” з уже знайомим йому євреєм-слідчим з Міністерства громадської безпеки, що раніше викликав Лернера на допит, і поляком, лейтенантом Єжи Валічаком. Арʼє Лейб, безумовно, зрозумів, куди веде дорога, і наважився спитати: “Їдемо прямо в Мокотув?” В цьому районі Варшави була розташована страшна політична тюрма, відкрита ще царським урядом у 1904 році, аналог московської Лубʼянки. Відповідь була змістовна: “А що, сука, думав, ми на веселу прогулянку!?”

Але не встигли за ним закритись ворота тюрми, як спецслужбіст звернувся до заарештованого таким чином, що було зовсім незрозуміло: чи він погрожував, чи просив: “Послухай, Лернер, розкажи мені все що знаєш – і прямо сьогодні вийдеш на волю”.

За іронією долі за рік до цього Владислав Гомулка, польський партійний і державний діяч, генеральний секретар ЦК Польської робітничої партії, був заарештований в тому ж готелі в Криниці і відразу опинився у тій же тюрмі. Тоді в Польщі ходив анекдот про те, як в Мокотуві в одній камері зустрілись троє увʼязнених. Один сидів за те, що кричав “Геть Гомулку!”, другий – за те, що кричав “Хай живе Гомулка!”, третім був сам Гомулка.

За спиною Лернера закрились важкі двері камери. Вночі його викликали на допит, який разом з поляком Валічаком проводив все той же знайомий одноплемінник. З тієї ночі почалась ціла низка постійних допитів: з раннього ранку до 4 пополудню, потім перерва, і знову з 5 вечора до опівночі. Одне-єдине питання постійно повторювалось: чому цікавились економічним, громадським і культурним життям польських громадян єврейського походження? Окрім цього – тільки потік добірної лайки та образ. З часом, правда, зʼявились й інші питання. Наприклад: “Що мав на увазі посол Кубовий у своїй промові в краківській синагозі (Лернер супроводжував Кубового в тій подорожі), коли процитував «Аль тіра авді Яаков» — «Не бійся, раб мій Яаків»? Які листи відправляло ізраїльське посольство громадянам Польщі? Хто конкретно їх отримував? Слідство цікавив і зміст бесід з євреями, що відвідали посольство.

Слідчі стверджували, що рядок «Не бійся, раб мій Яаків», прочитаний в синагозі Кубовим, є закликом до повалення комунізму в Польщі руками сіоністів. Так біблійний вірш розтлумачив єврей, гебраїст, що працював у Службі безпеки.

Кілька місяців, з дня у день, Арʼє Лернера тягали на допити. Але у “найдовший місяць”, за його висловлюванням, на допити не викликали зовсім. Ніби про його існування на якийсь час забули. В кінці лютого 1953 року допити поновились з іще більшою інтенсивністю. Лернер зрозумів, що увесь минулий рік Міністерство громадської безпеки ходило за працівниками посольства крок у крок. Вони знали про кожен його крок. Якщо він не міг згадати щось з маршруту свого пересування, йому нагадували. Подробиці, по суті, малозначні, але мета слідчих була у тому, щоб показати свою повну обізнаність. Насправді, слідство цікавили відповіді на три найголовніших питання: Що ви знаєте про шпигунську діяльність посла Кубового? Що можете розказати про контакти посла Кубового з євреями-комуністами та їх звʼязки з англо-американо-французькими імперіалістами? Що вам відомо про шпигунську діяльність єврейської організації “Джойнт”?

“Вилупивши очі, – згадував Лернер, – я не розумів, чи відбувалось це насправді чи уві сні”. “Чому посол Кубовий повернувся до Варшави після відвідин Освенцима не на машині, на якій туди приїхав, а літаком? Не вдавай, що ти не знаєш – Кубовий, вочевидь, хотів оглянути аеродром. І чому Кубовий приглядався до того-ось мосту? Про що він розмовляв з комуністичними діячами Польщі Давидом Сфардом, Шимоном Захаріашем, Міхалом Мирським, Гершем Смоляром?” – і так цілий день.

Лернер з трудом стримував сміх: які, чорт забирай, комуністи?! Але всім виглядом слідчі показували, що завтра-післязавтра всі названі будуть сидіти з ним в сусідніх камерах. В міру того, як ускладнювались питання, змінювались і способи допиту. Звичайне конторське крісло, на якому Лернер сидів перед слідчими, змінили на дуже високий, незручний, зварений з залізних палок. Ноги звисали з такого крісла, не торкаючись підлоги, і через кілька годин допиту почали напухати, арматура впивалась у тіло. Слідчі мінялись позмінно, щоб допит проводився без зупинок: “Говори! Говори!”

В камеру ззовні іноді просочувалась якась інформація, і Лернер в решті решт зрозумів, що його справа певним чином перегукується зі справою Сланського. Під час допитів використовувався не лише батіг, але й пряник: “Лернер, ти ж розумний єврей, ти ж як Єзус Христус! Поглянь, вороги не зможуть нас перемогти, довго вони не протягнуть: ми духовні, здорові, а там що?” Однак Лернер ніяк не міг повідомити того, чого не знав: “Кубовий не займався нічим забороненим”. І в “патріотичному угарі” додавав: “Я не збираюсь обманювати народну Польщу! Що б не сталось зі мною чи з вами – вона залишиться навічно!” Слідчі не заспокоювались та продовжували перти Оссу на Пеліон.

Одного разу між Лернером і слідчими відбулось щось подібне до перемовин. Розмова відбулась після чотирьох діб безперервних допитів. “Нема у мене більше сил триматись, – сказав Лернер, – ви ж все оно вирвете так чи інакше підпис. Я підпишу, але дайте хоч трохи поспати”. Підписати слід було лжесвідоцтва про те, що посол Кубовой співпрацював з розвідувальними центрами імперіалістичних держав, що брали участь у змові проти Польщі. На допиті були присутні високі чини, що прямо на місці почали обговорювати пошепки пропозиції заарештованого. Лернер вловив кілька слів на російській і зрозумів, що «погони» вирішили змінити черговість. “Спочатку постав підпис, потім можеш йти спати”. Лернер стояв на своєму. У нього почалось сильне запаморочення. Ймовірно, він втрачав свідомість. Його почали бити по голові. Лернер розридався і попросив припинити побої. Виявилось, що він заснув прямо під час допиту, а слідчий стукав кулаком по фанерному столі і таким чином намагався його розбудити. Нервова система здавала. Слідчі знову і знову повертались до тих же питань про аеродром, мости, його роль у посередництві між Кубовим і євреями-комуністами. “Не розумію, чому ти впираєшся і їх покриваєш… Думаєш, в Ізраїлі тобі поставлять пам'ятник?” – репетували дізнавачі.

Лернер пізніше зізнавався, що особливого героїзму в його поведінці не було. Відмова від зізнання була необхідною: зізнаючись, ти відразу ставав співучасником. Та й як можна було говорити про якісь зв'язки з євреями-комуністами, якщо сам Лернер до них ставився вкрай негативно і ні з ким не був знайомий особисто. Але головною причиною все ж був Кубовий. Начальник справляв на Лернера сильне враження – і як людина, і як єврей. Навіть у страшному сні Лернер не міг собі уявити, що загидить чесне ім'я гідної людини.

Але сталось диво. Повернувшись з чергового допиту в свою камеру, Лернер почув від інших ув'язнених щось неймовірне – вмер Сталін. Всі обговорювали, як це відобразиться на їх долі? Допитувати Лернера знову різко припинили. Він просто сидів за гратами – і все. Розпочаті справи не припинялись, але тепер протікали повільно. Зі смертю кремлівського тирана потреба в організації польської версії суду над “Сланським і його бандою” відпала, хоча визнавати свої помилки влада дуже не хотіла.

Тільки через півтора року секретарю ізраїльського посольства були висунуті звинувачення. Стаття 7 – шпигунство. Дружина найняла для Ар'є адвоката. Це був справжнісінький негідник на прізвище Розенбліт, з яким Лернер змушений був розмовляти через грати. Головною метою адвоката, що вочевидь, отримував інструкції напряму із всім відомої організації, було не пом'якшити долю клієнта, а заставити його зізнатись. Але Лернер продовжував заперечувати всі висунуті звинувачення, характеризуючи посланця Кубового виключно в позитивних тонах. При цьому арештант не забував кепкувати над слідством: “Кубовий і я особливо не обговорювали ситуацію в Польщі, – записано зі слів Лернера у розсекречених протоколах допитів, – але одного разу Кубовий сказав мені, що у Польщі дуже добре розгортається будівництво… люди щасливі та добре одягнені … Я відповів, що у СРСР ще краще, там популярні марші з акордеоном та співами”.

Воєнний суд над Ар'є Лернером відбувся у вересні 1954 року. Вирок – 10 років тюрми. Його перевели з Мокотува до звичайної тюрми. Там він сидів з кримінальними злочинцями різного штибу. Після суду дружина Лернера найняла іншого адвоката, що подав касаційну скаргу. У своєму запиті він вказував на “пом'якшувальні обставини” і просив зменшити Лернеру покарання до 5 років позбавлення волі.

Як відомо, темніше за все перед світанком. Зовсім несподівано апеляційний суд вирішив скасувати постанову суду першої інстанції та скерував справу на повторний розгляд. Лернера знову повернули в страшний Мокотув. Складалось враження, що жерці Феміди вирішили його позбутись.

За порадою адвоката Лернер написав листа до Верховного воєнного суду Польщі, в якому вказував, що деякі протоколи допитів, зокрема один з протоколів за грудень 1952 року, в якому мова йшла про посла Кубового, були підписані під тиском та не відповідали дійсності.

Після повторного судового розгляду в лютому 1955 року Лернера звільнили. Цього разу суд був судом, а не виставою, а адвокат був захисником, а не агентом спецслужб. В кінці судового засідання піднявся позивач та заявив про відмову від позову. Судді нічого не залишалось, як оголосити про звільнення підсудного з-під варти. Після засідання суддя особисто підійшов до дружини Лернера і порадив привезти чоловікові цивільний одяг, щоб забрати чоловіка прямо з будівлі суду, а не ганяти його зайвий раз в Мокотув. Лернер переодягнувся, склав тюремну робу до валізи та поїхав додому. Хоча в Мокотув все одно довелось заїхати через кілька тижнів – повернути державне майно.