Коли розпочалась війна з нацистами, Йосип Веніамінович кинувся до військкомату – хотів добровольцем йти на війну. Колишньому дезертиру повідомили, що викличуть, коли той знадобиться. Так і не дочекавшись виклику, Йосип Веніамінович з дружиною евакуювався на схід. Доїхали до Махачкали, потім – в Ташкент.

В Узбекистані відомому художнику запропонували будь-яке місто на вибір. Він впав на Маргелан – далеке від столиці містечко, але з неймовірно поетичною назвою. Виявилось, що, крім назви, нічого поетичного в місті не було. В цьому страшному місці повільно помирали вислані туди інгуші.

Йосип Веніамінович почав працювати в «Окнах ТАСС» («Вікнах ТАРС») Маргелана. В його творіннях знайшла відображення героїчна боротьба жителів СРСР з гітлерівськими полчищами. Потім був переїзд в Фергану та робота над узбецькою серією картин: «Радісна звістка», «У чайхані», «Спів з тарілками», «Жебраки», «Шахімардан».

Йосип Веніамінович, що тяжко переживав трагедію єврейського народу, написав в Узбекистані й такі полотна, як «Акція», «Не стріляйте!», «Розстріл», «Куди ви мене ведете?»; почав трудитись над ескізом картини, що зображала масове знищення німцями євреїв.

В кінці війни встало питання про повернення. У Київ Кузьковські їхати не хотіли – ходити містом, де загинули знайомі та родичі, було понад їх силами. Своєю «європейськістю» привернула увагу Рига, про що Йосиф Веніамінович і повідомив, приїхавши, секретарю Латвійського союзу художників. Той змінився на обличчі та потім довго намагався вислати необережного Кузьковського в Лієпаю. В Ризі настрої після війни були не лише антисемітськими, але й чітко антиєврейськими. Одного разу в транспорті Ольга Давидівна, дружина Йосипа Веніаміновича, почула: «Лише подумайте! Сподівались, що нарешті позбулись їх, а вони знову понаїхали!»

В Ризі, щоб заробити на життя, Йосип Веніамінович продовжував писати в дусі соціалістичного реалізму радянських героїв та трудівників. Також він багато займався ілюстрацією творів Толстого, Лермонтова, Миколи Островського, Бориса Полєвого, Еммануїла Казакевича та багатьох інших. А у вільний від роботи час продовжував створювати своє грандіозне полотно про знищення єврейської громади, що почав у евакуації. Вирішивши зробити алюзію на біблійну історію зруйнування Єрусалимського Храму, назвав картину: «Якщо я це забуду…» – як в Псалмах царя Давида: «Якщо я забуду тебе, Єрусалим, – забудь мене, десниця моя».

Коли прийшла пора показати картину високій комісії з Москви, що приїхала до Риги оглядати досягнення латвійських художників, спалахнув скандал. Комісія обурювалась, Кузьковського охрестили єврейським буржуазним націоналістом. Трохи зняв напругу виступ народного художника Латвійської РСР Карліса Мієсника, якому потім добре прилетіло за захист «єврейського націоналіста». Картину вдалось відстояти дивом і не відразу. Однак назву, як і очікувалось, цензура не пропустила. Нову – «Бабин Яр» – також скоро визнали національно-єврейською, тому дозволили назвати лише зовсім нейтрально: «В останню путь».

Кузьковського дуже гнітила профанація творчості. Хоча створення портретів вождів дозволяло підтримувати матеріальну стабільність та, що не менш важливо, було своєрідною охоронною грамотою від зайвої уваги чекістів, все ж у художника траплялись зриви. Одного разу він, за пару днів до здачі чергового «Леніна», порвав картину на шматки. Дружина ледве вмовила швидко написати копію знищеної роботи – якби про цей спалах хтось дізнався, поїхали б вони у Сибір.

14 травня 1948 року було проголошено незалежність Ізраїля. Йосиф Веніамінович радів, хоча й не надіявся, що він колись зможе виїхати на батьківщину предків. У нього з’явилась ідея: якщо не до Ізраїлю, то тоді хоча б переїдемо в Біробіджан! Правда, дуже швидко звідти почали приходити бентежні новини. Нічого єврейського насправді, в Біробіджані не було. Єврейська автономна область швидше нагадувала резервацію. Добрі люди порадили Кузьковському забути про цю ідею назавжди.

Активістка алії Бася Житницька, чий чоловік Марк був не лише товаришем по цеху, але й земляком автора, багато молодих людей саме завдяки полотну «Бабин Яр» та іншим роботам Кузьковського повернулись в лоно свого народу.

19 квітня 1963 року Йосип Кузьковський став одним з організаторів мітингу у Румбульському лісі. Мітинг був присвячений 20-й річниці повстання в Варшавському гетто. Відомий ризький активіст Йосип Шнайдер зробив фотокопію «Бабиного Яру». Картина ризького художника стала центральним елементом обеліска, встановленого на місці масового вбивства ризьких євреїв в Румбулах.

Місцева влада категорично не хотіла увічнити пам’ять жертв Голокосту. Але художник вирішив за будь-яку ціну боротись. Фарби та пензлики стали його зброєю у боротьбі з прагненням Рад ігнорувати історичну правду. Окрім того, що він творив на єврейську тематику, Кузьковський все більше і більше занурювався у громадське життя. Так, художник клопотав перед керівництвом республіки про відновлення роботи єврейської художньої самодіяльності, яку влада Латіийської РСР свого часу заборонила.

У 1967 році Йосип Веніамінович відвідав посольство держави Ізраїль в Москві. Зустріч з ізраїльтянами та московськими сіоністами – Тіною Бродецькою, Льонею Ліпковським, Давидом Хавкіним – справила на рижанина незабутнє враження.

В квітні 1967 року відбулась його остання персональна виставка у СРСР, у Палаці культури заводу «ВЕФ». Художник вирішив ризикнути – вивісив низку картин на єврейську тематику: «В останню путь», «Ми будемо жити», «Палаюче гетто».

Потім була Шестиденна війна Ізраїля проти коаліції арабських держав. Кузьковські не відходили від радіоприймача, з тривогою слухаючи новини. Радянські радіопередачі радісно натякали, що до знищення Ізраїля залишились лічені дні. Але раптом здійснилось диво – тріумфальна перемога єврейської держави! На честь цієї неймовірної події Йосип Веніамінович написав своє легендарне полотно «Давид і Голіаф», на якому переможений велетень був зображений у вигляді араба, а маленький Давид був дуже подібним на типового містечкового єврея. В цей же період художником була підготована ліногравюра «Транзистор» – жанрова сценка, натяк на те, як ризькі євреї ловили новини з Близького Сходу. Була ще одна картина з близьким Кузьковському з дитинства образом – «Мачуха». Зла стара в хустині з хрестами, що вдає, ніби гладить дитину в єврейському одязі, другою рукою боляче вчепилась в хлопчика, стримуючи його від втечі.

Перемога Ізраїля в Шестиденній війні викликала у євреїв Радянського Союзу потужний прилив почуття гордості за свій народ. Гостинний дім Йосипа Веніаміновича та його дружини став центром національного єврейського життя в Ризі. Єврейські активісти приходили до Кузьковських по шабатах, на всі основні єврейські свята, на День незалежності Ізраїля, нерідко – просто забігали дізнатись свіжі новини, передані по «Коль Ісраель».

Віднині основні сили художник присвятив боротьбі радянського єврейства за свої права. За допомогою ризьких активістів Кузьковський розмножував свої ліногравюри на єврейську тематику, які розходились по всьому Союзу.

Після від’їзду визначних ризьких сіоністів до Ізраїлю в 1968 році Йосипа та Ольгу Кузьковських в СРСР більше нічого не тримало. Навесні 1969 року пара нарешті отримала виклик від Йосипа Шнайдера, а через кілька місяців митарств – довгоочікуваний дозвіл виїхати в Ізраїль. В Ризі влада художника не затримувала, вважаючи за краще чимшвидше позбутись від заколотника. На вокзалі Кузьковських проводжали сотні людей. Коли поїзд від’їжджав від перону, над ризьким вокзалом полетіла пісня «Авейну Шолом Алейхем».

11 серпня 1969 року Кузьковські прибули до Ерец-Ісраель. Зі своїми друзями-рижанами Йосип Веніамінович відвідав всі основні пам’ятки єврейської історії. Виконуючи приватні замовлення, отримав і пропозицію попрацювати плакатистом для товариства допомоги єврейству СРСР «Маоз».

На замовлення Голди Єлін, видатної ізраїльської громадської діячки, Йосип Кузьковський повинен був намалювати серію з п’яти плакатів, що ілюстрували боротьбу радянських євреїв за право репатріації. Встиг, правда, створити лише один – ілюстрацію фрази з Книги Вихід, «Відпусти народ мій!» На плакаті зображено загородження з колючого дроту в формі серпа та молота і за ним – єврей, що тримає на руках дитину. На зворотній стороні плаката, що поширювало товариство «Маоз» публікувались імена в’язнів Сіону.

Відомі ізраїльські художники Аарон Гіладі та Моше Бар-Неа енергійно розпочали організацію першої персональної виставки Йосифа Кузьковського в Ізраїлі. Все було просто чудово, але плани перекреслила трагедія. В один із днів художник отримав замовлені до картин рами та почав самостійно тягати їх по сходах. Відчувши нездужання, вдома не залишився, а вирушив ввечері на захід Об’єднання репатріантів з Латвії, присвячений трагедії в Румбульському лісі. Назавтра Йосипу Веніаміновичу стало гірше, він потрапив до лікарні.

4 січня 1970 року Йосипа Кузьковського не стало. Він помер в палаті лікарні «Шарон» від інфаркту. Персональна виставка відкрилась вже після його смерті, 21 лютого 1970 року, в Домі мистецтв в Тель-Авіві. Серед почесних гостей виставки були Голда Меїр та голова Кнесету Реувен Баркат.

Сьогодні картина Йосифа Кузьковського «В останню путь» перебуває на постійній експозиції в ізраїльському Кнесеті. Інші його картини та плакати можна побачити в музеях Росії, Норвегії, Ізраїля, у приватних колекціях.

У своєму першому листі з Ізраїля Кузьковський захоплено писав: «…уявіть собі, що я приклав свої шершаві руки до Стіни Плачу та погладив її…» Дні Йосифа Веніаміновича в Ізраїлі були короткі. Але після того, як художник «піднявся» до свого народу – він залишився з ним навіки.

21.01.2022
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга



Бібліографія та джерела: