Саул Черніховський
1875 – 1943
Автор: Михайло Кривицький
Видатний івритський поет, перекладач, лікар Саул Черніховський народився 20 серпня 1875 року в селі Михайлівка Таврійської губернії. Він ріс обдарованою дитиною: вже з п’яти років читав російською, з семи – івритом, з десяти – вивчав П’ятикнижжя з домашнім учителем. Єврейську освіту Саул здобув у модернізованому хедері, що відкрили у Михайлівці меламеди – вихідці з білорусько-литовських губерній. Одним з методів вивчення івриту в хедері був переклад, і хлопчик регулярно перевкладав на іврит тексти з хрестоматії К. Д. Ушинського «Рідне слово». А загальну освіту Саул здобув в російській школі для дівчаток: іншої в селі не було. У десять років хлопчик вже добре знав єврейську класичну літературу і сам почав писати вірші івритом, уклав російсько-єврейський словник та навіть написав п’єсу. А успадкована від тітки-студентки книга А. В. Григор’єва «Три царства природи» прищепила йому інтерес до природознавства. Так через все його життя простягнулись дві пристрасті – до літератури та до наук про природу.
«До написання єврейських віршів мене підштовхнуло бажання, щоб і єврейською мовою були пісні. Піснями я тоді називав все, що можна було співати. Мені хотілось співати єврейською мовою вірш Пушкіна «Птичка божия не знает» («Божа пташечка незнає»). Попри всі мої труди, мені це не вдалось», – згадував Черніховський.
В п’ятнадцятирічному віці Саул переїхав до Одеси, де через кілька років вступив до єврейського комерційного училища Гохмана. Там він вивчав європейські мови: англійську, німецьку, французьку, а також самостійно вивчив італійську, грецьку та латину. Знання мов дозволило юнакові читати в оригінал класиків європейської літератури: Й. Гете, Г. Гейне, К. Меєра, А. Шеньє, Х. Ередіа, В. Шекспіра, Дж. Байрона, П. Шеллі, Р. Бернса та ін. В Одесі Черніховський познайомився з Йосифом Клаузнером, майбутнім вченим та літературним критиком. Дружба з цим чоловіком дуже сильно вплинула на його літературну долю. Саме Клаузнер переконав юного поета писати виключно на івриті, а також сприяв публікації його віршів та популяризації творчості.
Разом з І. Клаузнером та Н. Слущом Черніховський став членом створеної в Одесі у 1891 році організації «Сфатену ітану» («Наша мова з нами»), що виступала за відродження івриту як живої сучасної мови. З 1892 року Саул публікує вірші у єврейських журналах Нью-Йорка, Кракова, а через шість років у Варшаві було надруковано його першу поетичну збірку – «Фантазії та мелодії» («Хезіонот у-мангінот»).
У 1899 році Черніховський спробував вступити до Новоросійського університету, але через квоти допуску євреїв у вищі навчальні заклади йому це не вдалось. Тоді він поїхав до Європи, де вивчав природознавство і медицину в університетах Гейдельберга (1899–1903) та Лозанни (1903–1906). Там же він прослухав низку курсів з філософії та літератури. Ще коли він був студентом-медиком, Саул працював у клініках професорів Ерба (внутрішні та нервові захворювання) та Петерсена (хірургія).
В Гейдельбергу Черніховський познайомився зі студенткою Меланією Карлівною фон Гозіас-Горбацевич, що потім стала його дружиною та матір'ю єдиної дочки. В жилах Меланії текла українська, польська та німецька кров. Залицяючись до Меланії, юний Черніховський написав свої кращі любовні вірші.
В Європі Черніховський продовжив писати. Створені у цей період увійшли у дві збірки – «Фантазії та мелодії» і «Вірші». Крім того, у Гейдельбергу він почав розробляти жанри епічної поезії на івриті – баладу, поему та ідилію, до яких багаторазово звертався протягом всього творчого шляху. Черніховський став першим єврейським поетом, що оспівав красу земного світу, прищепив національній поезії елементи «еллінізму». У його творах переважали теми кохання та природи, просякнуті радістю життя та молодості. Особливо йому вдавались ідилії, написані в епічному стилі. «Істинним співцем світла, краси та кохання є Саул Черніховський, – писав про нього І. Клаузнер. – Це найеліністичніший з юдеїв... Жодного сліду плаксивості та сентиментальності. «Пристрасть вогняна» – його стихія. Радість життя – його божество. Свіжим ароматом лісів благодатної України та степів чарівного Криму, звідки він родом, віє від кожного вірша його».
Опубліковані поетом ідилії «Вареники» та «Заповіт Авраама» стали віхами в історії єврейської поезії. Ідилія «Бріт-міла», що викликала захоплення не лише у простих читачів, але й знаного єврейського поета Хаїма Бялика.
У 1906 році Черніховський отримав у Лозанні звання доктора медицини та повернувся до Росії. У 1906–1907 роках він працював лікарем у Мелітополі, а з вересня 1907 до липня 1909 року – в Харківському губернському земстві. Продовжував літературну діяльність: перекладав на іврит європейську класику, писав вірші. У 1910 році поет перебрався до Петербурга, де заробляв лікарською практикою. Побувавши у Фінляндії, він із захопленням почав перекладати фінський епос «Калевала», для чого спеціально вивчив фінську мову. Взагалі за необхідності Черніховський блискавично вивчав нові іноземні мови за власною системою. У ці роки поет переклав також вірші Р. Диммеля, «Пісню про Гайавату» Г. Лонгфелло, збірку вокального репертуару з опер та ораторій російських та німецьких композиторів. З 1911 року Черніховський співпрацював з редакцією «Єврейської енциклопедії» російською мовою, що видавали Ф. А. Брокгауз та І. А. Єфрон. Крім того, публікував статті у періодичних виданнях про проблеми вимови у івриті та про ботанічні і природничо-наукові терміни на івриті.
Восени 1912 року Черніховський виїхав до Києва, де з дозволу Міністерства народної освіти як екстерн складав комплексний іспит перед медичною комісією при Київському університеті Святого Володимира. Успішно витримавши випробування, 16 жовтня він здобув «ступінь лікаря зі всіма правами та перевагами». Завдяки цьому Черніховський зміг влаштуватись у Петербургу до Клінічного інституту Великої княгині Єлени Павлівни позаштатним асистентом при професорі Володимирі Адольфовичі Штанге. Єленінський інститут був науково-навчальним та лікувально-благодійним закладом – свого роду клінічною лікарнею того часу. Професор Штанге очолював кафедру фізичних методів лікування та безмедикаментозної терапії – першу та єдину в той час у Росії. Працюючи в інституті, Черніховський займався також приватною практикою і консультаціями хворих у приватній лічниці доктора Саула Мойсейовича Варшавчика, що знаходилась на Забалканському проспекті в будинку № 37.
Перша світова війна принесла неймовірні глобальні потрясіння. Однак влітку 1914 року доктор і поет Саул Черніховський, звичайно ж, не міг уявити її наслідків. Мало того, спочатку конфлікт, що насувався, здавалось, обіцяв молодому лікарю лише новий лікарський досвід. Коли оголосили загальну мобілізацію, в лічницю Самуїла Варшавчика подзвонив лікарський інспектор Петербургу та запропонував Черніховському взяти участь в роботі медичної комісії на одному з міських мобілізаційних пунктів.
З розмови з інспектором Черніховський зрозумів, що відмовитись неможливо, але відзначив:
– Пане інспектор, мені ніколи не доводилось перевіряти мобілізованих, і я боюсь, що у мене недостатньо знань для цього.
– Не бійтесь! З Вами будуть працювати двоє досвідчених лікарів, фахівців своєї справи. Вони допоможуть Вам…
Наступного дня Черніховський прийшов за вказаною адресою. Кожного з них фельдшер питав: здоровий? Отримавши ствердну відповідь, ставив штамп «здоровий» та передавав офіцеру. «Нездорових» же направляв до військово-лікарської комісії з'ясовувати, чи це так. Бувало, що фельдшер сам бачив явні ознаки нездатності призовника до військової служби та звільняв такого сам. Якщо ж виникали сумніви, на допомогу приходила комісія: вона і виносила остаточне рішення.
В робочій кімнаті Черніховський зустрів двох «колег» у кашкетах з кокардами, огрядних, з вусами на військовий манер та тяжкими поглядами. Новачкові військові лікарі зраділи. Однак Черніховський відразу зізнався: «Расписание болезней» («Описання хвороб») – офіційне керівництво для вирішення про придатність/непридатність до служби – йому незнайоме. Новачок погодився взяти на себе оформлення паперів, поки не увійде в курс справи. Поступливість та розсудливість Черніховського відразу викликали симпатію колег.
Протягом кількох днів підряд майже двісті осіб оголосили, що не можуть служити у війську, але лише близько двадцяти комісія визнала дійсно непридатними. Більшість мобілізованих були селянами. Їх природне здоров'я та витривалість дозволяли їм влаштовуватись у місті на важкі роботи, для армії вони теж цілком підходили. Непридатними визнавались, зазвичай, корінні містяни, дрібні службовці бакалійних крамничок та складів.
Двоє військових лікарів оглядали, а Черніховський заносив у документи вердикт, після чого всі троє ставили підписи. На перший погляд, колеги Саула не були надто суворими: призовників з серйозними захворюваннями дійсно звільняли від служби. Але Черніховський не міг не втручатись, якщо бачив явну несправедливість. Якось до кабінету увійшов чоловік: міцний, статний і з вигляду здоровий, ось тільки… Ліве око його прикривала повіка, а щоку під ним спотворював жахливий шрам. Каліцтво виявилось результатом амурних походеньок: колись любаска виляла на нього кислоту і він залишився з одним оком.
– Придатний! – не зморгнувши оком, вирішили лікарі.
– Дозвольте… – пробурмотів збентежений Черніховський. – Воїну потрібні обидва ока. Як же він буде стріляти?
– Ааа, колего, це зовсім не проблема, – поспішили розвіяти сумніви Саула інші лікарі. – Ви, наприклад, стріляючи на полюванні, закриваєте ліве око, а у цього чоловіка око завжди закрите. Виходить, він завжди абсолютно готовий до стрільби.
– І все ж таки я ніколи в житті не бачив воїна, сліпого на одне око.
– У воєнний час, друже, все інакше!
Через природну скромність Саул більше не наважився заперечувати колегам, і одноокого новобранця передали офіцеру. Але дорогою додому Черніховський все ж придбав за десять копійок «Описання хвороб», де швидко знайшов потрібну статтю: він виявився правий. Вранці Черніховський продемонстрував знахідку військовим лікарям, і ті, трохи збентежившись, змушені були змінити рішення. Одноокого ловеласа розшукали і, як кажуть тепер відразу комісували. Той не приховував свого щастя.
Колеги пройнялись до Саула повагою, та пославшись на зайнятість, навіть довірили самому завершити прийом. Черніховський оглянув кількох призовників та вже збирався «прикрити лавочку», як у двері знову постукали. Жвавий хлопець років тридцяти поскаржився, що він страждає від сухот (туберкульозу) і продемонстрував рахунки з відомого туберкульозного санаторію «Халіла» у Виборзькій губернії. Черніховський провів огляд, однак не знайшов жодної ознаки хвороби.
Тоді призовник попросив лікаря відкласти рішення до завтрашнього ранку. Рівно о дев'ятій пунктуальний «хворий» знову чекав біля кабінету. Цього разу він скаржився на зубний біль. Саул попросив його відкрити рота і застиг: у юнака бракувало багатьох зубів. Дантист явно виривав їх зовсім недавно і «без ніжностей», залишивши тут і там уламки, через які вже з'явилась помітна припухлість. Черніховський вже проштудіював «Описання хвороб» і знав: достатньо, щоб бракувало одинадцяти зубів. Ймовірно у медичний посібник заглянув і призовник: йому видалили дванадцять – з невеликим «запасом». Мужність та наполегливість хлопця вразили Саула, і він вирішив «забути» про вчорашні відвідини. В особистій справі призовника з'явилась позначка «не придатний».
Після оголошення війни Черніховський сам мав бути мобілізований. Він шукав місце у військовому лазареті чи госпіталі, бажано – у сформованому єврейськими організаціями. Такого не знайшлось, і професор Штанге запропонував Саулу місце другого лікаря у Серафимівському лазареті. Володимир Адольфович особисто посприяв колезі-єврею в Синоді – верховному органі управління православною церквою в Росії. У вересні 1914 року разом з лазаретом Саул Черніховський опинився у Мінську, причому місцева преса не залишила його появу без уваги: про прибуття у місто відомого поета-лікаря повідомляла «Мінська «Газета-копійка».
Губернське місто зустріло Черніховського гамором багатолюдних вулиць, базарів і вокзалів. Мінськ перетинали Московсько-Брестська та Лібаво-Роменська залізниці, якими на фронт везли живу силу, техніку та зброю. Недивно, що місто цілковито заполонили інтендантські частини, шпиталі та лазарети. Зрештою, навіть нашестя людей у формі не могло приховати дивовижного та приємного для Саула факту: тут він почував себе майже як вдома. Всюди, особливо в центрі Мінська, впадала в очі величезна кількість єврейських магазинів, контор, складів. На вивісках були написані прізвища власників: Левін, Каплан, Лівшиць, Коген, Царфін, Бруцкус, Раскін, Меєрович.
У Мінську Саулу вперше відкрився весь трагізм долі єврейства в цю війну. Серед полонених австрійців, поїзди з якими регулярно їхали через місто, було багато євреїв. Місцеві мешканці намагались їм допомогти продуктами, ліками, грошима. Австрійські євреї розповідали: вони не хочуть воювати, місцеві євреї та росіяни їм не вороги.
Попри непрості обов'язки військового лікаря, Черніховський знаходив час для творчої діяльності. За цей період він написав багато оповідань, де у жвавій, іронічній формі описував медичну службу в мінському лазареті.
Ще у поїзді, дорогою до Мінська, Саул познайомився з медбратом Федором Морозовим, з яким потім подружився. Їх зблизила любов до історії: Саул захоплювався нею з дитинства, але по-дилетантськи, а Федір вчився у Петербурзькому археологічному інституті і на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, вивчав музейну справу в Помпеях, Венеції, Равенні, Флоренції, Мілані, Берліні, Мюнхені, Дрездені, Відні. Нові знайомі не сумнівались: і у Мінську вони теж знайдуть та відвідають який-небудь цікавий музей, адже місту майже тисяча років. Але на них чекало розчарування. Після запитань та пошуків, з'ясувалось, що жодної старовинної архітектури у губернському центрі не збереглось, а вся міська архітектура належить до набагато пізнішого часу.
Зрештою, музей дійсно був – церковно-археологічний. Він був розташований на Захар’ївській вулиці в Ювілейному домі, що спеціально збудували до святкування у 1913 році 300-ліття царювання династії Романових. Перше відвідування друзями музею не вдалось: завідувача, що жив за 80 верст від Мінська, на місці не виявилось. Через кілька днів музей відвідав уже увесь персонал Серафимівського лазарету – з організацією екскурсії допоміг мінський архієпископ Митрофан (Краснопольський).
Судячи зі всього, музей не користувався у мінчан особливою популярністю, тому, коли з'явилась така численна делегація відвідувачів, щастю його завідувача, поміщика та краєзнавця Андрія Костянтиновича Снітко не було меж: з захопленням він демонстрував експозицію, крутився туди й сюди, давав широкі пояснення. Сестри, в більшості своїй молоденькі, зачарували його, але ще більше надихала присутність справжнього археолога та поціновувача старовини – Федора Морозова.
Кількість експонатів музею на той час була цілком вражаюча: 1717 книг та рукописів, серед них Євангеліє князя Юрія Олельковича, архів Слуцького Свято-Троїцького монастиря, а також 1284 предмети старовини, в основному народний одяг та предмети релігійного культу. Саула особливо зацікавили шість каменів, що стояли по три один навпроти іншого. Виявилось, вони походять з кургана невідомого князя, що розкопали біля міста Турів під час пошуку мощей церковного письменника та богослова XII століття, єпископа Кирила Туровського.
Військового лікаря Черніховського пацієнти любили за увагу, доброту, інтелігентність і, головне, – високу професійність. Яскраве свідчення цього –численні листи вдячності, що отримував Черніховський від солдатів, чиї життя і здоров'я він врятував у роки війни.
Рятував він їх не лише від поранень, але й від безжальної евакуаційної комісії під керівництвом військового лікаря Орлова. Останній був людиною деспотичною, «ворогом євреїв за народженням та антисемітом за вихованням». Підлеглі та пацієнти боялись Орлова, як вогню. В кожному пораненому солдаті він бачив потенційного симулянта – особливо, якщо той був євреєм. Однак у Черніховського з Орловим склались хороші стосунки. Голову евакуаційної комісії захопив рівень знань лікаря-поета, і з часом він став цілковито довіряти Саулу. Черніховський виявився «єдиним захисником для війська поранених» перед невмолимим оком Орлова, чим і користувався, щоб полегшити їх долю.
У 1917 році Саул повернувся до Петербурга, де влаштувався службовцем відділу санітарії та статистики місцевого Червоного Хреста. З кінця 1919 року поет жив у Одесі, заробляючи приватною практикою. Тяжким ударом стали для нього страшні єврейські погроми часів Громадянської війни. Пам'яті жертв погромів в Україні поет присвятив вірші «Такою буде наша помста» (1919) і «Могила» (1921). В ці роки Черніховський працює над перекладами Гомера, Анакреонта, Платона, пише одну з своїх ідилій – «Хатунната шель Елька» («Весілля Ельки», 1920, опубл. 1921). Ще він удосконалює майстерність сонетиста – пише два своїх цикли сонетів (перші вінки сонетів на івриті) – «Ле шемеш» («До сонця», 1919) та «Аль ѓа-дам» («На крові», що завершив у 1923 році в Берліні).
У 1921 році Черніховський разом з групою єврейських письменників за допомогою М. Горького отримав дозвіл Леніна виїхати з Радянської Росії. Після недовгого перебування в Стамбулі та невдалої спроби посісти місце лікаря у Палестині, Черніховський у 1923 році приїжджає до Берліну. Періодично виступає зі своїми віршами в Будапешті, Латвії, Литві, Польщі, США. У 1925 році у Берліні відзначили 50-ліття поета, та його прихильники вирішили надрукувати ювілейне зібрання творів та перекладів Черніховського у 10 томах, однак втілено це було лише у 1929–1934 роках у Тель-Авіві.
У 1925 році поет вперше побував у Ерец Ісраель. Він марно намагався посісти місце у лікарні «Хадасса» в Єрусалимі, після чого знов повернувся у Берлін. Потім якийсь час Черніховський жив у Швеції. Лише у 1931 році він назавжди переїхав до Ерец Ісраель, посів посаду лікаря міських шкіл Тель-Авіва.
Слава Черніховського настільки велика, що він стає головою Спілки івритських письменників (після смерті Бялика у 1934 році) та «представником літератури на івриті» у міжнародному ПЕН-клубі. Черніховський бере активну участь у політичному житті ішува. Він виступає проти «політики стриманості», підтримуючи рішучіші протидії терору зі зброєю в руках. Не підтримував Черніховський і план комісії Піля, вважаючи виділену ізраїльській державі територію занадто маленькою для безпечного існування. Продовжуються і творчі пошуки: виходять поетична збірка «Ре'і, адама» («Дивись, земля», 1940) і поема «Амма де-даѓава» («Золотий народець», 1941). Посмертно будуть опубліковані створені у цей час збірки «Кохвей шамаім рехокім» («Далекі зорі небес», 1944).
Черніховський першим переклав на іврит «Іліаду», «Одіссею», «Слово о полку Ігоревім» та шумеро-аккадський епос про Гільгамеша – найдавніший літературний твір людства. Переклади класичних епосів переслідують дві мети: ознайомити єврейського читача з величними літературними пам'ятками та, дотримуючись метрики оригіналу, всіляко розширити поетичні можливості івриту. У 1934 році Черніховський був нагороджений лицарським хрестом ордену Білої Рози Фінляндії за переклад епосу «Калевала». Черніховському двічі вручали літературну премію імені Бялика – престижну нагороду літераторам, що пишуть на івриті. У 1935 та 1937 роках Черніховський номінувався на Нобелівську премію з літератури, але, на жаль, не отримав її.
Значення Черніховського для ізраїльської культури важко переоцінити. Він – національний герой, іменем котрого названі вулиці, школи та інші заклади в багатьох містах Ізраїля. 29 квітня 2013 року Банк Ізраїля надрукував нову купюру номіналом 50 шекелів з зображенням поета і цитатами з його віршів «Кредо» і «Моя країна, моя батьківщина».
Знайшовши нову батьківщину у Ерец-Ісраель, Черніховський ніколи не забував про рідні місця в Україні та Росії. Після початку війни СРСР з Німеччиною, 28 вересня 1941 р., він звернувся по радіо російською мовою до євреїв СРСР у підтримку їх боротьби з фашизмом.
Але до перемоги він не дожив. Не стало поета 13 жовтня 1943 року.
09.07.2025
Переклад українською мовою: Ольга Лідовська
Ілюстрації:
1) Загін Серафимівського лазарета перед відправкою до Мінська. Попереду сидять завгосп капітан С.П.Васильєв, старший лікар ієромонах Микола (Муравйов) та молодший лікар С.Г.Черніховський. Позаду стоять санітари-добровольці Ф.М.Морозов, В.А.Панасюк, П.Зеньковський та В.М.Єгоров. Фотографія ательє Булли, 9 вересня 1914 р.
Джерело: Щеглов Гордій. Перший Серафимовський: історія одного лазарету у подіях та особах. - Мінськ, 2013. - С. 276.
2) Мінськ. Перев'язувальний Серафимівський лазарет. Фото 1914 – 1915 рр. Праворуч у кутку С. Чернихівський надає допомогу пораненому.
Джерело: Щеглов Гордій. Перший Серафимовський: історія одного лазарету у подіях та особах. - Мінськ, 2013. - С. 285.
3) Воєнлікар С. р. Чернихівський, 1915 у військовій формі з погонами титулярного радника з військово-медичного відомства.
Джерело: https://blog.nli.org.il/doctor_tchernichovsky/
Бібліографія і джерела:
לואש יקסבוחינרשט [Черниховский Саул]. םירופס השלשו םישלש [Тридцать три рассказа]. – ןקוש תאצוה :ביבא-לת [Тель-Авив: Изд. Шокен], 1942.
לואש יקסבוחינרשט [Черниховский Саул]. כרכים בעשרה :יקסבוחינרשט לואש כתבי [Сочинения Саула Черниховского: в десяти томах]. ספורים :7כרך [Т. 7: Рассказы]. [Тель-Авив: Изд-во «Молодой рабочий»], 1932.
Клаузнер И. Г. Древнееврейская литература новейших времен (1785–1915) // Антология ивритской литературы: Еврейская литература XIX–XX веков в русских переводах. – М., 1999. – С. 35–50.
Российский государственный исторический архив. Фонд 802. Опись 16. Дело № 636 «Учебный комитет при Синоде. Договоры о приеме на службу врачей и санитаров, заявления служащих о назначении, увольнении, выдаче пособия и по другим вопросам».
Cинило Г. В. Поэтика идиллий Саула Черниховского // Электронная библиотека Белорусского государственного университета [Электронный ресурс]. – Поэтика идиллий С. Черниховского_2016_сайт.pdf
Ходасевич Владислав. Из еврейских поэтов. – М.; Иерусалим, 1998.
Черниховский Шаул // Краткая еврейская энциклопедия в 11 томах. – Иерусалим, 1976–2001. – Т. 9. – Кол. 1164–1169.
Черниховский Шаул // Электронная еврейская энциклопедия [Электронный ресурс]. – Черниховский Шаул – Электронная еврейская энциклопедия ОРТ
Щеглов Гордей. Первый Серафимовский: история одного лазарета в событиях и лицах. – Минск, 2013.