З системою радянського правосуддя Давид Наумович був знайомий ще з 1939 року, коли разом з Григорієм Полянкером притягався як експерта у справі Мойше Пінчевського, єврейського поета і драматурга, звинуваченого у шпіонажі. Він чудово розумів, що йому доведеться зіштовхнутись із безжальною машиною, яка все одно перемеле людину на борошно, навіть, якщо вона сто разів невинувата.

Наступного дня після арешту, 17 вересня 1948 року, Гофштейн визнав, що через релігійне виховання дотримувався націоналістичних поглядів, які постійно виявляв у своїй творчості. Поет змушений був детально зупинитись на періоді свої роботи в департаменті освіти української Центральної ради і при Директорії, зв'язках з членами руху «Цеірей Ціон», репресованих ще напочатку 1920-х років.

Як і планували слідчі МДБ, Гофштейн зізнався у критиці національної політики СРСР, зокрема, підтвердив, що допускав негативні висловлювання з приводу закриття єврейських шкіл. Від уважних очей «сусідів» не приховався навіть епізод, коли єврейським письменникам не дозволили відкрити у Коростишеві дім-музей єврейського поета Ошера Шварцмана. Гофштейн тоді особливо сильно обурювався відмовою чиновників. Шварцман був його двоюрідним братом, революційним поетом, що загинув за Радянську владу. Тепер ця влада відмовляла йому в пам'яті за національною ознакою.

Під час наступних допитів слідство встановило, що літератор, окрім зв'язків з іншими членами Єврейського антифашистського комітету, постійно спілкувався з єврейськими релігійними діячами. Використовуючи свій службовий стан, він у 1944 році передав Київській єврейській релігійній громаді 46 молитовників давньоєврейською мовою, що зберігались у спеціальному сховищі. На думку слідства, Гофштейн також систематично отримував грошові перекази від пов'язаних з Америкою «релігійників». Спочатку – від київського рабина Шехтмана, потім – від голови правляння єврейської громади Львова на прізвище Друзь. Грошова допомога, звичайно, призначалась не лише для Гофштейна, але й для інших київських літераторів, що перебували у важкому матеріальному становищі.

Сіоністські погляди Гофштейна не потребували жодного додаткового підтвердження. Агентура постійно фіксувала висловлювання літератора про його прихильність до ідеї побудови єврейської держави в Палестині. До справи підшили запис розмови Гофштейна з агентом Семеновим. Поет пояснював, що керівники Єврейського антифашистського комітету Фефер та Міхоелс нічого не добилися б у США без підтримки Хаїма Вейцмана. (Вейцман, як президент Всесвітньої сіоністської організації, то ЄАК так грандіозно не проїхався б по США. Що Вайцман і ЄАК дуже вплинули на ленд-ліз, фінансову допомогу СРСР). У липні 1945 року поет казав іншому співрозмовнику, що замість Фефера до США спочатку планували направити його, але в останній момент у виїзді було відмовлено: «...мене ж не можна було послати. Адже я шукаю синтеза між сіонізмом та комунізмом. Я б міг спочатку порадити перше, а потім подивимось». «Сіоністи – це вершки єврейського народу та найбільш вивчені його кадри», – так Гофштейн коментував призначення визначного польського сіоніста Зоммерштейна до складу польської Крайової Ради Народової (Державної національної ради).

Після визнання Радянським Союзом держави Ізраїль поет радів. В телеграмі, що була вислана ним на ім'я директора Інституту літератури при Академії Наук України Белецького, Гофштейн висловлює надію, що незабаром іврит повернеться і у радянську науку та літературу.

У листопаді 1948 року, за наказом міністра держбезпеки Абакумова, Давида Наумовича етапували до слідчої частини з особливо важливих справ МДБ СРСР в Москву. Прямо напередодні етапу, пізно ввечері, до дружини поета Фейги Семенівни прийшов наглядач з київської тюрми. «Сьогодні вночі я везу вашого чоловіка, Давида Гофштейна, у московську тюрму. Він здоровий. Він просить трохи грошей, щоб купити йому їжі в дорогу... Не хвилюйтесь, він скоро буде вдома». Навіть співробітники радянської пенітенціарної системи, по суті нелюдської, перейнялись повагою до цього інтелігентного немолодого єврея. Який він злочинець? – це точно помилка!

Але під тиском, якого не витримували навіть молоді та міцні, Давиду Гофштейну довелось взяти на себе відповідальність за здійснення неймовірних злочинів. На допиті 30 червня 1949 року Давид Наумович заявив, що, прибувши у 1944 році в Україну з Уфи, відразу ж приступив до єврейської націоналістичної роботи. Наказ ніби-то віддавали керівники ЄАК: Фефер, Міхоелс та Епштейн. Так продовжувалось протягом всього слідства, три довгих роки.

Один із слідчих, підполковник Лєбєдєв, перекручував свідчення так, що навіть організація єврейської школи у Чернівцях, де проживало багато дітей, що розмовляли їдишем, кваліфікувалось як жахливий антидержавний злочин. «Спочатку у цій школі навчалась незначна група єврейських дітей, і ми доикладали зусиль, щоб розширити школу, залучити як можна більше учнів...», – розповідає Гофштейн. Лєбєдєв тут же пише в протокол: «Щоб виховувати молодь у націоналістичному дусі!».

В московській тюрмі Лефортово Гофштейн сидів у одній камері з генерал-лейтенантом Василем Терентьєвим, людиною, наближеною до Жукова, і молодим публіцистом Марленом Коралловим, заарештованим за «спробу замаху на Сталіна». Кораллов згадував, що після кількох тижнів карцеру Гофштейн ледве тримався на ногах. При цьому, різко змарнілий, у брудній сорочці, поет Гофштейн продовжував читати свої чудові вірш, всіляко підтримуючи своїх співкамерників.

Суд над Давидом Наумовичем та іншими членами Єврейського антифашистського комітету проходив 11-18 липня 1952 року в Москві. Військова колегія Верховного суду СРСР в закритому судовому засіданні визнала Гофштейна та 12 інших членів ЄАК винними у скоєних ними злочинах на основі ст. 58-1 п. «а» КК РРФСР. Зрада Батьківщини. Вирок – розстріл, з конфіскацією всього майна.

На суді Давид Наумович сказав голові, що під час слідства був близьким до божевілля: «...тоді, на слідстві, у мене був такий стан, що я просто не усвідомлював, що я підписую, що я роблю». В своєму останньому слові поет всі звинувачення рішуче заперечив: «Я вже прохання суду висловив у доповненні до судового слідства – я хочу сказати, що я не можу визнати себе винним у цих звинуваченнях». Свідчення, вибиті силою і сфальшовані, не можуть вважатись доказом. Але для сталінських сатрапів це було не важливо. Перед ними була поставлена абсолютно конкретне завдання – знищити цвіт національної єврейської інтелігенції, і для її рішення підходили будь-які засоби.

Вирок стосовно єврейського поета Давида Гофштейна був приведений до виконання 12 серпня 1952 року. Скоро органи зацікавились сім'єю поета. Його дружина, дочка Левія та сини, Шамай і Гілель, опинились у сибірському засланні. Повернулись тільки через три роки. Потім Гілель став професором археології, Шамай, як і його батько, став письменником. Левія – як її прадід – стала відомою скрипалькою.

У 1958 році в Москві вийшла збірка віршів розстріляного поета в перекладі Максима Рильського. Після цього Гофштейна видавали в Союзі ще кілька разів. Укладачами збірок стали все той же Рильський, вдова поета Фейга Семенівна і його сестра Шифра Холоденко. У 1997 році твори Давида Гофштейна вийшли друком в Єрусалимі. У місті, де він колись брав участь у відкритті першого єврейського університету, і куди у 1973 році переїхали Фейга Семенівна і Левія. І твори Гофштейна, і його сім'я повернулись на Святу землю. Тут і надалі бережуть пам'ять про тих, хто пав жертвою зла.

09/07/2025
Переклад українською мовою: Ольга Лідовська




Бібліографія та джерела: