Ель Лівшиць
1897 – 1981
Всьому світові відомі фотографії зі знущаннями гітлерівців над релігійними євреями в окупованій Польщі. Нацисти відрізали старим людям пейси, заставляли євреїв, на потіху публіці, прилюдно молитись. Важко повірити, але картина того, що відбувалось у роки Другої світової війни один в один повторилась навесні 1953 року у Вінницькій внутрішній тюрмі МВС.
Головним героєм цієї історії став палітурник бухгалтерських книг з Жмеринки Ель Лівшиць. Заарештований за сіонізм Лівшиць однієї ночі був викликаний на черговий допит. Оперуповноважені МВС (так після чергового переформування почав називатись НКВС) Ткаченко і Задорожнюк, мордуючись від нудьги, влаштували собі розвагу: пов’язавши Лівшицю принесений звідкись тфілін та давши йому сувій Тори, парочка наказала заарештованому молитись Б-гу. Не встиг Ель Лівшиць промовити молитву, як чекісти почали сміятись, покликавши насолодитись виставою працівників з інших кабінетів. Так і молився 57-літній Лівшиць, поки вінницьким операм не набридло.
Над заарештованим Лівшицем знущались методично та вишукано, намагаючись вибити з нього свідчення про належність до єврейського підпілля. Його справа була на контролі в самому Києві, тому від регіональних чекістів вимагався результат – розкриття чергової «єврейської змови».
За своє життя заарештований Ель Лівшиць побачив багато. Він народився 10 січня 1897 року в містечку Вовковинці, розташованому рівно на пів дороги між Вінницею та Проскуровим. Його батько, Мордко Шойлевич, був торгівцем середньої руки, а мати, Іта Янкелівна Зільберман, слідкувала за домом. Сім’я була великою: старший брат Айзик, сам Ель, молодші брати Мешилом і Шмуль, сестри Броня і Мір’ям.
В дитинстві всі маленькі Лівшиці ходили в хедер. Елю єврейська наука давалась легко, вчився він з інтересом, але в єшиву не пішов. В магазині батька потрібен був рахівник, а середній син, Елік, ідеально підходив на цю роль. Закінчивши в 1915 році заочний курс бухгалтерської справи, Ель Лівшиць отримав відповідний диплом і почав працювати в магазині з батьком.
Переживши жахи Першої світової, Громадянської та радянсько-польської воєн в рідних Вовковинцях, Лівшиці потрохи почали вставати на ноги. Але в районі спалахнула епідемія тифу. В 1920 році старий Лівшиць зліг і практично відразу помер. Якийсь час попрацювавши у магазині батька, Елік переїхав у містечко Солобківці, одружившись з місцевою дівчиною - Гітлею Ейтесман. Але щастя було недовгим: через два роки Гітла померла.
З Солобківців молодий вдівець подався в містечко Браїлів, де жила сестра Еля Мір’ям. Її чоловік Шльома Ровнер, співробітник місцевого сільпо, пообіцяв знайти швагрові роботу. Він дійсно не підвів. Ель Мордкович оселився в Браїлові, влаштувавшись бухгалтером в розташованому недалеко селі Москалівка.
Небажання Еля повертатись на малу батьківщину пояснювалось не лише відсутністю там роботи. Лівшиців у Вовковинцях надто добре знали, і не тільки ті, чиє знайомство можна було вважати приємним. Зіштовхнувшись у роки війни з хвилею єврейських погромів, молоде покоління сім’ї Лівшиць прийшло до висновку, що єдиним безпечним місцем для єврейського народу могла бути лише Земля Ізраїля.
Особливо сіонізмом надихнулись молодші брати Еля. Найпершим, у 1919 році, в Палестину через Бессарабію поїхав Мешилом, що змінив у Ерец-Ісраель прізвище на Явніелі. Слідом за ним збирався Шмуль. З початку 1920-х років він, як тоді говорили, був кадровим сіоністом, проводив у Вовковинцях і сусідніх містечках активну національну роботу. У 1924 році Шмуль виїхав до Палестини, де пробув близько трьох років. Для репатріації це був, на жаль, найгірший час: після підйому економіки в підмандатній Палестині настала тяжка рецесія. Постійну і хоч якось оплачувану роботу знайти було важко, а британці ставились до євреїв, що приїхали в країну з погано прихованим роздратуванням. Шмуль, як і багато його соратників, повернувся у Радянський Союз. В Країні Рад Шмуль Лівшиць змушений був публічно покаятись у своїх «гріхах» і демонстративно зайнятись роботою – шити шапки. Це був такий спосіб перейти до праці, прийнятної для радянської влади, – стати справжнім робітником. Оселився Шмуль в Солобківцях. Немало часу у нього зайняв пошук роботи бухгалтера в Браїлові, ближче до брата.
У рік приїзду Шмуля в СРСР, в 1927-му, за участь в сіоністській організації Проскурівським окружним відділом ДПУ була заарештована сестра Броня. Протримавши її недовго в тюрмі, співробітники ДПУ дівчину звільнили, милостиво запропонувавши виїхати до Палестини. Броня за прикладом братів незабаром репатріювалась в Ерец-Ісраель.
Формально до сіоністської організації Ель Мордкович Лівшиць не належав. Раніше, коли це ще було можливо, до нього в руки іноді потрапляла газета «Давар», яку видавали ліві сіоністи і складними шляхами передавали з Палестини в Радянський Союз. Цілковито розділяючи ідею відродження єврейської держави, Ель Мордкович залишався релігійною людиною, що особливо не вірила у комуністичні експерименти. Йому пристрасно хотілось виїхати в Сіон, але повернення Шмуля і сімейні турботи призвели до того, що Ель Мордкович з поданням на виїзд затягнув. Йшов 1931 рік, і з Радянського Союзу вже майже не випускали.
Всі тридцяті роки Ель Мордкович пропрацював бухгалтером в різних артілях Браїлова. Одружившись повторно, на Гені Мойсеївні Різник, у 1934 році Лівшиць став батьком – у пари народилась дочка Туба.
В 1937 році Лівшиці переїхали в Жмеринку. Ель Мордкович влаштувався працювати в артілі «Прогрес». Через якийсь час він почув трагічні новини: в Браїлові НКВС «викрив» сіоністську організацію, в котрій ніби-то був його брат Шмуль; слідство призначило його очільником антирадянського угрупування. До складу «контрреволюційної групи» входили колишні члени сіоністських організацій і давні знайомі братів Лівшиців. Шмуля, що колись повірив у адекватність радянської влади, 15 травня 1938 року розстріляли. Сам Ель Мордкович тоді дивом не опинився у тюрмі. Поступово ситуація трохи заспокоїлась. У 1939 році й Еля і Гені народився син Яків.
Не встигли жителі Жмеринки трохи оговтатись від акцій червоного Молоха, що пожирав невинних людей, як на їх долю випало набагато гірше випробування – напад нацистської Німеччини на СРСР.
Війна застала Еля Мордковича у Жмеринці. Як непридатний до військової служби, він залишився з рідними на окупованій території, сподіваючись на гуманність загарбників. Ступінь їх гуманності та цивілізованості стала зрозуміла вже 17 липня 1941 року, коли німці на мотоциклах увірвались в містечко і відразу ж виявили свою нелюдяність. Через тиждень у Жмеринці зʼявилось єврейське гетто, розташоване в одному з передмість.
Виживати в гетто виходило не у всіх. Ель Мордкович і його дружина змушені були братись за чорну роботу, заробляючи на скромне харчування і щодня ризикуючи не повернутись з роботи. Коли місто перейшло під владу румунського війська, це принесло євреям певне полегшення: румуни над євреями знущались, але всіх підряд, як німці нікого не вбивали. Водночас євреям з сусіднього Браїлова пощастило менше. В 1942 році там була по звірячому вбита 69-літня мати Еля, Іта Янкелівна, старший брат Айзик і сестра Мірʼям разом з їх сімʼями.
На початку березня 1944 року військо Червоної Армії підійшло до Жмеринки, а німецькі та румунські частини почали відступати на захід. По гетто відразу ж поповзли чуткии, що німецькі солдати, що відступали, збираються знищити всіх євреїв Трансністрії, що вижили. Євреї шукали порятунку, робили все можливе, щоб знайти тимчасовий притулок.
Лівшицям на допомогу прийшов немолодий українець – Петро Хомик. Протягом двох тижнів він переховував у підвалі свого дому Еля, його дружину і дітей. Червоноармійці звільнили Жмеринку 20 березня 1944 року. Сердечно подякувавши Петрові, Ель Мордкович і Геня Мойсеївна повернулись додому і почали знову облаштовувати своє життя.
Не всі жителі Жмеринки були раді поверненню євреїв, звикнувши за роки окупації до думки, що ті ніколи не повернуться з гетто та не вимагатимуть назад своє майно. Квартири звільняли з великою неохотою, не згадуючи вже про вкрадені за роки окупації речі. Поступово питання з житлом було вирішене. Лівшиці заселились в Жмеринці в невеликий цегляний будинок на дві кімнати на вулиці Жовтневої революції.
Майже відразу після звільнення Ель Мордкович знову почав працювати бухгалтером. В один із днів його викликали в прокуратуру. Ніби-то вів бухгалтерію неправильно та завдав втрат державі. В кінці 1945 року суд Еля Мордковича виправдав, але на повторному суді вирішили, що бухгалтера треба все ж покарати, – дали рік і шість місяців трудової колонії. За будь-яку помилку на роботі у сталінський час карали суворо.
У 1947 році Ель Мордкович вийшов на волю. З бухгалтерів довелось перекваліфікуватись спочатку у завідувача складу цегельного, потім – чергового на складі деревини станції Жмеринка. В решті решт, не задоволений заробітками та умовами праці, Лівшиць здобув фах палітурника бухгалтерських книг і почав працювати у різних закладах міста за наймом. Його дружина займалась домом, син Яків навчався у школі, а дочка Туба вступила до Житомирського будівельного технікуму.
Живучи після війни непомітним та тихим життям, немолодий чоловік і уявити не міг, що вже кілька років за ним крок у крок ходять радянські спецслужби.
В їх поле зору Лівшиць потрапив у квітні 1948 року через своє листування з сестрою Бронею Ноткін та братом Мешиломом, що виїхали до війни до Палестини. Всі листи, що він надсилав через жмеринську чи вінницьку пошту за кордон, підлягали ретельній перлюстрації. Поки відповідний працівник, що володів іноземною мовою, не дізнавався, про що написав громадянин СРСР на Захід, лист нікуди не відправлявся. Ель Мордкович принципово писав родині івритом, писемною формою якого володів не гірше за ізраїльтян. У місцевих чекістів була проблема зі співробітниками, що знали давню мову, але коли вони його все ж знайшли, – ним став контролер-перекладач на прізвище Марʼянчик – на горизонті у них відразу замаячила перспектива отримати чергові зірочки на погони.
«Ось мої діти, хоч і ростуть в єврейському домі, релігійному домі… але вони… розмовляють виключно російською, – писав у грудні 1948 року Лівшиць в одному з листів сестрі Броні в Рамат-Ган, вітаючи її зі святом Хануки. – Тому я заздрю вам, що ваші діти виховані у іншому дусі».
В тому ж листі Ель Мордкович по філософськи розмірковував: до своїх 50 років він прийшов до висновку про те, що людина не повинна концентруватись на задоволенні своїх матеріальних потреб. «Згадую ті часи, – ділився з сестрою потаємними думками Ель Мордкович, – коли Хасмонеї боролись за нашу свободу, коли нашому народу теж загрожувала небезпека втрати власної релігійної культури та асиміляції з іншою, чужою культурою, але… герої нації ризикнули життям та відстояли святість віри та свободу єврейського народу».
Порівнюючи Теодора Герцля, що постав питання про будівництво єврейської держави, з Матітьягу Хасмонеєм, лідером повстання давніх євреїв проти еллінів, жмеринський палітурник бухгалтерських книг надсилав настанови своїй сестрі, братові та їх сімʼям в Палестині: «Зараз це знову довірене вам, жителям Палестини. Ця війна є нашою священною війною. Не опускайте руки… зараз найкращий час, коли єврейське питання стоїть перед всіма націями».
Проголошення Держави Ізраїль 14 травня 1948 року Ель Мордкович зустрів з неймовірним піднесенням. Він знову написав сестрі та брату. «Серце тремтить, коли чує про те, що нарешті сповнилося пророцтво… було створено єврейську державу, – не міг стримати своїх емоцій Лівшиць. – Хочеться самому зануритись у натовп євреїв… що нарешті добились успіху та досягли своєї мети». Говорячи про своє бажання виїхати до Ізраїлю, Ель Мордкович одночасно критикував Радянський Союз. Описуючи стосунки між громадянами у СРСР, він вжив відомий латинський вислів – «людина людині вовк». Про ставлення до євреїв і казати не варто.
Після того, як у Москві відкрилось ізраїльське посольство, радянським євреям здавалось, що звільнення з галута вже не за горами. В листі, надісланому до Ізраїлю у листопаді 1948 року, Лівшиць писав із впевненістю, що ізраїльські «амбасадори» зроблять все необхідне для репатріації радянських євреїв на історичну Батьківщину. «Те, що мій брат нагадує у своєму листі про свої стосунки з послом, мадам Голдою, це дуже добра справа, – сподівався на швидку зустріч з рідними немолодий чоловік, – …прошу якомога швидше написати їй листа з проханням, що стосується нас, і можливо вона відповість прямо на моє питання, на мою адресу». Брат Еля Лівшиця, Мешулем Лівшиць-Явніелі, дійсно був особисто знайомий з особистим секретарем Голди Меїр та погодився сприяти братові з репатріацією. З цього нічого не вийшло. Радянська влада нікого зі своїх громадян за залізну завісу випускати не збиралась.
Використовуючи вилучене на пошті листування, у квітні 1949 року Жмеринський районний відділ МДБ завів на Еля Мордковича Лівшиця справу-формуляр під кодовою назвою «Фанатик». Судячи з перехоплених листів, чекістам вартувало віднести його до контрреволюціонерів. Для того, щоб підкріпити дані, отримані з пошти, емдебешники вирішили ввести у розробку Лівшиця свого перевіреного агента – «Охотну».
Агент «Охотна», вона ж Єва Львівна Глізер, була колегою Лівшиця по його роботі на станції Жмеринка. До війни вона була вчителькою, а в 1940 році Глізер була завербована НКВС для виявлення антирадянськи налаштованих осіб серед вчителів та учнів власної школи. В середині березня 1949 року чекісти знову вийшли з нею на звʼязок та відразу ж послали шпигувати за Елем Мордковичем. Навички та досвід Глізер дозволили їй швидко зійтись з «братом-євреєм», що, нічого не підозрюючи, розкривав колезі свою душу. В бесідах з Лівшицем агент зʼясувала, що він був «антирадянсько націоналістично налаштований» та мав авторитет у жмеринській релігійній єврейській громаді.
Лівшиць дійсно був активним парафіянином єдиної в місті синагоги, що залишилась. Втративши на війні 18 близьких та дальніх родичів, Ель Мордкович ще частіше почав звертатись до Б-га. Синагога була тим місцем, де збирались однодумці, що любили свій народ і все ще читали книги на івриті. Агент МДБ Глізер стверджувала, що Лівшиць в синагозі неодноразово зачитував отримані ним з Ізраїлю листи та водив дружбу з відомими у місті релігійними євреями.
Для чекістів ці люди були підозрілі. Середи них значились «відомі органам єврейські націоналісти»: голова єврейської громади при синагозі Леві Авербух, колишній голова громади Давид Островський, секретар громади Езра Кракопольський та багато інших.
Компромату на знайомих і друзів Лівшиця було достатньо. Так, за даними агента УМДБ Володимирської області Стакана, до секретаря жмеринської єврейської громади Кракопольського після війни приїжджав визначний релігійний сіоніст Мордехай Ханзін, котрим Кракопольський обговорював у різкому антирадянському дусі єврейське питання в СРСР.
В березні 1950 року агент «Охотна» також повідомляла в МДБ, що, працюючи якийсь час комірником на цегельному заводі, Лівшиць завів дружбу з мешканцем Жмеринки Сухером. Його син, студент одного з вищих навчальних закладів Києва Олександр Сухер, був заарештований у справі «Спілки єврейської молоді». «Фанатик у наклепницькій антирадянській формі засуджував репресію Сухера і його друзів та висловив занепокоєння, що його самого можуть заарештувати за висловлювання своїх політичних переконань», – доповідали у 2-е Управління МДБ УРСР вінницькі чекісти.
Після арешту сина Сухера, Ель Лівшиць максимально обмежив коло свого спілкування, попри це висловлювати «антирадянські» погляди в своїх листах не припинив. В одному з них він просив сестру вислати йому талес, давній символ юдаїзму. Ще в одному – резюмував, що приниження єврейського народу в СРСР продовжувались і після Голокосту: іврит був під забороною, більше десяти років майже ніхто не розмовляв їдишем, в країні не було ні єврейського радіо, ні єврейських газет, ні синагог, ні єшив. «…від Волочиська до Києва ми маємо всього… 5 синагог: в Проскурові, Жмеринці, Славуті, Бердичеві та Одесі, – скаржився Лівшиць. – Тому скарб єврейського народу, молодь, що нам дорожча за все, асимілюється… не знаючи того, що наші предки заповідали не забувати своєї мови». Отримавши від сестри на свято Рош ха-Шана листівку із зображенням ізраїльських солдатів та членів ізраїльського уряду, Лівшиць приніс її показати в синагогу. Відразу ж це було зафіксовано органами, що неспішно, але методично збирали на чоловіка похилого віку компромат.
Для проведення заходів з активізації розробки Лівшиця, в Жмеринський райвідділ МДБ в грудні 1950 року навіть приїжджав оперативний працівник 4-го відділення 2-го відділу УМДБ Вінницької области. Тим не менш завербувати ще одного агента, що міг би доносити на Лівшиця, чекістам не вдалось.
Ель Мордкович явно почав поводити себе ще обережніше. У 1951 році він припинив вести будь-яке листування з сестрою і братом, помітивши незвичну затримку кореспонденції та звернувши увагу на те, що багато листів до адресатів не доходять.
Однак про нього ніхто і не думав забувати. 12 лютого 1953 року в дім до Лівшиців вимогливо постукали. На порозі виявився старший оперуповноважений Вінницького УМДБ старший лейтенант Задорожнюк і сержант міліції Павленко. Предʼявивши голові сімейства ордери на арешт та обшук, співробітники відразу ж розпочали обшук. Перевернувши весь дім, чекісти відвезли Лівшиця у внутрішню тюрму Вінницького МДБ.
Йому було висунуте звинувачення в тому, що він, приєднавшись у повоєнний період до націоналістичного угрупування, проводив у її складі антирадянську роботу, а також, підтримуючи письмовий звʼязок з закордоном, зводив наклепи на Країну Рад і її режим. Окремо у звинуваченні було згадано про систематичне прослуховування Лівшицем радіостанції «Коль Ісраель», читання ним листівок та листів з-за кордону у жмеринській синагозі та неодноразово висловлене бажання заарештованого виїхати в Ізраїль.
У справі заарештованого Лівшиця працювало кілька чоловік. На допитах він тривалий час категорично заперечував наявність у нього якихось звʼязків у Жмеринці, Вінниці чи інших містах. Однак знайдений під час обшуку список членів єврейської релігійної громади, листування Лівшиця зі знайомим Берком Бродським, а також інші документи свідчили про протилежне.
У нього також були вилучені 164 книги на івриті та їдиші. Значна частина їх мала релігійний характер і колись належала рабину Альтеру Файнгольду, що загинув у Жмеринському гетто. Незадовго до своєї смерті, у 1943 році, книги змогла передати Елю Лівшицю вдова рабина. Інші книги він отримав від релігійного єврея Флімана, якого розробляло МДБ, про це свідчили дарчі написи.
Попри велику кількість доказів, Ель Мордкович мужньо мовчав, всіляко заперечуючи звинувачення у антирадянській агітації та відмовляючись давати свідчення на своїх знайомих. В хід пішли улюблені методи емдебешників – знущання та катування.
Глумом над Торою та єврейською релігією, описаним на початку нашої оповіді, справа не обмежилась. Зазвичай, Лівшиця викликали на допит після 9 години вечора, не даючи відпочивати вдень. На допиті сидіти заборонялось – лише стояти, без можливості вимученому чоловікові хоча б опертись на стіну.
Чекісти називали Лівшиця в кращому випадку «бандит»; інші прізвиська були ще принизливіші. Втрачаючи терпіння, старший лейтенант Задорожнюк та заступник начальника 2-го відділення Вінницького УМДБ Ткаченко кидали Еля Мордковича на підлогу та били ногами.
Старший слідчий УМВС капітан Пучкін, що розслідував справу пізніше, також делікатністю не вирізнявся. Одного разу, вирушивши у робочий час до кінотеатру, садист закрив Лівшиця в холодному підвалі. Арештованого через кілька годин, пожалівши, випустила співробітниця управління. Увесь час ображаючи Еля Мордковича за національною ознакою, Пучкін любив повторювати, що всі євреї відсиджувались під час війни в тилу. «Ваші дружини, товстоз.ді єврейки, не дають людям купувати продукти на базарі, – так пояснював заарештованому свій погляд на національне питання слідчий. – А ваші горбоносі євреї, як копнути, і грабують уряд і державу».
Витягуючи інформацію з арештованого, Пучкін щоразу погрожував йому: «Ти звідси не вийдеш». На питання знесиленого Еля Мордковича, чому Пучкін над ним так знущається, той одного разу простодушно відповів: «Це мій хліб. Я можу тебе просто застрелити в своєму кабінеті і мені нічого за це не буде».
Незважаючи ні на що, немолодий єврей так і не обмовив членів єврейської жмеринської громади та інших своїх знайомих, котрих чекісти хотіли підвести під справу про сіоністську підпільну організацію. В постанові від 9 квітня 1953 року Пучкін, залишивши раніше висунуте Лівшицю звинувачення за статтею 54-10 ч.2 КК УРСР («Пропаганда чи агітація з використанням релігійних чи національних упереджень мас»), змушений був виключити звинувачення про участь у антирадянській групі.
Користуючись свідченнями агента «Охотної» та прикріпивши до справи 17 листів Лівшиця і його родичів, конфіскованих на пошті, слідство підготувало для суду цілий букет фактів, що доводили «нерадянські» погляди звинуваченого.
В одному з листів Лівшиць, як чоловік релігійний, журився, що єврейські юнаки все частіше одружувались після війни з неєврейками, що забороняють закони юдаїзму. Не розбираючись у юдаїзмі, чекісти трактували ці рядки як націоналістичні.
Описуючи рідним повоєнну дійсність, Ель Мордкович просив сестру Броню і брата Мешулема не судити строго молодь, що живе у СРСР: «Вони народились в грішний час…» і далі, з надією: «…в решті решт ми переживемо всіх ворогів і з великим задоволенням перейдемо великий, але важкий міст». Це було трактовано Пучкіним як яра критика Лівшицем радянського режиму.
«Пришили» Лівшицю і передачу за кордон конфіденційних відомостей. Сучасного читача здивує, але як такі у справі фігурували рядки з листа Еля Мордковича про кількість єврейського населення по містах та містечках України: «Врятовані залишки нашого народу сконцентровані в більшості випадків у великих містах, наприклад: в Києві – 125 тисяч, в Одесі – 70 тисяч, в Проскурові – 10 тисяч, в Вінниці – 15 тисяч, в Жмеринці – 10 тисяч…»
В листі, направленому Броні Ноткін в середині лютого 1950 року, Ель Мордкович дуже акуратно спробував розповіти про долю свого брата Шмуля: «…Ти все питаєш про Шміліка, я тобі вже писав, що про нього важко щось дізнатись, йому не можна писати. Така ж ситуація зі всіма його товаришами. Я нічого не можу зробити, треба чекати». В тому ж листі він просив сестру дізнатись про долю ділянок, куплених до війни в Палестині його другом з Жмеринки Мойше Спектором. Спектор, майстер з хутра в артілі «Новий шлях», був родом з естонської Лібави і у 1933-1936 роках через організацію «Хаклаї» вклався у купівлю земель в районі вулиць Іцхак Альханан і Шаароні в Тель-Авіві. Сподіваючись рано чи пізно виїхати до Ізраїлю, Спектор намагався щось дізнатись про свої активи. Чи отримав він відповідь на свій запит – невідомо, проте про нерухомість за кордоном дізнались радянські спецслужби.
Точно так само органам стало відомо про жителя Жмеринки Абрама Берченка, у котрого Лівшиць часто слухав радіопередачі з Ізраїля. Жмеринські євреї старались не пропускати ці передачі, але розуміли з пʼятого на десяте через сефардську вимову, що використовувалась в єврейській державі.
Еля Лівшиця цікавило про Ізраїль абсолютно все. Він просив брата і сестру писати йому по освоєння Негева, будівництво у молодій державі житла та кібуців, прийом нових репатріантів з різних країн.
На слідстві зʼясувалось, що Ель Мордкович писав не лише у Ізраїль, але й у США. В Мілуокі з 1912 року жив його дядько, Пейсах Ліхтер, якому він точно так само описував руйнування єврейських громад у Радянському Союзі.
Суд над Елем Мордковичем Лівшицем відбувся 20 квітня 1953 року. За чотири години судового засідання, відповідаючи на питання прокурора Пожарука і адвоката Кеніга, підсудний цілком зізнався у написанні антирадянських листів. У будівлі Вінницького обласного суду немолодий чоловік публічно підтвердив своє бажання виїхати до Ізраїлю, мотивуючи це відсутністю будь-якої єврейської «народної іскри» в СРСР. За порадою адвоката, Лівшиць «визнав помилку» та попросив суд поблажливо до нього поставитись, помʼякшивши міру покарання.
Але жодного послаблення не було. Його засудили за статтею 54-10 ч.2 КК УРСР на 25 років виправно-трудових таборів з конфіскацією всього майна та 5-річним позбавленням виборчих прав. Могли б дати і «вишку», про що красномовно натякнули згадкою у вироку указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 року «Про скасування смертної кари».
Навіть за радянськими мірками вирок був жахливим. У поданій в той же день касаційній скарзі в Верховний суд УРСР засуджений Лівшиць просив переглянути свою справу. Заперечуючи звинувачення у націоналізмі, він вкотре пояснював органам, що всього лише дотримувався релігійних традицій. Повідомляв він і про незаконні способи ведення слідства. Належного впливу на Верховний суд УРСР його скарга не мала. Своїм визначенням від 13 березня 1953 року він залишив вирок чинним.
Тим часом Лівшиця етапували в пересильний пункт Карагандинського виправно-трудового табору, розташованого у місті Карабас. Немолодому чоловікові, інваліду по зору, що страждав від емфіземи легень та гіпертонічної хвороби, призначили займатись у таборі полегшеною працею.
Але і в Карлагу Ель Мордкович не здавався. В решті решт Судова колегія з кримінальних справ Верховного суду СРСР розглянула його справу. В Москві вважали, що вирок був надто суворим. Термін покарання знизили до 10 років таборів з конфіскацією та обмеженням в правах. Скарга Лівшиця на застосування до нього незаконних методів ведення слідства була скерована в Особливу інспекцію УКДБ при РМ УРСР по Вінницькій області.
В таборі Елю Лівшицю довелось посидіти недовго. Карагандинська обласна прокуратура звільнила його 4 жовтня 1954 року. Звільнити звільнили, але з реабілітацією затягували. Лише в кінці березня 1960-го року голова Верховного суду Горкін черговий раз розглянув справу Лівшиця. Аналізуючи матеріали слідства і тексти листів Еля Мордковича, вища судова інстанція прийшла до висновку, що за своїм змістом вони не були контрреволюційними. Релігія в Радянському Союзі офіційно була не заборонена, а релігійний погляд на речі жодним чином не міг кваліфікуватись як антирадянська агітація. Кримінальну справу стосовно Лівшиця за відсутності у його діях складу злочину було припинено, а вирок скасовано.
В одному з вилучених у 1950-х роках листів Ель Лівшиць писав: «Дай Б-г дожити до хорошого, хоча я вже не молодий, але все ж я сподіваюсь і хочу жити вільним життям. Але хто знає, чи доживемо до цього». На жаль, дочекатись щасливого дня репатріації в Ерец-Ісраель гордий єврей так і не зміг. Коли це знов стало можливим, Ель Мордкович подався на виїзд, але у 1978 році отримав відмову. Радянські бюрократи, знаючи про кримінальну справу сталінських часів, виїзну візу дати відмовились.
Не маючи можливості репатріюватись в Ізраїль, Ель Лівшиць активно допомагав іншим євреям повернутись на Батьківщину. Живучи останні роки з дружиною у Житомирі, він консультував людей з приводу від’їзду в Ізраїль через радянську Прибалтику. Приймав він тільки «своїх» людей і виключно за закритими дверима, чудово пам’ятаючи про вуха та очі радянського КДБ. Але не допомагати не міг.
Еля Лівшиця не стало 1 вересня 1981 року. Справу, яку він розпочав змогла завершити його дочка Туба, що репатріювалась до Ізраїлю у 1996 році. У вільному світі, Сполучених Штатах Америки, проживає його син Яків.
28.08.2022
Автор: Ротман Фреді
Переклад українською мовою Ольга Лідовська