Актрисі Київського театру ляльок Діні Пронічевій напередодні війни виповнилось тридцять. Як і тисячі інших київських євреїв, вона дізналась про «переїзд» з розклеєних всюди копій наказу. Чоловік Діни був росіянином, прізвище російське – та й зовні вона не нагадувала єврейку, добре говорила українською. Наказ Діна обговорила зі своїми батьками – вирішили, що старші поїдуть, а вона тільки проведе їх і залишиться в Києві з дітьми – сином і дочкою. І хай буде, що буде.

Рано вранці 29 вересня Діна була у батьків, в домі по Тургєнівській вулиці. Ті вже зібрались: взяли одяг та найнеобхідніше, цінностей у них не було. Хвилювались: мамі Діни недавно зробили операцію – як вона перенесе дорогу? Чому не сумнівались: «на Лук’янівці всіх посадять в поїзд і повезуть на радянську територію».

В місті було дуже багато людей – особливо на вулиці Артема. Люди рухались пішки та на двоколках, зрідка траплялись навіть вантажівки. Потік рухався вкрай повільно… Біля якихось воріт, уважно поглядаючи на дівчат, стояли німецькі солдати. Ймовірно, Діна їм сподобалась – її голосно покликали помити підлогу, але дівчина не пішла.

В якийсь момент Діна разом з натовпом досягла місця, де необхідно було акуратно скласти особисті речі. Дехто побачив у цьому хороший знак: «речі йдуть, звичайно, як багаж – розберемось на місці». Але Діні стало моторошно: «нічого схожого на вокзал залізниці. Вона ще не знала, що це, але всією душею відчула: це не виїзд. Все що завгодно, тільки не виїзд». Напевно багато хто відчував подібне – але мало хто боявся собі зізнатись у найстрашніших підозрах…

Громадяни СРСР жили в інформаційному вакуумі. Абсолютна більшість радянських євреїв в 1941 році і близько не чули про звірства Гітлера в Європі: в радянських ЗМІ про це не говорилось жодного слова. А старше покоління ще пам’ятало Першу світову війну – як німці були в Україні і ставились до євреїв ввічливо, з повагою.

Тим часом людей примусили знімати теплі речі. До Діни підскочив солдат та спритно стягнув з неї шубку. «…Вона відчула тваринний жах, свідомість її затуманилась». Батьки просили Діну повернутись – вона кинулась до оточення, почала пояснювати ситуацію: тільки проводжала, в місті залишились діти… Але у неї перевірили паспорт – і не випустили. Таємно Діна порвала паспорт на дрібні кусочки та викинула. В хаосі вона виглядала батьків – але їх вже запустили далі, вона не могла їх наздогнати –черга зупинилась. А незабаром почалось пекло…

Люди проходили по живому коридору з німецьких солдатів – ті орудували кийками, до крові б’ючи приречених на смерть. А далі – на майданчику, що поріс травою, – з людей зривали залишки одягу і продовжували лупцювати, щоб не дати отямитись. В цей момент Діна востаннє почула голос мами: «Донечко, рятуйся, ти не схожа!»…

Дівчина послухала поради і відійшла у бік. У неї залишались документи – трудова книжка і профспілковий білет – де національність не вказувалась. Цього разу російське прізвище переконало конвоїрів, що Діна тут випадково – таких, як вона, «проводжаючих», набралось осіб п’ятдесят.

А в цей час вже лунали кулеметні черги… Все, що відбувалось Діна сприймала як в безумному, жахливому сні. Але потім вона все життя не могла забути, що дехто істерично сміявся, а хтось посивів у неї на очах – в черзі на розстріл. «Матері особливо копошились над дітьми, тому час від часу який-небудь німець чи поліцай, розсердившись, вихоплював у матері дитину, підходив до піщаної стіни і, розмахнувшись, кидав її через гребінь, як поліно…»

Почало темніти. Розстріли закінчились і, здавалось, Діну повинні були випустити. Але приїхала машина – з неї вийшов стрункий, елегантний німець зі стеком в руці. Побачивши на горбочку близько пів сотні «проводжавших», він розізлився і наказав їх негайно розстріляти: «Якщо хоч один звідси вийде і роскаже по місту, завтра жоден жид не прийде». В словах німця був неприхований цинізм: невже в місті хоч хтось не зрозуміє, що тут дійсно відбулось?

Діну разом з іншими підвели до краю велетенського яру з майже прямими стінами. Дівчина глянула униз «і у неї закрутилась голова – так було високо. Внизу було море закривавлених тіл, а на протилежному краю яру Діна встигла роздивитись встановлені ручні кулемети і німецьких солдатів»: схоже, вони варили каву середи цього пекла. «Один з німців відділився від вогнища, взявся за кулемет і почав стріляти. Діна не стільки побачила, скільки відчула, як з краю повалились тіла і як траса куль наближається до неї. У неї промайнуло: «Зараз я… Зараз!». Не чекаючи, вона кинулась донизу, стиснувши кулаки…»

Діна вижила – кулі її не зачепили, а тіла загиблих пом’якшили падіння. Але наступні кілька днів її життя виявились продовженням кошмару. Спочатку карателі почали засипати тіла – Діна не рухалась, поки пісок зовсім не забив їй рота. «Тоді вона відчайдушно почала борсатись, злякавшись смерті від задухи більше, ніж від кулі». Але їй вдалось залишитись непомітною для катів. Нагорі явно не хотіли працювати – трохи покидали вниз пісок і пішли.

…Потім Діна довго повзла по піщаній стіні у суцільній темряві, поки не натрапила на кущ, а поруч з ним і Мотю – живого, неушкодженого хлопчика років дев’яти. Вони разом ховались від німців, особливо ретельно при світлі дня – старались заховатись де-небудь в густих кущах. Пересувались повзком. Знесилені, два дні без єдиної краплі води, вони не знали, як безпечно вибратись у місто – але чули кулеметні черги: 30 вересня розстріли продовжились. Потім Діна зрозуміла: увесь цей час вони були зовсім недалеко від Бабиного Яру.

Зранку 1 жовтня вони продовжували повзти крізь кущі, і Мотю помітили німці. Хлопчик закричав, попереджаючи Діну – і загинув. Але німці не зрозуміли його слів, і Діна могла затаїтись.

В той же день Діну все ж таки схопили – але не розстріляли, а завантажили у машину до радянських військовополонених. Їх кудись повезли, і Діна з Любою (Люба була медсестрою, що потрапила в оточення) знайшли момент для втечі: вискочили на повному ходу з кузова. Спочатку вони переховувались у дружини двоюрідного брата Діни, а потім перебрались в Дарницю.

Намагаючись сховатись від гестапо, Діна постійно міняла місця перебування. В лютому 1942 року її знов заарештували, і дівчина 28 днів пробула в Лук’янівській тюрмі. Врятував її поліцай, котрий насправді був партизаном. Довгий час Діна була розлучена з дітьми і об’єдналась з ними вже після звільнення Києва, виявивши сина і дочку в місцевих дитбудинках. Продовжила роботу в Театрі ляльок. В січні 1946 року виступила свідком в Київському процесі над катами Бабиного Яру, а в 1960-х роках – в аналогічних процесах в Німеччині. Активно сприяла збереженню пам’яті про трагедію: брала участь в зборах у Бабиному Яру, підтримувала зв’язки з тими, хто вижив.

Розстріли євреїв в Бабиному Яру продовжились 1, 2, 8 і 11 жовтня 1941 року. Масові страти осіб різних категорій там не припинялись до закінчення окупації. А недалеко від Бабиного Яру, на місці колишнього військового табору Червоної армії, було розташовано Сирецький концентраційний табір, в якому утримували комуністів, комсомольців, підпільників та військовополонених. Всього там було страчено не менше 25 тисяч осіб.

В Бабиному Яру створювався експериментальний миловарний завод для виготовлення мила з тіл убитих, але добудувати його німці не встигли. Відступаючи з Києва у спробах приховати сліди злочинів, нацисти в серпні – вересні 1943 року частково знищили табір, викопали та спалили на відкритих «печах» десятки тисяч трупів. Кості перемелювались на привезених з Німеччини машинах, попіл було розсипано по околицях Бабиного Яру. В ніч на 29 вересня 1943 року в Бабиному Яру відбулось повстання зайнятих на роботах біля печей 329 ув’язнених-смертників, з котрих врятувались 18 осіб, решта 311 були розстріляні. В’язні виступили потім свідками спроби нацистів приховати злочини.

Катам Бабиного Яру не вдалось уникнути покарання. Головні з них були засуджені в Німеччині у 1947 – 1948 роках. Комендант Києва, генерал-майор Курт Еберхард – саме він віддав наказ про перші розстріли – покінчив життя самогубством у 1947 році в американському полоні, в Штутгарті. Пауль Блобель – командир зондеркоманди СС 4а, що виконувала наказ Еберхарда – у 1948 році був засуджений до смертної кари через повішення. Три роки по тому вирок був виконаний. Командира Блобеля, бригадефюрера СС, генерал-майора поліції Отто Раша також засудили до смерті – він помер в тюремному шпиталі Нюрнберга 1 листопада 1948 року.

На лаві підсудних Київського процесу (січень 1946 року), де одним з свідків виступила Діна Пронічева, серед інших опинився групенфюрер СС Пауль Шеєр – начальник охоронної поліції та жандармерії Київської та Полтавської областей. Його, як і ще 11 німецьких генералів та офіцерів, 29 січня 1946 року повісили на площі Калініна (нині площа Незалежності).

А через 20 років, з жовтня 1967 до листопада 1968 року, в земельному суді Дармштадта відбувся процес над десятьма учасниками зондеркоманди 4а. Головний звинувачений – заступник Пауля Блобеля Куно Калльзен – отримав 15 років тюрми.

…Вже майже пів століття нема серед живих ні Діни Пронічевої, ні Анатолія Кузнєцова, що розповів її історію. Зараз те, що відбулось в Бабиному Яру у холодні осінні дні 1941 року, на перший погляд, здаються чимось далеким і майже нереальним – такими, що ніби прийшли з нічного кошмару. На жаль. У 2026-му колишній світ більше не виглядає таким непорушним. Загальнолюдські цінності та норми моралі знову проходять перевірку на міцність. І тому уроки трагедії Бабиного Яру актуальні як ніколи.

Діна Пронічева згадувала: коли вона зрозуміла, що це – кінець, і її охопив панічний жах, якийсь немолодий чоловік попросив допомогти йому йти – він був сліпим. «Дідусю, куди нас ведуть?» – спитала Діна. «Дитинко, – сказав він, – ми йдемо віддати Богові останній борг».

Безіменний, безпомічний старий у 1941-му був настільки сильний духом, що зміг зустріти смерть гідно. Хочеться вірити, далекі нащадки зуміють зберегти пам’ять про трагедію та не допустити її повторення…

06.02.2026
Михайло Кривицький
Переклад українською мовою Ольги Лідовської





Бібліографія та джерела: