У 1961 році на заводі рослинних олій «Тіт Баіт» в ізраїльському місті Петах-Тіква спалахнула пожежа. Вогонь швидко поширювався цехом, відрізаючи робітникам шлях до порятунку. Коли співробітники змогли вибратись у безпечне місце, один з них, новий репатріант з радянської України, раптом стрепенувся і, мовчки, кинувся назад у приміщення, що палало. Чоловікові навздогін кричали, щоб не робив дурниць, але він не звертав уваги. Як виявилось потім, він ризикував собою, щоб врятувати напарника, що залишився у глибині цеху. Пробираючись через чорні клуби диму та ухиляючись від вогню, репатріант голосно кликав товариша. Колегу він в решті решт відшукав. Вибрались якимось дивом, обидва сильно обгоріли та практично відразу втратили свідомість.

Рятівника, що приїхав з українського Рівно, звали Мозес Копєйка. Ризик був йому, можна сказати, звичний: за роки, проведені у радянських таборах, чого тільки не довелось побачити. Такий досвід або вбивав, або перетворював людину в сталевий стрижень. Всього за рік до цього випадку Мозес репатріювався до Ізраїлю з дружиною та сином, сім'ю треба було підіймати на ноги. І Копєйка вистояв, як колись вистояв у боротьбі з системою в країні робітників та селян.

Радянський Союз забути було важко. Все життя перед очами Мозеса стояв той момент, коли він у червні 1941 року утік з рідного міста слідом за Червоною армією, яка відступала. Ще одним каменем на серці лежало абсурдне звинувачення по 58-й статті, за яку Мозесу довелось відсидіти у радянських таборах довгих десять років.

Ця історія почалась у 1944 році, коли Мозес Копєйка був рядовим 1-ї роти 130-го стрілецького полку 105-ї стрілецької дивізії. Служив добре, але, як кажуть, без ентузіазму. Не лише тому, що проходив службу на Далекому Сході, далеко від рідного волинського Острогу, де господарювали нацисти, але й через ставлення до всього радянського суспільства. Попри перемогу над гітлерівськими полчищами, яким до 1944 року вже переломили хребет, РСЧА й надалі була зліпком радянського суспільства, на фоні перемог солдатів продовжували погано годувати та одягати. Це суспільство Копєйка, що виріс у Польщі не приймав.

«Рай для робітників та селян», «країна, що перемогла національні упередження», – чого тільки до війни не напридумувала острозька молодь про СРСР. Однак у вересні 1939 року все роз'яснилось: в містечко увійшли передові частини більшовиків, один тільки зовнішній вигляд яких красномовно свідчив про реальну ситуацію в країні Рад. Таких худих, погано одягнених солдатів острожці ще ніколи не бачили.

Мозес Копєйка був серед тих жителів Острога, що вийшли 17 вересня 1939 року на вулиці зустрічати червоноармійців. Місцевий житель, він народився у 1922-му, через рік після підписання Ризького мирного договору, по якому західні повіти Волинської губернії колишньої Російської імперії відійшли до II Речі Посполитої. Його батько, Шмуель Якович, був власником паю на підприємстві по обробці шкір, а мати, уродженка Славути Ідіт Слуцкер, слідкувала за домом. Турбот їй вистарчало, адже в сім'ї було семеро дітей: Захава, Шошана,Рівка, Голда, Шауль, Яків і Мозес.

До Другої світової війни Мозес жив з батьками. Закінчив в Острозі п'ять класів польської школи, потім працював разом з батьком, сестрами та братами на шкіряній фабриці. Після приходу радянської влади в Острог, що став районним центром Рівненської області, фабрику націоналізували, а працівники почали отримувати сміховинну зарплату, коли здавали шкіри державі. Спочатку євреї та українці поставились до радянської влади більш-менш дружньо. Але дуже скоро, коли містом прокотилась хвиля арештів, націоналізували приватну власність, а у сусідніх селах почали створювати колгоспи, доброзичливість змінилась на люту ненависть.

Старий Шмуель та його партнери горювали, але з радянською владою сваритись боялись. Доля їх сусідів, колишніх польських чиновників, яких вивезли у вагонах-теплушках до Сибіру в більшості своїй без суду, багато свідчила про правові основи радянської держави.

Колишні власники маленьких підприємств морально готувались до арештів. Копєйки також чекали на свою долю, але 22 червня 1941 року зовсім несподівано на кремлівського бандита напав інший бандит.

Коли почались бойові дії, Мозес Копейка залишився у місті. Брат Яків пішов на фронт, кудись подівся брат Шауль, але Мозесу повістка ніяк не приходила. Буквально через кілька днів звук артилерійських залпів став дуже чітким. Жителі зрозуміли, що німці близько підійшли до міста. У другій половині дня 26 червня 1941 року до Острогу підійшли частини 109-ї моторизованої дивізії Вермахту.

Мозес вирішив рухатись на схід по єдиному в місті мосту через річку Вілію. Проводжати сина в дорогу пішов сам старий Шмуель. Гаряче попрощавшись з батьком, Мозес швидко пішов у напрямку села Вільбовне, де стояли червоноармійці. Не встиг відійти і сотні метрів від мосту, як почув постріли. Німецькі мотоциклісти, що невідомо звідки взялись, стріляли в його батька, що тікав по мості назад в місто.

Безсильний будь-чим допомогти, Мозес тікав та молився, щоб з його рідними все було гаразд. Йому вдалось дістатись до радянських частин, але тим було не до нього – готувалась контратака на Острог. Мозес пішов далі на схід. Врешті відступати довелось разом з червоноармійцями мало не до Сталінграда. Опинившись у Астраханській області, Мозес нарешті був призваний в армію, але з поповненням потрапив не на фронт, а на Далекий Схід. Там і служив боєць 105-ї стрілецької дивізії Мозес Копєйка, поки 6 березня 1944 року за ним не прийшли офіцери Смершу. Все це відбувалось у селі Голенки в Приморському краї, за півтори години їзди від Владивостоку.

За два тижні до того слідчий відділу контррозвідки «Смершу» 105-ї стрілецької дивізіїи старший лейтенант Сілячев вивчав компромат, що отримав на бійця Копєйку. Від солдатів, що доносили у Смерш стало відомо, що червоноармієць Мойсей Шмулевич Копєйка позитивно висловлювався про життя трудящих у панській Польщі. Паралельно він систематично критикував умови служби в РСЧА.

Документи повідомляють, що перший випад проти радянської влади трапився у листопаді 1943 року, коли Мозес Копєйка був на лісозаготівлях у селі Авосьянівка. Йдучи з роботи о лісі разом з бійцем свого відділення Дидикіним, стрілець Копєйка заявив: «Коли я жив у Польщі, то вважав, що увесь радянський народ – це єдине згуртоване суспільство, але коли потрапив у Радянський Союз, то виявилось, що це не єдине суспільство, а людина живе тут тільки заради своєї кишені, а не для своєї Батьківщини і народу».
Через місяць інцидент повторився. За словами бійця Єршова і сержанта Глушкова, перебуваючи з ними на стрільбищі, Копєйка говорив про службу в Червоній армії дуже неприємні речі. Боєць прилюдно обурювався тим, що солдатів не водили у лазню, не давали постільної білизни і всі спали на купу під одним одіялом.

Скоро після того бійці і взагалі дізнались від «поляка», що СРСР напередодні війни активно торгував з німцями. Помітивши, що у пайку майже немає жирів Мозес дотепно прокоментував це у полковій їдальні: вочевидь, радянське сало їдять німці. На прохання бійців пояснити «наклепницькі вигадки», боєць Копєйка спокійно відповідав, що до війни у місті Рівне він постійно спостерігав, як радянські ешелони з салом йшли до Німеччини, явно за домовленостями з гітлерівським режимом. І це в той час, коли вся Європа боролась з коричневою чумою. Ці критичні зауваження доповнились ще одним серйозним порушенням – похвалою солдата про допомогу Сполучених Штатів радянській державі. «Якби Америка не постачала нам борошно, рис та інші продукти, Далекосхідна армія загинула б з голоду», – громив Копєйка радянські реалії, та абсолютно не здогадувався, що за ним спостерігають донощики.

В січні 1944 року стався ще один випадок. Відпочиваючи на двоярусних нарах, кілька червоноармійців завели розмову про довоєнне життя. За словами свідків, Мозес Копєйка, що лежав зверху, недовго послухавши одкровення товаришів, заявив: «При радянській владі російський народ ніколи добре не жив. Ось у Польщі жити було добре: кожен поганий селянин мав свого коня, а як радянська влада прийшла, то у селянина нічого не стало». Солдатам, вчорашнім колгоспникам, Мозес розповів, як через кілька днів після організації під Острогом колгоспу місцеві селяни все розтягнули по домах, по суті свої ж речі, відібрані радянською владою раніше на користь колгоспу.

Приголомшеним від почутого червоноармійцям Копєйка чи то жартома, чи то серйозно пообіцяв, що обов'язково візьме додому, в Острог, мішечок сої і покаже батькам та сусідам: мовляв, подивіться, чим годує хвалена радянська влада солдатів Червоної армії. «У нас свиней годують краще, їм дають горох і хліб, а тут соєю годують солдатів», – бійці почали оглядатись по боках та шикати, але Копєйку зупинити було неможливо. Ще одним сувеніром, який Мозес зібрався взяти до Острогу, була примітивна лампа-коптилка, незамінна річ у неелектрифікованих радянських селах.

Однополчанам, які часто і за межі свого села не виїжджали до армії, боєць розказав дивовижні речі. Живучи при польському капіталізмі, мовляв, він в середньому працював 6 годин на день, а потім переодягався і йшов дивитись кіно. Грошей вистарчало на все, а такого вечірнього костюма, що міг собі дозволити будь-який робітник західноукраїнської глибинки, не було, за його словами, і у столичного радянського інтелігента.

Останньою краплею для воєнних «особистів» стало обговорення статті з газети «Тревога» під час збору снайперів 130-го стрілецького полку. Сержант Глушков зачитав бійцям, що зібрались статтю про просування Червоної армії на заході України і радісно звернувся до Мозеса: «Скоро наші війська прийдуть до вас, Копєйка, в гості та звільнять всі міста». Не моргнувши й оком, Копєйка, що звик говорити те, що думає, голосно сказав: «…таких гостей будуть зустрічати з-за рогу. Всі жителі… будуть стріляти з-за рогу по Червоній армії, адже їм до звільнення заходу України жилось добре…» Тут же боєць розповів оточуючим і про свою першу зустріч з червоноармійцями, яких острожці спочатку переплутали з мародерами.