Радянське командування використовувало отримані вільні робочі руки на повну котушку. Пробувши у хемніцькому таборі всього кілька днів, Ласкіни разом з іншими колишніми в'язнями були направлені на демонтаж заводу штучних шкір в одному з сусідніх німецьких міст. Після завершення робіт, що тривали кілька тижнів у радянського командування визрів ще один план – направити колишніх в'язнів у місто Гредіц в Саксонії, де планувався демонтаж одного з металургійних заводів, що в рахунок репарацій повинен був вирушити до СРСР. Роботи більше походили на каторжні. Хворих та знесилених репатріантів примушували працювати від зорі до зорі, годували абияк.

Ті, хто потрапив на територію Радянського Союзу про Ерец-Ісраель могли вже навіть не мріяти. Ласкіни та ще один єврей, Ісаак Перельман, вирішили тікати, не чекаючи відправки «на батьківщину».

Дорога втікачів з Гредіца лежала назад Хемніц. Там, по інформації, отриманій від місцевих жителів, працював центр під назвою «Жертви фашизму», що забезпечував колишніх в'язнів продуктами, тимчасовим житлом та документами. Прийшовши до центру, Ласкіни, що вільно говорили німецькою зі своїм супутником Перельманом представились жертвами нацистського режиму, етнічними німцями, уродженцями східнопруського Тільзиту.

Отримавши в центрі тимчасові документи і провівши там пару днів, євреї у вигляді звільнених з концтабору німців виїхали з Хемніца в місто Бад-Лібенверда, за 75 кілометрів від Дрездена. Прийшовши на прийом до місцевого бургомістра, Ласкіни і Перельман показали документи і попросили їх в місті зареєструвати. Німець був готовий допомогти, але для реєстрації потрібна була робота.

Довелось нелегалам їхати в розташоване неподалік місто Мюккенберг. Там робота знайшлась: Яків влаштувався перекладачем радянської комендатури, Іцхак найнявся на хімзавод. Зробивши собі реєстрацію, Іцхак і Яків почали пошуки матері та сестри. З цим допоміг воєнний комендант Мюккенберга, капітан Червоної армії Асадов, що дозволив Ласкіним за невелику мзду користуватись своєю польовою поштою.

В березні 1946 року брати Ласкіни дізнались, що їх мати Іда і сестра Роза вижили та повернулись додому в Каунас. В листах до матері сини просили її разом з Розою приїхати до Німеччини, скориставшись для цього допомогою польських переправників. Для оплати їх послуг Іцхак і Яків вислали в Каунас кілька посилок, вміст яких Іда Шмуйлівна могла вигідно продати на базарі. Додатково брати відправили додому близько 20 тисяч радянських рублів, що треба було заплатити переправникам.

У березні 1946 року воєнна комендатура Мюккенберга була розформована. Яків Ласкін перейшов на посаду ревізора в друкарню і видавництво Цілтке в місті Бад-Лібенверда. Роботу втратив і Іцхак: хімічне підприємство, де він працював, було демонтоване і перевезене до СРСР.

Але особливо ніхто з них не розстроївся. Довго у Німеччині брати залишатись не збирались. Дочекавшись сестру та матір в Мюккенбергу, Ласкіни думали разом їхати в Палестину. Планували взяти з собою і наречену Якова, німку Ерну Кейль.

Ласкіни почали пошук контактів з представниками Палестини. Дізнавшись, що в берлінському районі Целендорф був офіс організації «Джойнт», у липні 1946 року Іцхак Ласкін поїхав на розвідку. Серед співробітників «Джойнта» несподівано виявився його земляк Ларрі Любецький, що запропонував молодшому Ласкіну піти писарем у Єврейську агенцію для Палестини – «Ха-Сохнут ха-єхудит ле-Эрец-Ісраель».

Як переконаний сіоніст, Іцхак Ласкін з задоволенням прийняв пропозицію. Єдиною проблемою залишалось житло, але Любецький написав листа голові єврейського комітету в Берліні Шварцбергу. Бюро цього комітету розташувалось прямо поруч з кабінетом директора табору ЮНРРА № 1027 у Шлахтензеї Харольда Фішбейна.

В таборі № 1027, створеному під егідою Адміністрації допомоги і відновлення Об'єднаних Націй (ЮНРРА) на південному заході Берліна, було близько 3000 євреїв, що не збирались повертатись до місця свого народження. Більшість з них чекало дозволу на в'їзд до Палестини, де йшла активна боротьба за побудову незалежної єврейської держави.

Харольд Фішбейн, директор табору № 1027, прийняв Ласкіна радо, але відразу ж відправив того на співбесіду в Корпус контррозвідки – «Cі-Ай-Сі». Там Іцхаку ставили питання біографічного характеру. На допиті у американців він повторив ту ж легенду: народився в Тільзиті, куди, ніби-то, не пропускають польські прикордонники. Хоча, сказав би він правду, нічого страшного не сталося б: радянських громадян в таборі теж приймали. Їх документи, в першу чергу воєнні, співробітники табору нищили, а «зрадників Батьківщини» оформляли як польських євреїв. Разом з тим, прийнятим в табір № 1027 біженцям з СРСР наполегливо рекомендувалось меж табору не залишати, чекаючи на транспорт до американської зони. На заході Німеччини доставлених з Берліна людей розміщали у подібні табори біля Мюнхена, звідки вони могли виїхати чи в Палестину, чи далі на Захід.

Після співбесіди Іцхака Ласкіна заселили в один з корпусів табору. На роботу, в офіс Єврейської агенції для Палестини, він їздив на тиху вулицю Герташтрассе, де в невеликому особняку працювали кілька людей. Директором берлінського бюро був доктор Карл Лібштейн, житель Палестини родом з Чехословаччини, секретарем – голландська єврейка Іні Мефахер, реєстратором – Фаїна Багаєр з Німеччини, завгоспом і посильним – молодий німецький єврей Хорст Цигель. П'ятим став Іцхак Ласкін.

В Єврейській агенції для Палестини Іцхак Ласкін був писарем, але виконував різноманітні функції: друкував на машинці підручники для створеної в таборі № 1027 єврейської школи, допомагав видавати євреям, що звернулись до агенції, продукти харчування, але головне займався розшуком євреїв за запитами з Палестини та інших країн. Робота з розшуку людей, розкиданих війною, була вкрай важлива та займала майже увесь час Іцхака. Другим його завданням був пошук бажаючих репатріюватись до Ерец-Ісраель. Не всі євреї думали про національне будівництво на Близькому Сході, надаючи перевагу гарантованій безпеці і достатку у США, Великобританії та інших країнах, замість туманних перспектив.

Виїзд Ласкіних в Палестину затягнувся: мати і сестра ніяк не могли переправитись до Німеччини, а сертифікатів на в'їзд в Палестину, за виключенням іменних, направлених звідти родичами, в зв'язку з міжнародною ситуацією, що склалась, не було.

Часто Іцхаку писали люди, чиї рідні та близькі перебували у радянській зоні, але не могли виїхати звідти в інші частини Німеччини. Їм писар «Сохнута» теж не відмовляв, і робив все можливе для евакуації людей. Все це продовжувалось до 18 лютого 1947 року, коли він був затриманий співробітниками контррозвідки «Смерш».

За кілька днів до свого арешту Іцхак Ласкін отримав листа від брата Якова. В ньому повідомлялось, що молодший лейтенант Радянської Армії на ім 'я Володимир, що бував у Каунасі, привіз їм звісточку від матері. Офіцер запрошував братів заїхати до нього у військовий табір Дальгов-Дебериц за 10 кілометрів від Берліна. Відпросившись на роботі, Іцхак Ласкін приїхав у радянський сектор на зустріч. Окрім молодшого лейтенанта, там був присутній ще й невідомий капітан. Відразу ж після бесіди з офіцерами Іцхак Ласкін був затриманий та опинився в камері попереднього затримання відділу контррозвідки 4-ї гвардійської танкової дивізії.

Через два дні, 23 лютого 1947 року, на квартиру в місті Бад-Лібенверда, де жили Яків Ласкін з Ерною Кейль, прийшов все той же Володимир. Молодший лейтенант запросив Якова на розмову в сусідній готель, де на них вже чекали люди в формі. Яків Ласкін опинився в сусідній з братом камері.

Радянським офіцером, що був присутнім на тій злощасній зустрічі, виявився гвардії молодший лейтенант Володимир Юрковський, заступник командира зенітно-кулеметного взводу 63-й гвардійської танкової бригади. В заяві молодшого лейтенанта Юрковського, написаному в день арешту Іцхака Ласкіна в контррозвідку 4-ї танкової дивізії, детально викладались обставини його знайомства з цією сім'єю. Юрковський писав, як, перебуваючи в кінці листопада 1946 року проїздом в Каунасі, він зайшов до своєї тітки Фені Синякової. Як раз у цей час у неї з'явилась і незнайома жінка, що назвалась Ідою Ласкіною. Дізнавшись під час бесіди, що молодший лейтенант Юрковський служить в Німеччині, Іда Шмуйлівна розказала тому про своїх синів. Жінка також повідала Юрковському, що в Радянському Союзі вони жити не збираються і планують з дочкою нелегально перейти радянсько-польський кордон, щоб потрапити до Німеччини і звідти всією сім'єю виїхати в Палестину.

Повернувшись на місце служби, Володимир Юрковський знайшов у Мюккенбергу старшого Ласкіна, Якова, що запросив радянського офіцера до себе в гості. За чаєм у Ласкіна картина повторилась: господар казав, що до приєднання Литви до СРСР всі литовські євреї жили краще, і теж ділився планами – переїхати всією сім'єю до Палестини. Потім необережно запропонував Юрковському їхати разом з ними: «Скинь офіцерську форму, одягни цивільний одяг та їдь до Палестини!»

Юрковський дезертирувати категорично відмовився. Його не змогла переконати і розповідь Якова Ласкіна про колишніх радянських військовослужбовців, що носили точно такі ж зірочки, але виїхали боротись за єврейську державу. Взявши у Юрковського домашню адресу, Ласкін сказав, що до нього ще заїде в гості його брат, співробітник Єврейської агенції з американського сектора.

Іцхак Ласкін дійсно приїхав. В присутності Юрковського та його товариша Гутберга він знову розповів про радянських офіцерів, що були у таборі № 1027, а також про свої плани з переправлення демобілізованого радянського військовослужбовця Абрама Черкаського до сестри в Баварію.

На своєму першому допиті Іцхак Ласкін заявив слідчому, гвардії капітану Лукашину, що народився у 1924 році в місті Тильзит у Східній Пруссії. Факт своєї роботи в Єврейські агенції для Палестини він не приховував, але повідомив, що організація працювала виключно з власниками європейських документів.

Вислухавши Ласкіна, гвардії капітан Лукашин відповіддю не задовольнився і пішов у наступ: «Будучи громадянином СРСР, чому ви не повернулись на Батьківщину, тобто по місцю проживання своїх батьків?»

Кілька днів виснажливих допитів та незвичайна обізнаність слідчого зробили свою справу. Іцхаку Ласкіну довелось зізнатись, що він мав до війни радянське громадянство, але повертатись не хотів: «…В Литовську РСР я їхати не хотів, оскільки там за час проживання з 1938 року до 1941 рік були великі утиски євреїв… і сильно розвинений антисемітизм, тому я хотів жити в самостійній єврейській державі та виїхати до Палестини». На допиті, що відбувся 23 лютого 1947 року, Яків Ласкін свідчення брата підтвердив: «В Радянському Союзі єврейської республіки нема, тому ми вирішили виїхати в Палестину, де організується вільна єврейська держава».

Отримавши достатньо відомостей, що могли підвести Ласкіних під статтю про зраду Батьківщини, гвардії капітан Лукашин почав «копати» вже на антирадянську агітацію. Згодились свідчення Юрковського про те, що Яків і Іцхак неодноразово розповідали йому про важкий стан своєї матері, Іди Ласкіної, що у Каунасі змушена була продавати на ринку прислані синами речі.

Смершівець Лукашин прекрасно знав, що Ласкін розповідав не все про свою діяльність. Він всіляко заперечував участь Єврейської агенції в пересиланні радянських громадян до Палестини: «Наше відділення… Єврейської агенції для Палестини жодної роботи з вербування євреїв для еміграції в Палестину не проводить, та й у цьому нема жодної потреби, оскільки в нашому відділенні зареєстровано близько двох тисяч осіб євреїв, що хотіли б виїхати з Німеччини в Палестину, а відділення не може їх відправити, бо не дають».

Ще одна мета радянської контррозвідки була в тому, щоб виявити в таборі № 1027 своїх громадян. В Шлахтензеї біженців, що не хотіли повертатись до Радянського Союзу, а то й просто втекли звідти, було багато. За день до свого затримання Іцхак став свідком того, як через цей табір до американської зони був відправлений на машині капітан Радянської армії разом зі своєю дружиною. Колишній радянський офіцер був такий радий, що перед від'їздом в таборі влаштував банкет, на якому були присутні 12 осіб, включаючи самого Ласкіна.

Чудово розуміючи, що чекає на цих людей, якщо вони потраплять радянській владі, Іцхак і Яків назвали імена і прізвища тільки тих, хто точно вже був поза зоною досяжності радянських спецслужб.

По іншому справа відбувалась з затриманим одночасно з Яковом Ласкіним уродженцем Рівного, колишнім перекладачем розвідвідділу 372-ї стрілецької дивізії Абрамом Черкаським. Сара Таг, cестра Абрама, під час війни була у Самарканді. Звідти вона виїхала зі своїм чоловіком, польським євреєм Вольфом Тагом, в Баварію. Сара мріяла виїхати до родини в Аргентину, але дізнавшись, що в Берліні живе її молодший брат, що працював вільнонайманим співробітником відділу торгівельно-побутових підприємств СВА, жінка звернулась у Єврейску агенцію за сприянням.

Під час допиту, що відбувся 4 березня 1947 року, Черкаський розповідав, що на початку грудня 1946-го року до нього на квартиру в Берліні приїхав з табору ЮНРРА Іцхак Ласкін. «Під час зустрічі зі мною Ісаак, так само, як і моя сестра, схиляв мене до виїзду в Аргентину, доказуючи мені, що там буде краще… та обіцяв мені допомогти влаштуватись у табір № 1027, з якого я можу виїхати в табір № 1070, де живе моя сестра», – зізнався Черкаський. Таких зустрічей було не менше п'яти.

За день до свого арешту, 17 лютого 1947 року, Іцхак Ласкін ознайомив колишнього радянського військовослужбовця з телеграмою, де говорилось про готовність дирекції табору № 1070 в баварському Айрингу прийняти Черкаського. Втеча демобілізованого з радянської зони планувалось на 20 лютого 1947 року, однак в потрібний момент співробітник Єврейської агенції для Палестини не з'явився. Через кілька днів був затриманий і сам Черкаський.

Категорично відмовляючись визнавати своє членство в сіоністських організаціях, брати Ласкіни не очікували, що спецслужби знайдуть їх старого знайомого з Каунаса. Ним виявився Роберт Зальбург, співробітник відділення торгових побутових підприємств у Лейпцигу, що вчився з Ласкіними в одній гімназії. Колишній партизан та червоноармієць, що втратив на війні ногу, навесні 1946 року він випадково зустрівся з братами у Лейпцигу. Земляки налагодили взаємовигідний обмін: він діставав їм дефіцитний текстиль на продаж, а Яків добував для Зальбурга бензин.

Невідомо, яка муха вкусила Зальбурга, але у листопаді 1946 він доніс на своїх земляків представнику МДБ по Литовській РСР Григорію Мантову, що входив у групу підполковника Славіна, який спеціалізувався на полюванні в Берліні на ворогів радянської влади. Мантов був приятелем Зальбурга та одного разу випадково перетнувся з Яковом Ласкіним у спільних знайомих. Зальбург розповів офіцеру МДБ Мантову все, що знав про своїх земляків. В грудні 1946 року несподівано пролунав дзвінок з Берліна. На дроті був Григорій Мантов – він подзвонив, щоб уточнити у Зальбурга адресу Якова Ласкіна.

В результаті 18 лютого 1947 року був затриманий Іцхак, а 23 лютого 1947 року – його брат Яків і Абрам Черкаський. На другий день після арешту Якова його подруга Ерна отримала телеграму. Співробітник Єврейської агенції для Палестини Цигель просив, щоб Яків в терміновому порядку їхав до них в Берлін. Ймовірно, колеги Іцхака Ласкіна зрозуміли, що їх співробітник потрапив в руки «Смерша», і хотіли попередити його брата. Спізнились зовсім трошки. Точно так само всього лише на кілька днів спізнився Абрам Черкаський, що так і не поїхав до сестри в Баварію.

Військовий трибунал 4-ї гвардійської окремої кадрової танкової дивізії засідав 12 травня 1947 року за зачиненими дверима. Гвардії полковник юстиції Василенко відкрив засідання о 12 годині дня і оголосив про слухання справи.

Під час швидкого розгляду всіх трьох підсудних визнали винними у зраді Батьківщині та призначили їм однакове покарання: 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, з ураженням в правах терміном на п'ять років. На додачу до озвученого вироку колишнього військовослужбовця Абрама Черкаського позбавили всіх нагород і медалей.

Засуджені були направлені в табір № 10 в місті Торгау, що був 4-поверховою пересильною тюрмою, побудованою в формі хреста в форті «Цинна». Потім на них чекав багатотижневий етап в табір, розташований у Мисковському районі Кемеровської області – майбутній Камишлаг. Там брати Ласкіни відбули свій строк, вийшовши на свободу у 1955 році.