Михайло Байтальський
1903 – 1978

Життя Михайла Давидовича Байтальського вмістило в себе всі драматичні повороти XX століття: революційну романтику та розчарування у ній, сталінський терор і табори, війну та повоєнні гоніння, духовні пошуки та повернення до джерел. Його творча спадщина, створена під різними псевдонімами – І. Домальський (його справжнє прізвище походило від назви села Байтали під Ананьєвим, а слово «байт» – «дім» на івриті випадковий фонетичний збіг), Д. Сетер, А. Аранович, А. Красіков – стала унікальним свідченням часу, увічненого в віршах, мемуарах та публіцистиці.
Меїр Гельфонд, в'язень Сіону, так оцінив поетичний спадок Байтальського: «Після сіонід Фруга в Росії російською мовою, здається, жоден поет не виразив так пристрасно та емоційно свою любов до Сіону».
На відміну від багатьох революціонерів з єврейським корінням, що вийшли з бідних сімей, Михайло народився у достатньо заможній сім'ї торгівця з села Чернове під Одесою. Революційний вихор перервав його навчання в п'ятому класі гімназії – в п'ятнадцять років, палаючи юнацьким ідеалізмом, він пішов добровольцем у Червону Армію.
Цей момент відзначився в сімейній історії зворушливим випадком: його мати, що не змирилась із втечею Михайла, вирушила верхи на коні шукати свого «блудного сина» серед тих, хто боровся з «зеленими» в районі Пасицели під містечком Балта.
Невеликий загін, названий Зведеною комуністичною ротою, складався з взводу червоноармійців, комуністів і комсомольців. Командував ними Ваня Недолуженко – колишній однокласник Михайла, що встиг повоювати на німецькому фронті. В бою необстріляних комсомольців ставили між досвідченими солдатами. А проти Байтальського та його товаришів воював достатньо досвідчений «зелений» загін, посилений кавалерією. Понад половину комуністичної роти полягло в боях.
Мати Михайла на місці перестрілки, що стихла та рукопашного бою, що завершився, не знайшла. Зустрілись вони в Одесі після ліквідації повстання. Вона не плакала, але подивилась на юного втікача так, що він залепетав якісь дурниці…
Революційна епоха відкрила перед молодим Байтальським широкі можливості. «В молодості я був комсомольцем та інтернаціоналістом. Час був такий, і для хлопчика з містечка це було запаморочливо. Нікого не обходило, єврей ти, українець чи росіянин. Але про євреїв швидко згадали та нагадали про це їм самим...» – згадував він згодом.
Ставши одним з найактивніших комсомольців в Одеському округу, він, крім того, розкрив свій літературний талант. В стінгазеті комсомольського гуртожитку з'явилась пісня «По морям, по волнам – нынче здесь, завтра там» (По морях, по хвилях, - нині тут, завтра там), написана спільно з Марією Єлько. Невідомий композитор поклав вірш на музику, пісня розійшлась по всій країні, стала насправді народною і дожила до наших днів.
Початок його кар'єри журналіста був пов'язаний з роботою в Одесі, потім в Бахмуті та Харкові. Молодий журналіст, що вступив у 1924 році в КП(б)У, щиро вірив у революційні ідеали, базуючи свою троцькістську позицію на так званому ленінському заповіті.
В кінці 1922 року, коли здоров'я вождя революції стрімко згасало, Ленін продиктував своє відоме послання, що увійшло в історію як «лист з'їзду», чи «Ленінський заповіт». В цьому доленосному документі він не тільки дав гострі характеристики ключовим фігурам партії, але й висловив хвилювання з приводу розколу, що назрівав між Сталіним та Троцьким. Особливе хвилювання Леніна викликала велика концентрація влади в руках генерального секретаря. Після гострого конфлікту між Сталіним та Надією Крупською з'явилась вирішальна приписка до заповіту, де Ленін наполегливо рекомендував змістити Сталіна з посади генсека, вказуючи на його грубий та нестерпний характер. Однак доля вирішила по іншому: політичний заповіт Леніна, хоч і став після його смерті відомим партійній верхівці, не досягло своєї мети. Зінов'єв і Каменєв, що входили разом зі Сталіним у керівний «тріумвірат», підтримали його на терміновому пленумі ЦК, не підозрюючи, що цим підписують собі смертний вирок. Так останню волю Леніна була проігноровано, а Сталін, завдяки тонким політичним маневрам, зберіг та закріпив свою владу, що мало великий вплив на подальшу долю Радянського Союзу.
Троцькістську опозицію в країні було знищено. Не втримався на волі й Михайло Байтальський, заарештований у травні 1929 року. Звинувачення було типовим для того часу – «участь в опозиційній діяльності» та поширення «ленінського заповіту». Після кількох місяців ув'язнення його звільнили, але лише після підписання листа-декларації про відмову від участі в опозиції.
Першою дружиною Байтальського була Єва Пінхусівна Швальбе – яскрава особистість, наочне втілення типажу комсомолки перших років революції. Напівграмотною швачкою вона прийшла в комсомол, який підняв її до політичного життя і зробив активним членом колективу. В ній поєднувались захопливий ентузіазм, повна самовідданість та абсолютна безкорисливість. Протягом багатьох років вона працювала секретарем комсомольського осередку, потім у жінвідділі при партійному комітеті, пізніше стала секретарем парторганізації. Кожен свій крок вона оцінювала з позиції партійності, яка пронизувала всю її сутність.
В цьому шлюбі двох переконаних комуністів народилось двоє дітей: син Віль (абревіатура з імені, по батькові та прізвища великого вождя) та донька Ніна.
На початку 1930-х років Байтальський переїхав до Москви, де його талант журналіста знайшов визнання – він став штатним співробітником «Вечерней Москвы» та «Известий» . Робота під керівництвом Миколи Бухаріна дозволила йому побачити зсередини механізми формування радянської пропаганди. Він став свідком створення канонічного образу «вождя народів» – одного разу навіть спостерігав, як редакторам давали вказівки збільшити на фотографіях «надто низьке» чоло Сталіна. Ця деталь пізніше стала частиною офіційної іконографії вождя.
Поворотним моментом долі Байтальського стало вбивство Кірова в 1934 році. Через записи в особистій справі про підтримку троцькістів його звільнили з газети. В сімейному житті також відбувся злам. Щоб уникнути подальших переслідувань, Михайло Давидович влаштувався слюсарем на завод в Люберцях. Однак це його не врятувало – в травні 1936 року відбувся другий арешт. Після виснажливих допитів він отримав п'ять років таборів і був висланий у Воркуту, де пройшов через страшне «кашкетинське слідство», але дивом залишився живим.
Під прізвищем Кашкетін в історію увійшов такий собі Скоморовський – лейтенант держбезпеки з трагічною і зловісною долею. Восени 1936 року медичний висновок, що діагностував у нього шизоїдний невроз, здавалось, назавжди закрив перед ним двері служби в органах – його звільнили, визнавши інвалідом третьої групи. Однак в січні 1938 року відбувся несподіваний поворот: за особистою вказівкою наркома Єжова Кашкетін-Скоморовський не лише повернувся на службу, але й отримав призначення в Ухтпечлаг. Формально його посада називалась «начальник оперативної групи по боротьбі з троцькістами», але справжня роль була набагато страшнішою – організація масових розстрілів. Серед тих, хто потрапив у жорна цієї безжальної машини смерті, опинились вірні друзі Байтальського по одеському комсомолу – Ліпензон, Крайній і Максимов, а також талановитий письменник і журналіст Григорій Баглюк. Однак самому Байтальському доля подарувала життя – він дивом уник розстрілу, залишившись одним з небагатьох свідків цієї трагедії.
Початок радянсько-німецької війни застало його в Кірові, куди він був засланий після звільнення. Його сім'я за якийсь час теж знайшла притулок в Кірові. Тут зібрались його діти, відправлені з Москви Євою Пінхусівною у вересні 1941 року, брат, а також батьки з онуками, що встигли вибратись з Одеси до її окупації. Попри важкі умови та постійну боротьбу за виживання, Байтальський знаходив сили та час для «літературних вечорів». Читаючи дітям Гейне, Блока та інших поетів, він намагався заповнити пробіли у їх освіті.
Незважаючи на клеймо «ворога народу» і старий, але від цього не менш страшний вирок до розстрілу, Байтальський просився на фронт. Його військовий путь почався з призову через Жданівський районний військкомат м. Кірова. В кінці липня 1943 року він отримав поранення та був скерований у евакуаційний шпиталь. Після одужання, в грудні того ж року він потрапив в 384-й запасний стрілецький полк. Байтальський пройшов шлях з глибини Росії до Берліну, завершивши війну у Вестлібені. Саме там, в Німеччині, він вперше усвідомив справжні масштаби Катастрофи європейського єврейства. Воював Михайло Давидович хоробро, але, як «ворог народу», нагороди так не отримав.
Після війни шлюб Байтальського та Єви Швальбе розпався. Його перша дружина пішла з життя в 1947 році. А колишній в'язень та учасник війни продовжував, попри життєві негаразди, творити. Після демобілізації в 1946 році Байтальський зробив перші кроки в поетичній творчості – взявся за переклади на російську мову віршів свого улюбленого Гейне. Навчений гірким досвідом, він намагався жити непомітно, наслідуючи таборову мудрість – «не висовуватись». Працював механіком в Краснодарському краї – спочатку в Ахтарях, потім в Єйську. Однак перша ж перевірка, пов'язана з обміном паспортів, закінчилась новим арештом в травні 1950 року. Вирок – десять років таборів за буцім-то «продовження опозиційної діяльності».
Новий строк почався в «шарашці» в Марфіно – тому самому закритому конструкторському бюро, яку пізніше описав Александр Солженіцин в романі «В колі першому». Потім знову Воркута, що перетворилась за минуле десятиліття у справжнє місто, але зберегла всі атрибути табірного життя: бараки, вишки, конвой, голод та виснажлива шахтарська праця.
Саме в цей період, коли робота в забої була для нього вже занадто важкою, відбулось духовне преображення колишнього комуніста. Знайомство з групою ув'язнених сіоністів, особливо з Меєром Гельфондом (вони зустрілись у табірному медпункті, де Гельфонд був санітаром), стало доленосним моментом в його житті. Михайло Давидович почав писати вірші, котрі спочатку існували тільки в його пам'яті – в цей період готувалась радянська версія «цілковитого розв'язання єврейського питання», і записувати будь-що було надто небезпечно.
Після смерті Сталіна в березні 1953 року з'явилась можливість перенести вірші на папір. Друзі допомогли організувати для цього безпечне місце – влаштували його в лікарню, де по ночах в тиші лікарського кабінету він міг писати без перешкод. З величезною обережністю, бісерним почерком Байтальський переносив свої твори на тонкі листочки папіросного паперу. У 1956 році ці неоціненні свідчення вдалось врятувати – сторіночки, акуратно вклеєні у палітурки книг та закладені у підошви взуття, його товариші з табору таємно переправили в Ізраїль. В поезії Байтальського туга та відчай поступились місцем надії, з'явились біблійні мотиви, особливо в циклі «Мати», де він описував картини з історії багатостраждального єврейського народу.
У Нальчику, де він поселився після звільнення в 1956 році, мрії про відродження єврейського народу на своїй землі втілились в конкретну дію. На своїй маленькій ділянці Байтальський працював по чотирнадцять годин на день, виявляючи дивовижну впертість. На ручній тачці він возив велетенське каміння, добивався від землі плодючості, наповнюючи грунтом з долини. Поступово кам'янистий кусок землі перетворився у квітучий сад і виноградник – живе втілення його мрії про повернення євреїв до землі. «Єврей – і такий працьовитий!» – дивувались сусіди, не уявляючи глибокого символічного значення цієї праці для самого Байтальського.
В ці ж роки проявився і його талант майстра – він створював багато предметів побуту своїми руками. Дочці, що переїжджала на нову квартиру, він змайстрував «першокласний гарнітур». Настінна шафа з цього комплекту прослужили понад сорок років – наочне підтвердження грунтовності всього, що робив Байтальський.
Вперше Байтальський побачив надрукованою книгу своїх віршів тільки в 1968 році. До сліз його зворушило повідомлення про те, що його «Вірші радянського єврея» читали на місці масових страт в'язнів Ризького гетто, в Румбулі, під час поминальних подій 1969 року – його поезія дійсно стала голосом радянських євреїв, їх болем та надією. Тоді лише невеликий уривок з його спогадів під заголовком «Кашкетинські розстріли» було опубліковано в журналі «Время и мы» (Час і ми).
З 1958 до 1970 року він також працював над головним твором свого життя – «Зошитами для внуків». Це були не просто мемуари, а спроба глибокого осмислення долі «розстріляного покоління», аналіз того, як стало можливим оббрехати та розіп'ясти ідеали його молодості. Писав «в стіл», але з надією, що коли-небудь ці записи знайдуть свого читача.
У 1970 році Байтальський переїхав до Москви, де активно включився у самвидавчий рух. Його дім раптом став прослуховуватись – «нагорі», вочевидь, у старенькому сидільці сталінських таборів знову побачили небезпечний елемент. З цієї ж причини про важливі речі він переважно не говорив, а писав. Так відбувались зустрічі Байтальського: співрозмовники почергово писали на листку паперу, зрідка перериваючи мовчання неголосними репліками. В домі Меєра Гельфонда, з котрим він познайомився ще у воркутинському таборі, Байтальський діяльно брав участь в «сіоністських зібраннях» – одному з перших нелегальних ульпанів івриту.
Крім власної творчості, в цей період він багато та жадібно читав – заборонені твори Солженіцина, Євгенії Гінзбург, Некрича, Коржавіна, Сахарова.
В московський період Байтальський створив серію важливих робіт про стан євреїв в СРСР. Він методично збирав матеріали із статистичних довідників та газет, працював у бібліотеках, вивчаючи книги з єврейського питання, що стали раритетом, аналізував публікації нових «сіонологів». Результатом стали важлива стаття «Ближнє та дальнє» і книга «Російські євреї вчора і сьогодні», де він відкривав механізми державного антисемітизму.
Після від'їзду дочки Ніни в Ізраїль в січні 1974 року Байтальський був активним співробітником самвидавчого журналу «Евреи в СССР» (Євреї в СРСР). Коли один з його редакторів, Володимир Лазаріс, вперше прийшов до Байтальського в гості і написав «будемо знайомі, я редактор журналу», Байтальський лише усміхнувся і щось коротко черкнув у відповідь. С того часу такі зустрічі, де багато писали, але мало говорили, проходили регулярно, раз на місяць.
А от з дочкою він вів широке листування. За езоповою мовою цих листів була прихована глибока стурбованість та радість за долю єврейської держави. У липні 1976 року, після операції «Ентеббе», Михайло Давидович надіслав Ніні зашифроване привітання з успішним звільненням заручників в Уганді під виглядом побажань з приводу дня народження.
Ізраїль завжди був присутнім у його домі. Не лише тому, що в Країні жили діти і внуки Михайла Давидовича, але й тому, що і сам він думками жив там: постійно «тасував» ізраїльські листівки, розглядав карту Ізраїля. Коли Байтальський читав листи від дочки, він забував, що сидить в московській квартирі, та мріяв, що добре було б оселитись де-небудь між Нагарією і Хайфою. Його друга дружина, Бетті Марківна Бічман, перший чоловік якої теж був репресований, у таких випадках завжди тривожно моргала і починала тихо перебирати складки плаття. Вона казала: «Я знаю, що Міші дай волю – він би в Ізраїль пішки пішов хоч зараз. Але я не можу. Ось погостювати туди б з'їздила, а жити не можу».
Михайло Давидович починав заспокоювати її: «Ну що ти, що ти, куди я без тебе поїду?». Бетті Марківна відмахувалась: «Знаю, що нікуди. Проте, коли я помру, тобі вже можна буде їхати». При цьому очі у них обох починали підозріло блищати, і Михайло Давидович поспішав перевести розмову у жарт.
В травні 1977 року співробітники КДБ (яких він влучно називав «мистецтвознавцями у цивільному») провели обшук в його квартирі. Конфіскували кілька мішків рукописів та рідкісні книги інших авторів. Однак головний його твір – «Зошити для внуків» – вдалось зберегти. Після арешту останнього редактора журналу «Евреи в СССР» (Євреї в СРСР) рукопис берегли в надійному місці, а потім переправили в Ізраїль.
Михайло Давидович Байтальський пішов з життя в Москві 18 серпня 1978 року.
А його творча спадщина продовжила жити. У 1962 році в ізраїльському видавництві «Ам Овед» під редакцією М. Шарета й А. Шленського вийшла збірка його віршів «Прийде весна моя» (під псевдонімом Д. Сетер). У 1975 році книга була перевидана, пізніше з'явились переклади на французьку та іспанську мови. У 2000 році його вінок сонетів «Ельбрус» був опублікований в ізраїльському російськомовному журналі«Двоеточие» (Двокрапка). Окремі розділи «Зошитів для внуків» друкувались у самвидавчому журналі «Евреи в СССР» (Євреї в СРСР), в ізраїльських журналах «Час і ми» та «22», у московському журналі «Воля».
В долі Михайла Байтальського відобразився шлях цілого покоління радянських євреїв – від революційних ілюзій через ГУЛАГ він повернувся до свого народу. Подібно до давніх пророків, пройшов шлях від помилок до прозріння, відобразивши цей шлях у віршах та прозі, ставши голосом тих, хто не міг говорити.
В його саду у Нальчику, що виріс на камінні, в його підпільній літературі, в його боротьбі за збереження єврейської самосвідомості проявився той же дух спротиву, який тисячоліттями підтримував народ Ізраїля в галуті.
Відповідно до волі єврейського поета, його останки в 1979 році перевезли у Ізраїль та поховали в кібуці Гліл-Ям поблизу Герцлії. Останню путь його тіла в землю Ізраїля символічно завершив це коло повернення – від чужини до батьківщини, від рабства до свободи.
20.01.2025
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
Бібліографія і джерела:
"Personal File: Mikhail Baytalsky 'Seter.'" File G-18245/8. Nativ Liaison Bureau Records, Prime Minister's Office Archives, Israel State Archives, 1951-1974.
"Personal File: Mikhail Baytalsky 'Seter.'" File G-18245/9. Nativ Liaison Bureau Records, Prime Minister's Office Archives, Israel State Archives, 1963-1983.
Байтальский, Михаил. Тетради для внуков. Москва: Книга-Сэфер, 2013.