Він знімав фільми про те, з чим був добре знайомий – про Ізраїль, Голокост та всепереможну любов. Але найбільший успіх йому принесла картина, заснована на подіях його власного життя, історія його втечі з Радянського Союзу до Ерец – Ісраель в роки Другої світової війни.

Майбутній кінорежисер, продюсер та письменник Давид Грінберг (пізніше взяв собі псевдонім Олександр Раматі) народився 20 грудня 1921 року у Брест-Литовську. Соломон Грінберг, батько Давида, був архітектором та домовласником, багатим чоловіком. Для своєї сім’ї він збудував на вулиці Домбровського триповерховий особняк. Грінберги жили нагорі, а на нижньому поверсі було облаштовано аптеку, де керувала мати Давида. Фаня Абрамівна Якубович була першою жінкою-випускницею Київського медінституту.

Грінберги належали до кола сіністів-ревізіоністів. Їх імена не увійшли в історію, як імена Бегіна та Жаботинського – їх близьких друзів та товаришів, але свого часу у колі правих сіоністів їх знали всі. Вольф Бегін, батько майбутнього прем'єр-міністра Ізраїля Менахема Бегіна, був учителем Давида Грінберга та його братів Авігдора та Якова. Менахем часто бував у Грінбергів та грав у шахи з Давидом.

Батьки приділяли величезну увагу освіті та розвитку хлопчиків. Вже у віці 9 років Давид Грінберг був головним брестським кореспондентом «Малого обозрения» («Малого огляду») – польського тижневика для дітей, що видавав Януш Корчак. Кілька разів на рік Давид їздив поїздом з Брест-Литовська до Варшави на прийом до пана редактора. Робота в редакції Корчака сильно вплинула на молодого Грінберга. Пізніше він зізнавався, що саме тоді вирішив стати письменником.

Редакція Корчака завжди була наповнена дітьми різного віку: одні писали на підвіконнях статті, інші – пили чай чи бавились. Одного разу поліграфіст, що забирав черговий номер газети у друк, спитав у Давида Грінберга: «Що у вас тут – поліклініка, клуб чи базар?»

Багато років по тому Давид згадував: «Доктор Корчак завжди був одягнений у старий сірий костюм та працював за захаращеним столом. Він був дуже пунктуальною людиною та невдоволено поглядав на годинник, якщо я раптом спізнювався: приймав він тільки у четвер з 7 до 9 ранку. Але у юних журналістів виникало відчуття, що редактор розмовляв з колегою, а не з дитиною».

У 17 років Давид Грінберг вирішив вступати до Академії драматичного мистецтва у Варшаві, щоб вивчитись на сценариста і режисера. Але, успішно пройшовши вступні іспити, він отримав від батьків не похвалу, а докори. Вони сподівались, що їх діти переїдуть до Ерец-Ісраель, а кому там могла знадобитись людина з професією режисера? Тому у 1939 році, напередодні німецького вторгнення до Польщі, Давид склав іспити на юридичний факультет Варшавського університету. Але розпочати навчання та і не встиг: Польща була розділена між Німеччиною та Радянським Союзом. Варшава опинилась в руках у німців, а у його рідне місто прийшли росіяни. Сім'я Грінбергів була для нової влади класовим ворогом. Ради практично відразу націоналізували сімейний аптечний бізнес та переселили Грінбергів до Ковеля, де вони жили в очікуванні арешту. Спланований головою сім’ї від’їзд у Палестину відклався на невизначений термін.

22 червня 1941 року старший брат Авігдор запропонував Давиду вдвох втекти в глибину радянської території, добратись до Середньої Азії та там спробувати перейти кордон з Іраном. А з Ірану до Палестини вже дуже близько. Братам вдалось добратись до Ашхабаду. Тут треба було готуватись до переходу кордону. Поки йшла підготовка, Авігдор встиг попрацювати інженером, а Давид змінив кілька професій – він був конторським службовцем, режисером драматичної трупи, вантажником та навіть візником.

Нарешті все було готове до втечі. Але за кілька днів до встановленої дати кордон з Іраном спробували перейти знайомі поляки – їх спіймали та відправили валити ліс до Сибіру. Остерігаючись такої ж долі, Грінберги вирішили змінити план дій. У Середній Азії в той час розташовувався центр формування Армії Андерса, яку створювали з громадян Польщі, що опинились на території Радянського Союзу. Серед солдатів були біженці, інтерновані військовослужбовці польської армії та амністовані ув’язнені. Керував армією польський генерал Андерс.

Формування армії було результатом договору з польським урядом у вигнанні, який в той час перебував у Лондоні. Радянський уряд брав активну участь в комплектування та забезпеченні, сподіваючись, що вона буде «вести війну з німецькими розбійниками пліч-о-пліч з радянським військом». Уряд Польщі та генерал Андерс, натомість сподівались цілком або частково вивести армію до Ірану, щоб вона воювала там «пліч-о-пліч» з англійцями. Поляки, що перебували у СРСР також обирали другий варіант, але сумнівались у можливості його реалізації – впертість Сталіна була всім відома. Тому вони намагались невеликими групами тікати до Ірану самостійно. Такі спроби були дуже небезпечні і часто, як у випадку зі знайомими Грінбергів закінчувались не Іраном, а Сибіром.

Однак, на початку весни 1942 року полякам вдалось досягнути угоди з Радами. Скоро Армія Андерса пішла з території Радянського Союзу. У лавах польських солдатів маршували в напрямку Іраку Авігдор та Давид Грінберги. До осені 1942 підрозділи Армії Андерса вже в своїй масі були виведені саме до Іраку та Палестини. Дорогою братам довелось розділитись – Авігдор захворів на тиф. Через якийсь час Давид отримав листа з армійською печаткою, що повідомляв про смерть. Однак, перебуваючи разом зі своїм полком в іракському місті Ханакін, Давид побачив польського солдата, що спускався з гірки з дуже знайомою ходою. Щастю не було меж – Авігдор вижив та був готовим до бою.

У червні 1943-го Армія Андерса була переформована та перетворилась у Другий польський корпус у складі Британської армії. В кінці того ж року частину, в якій служили Грінберги, перевели до Палестини. Там Авігдора, що так і не вилікувався цілковито після хвороби, демобілізували. Він був не один – близько 3 тисяч євреїв, що служили у армії, залишились на Землі Ізраїля. А Давид в січні 1944 року разом зі всім польським корпусом вирушив на італійський фронт.

У цей час Давид серйозно зайнявся військовою журналістикою. Під псевдонімами Олександр Раматі, Людвик Брестський, Л. Б. та Юліан Крицький він писав для польських та палестинських газет і журналів, а також для американського тижневика Time. Виявилось, що у Давида є дар поліглота – він за лічені місяці вивчив англійську, італійську та підтягнув іврит. За час служби він також встиг надрукувати дві книги: «Хведковицький ліс» у 1944-му та «Мовчазну армію» в 1945-му. У 1946 році перекладена італійською «Мовчазна армія» отримала в Італії престижну книжкову премію.