Давід Шор
1867 - 1942
Газета «Ха-Машкіф» («Спостерігач»), що виходила в Підмандатній Палестині, 1 червня 1942 року опублікувала стислий некролог, який присвячений відомому піаністу, професору музики Давіду Шору. Приділялася в тексті увага й тому, що покійний Шор останніми днями свого життя був одним із керівників Ліги на захист Радянської Росії, або Ліги «V» (від англійської Victory). Ліга, що складалася з вихідців із Росії, яка мала намір допомагати Радянському Союзу в його боротьбі з нацистською Німеччиною.
Давід Соломонович Шор особливих симпатій до більшовиків не відчував, але найважливішою місією свого життя вважав порятунок людей. З цієї причини він і вважав за можливе співпрацювати з комуністами, які волею долі стали захисниками єврейства, яке залишилося в Радянському Союзі. За півтора десятиріччя до цього він видирав людей із кігтей ВЧК-ГПУ і самовіддано боровся з насуванням співробітників «Євекції» на іврит та єврейську культуру. По-інакшому не був зданим, дотримуючись кредо власного кумира, великого гуманіста Бетховена.
Давід Шор народився у Сімферополі 15 січня 1867 року у сім'ї Соломона Шора і Діни Дукат. Крім Давіда в сім'ї було четверо синів: Роман, Олександр, Йосип та Лев. Сім'я Шор була скоріш традиційною, в синагогу діти та батьки ходили доволі регулярно, а в дитинстві маленького Давіда віддали на навчання у хедер.
Соломон Шор хоча і займався все життя нудною бухгалтерією, але завжди мріяв про кар'єру музиканта. Ця любов до музики передалася і його дітям. Льова, старший брат Давіда Соломоновича, був випускником консерваторії Санкт-Петербурга та згодом відомим подвижником музичної освіти в Пензі, ще один брат – Олександр – став відомим на всю Москву налаштовувачем роялів. Сам Давід почав навчатися музиці у свого батька у віці семи років, а наступного року вже чудово виконував порівняно нескладну, але вишукану «Сонату для фортепіано № 19 сіль мінор» Бетховена.
У 1877 році, разом із батьком, Давід поїхав до столиці Російської імперії – Санкт-Петербург – поступати до консерваторії. Не зважаючи на те, що в Сімферополі музику не вважали пристойною спеціальністю, але Соломон Шор нікого слухати не збирався, мріючи дати ще одній своїй дитині професійну музичну освіту. Для того щоб десятирічного єврейського хлопчика прийняли на навчання, його батькові довелося використовувати усякі зв'язки, але всі його клопоти увінчалися успіхом. Блискуче пройшовши прослуховування, молодий Давід Шор став студентом консерваторії Санкт-Петербурга Імператорського Російського музичного товариства.
У перші роки Шор змінив багатьох вчителів за класом фортепіано, але, нарешті, його педагогом став піаніст Василь Сафонов, який виховав багато всесвітньо відомих музикантів. Після переведення у 1885 році у Московську консерваторію, Сафонов забрав із собою і свого учня. У Москві Шор близько спілкувався з молодими композиторами Сергієм Рахманіновим та Антоном Аренським, його обдарування розвивалося в оточенні професорів музики Сергія Танєєва та Миколи Звєрєва, сучасних йому класиків Петра Чайковського та Миколи Римського-Корсакова. У Москві Давід Шор розпочав викладати музику приватно, заробляючи собі на життя. Ця підробітка привела його до будинку Раїси Муллер, до якої Давід Соломонович спалахнув коханням. Раїса Михайлівна відповіла молодому викладачеві взаємністю. У березні 1887 року пара побралася, а через два роки у Шоров народилася дочка Мірі.
Однак безхмарні роки навчання музиці та перші кроки у ролі голови сімейства суттєво затьмарилися після випуску Давіда Шора з консерваторії. Василь Сафонов, який був призначений навесні 1889 року директором навчального закладу, запропонував Шору посаду ад'юнкта, але з певною умовою – хреститися в православ'я. Але зрадити свою віру та коріння Давід Соломонович не міг, хоча і вислухав нотацію старого професора про те, що такі шанси випадають на долю людини один раз у житті.
У 1890 році у Шоров народилася молодша дочка Євгенія, ще через рік – син Євсей. З пошуком стабільного заробітку слід було щось робити, але тверда відмова Сафонову ставила хрест на академічній кар'єрі Давіда Соломоновича. Довелося Шору погодитися на місце у менш авторитетному жіночому Єлизаветинському інституті. Але через кілька років його колишній учитель знову запропонував йому місце – професора у консерваторії Санкт-Петербурга. Про зміну релігії цього разу не йшлося, і Давід Соломонович уже навіть розпочав готувати список майбутніх студентів, але в останній момент його кандидатуру, виявивши малодушність, не затвердила художня рада консерваторії.
Втретє Давіду Соломоновичу відмовили у 1901 році, коли, за рекомендацією відомого піаніста та диригента Олександра Зілоті, йому запропонували посаду директора Музично-драматичного училища Московського філармонічного товариства. Члени дирекції філармонічного товариства спочатку вважали його хрещеним євреєм, а дружину загалом прийняли за російську, але Шор змушений був знову розчарувати роботодавців.
Якщо про кар'єру професора музики Давіду Соломоновичу довелося на певний час забути, то у музичній сфері все складалося чудово. У 1892 році, разом зі скрипалем Давідом Крейном та віолончелістом Модестом Альтшулером, Шор заснував «Московське тріо». У 1896 році, після еміграції в Америку Модеста Альтшулера, місце віолончеліста в «Тріо Шора», так ще називали музичний колектив, зайняв випускник Празької консерваторії Рудольф Ерліх. Спільно зі своїми колегами Давід Соломонович дотримувався ідей Антона Рубінштейна, послідовно поєднуючи у своєму репертуарі твори класиків та сучасних композиторів. Тріо вдало гастролювало у Лондоні, Берліні, Парижі, виїжджало у різні російські міста, виступало у садибі Льва Толстого.
Отримавши за роки активної творчої діяльності визнання як музикант, Шор, за його словами, поступово відчував наростаючу творчу кризу. У записах 1904 року з'являються рядки про «духовний переворот» у житті та «переоцінку цінностей», які призвели його до однієї з найважливіших місій його життя – будівництва єврейського будинку в Ерец-Ісраель.
У квітні 1907 року, ще перебуваючи в духовних пошуках і покинувши на деякий час «Московське тріо», Давід Шор здійснив п'ятитижневу подорож до Палестини разом зі своїм батьком. На Святій Землі музиканта вразили цілком біблійні картини Єрусалима, Назарета, Генісаретського озера, Галілеї, Мертвого моря та інших місць, а ще більше – жорсткість та антисемітизм Івана Буніна, з яким він познайомився на кораблі і спільно подорожував. Але головним було те, що весь час його перебування в Ереці-Ісраелі він почував себе такою людиною, яка потрапила додому. Все було йому «дорого та близько». Особливо місцеві євреї, позбавлені абиякого страху та комплексів. Найбільше його вразили єврейські діти з колоній, радісні та вільні, які з піснями йшли зі школи додому.
Враженнями від поїздки у Ерец-Ісраель Давід Шор поділився в доповіді, зробленій у 1908 році і частково опублікованій на сторінках сіоністського тижневика «Світанок», що виходив у Петербурзі. За його словами, провівши на початку травня 1907 року в Єрусалимі лекцію-концерт, він зробив висновок, що на історичній батьківщині єврейства за будь-яку ціну слід заохочувати розвиток мистецтв. На рідному ґрунті, вважав Давід Шор, позбавлені будь-яких страхів та «надломів», єврейські музиканти та художники зможуть сказати власне, щире єврейське слово у світовій культурі.
Змінившись після поїздки у Палестину, Давід Соломонович деталізовано долучився до життя єврейського товариства Москви. Користуючись своєю популярністю, Шор розпочав організовувати концерти на користь студентів-євреїв, а також усяко сприяти всім починанням просвітницької організації – Товариства для поширення просвітництва між євреями в Росії.
Наступним його кроком було створення установи 4 березня 1908 року Товариства єврейської народної музики, з метою сприяння вивченню та розвитку в Росії єврейської народної музики – як духовної, так і світської. Його співорганізаторами були композитор та музикознавець Шломо Розовський, піаніст та музичний критик Давід Чорномордіков, педагоги та фольклористи Зіновій Кисельгоф та Йоель Енгель.
Поруч із діяльністю на національній сфері, Давід Шор продовжував працювати над популяризацією творчості свого кумира – Бетховена. У 1911 році, за фінансової допомоги «чайного магната» та філантропа Давіда Висоцького, Шор здійснив нарешті свою давню мрію – відкрив Бетховенську студію. У своїй студії Шор влаштовував цикли історичних концертів, концерти-лекції та музичні вечори. Його син, Євсей Давідович Шор, керував створеним під час студії видавництвом. Бетховенська студія проіснувала до Жовтневої революції 1917 року.
Бурхливий революційний час Давід Соломонович зустрів із цілим спектром почуттів. З одного боку, проголошена більшовиками рівність усіх національностей йому дуже імпонувала. У 1918 році він став викладати класи фортепіано та камерного ансамблю в Московській консерваторії, а в 1919 році йому врешті-решт присвоїли звання професора, про що при царизмі не доводилося й думати. Однак декларовані вільності стосувалися не всіх. Авжеж, свободу послідовників сіонізму, до яких відносив себе і Давід Шор, довелося виривати у влади – у священній, але нерівній боротьбі.
У 1921 році, після арештів учасників Московської сіоністської конференції, Давід Шор з власної ініціативи розпочав клопотати перед Народним комісаром юстиції Дмитром Курським за свого знайомого – фабриканта та сіоніста Файвела Шапіро. Вслід заступився взагалі за всіх заарештованих сіоністів. Його зусилля ходіннями кабінетами не обмежилися. Одержавши від члена Політбюро ЦК РКП(б) Льва Каменєва, давнього шанувальника творчості «Московського тріо», дозвіл на проведення вечора пам'яті Теодора Герцля, Шор вирішив виступити перед присутніми з промовою. Промовивши з естради про власну підтримку в'язням сіоністам, Давід Соломонович закликав присутніх висловити співчуття ув'язненим. Аудиторія, яка налічувала близько 2000 чоловік, піднялася і хором заспівала сіоністський гімн – «Ха-Тікву». Шору демарш тоді зійшов з рук.
Регулярні концерти для партійної верхівки – від Сталіна до Троцького – досі дозволяли Давіду Соломоновичу грати з вогнем. Коли в Північні табори ГПУ можна було потрапити і за інші провини, Давід Шор насмілився просити Каменєва та іншого свого знайомого, заступника Голови ЦВК СРСР Петра Смідовича, про пом'якшення вироків сіоністам. У грудні 1923 року музикант заступився вже не лише за людей, а й за право вільного викладання «єврейської мови» – івриту.
У 1924 році, разом із відомим індологом Михайлом Тубянським, композитором Михайлом Гнесіним, поетом Давідом Гофштейном та іншими громадськими діячами Давід Шор вирішив шукати захисту у «Агро-Джойнта», американської благодійної організації, у якої існували договірні відносини з радянським урядом. Зібравшись у московській конторі «Агро-Джойнта», єврейські активісти ухвалили звернутися до радянської влади з меморандумом, в якому сподівалися «пояснити, що лише «непорозуміння» було здатним створити заборону мови». Незважаючи на всі їхні зусилля, Кремль довіряв у питаннях мови колишнім бундівцям із «Євекції», і де-факто заборонив використання та викладання івриту у Радянському Союзі.
Якщо з івритом тактика особистих прохань та петицій Давіду Шору не допомогла, то у питанні з єврейськими політв'язнями вона дала конкретний результат. У ніч із 13 на 14 березня 1924 року у Москві заарештували 49 провідних активістів різних сіоністських організацій, зокрема центральне бюро «Гехалуца». Заарештовані звинувачувалися за статтею 61 Кримінального Кодексу РРФСР 1922 року – «допомога міжнародній буржуазії» – і були засуджені до трьох років заслання до Наримського краю. Давід Шор негайно звернувся до ВЦВК та особисто до Каменева з клопотанням про перегляд справ. Незабаром усім 49 заарештованим заслання на Західний Сибір було замінено на вигнання у Палестину. Каменєв допоміг і цього разу, але в розмові з Давідом Соломоновичем, яка відбулася у квітні 1924 року, зазначив, що сіоністи можуть допомогти самі собі, якщо зроблять публічну заяву на підтримку радянської влади. Це, як відомо, не було зроблено. Проте практику «заміни» – вигнання засуджених у СРСР сіоністів до Палестини, – яка з'явилася з подачі Давіда Шора, більшовики будуть використовувати ще неодноразово.
У червні 1925 року професор Шор зібрався з прихильниками створення єврейських колоній у Криму, більшовиками Юрієм Ларіним та Григорієм Бройдом, Петром Смідовичем та членом Політбюро ЦК ВКП(б) Олексієм Риковим для обговорення меморандуму Президії ВЦВКа з вимогою зупинити гоніння на сіоністів та утворити суспільство допомоги еміграції до Палестини. Результатом переговорів стала зустріч Давіда Шора із керівництвом ОГПУ, організована Смідовичем. На ній високопоставлені чекісти В'ячеслав Менжинський та Терентій Дерибас показали Шору антирадянські листівки, що розповсюджувалися молодіжними сіоністськими рухами. Молоді сіоністи, напевно, бачили у більшовиках своїх заклятих ворогів, тому Давіду Шору нічого не залишалося, як прийняти докази чекістів. Проте, дякуючи Давіду Шору, у 1924-1934 роках із СРСР виїхали за заміною не менше 855 осіб, які врятувалися від вірних повторних арештів та смерті.
Життя «придворного» музиканта, який користується своєю популярністю у владоможців, щоб «виклопотати помилування для безневинно засуджених», Шора особливо обтяжувало. Довгі роки він мріяв про репатріацію в Ерец-Ісраель, залишаючись у СРСР лише заради допомоги іншим. Але з часом його перестали тримати в Радянській Росії не лише пригнічені надії, а й сімейні узи. У березні 1920 року, в той самий день, Давід Соломонович втратив дружину, Раїсу Михайлівну, і брата Йосипа. Раїса Михайлівна померла від запалення легень, а Йосип Шор, лікар за професією, помер від підхопленого у шпиталі висипного тифу. З проміжком у декілька років не стало батьків Шора, його брата Лева з Пензи, а також молодшого брата Романа Соломоновича, проживаючого у Сімферополі.
У жовтні 1925 року Давід Шор вирушив до Палестини у затяжне відрядження. Наркомпрос СРСР офіційно доручав професору Московської державної консерваторії Шору розширяти культурні зв'язки між СРСР та Палестиною. Сповнений надій розвивати музичну культуру на узбережжі Середземного моря, Шор зустрівся у Палестині зі своїми давніми друзями-сіоністами і вперше зіткнувся з ідеологією «халуцим» – євреїв, які вирішили бути робітниками та селянами. Граючи з ними концерт у кібуці Ейн-Харод, маестро з подивом почув, що навіть професійні музиканти, які пішли в кібуц, обробляли землю своїми руками, трудилися в кар'єрах та корівниках.
Не задоволений станом музичної освіти землі предків, Шор надихнувся ідеєю створити інститут, який підготував би основу становлення справжньої музичної культури у Палестині. Запланований Давідом Соломоновичем заклад – «Інститут для поширення музики в народі» – був створений у Тель-Авіві у 1926 році. Три роки Шор організовував концерти-лекції з просвітницькими цілями, але поступово його проект зійшов нанівець. Палестинська публіка віддавала перевагу високому мистецтву модного тоді кінематографа, а якщо й ходила на концерти, то за винятком приїжджих музикантів. Розпався і створений влітку 1926 року за ініціативою Давіда Шора «Союз музикантів Палестини», який припинив своє існування практично відразу ж після свого першого з'їзду.
Незважаючи на перші невдачі, до Радянського Союзу професор Шор вирішив не повертатися. У ЦК ВКП(б) остаточно було зведено нанівець проект створення у СРСР «Товариства сприяння еміграції євреїв до Палестини», а насування на все єврейське продовжувалося. У 1927 році Давід Соломонович цілком осів із донькою Євгенією та онукою Іриною у Тель-Авіві. У цьому місці він продовжив свою роботу зі створення у країні музичних установ.
Усвідомивши поспіх таких починань на голому ентузіазмі, Шор взявся за створення матеріальної бази. За сприянням євреїв Європи та завдяки невтомній енергії Шора у Палестині з'являється Товариство підтримки музичного життя – «Ха-нігун» – та Товариство друзів єврейської музики, які повинні матеріально підтримати професійних музикантів.
Наскільки складно йшло становлення музичної культури в ішуві свідчать щоденникові записи Давіда Соломоновича, який скрушно зізнавався, що в Ізраїлі навіть творець ризької єврейської консерваторії Шломо Розовський та прославлений диригент Мордехай Голінкін були без роботи, обплутані боргами. Ситуацію трохи виправило створення Інституту музичних наук, фінансуємого американськими філантропами. Проте на початку 1930-х Шор знову писав диригенту Детройтського симфонічного оркестру Осипу Габриловичу: «Грошей немає ні на концерти, ні на махон, ні на музичну роботу».
З 1929 по середину 1930-х років Шор викладав у музичній школі «Бейт-Левіім», працював лектором в Єврейському університеті в Єрусалимі, роз'їжджав від імені університету з лекціями-концертами по всій країні, а також займався прослуховуванням обдарованих дітей.
У 1936 році, коли до Єврейського університету спинилося надходження фінансування від померлого Осипа Габриловича, музичний факультет припинив своє існування. Давід Шор відмовився від зарплати, але президент університету доктор Єгуда Магнес зловживати безкорисливістю професора не зміг. Незважаючи на всі невдачі, Давід Шор не зневірився і того ж року зареєстрував у Тель-Авіві новий заклад – Інститут музичної освіти та виховання. В інституті не було свого приміщення, заняття проходили у приватних квартирах. Проте професор Шор зміг організувати за свого інституту музичну школу, платив зарплату вчителям і навіть створив стипендіальний фонд для підтримки молодих музикантів. Ще потрібно додати. У серпні 1933 р. Євсей Шор з дружиною залишили Берлін, вирішивши оселитися у Палестині. На шляху до неї вони більш ніж на рік застрягли в Італії, лише в грудні 1934 р. прибувши в Ерец-Ісраель. Він був не лише музичним педагогом, а й мистецтвознавцем, перекладачем, істориком філософської думки. Активно допомагав батькові у становленні класичної музичної школи в Ереці-Ісраелі та його син, Євсей (в Ізраїлі – Єгошуа) Шор.
Своє 75-річчя Давід Соломонович відсвяткував 14 січня 1942 року, граючи на урочистому концерті на свою честь. Робота Давіда Шора на терені музики та педагогіки, активна громадська позиція та діяльність у Лізі «V» підірвали його здоров'я. Серце музиканта та сіоніста зупинилося влітку – 1 червня 1942 року – попросту в розпал Другої світової війни.
Незабаром після його смерті Ліга «V» змогла передати Радянському Союзу медичне обладнання, машини швидкої допомоги та масу інших пожертв від ішува. Російські сіоністи, які врятувалися завдяки Давіду Шору, посадили на його честь у Бет-Шемені гай. Після смерті Давіда Соломоновича Інститутом музичної освіти та виховання керував його син Євсей Шор. Згодом інститут втратив свій колишній статус, але створена на його базі музична школа існує й донині, у місті-супутнику Тель-Авіва Холоні.
Бібліографія та джерела: