Ким же була агент Желткова? Слабою ланкою виявилась однокурсниця заколотників. Все почалось у квітні 1948 року, коли на одній з вечірок Йосиф познайомився з дівчиною. Швидко ця дружба переросла в щось більше. Молоді люди почали ділитись одне з одним своїми найпотаємнішими думками, а у вересні 1948 року дівчина вступила на той же юридичний факультет Одеського університету. Вона почала спілкуватись з друзями Йосифа, заходити на посиденьки «малого Раднаркому» і уважно слухати все, що там говорять.

Судячи з документів кримінальної справи, меморандум, складений за доповідями секретної співробітниці, в своїй фактичній частині збігається зі свідченнями однієї з свідків – Нінелі Яківни Немірінської. На Немірінську як на «крота» пізніше вказувала і дружина Леоніда Монастирського, яка була однокласницею Нінелі та добре її знала.

Відповідно до кримінальної справи, незадовго до першого доносу в МДБ, в кінці квітня 1951 року, Немірінська звернулась до університетського секретаря комітету комсомолу Геннадія Збандута. Дівчина пожалілась, що Йосиф Хорол, її коханий, веде розгульний спосіб життя та перебуває в інтимному зв'язку зі студенткою Байронас. А на додачу – зустрічається на квартирі у студента Гарцмана, де з дружками веде антирадянські розмови. Відразу ж після розмови Збандут передав її зміст співробітнику Одеського УМДБ Смотрицькому, який, за нещасливою випадковістю, виявився ще одним прихильником Ельвіри Байронас. Ймовірніше за все, зробивши одну дурницю, Немірінська вже не змогла виплутатись з цієї ситуації та змушена була співпрацювати з органами.

У 1989 році, коли справу Хорола та інших «гравців» переглядали, слідчі проводили допити свідків, що залишились живими. З Одеси до Ворошиловграда полетіло окреме доручення: допитати Нінель Яківну Немірінську, на той час заслуженого адвоката. Керівництво УКДБ УРСР по Ворошиловградській області одеським колегам відмовило, визнавши будь-які слідчі дії стосовно Немірінської недоцільними з оперативних міркувань.

Справу Йосифа Хорола і його спільників розглядалась 23-26 листопада 1951 року в Одеському обласному суді. Хорол, що підписав під час попереднього слідства протоколи допитів, до завершення слідства від них відмовився. Не зважавши на тиск, із фізичним, провину в антирадянській діяльності він брав виключно на себе. І не просто брав, а прямо під час засідання заявив, що незадоволений національною політикою комуністичної партії та радянського уряду. «В радянській державі немає свободи слова, а всі країни народної демократії – ставленики Кремля!» – ніхто з присутніх ще ніколи не чув подібного в Одеському суді. Порівнявши стан євреїв з участю репресованих народів – калмиків і татар – Хорол підкреслив, що на його погляди ніхто не впливав. В міру дорослішання він став сам приходити до подібних висновків.

Суд, вислухавши виступ підсудного, вважав відмову від свідчень, озвучену Хоролом під час засідання, непереконливою. Йосиф був засуджений на 25 років виправно-трудових таборів з 5-літнім ураженням в правах. По 25 років отримали також його «подільники», Гарцман та Щуровецький. «Відбулись» всього десятьма роками Монастирський, Фланцбаум і Шнейдеров.

Відразу ж після оголошення вироку адвокат Йосифа Хорола Вовренюк направив касаційну скаргу. Як і варто було чекати, наявність контреволюційної організації звинуваченню довести не вдалось, тому кваліфікацію злочину по статті 54-11 КК УРСР, через недоведеність, Вовренюк просив виключити. Другу статтю, 54-10 ч.2 КК УРСР, що передбачала найсуворіше покарання, на думку адвоката, слід замінити на більше легку – 54-10 ч.1. Нижня межа покарання по ній – шість місяців. Але судова колегія по кримінальних справах касаційну скаргу не задовольнила та залишила вирок без змін. 13 лютого Хорола відправили етапом з Одеси через Волгоград і Москву в Реглаг МВС СРСР в Воркуті.

Після засудження Йосифа органи зайнялись його матір'ю. Про це урочисто рапортував до Москви 13 серпня 1951 року заступник міністра МДБ УРСР Єсипенко. На Зинаїду Йосипівну, як радикальну єврейську націоналістку донесла все та ж Желткова. Та й своїм ходінням до високих кабінетів Зинаїда Хорол достатньо набридла місцевим чекістам. В своїй настирливості вона творила чудеса, потрапивши на прийом у справі Йосифа до самого заступника голови Ради Міністрів МДБ Берії. Вона заявила, що якщо справу її сина не переглянуть, вона повідомить про порушення в ізраїльські газети. Такого одеські чекісти пробачити хоробрій жінці не змогли. Всього лише через пів року після сина, 31 березня 1952 року, Зинаїда Осипівна Хорол була засуджена на 25 років ВТТ і 5 років ураження в правах.

Перебуваючи у таборі найвищої режимної категорії у Воркуті, Йосиф Хорол продовжив листування з Нінеллю Немірінською. В січні 1953 року, вийшовши з штрафного ізолятора, куди він потрапив за відмову виходити на роботи, він поділився з дівчиною своїми планами втекти з табору. В своєму листі, написаному Немірінською 28 січня 1953 року, Йосиф написав між рядків молоком – «невидимими чорнилами» – про те, що кожен день в таборі йому загрожував небезпекою. Радянські громадяни чекали війни з Америкою і, у випадку повномасштабного конфлікту, політзеків ніби-то планували відразу розстріляти. Юнак просив кохану прислати йому паспорт, військовий квиток, два посвідчення на відрядження, фотографії та цивільний одяг. Лист було надіслано з чужої адреси у Воркуті та підписано чужим іменем.

Немірінська на листа не відповіла. В іншому листі, від 5 травня 1953 року, Йосиф знову просив надіслати вказані речі. Особливу увагу приділялось документам для двох осіб: 23-30 та 35-40 років. В посилку ув'язнений просив покласти й жерстяну банку з подвійним дном, наповнену медом. В потайну частину треба було помістити ціанистий калій чи іншу сильнодіючу отруту, прийнявши яку, два втікачі, у випадку невдачі, могли покінчити життя самогубством. «Скоро США покладуть кінець всьому… жити та працювати ми будемо з ними», – так завершується лист Хорола з тюрми.

Незабаром, після смерті Сталіна, 13 червня 1953 року, Судовою колегією по кримінальних справах Верховного суду Союзу РСР вирок у справі Хорола і його друзів було скасовано, а справу повернули на додаткове слідство зі стадії попереднього слідства. З табору «Річний» № 6 в Комі АРСР Йосиф був етапований у внутрішню тюрму УМВС Одеської області. За якийсь час в Одесі знову опинились і п'ятеро його друзів.

Вже на першому допиті, 21 жовтня 1953 року, Йосиф почав грубіянити слідчому, відмовившись відповідати на поставлені питання до побачення зі своїм батьком. Твердо переконаний, що в країну дійсно прийшли зміни, Хорол розповів на слідстві, що всі підписи на протоколах були отримані від нього незаконним способом. Після затримання в першій годині ночі, з 4 на 5 січня 1951 року, його на чотири дні залишили без їжі, води та сну. Така тактика продовжилась до кінця слідства. Протоколи, зазвичай, були оформлені заднім числом. Насправді вони були плодом 7-8 нічних допитів, заборонених законом. Крім того, слідчі Машков і Черкасов погрожували юнакові: мовляв, відмова підписувати документи неминуче відобразиться на стані його матері.

П'ять друзів Хорола в кінці січня 1954 року були звільнені з-під слідства за недоведенням їх злочинів. Але колишній «голова підпілля», намагаючись поводитись на повторному слідстві як досвідчений адвокат, знову накликав на себе біду.

Під час допиту 13 березня 1954 року слідчі МВС та замісник прокурора Одеської області несподівано спитали Хорола, чи вів він колись листування з Нінеллю Немірінською. Отримавши відповідь, що ні, слідчі пред'явили приголомшеному Йосифу його ж листи, де говорилось про втечу з табору. Їх ще влітку 1953 року, хвилюючись за наслідки, принесла в Одеське управління МВС сама Немірінська. Слід відзначити, що, хоч листи вона надала до МВС із власної ініціативи, подальші свідчення давала неохоче, намагаючись всіляко ігнорувати повістки до суду.

В квітні 1954 року старе звинувачення з Хорола було зняте. Але тепер його судили не лише за антирадянщину, але й за спробу втечі – по статтях 54-10 ч. 1 і 16-78 ч. 2 КК УРСР. На суді Йосиф захищав себе сам, написавши відповідну заяву. Як не просив батько одуматись та взяти оплаченого ним адвоката, нічого не допомагало.

29 квітня 1954 року Йосифа вдруге засудили до тюремного ув’язнення. Цього разу строк склав 10 років таборів з наступним ураженням в правах на 5 років. Від подання касаційної скарги на вирок Одеського обласного суду засуджений відмовився. Після етапу до Володимирської тюрми для особливо небезпечних злочинців, Хорол потрапив у Песчлаг в Караганді. В таборі він дізнався, що його мати, яка героїчно боролась за сина, померла в Інті 18 лютого 1954 року, за два місяці до його другого суду.

В Песчлагу Йосиф Хорол продовжив безкомпромісно дотримуватись ідеалів сіонізму та намагався звести до мінімуму співробітництво з радянською владою. Спілкуючись не лише з євреями, але й казахами, українцями, прибалтами, що сиділи у таборі, Йосиф не боявся заявляти: лише як незалежні держави їх країни можуть нормально розвиватись. А якщо буде треба – Ізраїль допоможе! Ці розмови велись у 1955 році, в радянському таборі для політичних! Коли восени 1955 року в СРСР влаштували примусову підписку на державну позику, що стосувалась і зеків, Хорол заявив тюремній адміністрації, що не дасть жодної копійки.

Сидіти молодому сіоністу довелось до амністії 1956 року. Влітку 1956 року Йосиф Хорол повернувся в Одесу. Шлях в юристи політичному в’язню був закритий, тому він вибрав свою іншу пристрасть і вступив тепер вже на історичний факультет все того ж Одеського держуніверситету.

Не відмовившись від своєї місії, Хорол продовжив пропагувати серед одеських євреїв сіонізм. В цьому йому допомагала його дружина, Ітта Берлянщик, що народилась в Харбіні. В 1947 році Ітта опинилась зі своїм батьком, музикантом Монею Берлянщиком, в Радянському Союзі. Туди вони приїхали лише з метою навідати родичів, але мишоловка закрилась вже на борту радянського корабля. Батько та дочка змушені були залишитись в Союзі. Йосиф та Ітта полюбили одне одного з першого погляду та через місяць після знайомства вже стали чоловіком та дружиною. Зійшлись вони, в тому числі і у політичних поглядах.

Коли за парою почали ходити «топтуни», Одесу довелось покинути. В 1960 році Йосиф та Ітта Хороли переїхали в Ригу, де діяла велика і активна група сіоністів. Йосиф відразу влився в їх ряди і почав створювати групи вивчення єврейської історії, поширював посібники по івриту та видану за кордоном сіоністську літературу.

Багато сучасників тих подій вважали, що Йосиф Хорол був родоначальником першого в Радянському Союзі багатотиражного самвидаву. У 1963 році, незважаючи на небезпеку повторного арешту, він зумів таємно надрукувати в державній ризькій друкарні вірші Бяліка, статті Жаботинського і російський переклад популярної серед євреїв книги Леона Юріса «Ексодус» («Вихід»). Йосиф Хорол привіз в радянську столицю по триста екземплярів кожного з цих видань, а група Меїра Гельфонда поширила їх в Москві, Ленінграді, Києві і навіть на Уралі.

У 1969 році Йосиф та Ітта Хороли, після багатьох років очікування, отримали дозвіл та репатріювались в Ізраїль. На землі предків Йосиф Хорол відразу став своїм. Знаючи про історію Ерец-Ісраель набагато більше середнього «сабра», відсидівши термін за всіх радянських євреїв, Хорол схилявся до правого флангу ізраїльської політики. Він став одним з засновників партії «Шлом-Ціон», а потім – членом партії «Тхія».

Однак спогади про те, як більшовики придушували кожну думку, відмінну від офіційної, заставляли його раз за разом вставати на сторону справедливості. Він виступав проти заборони Комуністичної партії Ізраїля. Хороша людина і справжній сіоніст по Хоролу – це добропорядний громадянин, лівий чи правий, який обов’язково незадоволений урядом. Без критики не буде розвитку і демократії!

В Ізраїлі Йосиф та Ітта Хороли допомагали новим репатріантам знайти роботу, створили фонд допомоги новоприбулим, організували систему відправки посилок та листів у радянські табори своїм соратникам. У 1977 році вони переїхали в поселення Елькана, ставши одними з перших російськомовних поселенців у Самарії.

Йосиф Хорол ніколи не клопотав про свою реабілітації, але у 1990 році справу переглянули без його відома. Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду УРСР складу злочину у його діях не виявила. Восени того ж року, щойно відкрились кордони, Йосиф Михайлович приїхав до СРСР та відразу ж вирушив до Республіки Комі. На роздоріжжі, що вело на станцію Інта, він встановив пам’ятник своїй матері Зинаїді Хорол, що померла в Мінлагу Інти. Пам’ятник встановлений за кілометр від кладовища в’язнів, влаштованого при Санмістечку Мінлагу. Окрім відомостей про забрану ГУЛАГом матір, Хорол помістив на лицьовій частині пам’ятника напис: «Безвісним та численним жінкам – жертвам сталінського терору. Імена ваші безмертні».

В’язень Сіону помер в Ізраїлі від важкої хвороби серця 1 січня 2010 року. Не ставши на коліна перед гнобителями свого народу, ні на секунду не сумніваючись у правильності обраного шляху. І як Давид колись побачив ураженого Голіафа, так і Йосифу Хоролу пощастило бачити смерть колоса під назвою СРСР.

19.09.2021
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга




Бібліографічні дані