В п'ятницю, 27 червня 1941 року, в Раві Руській з'явився німецький патруль. Євреїв відразу почали бити – прямо на вулицях, кількох забили до смерті. Через кілька днів німці організували в Раві-Руській юденрат і гетто. Євреїв Потелич поступово почали переселяти в гетто в Раві Руській. Всіх, кого мали депортувати німці на якийсь час зібрали за відгородженим колючим дротом полі. По периметру, один одному назустріч, ходили патрулі. Нещасним не давали жодної крихти хліба. Поле Катерини Клебан було недалеко від загородженого місця, і коли вона щодня ходила на роботу, вона з жахом впізнавала серед полонених своїх сусідів та знайомих. Побачивши, як вона іде полем, євреї жалібно стогнали: «Катериночко, кинь нам поїсти що ти маєш!». Катерина не раз намагалась крадькома кинути нещасним картоплину чи кусок хліба, але німці відразу ж відганяли жінку від колючого дроту. Як говорили, євреїв вивозили до табору смерті Белжець, де відразу ж убивали.

В березні 1942 року, з початком депортації євреїв Рави Руської до Белжеця, до Катерини Клебан несподівано прийшов старий знайомий – Пінхас Граф. З'явившись пізно вночі на хуторі, Пінхас благав: «Катерино, візьми мою Рузю, живими вони нас не залишать!». Українка відразу ж погодилась, розуміючи, що з дня на день рятувати вже буде просто нікого. «Давай і сина заберу», – тихо сказала Катерина. Пінхас відразу ж замахав руками: «Не можна! Він же обрізаний – відразу зрозуміють, що єврей!».

Наступної ночі Пінхас привів на хутір Рузю. В Потеличі ніхто дівчинку не знав. Від старости села, якому добре заплатили, Катерина отримала для Рузі метрику з фотографією. Місцевим Катерина і Яків сказали, що це їх родичка з Рави Руської, теж на прізвище Клебан. Мовляв, дівчинка була сиротою, втратила житло і тому змушена оселитись у них. Кілька разів вночі до Рузі приходили батьки, але скоро вони щезли назавжди. Пропав і Цвіка, чотирирічний брат Рузі.

У господарстві Клебанів навіть після більшовистського грабунку ще залишалось дві корови, двоє коней, кури і свині. Рузя навчилась доїти корів, дивитись за птахами та виконувати всю іншу сільську роботу. Подружившись з Марією, дочкою Катерини, Рузя ходила з нею в ліс по ягоди, разом працювали на грядках і у вільний час грала з сусідськими дітьми, що про походження «родички» Клебанів навіть не здогадувались.

Не встигла Рузя прожити у Катерини і кількох тижнів, як сталось велике нещастя. Недалеко від хутора, ще з довоєнного часу, жила немолода єврейка-кравчиня на прізвисько Гопалиха. Катерина часто замовляла у неї одяг для себе, дочки та чоловіка. Гопалиха, мати трьох доньок-красунь, була першокласною майстринею та любила пожартувати. Маленькій Марії вона казала: «Дитиночко, якщо будеш виходити заміж, я тобі пошию весільну сукню». Німці відправили Гопалиху та її чоловіка у гетто, але їх донькам вдалось заховатись недалеко від хутора Клебанів. Катерина і Яків обладнали для дівчат в лісі укриття-«малину», що практично неможливо було виявити.

Однієї ночі одна з дочок Гопалихи вирішила чомусь вибратись із землянки та вирушила до Клебанів. Коли до їх дому залишалось всього пара метрів, назустріч молодій єврейці вискочив місцевий поляк. Негідник, що впізнав дівчину, міцно схопив її та потягнув до жандармерії. Озвірілі нацисти влаштували нещасній дівчині допит з тортурами, вирвавши їй кульчики з вух та побивши до невпізнаваності. Клебани, почувши її крики, відразу ж послали дочку ховати Рузю. Дочка хазяїв відвела подругу на город та швидко вказала Рузі найпотаємніше місце: «Лізь там де кури у сараї!». Рузя швидко скочила до курника, а Марія зверху ще накидала дощок, замаскувавши укриття. Але німці ретельно будинок Клебанів не обшукували, і Рузю Граф не знайшли. А ось заарештовану красуню-єврейку більше ніхто не бачив. Кудись щезли з лісової «малини» і дві її сестри.

В умовах німецького терору кожен день для Рузі та Клебанів міг стати останнім. Ховати у себе єврейську дівчинку означало постійно наражати на небезпеку свою власну сім'ю. Одного разу доведена до відчаю Катерина попросила Рузю піти та пошукати собі новий дім, але зранку все одно нікуди її не відпустила… Не змогла вигнати дитину у невідомість. А маленька Марія заявила, що піде з дому слідом за подругою.

Щонеділі Катерина ходила, як того вимагали місцеві звичаї до церкви, але Рузю з собою ніколи не брала. Єврейській дівчинці було страшенно образливо: Марію мати водила на службу, а її – ні. А ще її примушували носити цілий день хустку, щоб приховати кучері. Але Катерина не могла вчинити по-іншому, не тільки після випадку з впійманою поліцаями дівчиною, але й через постійний інтерес сусідки. Зловредна баба днями та ночами слідкувала, що відбувається у Клебанів за парканом. Якби не добутий в сільраді папір, про який прекрасно знала сусідка, могла статись біда.

Але все ж одного недільного зимового дня за дівчинкою прийшли. Ймовірно, сусідка все ж таки донесла в поліцію, що Клебани під виглядом родички переховували у себе єврейку. Мордовороти заявились до Катерини і Якова додому. «Все, тепер нас всіх уб'ють!», – промовила Катерина наляканим голосом, коли Рузю вивели з дому. До чоловіка, що пас вдалині від дому худобу, жінка послала дочку. Маруся попередила, щоб Яків Михайлович додому не йшов, а по можливості десь сховатись. Наступного дня до Клебанів знову приїхали троє німців на санях, і цього разу забрали саму господиню.

Дочка героїні, Марія Яківна Гнідець, згадує, що німці допитували її матір і бабусю до ранку, а повернувши їх на хутір, забрали з собою її саму. Разом з німцями, котрими командував офіцер у до блиску начищених чоботах, Марія опинилась в якомусь підвальному приміщенні. Зустрів дівчинку поляк-перекладач, який прямо при ній заявив комусь із присутніх дорослих: «На дитину треба добре натиснути – вона й розколеться!». І тут же строго спитав Марію: «Дзецко, поведзь мні вшистко! Вшистко-вшистко! Ваша дівчинка – єврейка?». «Ні!», – сказала Марія, що стояла в центрі підвалу. Так повторилось кілька разів. Поляк посміхнувся та простяг Марії пару цукерок: «А ось, спробуй, яка смакота! Скажеш правду – отримаєш ще більше!».

Марія замахала головою та ще раз сказала: «Це наша родичка, і вона не єврейка». Поляк тут же розвернувся та вдарив дівчинку навідліг. Марія відлетіла до стіни та сильно вдарилась головою. «Дзецко, признавайся, кому говорять! Тоді бити не буду!», – гаркнув перекладач. Марії було погано, але дівчинка пам'ятала, як стара бабуся Ксенія, одягаючи її перед дорогою, доторкнулась до її губ жестом, яким закривають замок на ключ. Щоб не погубити ні Рузю, ні себе, ні рідних, треба було тримати рота на замку. «Бий, але не юдаш!» – «Брешеш» – «Ні!». Садист потягнув дівчинку до дверей та примусив просунути палець у дверний пройом. Поступово закриваючи двері, поляк вимагав від Марії зізнатись. Біль був нестерпний. Марія набрала в груди повітря та викрикнула: «Забий! Можеш мене вбити!». Той знову вдарив дівчинку. Марія осіла на підлогу та втратила свідомість. Додому дівчинку привезли ті ж німці – вони були впевнені, що вона померла. У Марії виявили тріщину в черепі, і монахиням з місцевого монастиря довелось довго її виходжувати.

Через день-два після допиту Марії повернулась до Клебанів сама Рузя. Як сказала дівчинка, живою їй вийти допомогло те, що у неї були світле волосся і блакитні очі, а ще вона відмінно знала християнські молитви, котрим навчила її Катерина. Німцям було відомо, що вона не родичка Клебанам, але довести її єврейство вони не змогли. На питання, звідки вона взялась в Потеличі, дівчинка відповідала, що їхала на поїзді, але вийшла попросити їжі, загубилась та її взяли в сім'ю як сироту. Допоміг і підкуплений голова сільради, що заявив німцям, що у Клебанів живе маленька українка та донесли на господарів несправедливо.