1942 рік. Йде Друга світова війна. Британське командування розробляє секретний план військових дій в Лівії, для виконання якого залучає групу німецьких євреїв. Цей спеціальний загін, переодягнений в гітлерівську форму, повинен знищити сховища палива Вермахту. Завдання нездійсненне, але наказ є наказ…

Так виглядає сюжет американського військового бойовика «Тобрук», що вийшов на великі екрани в 1967 році. Не всі прихильники кіно знають, що у героїв фільму були реальні прототипи. Один з них – Хаїм (Карл) Кахане – був серед творців ізраїльських повітряно-десантних військ, воював у складі британських загонів спеціального призначення, а в молодості стояв на сторожі молодої української держави у Львові.

Майбутній прославлений воїн народився 6 серпня 1900 року в сім’ї вихідця з містечка Скоморохи Йосифа Кахане і уродженки Теофілівки на Вінниччині, Песі Маргуліс. До Першої світової війни сім’я Кахане жила в селі Смолянка на Тернопільщині, що належала Австро-Угорщині. У Йосифа Кахане було багато дітей: дочка Бране та сини Давид-Пінкас, Авраам, Єкель, Якуб-Ісаак, Борух і Хаїм.

В дитинстві Хаїмке Кахане ні ростом, ні силою серед ровесників не виділявся. Хлопчина увесь час чогось боявся: строгого батька, старого меламеда в хедері, але понад усе – своїх ровесників-християн. В хедер, що знаходився в сусідньому селі, єврейським дітям треба було йти через старий міст, де місцеві хулігани часто задирали єврейських дітей іноді після тумаків, відбираючи у них торбинки з їжею.

Але одного чудового дня семилітній Хаїм перестав боятися. Ідучи з братом та двома друзями в хедер, він побачив вдалині сільського ватажка, Степана, який зібрав на другому боці мосту цілу ватагу. Хаїм йшов першим і, підійшовши близько до агресора, відразу ж отримав від нього палкою по голові та ребрам. Різкий біль пронизав його тіло, але кров вже закипіла і в маленького єврея затьмарився розум. Хаїм, сам того не сподіваючись, кинувся на Степана і почав колотити того кулаками. Коли хулігани опам’ятались то почали кидати в Хаїма каміння. У хлопця капала з носа та з голови кров, але серце його радувалось: він нарешті постояв за себе. Він боровся як Давид проти Голіафа!

Дізнавшись про цей випадок, батько Хаїма зразу ж його випоров, примовляючи: «Ти у мене запам’ятаєш, як провокувати гоїв!» – але наступного дня його син пішов у хедер абсолютно спокійно, гордо тримаючи вузлик з хлібом на плечі. Так, зовсім ще малюком, Хаїм Кахане зрозумів просту військову мудрість: «Хочеш вижити – придуши в собі страх».

Тиранія батька, чоловіка віруючого, який у всьому бачив підступи «єцер ха-ра» (поганого начала), з часом Хаїму настільки набридла, що він втік з дому в Тернопіль. Тільки через жалість до своєї матері він через кілька місяців повернувся додому, в новому одязі і з гостинцями, що купив за власні гроші, заробивши їх в Тернополі на різних випадкових роботах.

Чим більше Хаїм дорослішав, тим більшим забіякою він ставав. Сміливці, які мали наглість йому хамити, через пару хвилин забирались подалі від гріха з підбитим оком.

Одного разу, коли в сусідні Микулинці приїхав цирк-шапіто, Кахане, що не мав 20 крейцерів на квиток, спробував потрапити на виставу силою: «Який квиток? Я місцевий – маю право!» За мить наглого юнака за шкірку витягнули назовні. Діставши з кишені перочинний ножик, Кахане почав погрожувати охоронцям. Не встиг він опам’ятатись, як обурені мешканці Микулинців кинулись до нього, явно не з добрими намірами. Гнали по вулицях його довго; потім, наздогнавши, повалили на купу піску. Дати Хаїму по спині тростиною мав за честь навіть мер міста Курц. Увечері батько, що трусився від люті, зустрів Хаїма біля хвіртки з патиком в руках. Покарання тривало три дні, Хаїм Кахане скрипів зубами, але не плакав. Він знав, що скоро його сестра Бране поїде жити до тітки у Відень – а за нею слідом і він.

Практично відразу після своєї бар-міцви він дійсно переїхав до сестри у Відень. Дуже скоро до них приєдналась і вся сім’я. Батько з часом пом’якшав, а Хаїм почав спілкуватись з місцевими єврейськими хлопчиками, які не були подібні на його друзів у Смолянці. У Відні юнак вперше почув про ідею відродження єврейської держави в Палестині та почав відвідувати з новими приятелями сіоністський клуб. В приміщенні, яке займали сіоністи, він вперше побачив біло-блакитний національний прапор.

Спокійно милуватись красотами австрійської столиці та відвідувати зустрічі молодих сіоністів Хаїму судилось недовго. В Сараєво, столиці Боснії, 28 червня 1914 року був убитий спадкоємець австро-угорського престолу ерцгерцог Франц Фердинанд. В самому початку війни батька Кахане відправили на італійський фронт, а старшого брата – Давида-Пінкаса – в Сербію. Хаїм пішов у військкомат і попросився добровольцем, але його, чотирнадцятилітнього, відправили додому. Кілька років він був у сім’ї за старшого, поки йому не прийшла повістка.

Серед його єврейських товаришів було немало тих, хто прибігав до різних хитрощів, щоб ухилятись від призову. Хаїм Кахане дивився на все з іншого боку. Світ змінювався, і будь-якої миті в Палестині могла бути створена єврейська держава. Принаймні, сіоністи говорили про таку можливість, натякаючи, що єврейській молоді варто вивчати військові спеціальності.

Його відправили в Моравію, де Хаїм почав знайомитись з австро-угорською армією. Нічого хорошого там не було: тут панувало поголівне хабарництво та непотрібна муштра, а єфрейтор-русин, під чиє командування потрапили новобранці, постійно намагався вимагати у них гроші. З Хаїма в лавах німецькомовної армії він перетворився в Карла. Під цим іменем пізніше Кахане знали навіть в Ізраїлі.

Отже, після базової підготовки, в червні 1918 року, у складі 15-го Галицького піхотного полку, Хаїма Кахане відправили в Італію. Ще не обстріляних юнаків практично зразу кинули штурмувати італійські позиції біля ріки П’яве. Під час битви при П’яве, що завершилась нічим, солдати гинули у великій кількості. Коли частина повернулась на свою постійну базу в Моравській Остраві, її терміново довелось доукомплектовувати. З італійського фронту Кахане потрапив у рідні краї, під Тернополем, де російський і австрійський фронти топтались практично в одному місці. При позиційних боях він був поранений: куля увійшла через пах, пробивши тіло наскрізь.

Вийшовши зі шпиталю, Хаїм знову прибув до рідної частини. Окрім своїх безпосередніх обов’язків, солдати змушені були постійно брати участь в реквізиціях. Забираючи в тилу урожай селян, велику рогату худобу та коней, вони розраховувались з господарями паперовими купюрами, які не мали жодної цінності. Все вказувало на те, що це останні дні колись могутньої Австро-Угорської імперії : в тилу назрівало незадоволення, а на передовій від патріотичного запалу перших днів війни не залишилось і сліду.

Дисципліна на фронті цілковито завалилась в листопаді 1918 року. Серед солдатів – чехів, українців, поляків – почались перешіптування, а шосте чуття підказувало євреям, що скоро на їх вулиці прийде біда.

Командир роти, в якій служив Кахане, добре освічений і порядний поляк, одного вечора зібрав своїх солдатів. Цього разу він не оголошував наказ, а звернувся до солдатів з досить неординарним для фронту виступом. «Монархія розпалась. – почав свою промову командир, – Ви виконали свій обов’язок, але тепер звільнені від присяги, яку давали імператору. Проголошено Польську республіку, зароджується Чехословацька республіка. Неспокійно в Угорщині. Тому, мужчини, йдіть по домах...» Поляки організовано пішли, а українці залишились в гарнізоні Львова. Вони звернулись до Хаїма з пропозицією разом боротись за Українську республіку. В той же день він зустрів на одній з львівських вулиць знайомого лейтенанта-єврея по фамілії Гольдберг, члена сіоністського комітету. Гольдберг зняв з Хаїма знаки розрізнення колишньої австро-угорської монархії, а на головний убір прикріпив біло-блакитну стрічку. Кахане розказав Гольдбергу про свою ідею: поступити на службу до українців, щоб єврейська громада Львова, яка постійно ризикувала опинитись між двох вогнів, мала в лавах Галицької української армії свою людину. Гольдберг зразу ж погодився.

Буквально за одну ніч капрал Хаїм Кахане був підвищений в званні до унтерофіцера. Зразу після вступу до лав Галицької армії він взяв участь у вуличних боях з поляками. В розпал боїв, як командир невеликого загону, він брав участь в атаках на головний опорний пункт поляків. Відзначившись в бою, Хаїм Кахане навіть отримав похвалу від полковника-українця, що чимось ззовні нагадував університетського лектора.

По ночах, як і було раніше ним задумано, Кахане прокрадався в єврейські доми, закликаючи людей зібрати свої речі і бігти на Захід. Треба сказати, що він пішов боротись за ЗУНР більше заради євреїв, а не заради української державності. В перервах між боями він посилав тим, хто залишався, вугілля, дрова і хліб. Євреї не насмілювались виносити померлих зі своїх домів, тому єврейський солдат самотужки на тачці возив трупи на кладовище.

Одного разу, коли він тягнув такий катафалк з єврейського кварталу, до нього підбіг маленький хлопчик, що важко дихав. Він сказав Хаїму, що в квартал проникли озброєні люди, які готуються до чогось жахливого. Кахане швидко склав тіла в пустій будівлі кінотеатру і побіг до своєї частини. На наказ вирушити на захист єврейського кварталу його солдати відповіли відмовою. Часу не було, тому Кахане схопив гвинтівку, запхав за пояс дві гранати і один кинувся в район єврейського ринку, промовляючи про себе два слова: «Кідуш ашем... Кідуш ашем...» (освячення імені Всевишнього). Поруч з першими лавками він помітив фігури людей. Кинувши в них гранату, солдат побачив, як погромники впали.

Вночі 22 листопада 1918 року українські частини почали відступ зі Львова. Хаїм проник у військовий склад, напхав кишені патронами та цигарками, і, щоб не залишати нічого противнику, підпалив будівлю. Бігти з міста Кахане вирішив верхи на коні, але побачив перед собою польський авангард. З ближніх вулиць доносились п’яні крики. Легіонери стікались зі всіх сторін. Згадавши про кінотеатр, він поскакав туди, спішився та забіг у будівлю. На його велике здивування, там вже переховувались двоє українських солдатів. Не встиг Кахане перевести дух, як двері почали виламувати: разом зі своїми супутниками він потрапив у полон.

Поляки с гвинтівками наперевіс загнали полонених в якусь гімнастичну залу. Увійшов старший офіцер, суворо оглянув українців, картинно махнув рукою в рукавичці – «Розстріляти їх всіх!» – та відразу ж вийшов. Хаїм зрозумів, що, якщо він не почне діяти в наступні кілька секунд, живим йому не вибратись. Кахане швидко повернувся до охоронця, що дивився в іншому напрямку і сказав: «Він покликав мене!» – «Хто?» – «Пан офіцер, який був тут!»

Втрачати було нічого. Не чекаючи від солдата відповіді, Кахане розвернувся і якомога впевненіше вийшов із зали. Ззовні його теж ніхто не затримав. Вивернувши навиворіт шинель та викинувши свій військовий головний убір, він швидким кроком вирушив до єврейського ринку. У Львові святкування було у розпалі: на дахах красувались польські червоно-білі прапори, десь грав військовий оркестр.

В єврейському кварталі перед його очима постала зовсім інша картина. На бруківці горою лежала побита цегла і поламані меблі, а повітря було повне нудотних запахів: кіптяви, паленого волосся та горілої плоті. На вулиці він помітив хлопчика, голова якого була розсічена ударом шаблі. З підвіконня в одному з домів звисав бородатий єврей, а в сусідньому дворі лежала стара з розпоротим животом.

Перебувати на вулиці було небезпечно. Через кілька годин блукань по центру Львова Кахане побачив на одній з дверей невелику табличку, яка повідомляла про те, що в домі жив єврей-гончар. Подзвонивши у двері, Хаїм і не сподівався, що йому хтось відкриє, але через якийсь час побачив на порозі господаря. У нього він і пробув кілька днів, поки не припинилось кровопролиття.