Нухім Бергер
1910 – 1997
На самому початку 1990-х років на вулицях Рамат-Гану можна було побачити літнього двірника, що працював з неймовірною старанністю та ентузіазмом. Зовсім свіжий репатріант, він на диво добре володів івритом.
Нухім Бергер, що розміняв дев'ятий десяток, працював не лише заради грошей. працювати на Землі Ізраїлю він вважав святим обов'язком кожного ідейного сіоніста. Ніколи не скаржився на палюче сонце, але частенько критикував сабрів за те, що гасло «авода іврит» («єврейська праця»), що підкреслювала кровний зв'язок єврейського народу з Ерец-Ісраель, був ними цілковито забутий. Його начальником був араб, а на навколишніх будівництвах працювали виключно іноземні робітники. Не так довоєнні сіоністи бачили майбутнє єврейської держави.
Про Ерец-Ісраель Нухім Бергер почав мріяти ще у дитинстві, в Комарівцях на Вінниччині. В цьому українському селі, в ста метрах від залізниці, колись стояв батьківський дім. Батько, Давід Бергер, був дрібним торгівцем, сім'ю забезпеченою назвати було не можна.
Під час Першої світової війни та боїв за Україну, що були після неї Бергери побачили у себе на порозі майже всі протиборчі сили. До них приходили білі, петлюрівці, червоні, поляки, всі вони вимагали від Давіда Бергера одного й того ж: годувати та пригощати самогоном. Відмова могла спричинити собою негайну розправу, а в масштабах та жорстокості єврейських погромів армії мало не змагались.
Нусіку Бергеру, що виріс у таких умовах, вже у ранньому віці було зрозуміло, що без власної країни у євреїв немає майбутнього. Вивчившись у хедері і засвоївши ремесло шевця, юнак вирішив за будь-яких умов потрапити до Ерец-Ісраель. У 16 років Нусік покинув батьків, щоб здійснити свою мрію. З Комарівців він поїхав не один, а з групою таких же молодих сіоністів. Вступивши до створеного в 1924 році «національний», він же «правий» «Ха-шомер Ха-цаір», молодіжну сіоністську організацію, товариші почали готуватись до переселення в Палестину.
Осередки «Ха-шомер Ха-цаір», що існували у містах східної Європи і навіть у маленьких містечках України, напряму підпорядковувались центральному комітету правого «Ха-шомер Ха-цаір», що отримав назву «гдуд» («Батальйон»). «Гдуд», що діяв у Москві, поповнювався найвідданішими та стійким «шомерами», котрих осередки делегували для спеціальної підготовки як майбутніх лідерів руху.
Від природи людина товариська, що вміє спілкуватись з іншими та переконувати, Нухім Бергер теж опинився в Москві. Там він, як і інші члени московського «гдуда», жив у комуні. Ці гуртожитки в основному знаходились у ближньому Підмосков'ї – в Люберцях, Одинцово та Кунцево. Кожному «шомеру» було наказано опанувати практичну спеціальність і продовжувати навчатись, що після прибуття до Палестини стати кваліфікованими будівничими єврейської держави. Нухім Бергер, як і багато його товаришів, вирішив стати робітником, влаштувавшись на ливарному заводі в Люберцях формувальником.
Частина заробленого членами комуни йшла на спільну справу. За цей кошт, зокрема підтримували тих сіоністів, які через тиск ГПУ не могли знайти собі роботу або були на нелегальному положенні.
Після важкої зміни молоді сіоністи зазвичай проводили політзаняття, слухали доповіді про Ерец-Ісраель, організовували культурні заходи. Згодом, коли активіст, що пройшов школу «гдуда» доводив свою здатність вести підпільну роботу, йому давали завдання розширювати рух на місцях.
Навесні 1931 року Нухім Бергер вирушив із Москви в Одесу. Молодий робітник ливарного цеху на заводі сільськогосподарського машинобудування ім. Жовтневої революції лише ззовні був схожим на комсомольця, займаючись у вільний час зовсім не більшовистською пропагандою.
13 квітня 1931 року в квартиру до Бергера увірвались співробітники Одеського ДПУ на чолі з уповноваженим, на прізвище Талісман. Житло підпільника знаходилось в Одесі по вулиці Пішоновській № 23, недалеко від Дюківського саду. Нухім Давидович був вдома. Понятими стали сусід Бергера, на прізвище Школьник і представниця домоуправління Бродська.
В квартирі відразу ж почався обшук. Через певний час чекіст Талісман, задоволено посміхаючись, виклав на стіл знайдені у Бергера речдоки: інформаційні бюлетені Сіоністсько-трудової партії та організації «Гехалуц», брошуру про сільське господарство в Палестині, доповіді та листування. Там же були знайдені також красномовні свідчення про антирадянські настрої господаря книги: «Сіоністам» Фіговського, «В радянській тюрмі» Соломона Бройде, «Ерфуртська програма» Каутського та «Талмудична мораль» Ісаака Варшавського. Не менш підозріло було й те, що у Бергера вдома опинилась велика кількість документів на чужі імена. Обшукавши житло Нухіма Давидовича, чекісти повезли його у відому всім одеситам будівлю на вулиці Марзалієвській, де знаходився Секретно-політичний відділ (СПВ) Одеського ДПУ.
Заперечувати Бергеру свою приналежність до правого «Ха-шомер Ха-цаір» не мало сенсу. Знайдені у нього сіоністські матеріали говорили самі за себе. Але головне, що перше відділення СПВ ДПУ, що займалось агентурно-оперативною роботою, очевидно діяло по наводці. Змагатись з першим відділом «шомерам» було дуже складно: у спецслужб всюди були свої агенти. Часто це були колишні активісти-шомерівці, які мали бездоганну репутацію, але не витримали чекістського тиску і шантажу.
«В яких партіях перебуваєте? – спитав заарештованого депеушник Талісман, заповнював анкету. – Я належу з 1927 року до сіоністської організації “Гашомер-Гацаір”. – Правої? – Так, правий фланг». Визнавши свою приналежність до організації, Бергер, тем не менш, своє справжнє місце народження не назвав, повідомивши, що є уродженцем Ніжина. В «Ха-шомер Ха-цаір» і «ахшару» він вступив насправді двома роками раніше, у 1925 році, коли молодіжний сіоністський рух в містечках був на підйомі. Назвавши свою сестру Хану, що дійсно проживала у Москві, він вписав до анкети і «брата Ізраїля», котрого у нього зроду не було. Іноді арештованим сіоністам вдавалось обвести слідчих довкола пальця, повідомивши неправдиві відомості, і навіть відбувати потім заслання під чужим іменем.
По суті справи арештований сіоніст розмовляти не збирався, заявивши Талісману буквально наступне: «Інші свідчення, зокрема про мою діяльність як члена організації “Гашомер - Гацаір”, я відмовляюсь [давати]».
Через кілька днів, 17 квітня 1931 року, Нухіма Давидовича викликали на повторний допит. Цього разу уповноважений ДПУ вирішив зайти з другої сторони: «Що ви можете сказати слідству про Авраама Шойхета?». Абраша Шойхет, уродженець українського містечка Купель, у 1930 році опинився в одній з Бергером групі при московському «гдуді», де готували лідерів руху. Шойхет теж приїхав у Одесу, про що незабаром дізнались чекісти, і змушений був увесь час переховуватись.
«Ви згадуйте, – не заспокоювався Талісман, – і також згадайте про вашого спільника Мотю Шустера». Під псевдонімом Мотиль Шустер переховувався Бузя Тепелбаум [Топельбойм], ще один «шомер», на чий слід вийшли співробітники ДПУ. Але арештований продовжував мовчати: «Давати будь-які свідчення я відмовляюсь. Мотю Шустера і Авраама Шойхета я абсолютно не знаю і про них поняття не маю». Інші названі йому імена, за словами Нухіма Бергера, він також чув вперше. Виключенням стали лише Йосиф Полянський і Ріва Школьник, родичі його сусіда – Фройма Школьника.
Із виявленими у Бергера документами справи були вкрай погані. Знайдений у нього військовий квиток був виписаний на ім'я якогось Нахмана Капцана, а свідоцтва та довідки про народження – на ім'я Сари Пульнер та Мойсея Гарбера. Всі вони були, за свідченнями заарештованого, його товаришами, що виїхали до Палестини. «Перед від'їздом вони мені документи залишили», – стверджував Нухім, але у списку тих, хто відплив у квітні 1931 року з Одеського порту цих людей не було. Легенда про те, звідки у Бергера взялась ще одна довідка, на прізвище Біншток, була такою ж непереконливою: знайшов її ніби то поруч із новозбудованою фабрикою-кухнею на Ближніх Млинах. Досвідчений Талісман подібні фіктивні документи бачив не вперше. Вони часто використовувались «шомерами» для підпільної роботи.
«Література сіоністська, знайдена у мене, належить мені, і де я її дістав, я повідомляти відмовляюсь», – якщо наявність книг юнак якось міг пояснити, то знайдені у нього часописи сіоністських організацій чітко вказували на те, що він займався поширенням подібних матеріалів. Найсвіжіший номер інформаційного бюлетеня СТП був датований березнем 1931 року, тобто вийшов незадовго до арешту Бергера.
7 червня 1931 року Нухім Давидович, що утримувався у Одеському центральному Домі примусових робіт (ДОПР) пройшов спеціальний медогляд. Головний лікар Юделевич та ординатори Борщевський та Штивельман знайшли у заарештованого малокрів'я та катар верхівок легень, з якого часто починались сухоти, але визнали його придатним до адміністративного заслання. Радянська влада відправляла на край Землі навіть дуже старих людей, що вже казати про 21-річного юнака.
У серпні 1931 року в постанові, скерованій на ім'я прокурора області, Талісман перелічував відомості, що були на підслідного у Одеському оперсекторі ДПУ. Чекістам було відомо, що він прибув з Москви до Одеси з метою відновлення знищеного до цього осередку правого «Ха-шомер Ха-цаір». Влаштувавшись на завод чорноробом, Нухім Давидович і головний «районний функціонер» Бузя Тепельбаум знову створили осередок, залучивши до нього колишніх членів організації.
Коли Тепельбаум переїхав з міста до Москви, де його незабаром і заарештували, Нухім Давидович фактично очолив правий «Ха-шомер Ха-цаір» в Одесі. Керуючи місцевою групою, він постійно проводив з її членами заняття, на яких вивчалась спеціальна література і тактика організації.
«Сумуючи [агентурні – слово закреслене в тексті кілька разів] і слідчі матеріали, цілком зрозуміло стає, що в особі Бергера маємо активного працівника контрреволюційної організації, який жодним чином не бажає роззброюватись перед владою рад, навіть у той момент, коли він затриманий на гарячому», – підкреслив у постанові Талісман, стверджуючи, що факт антирадянської агітації та пропаганди, яку проводив Бергер, що підпадає під статтю 54-10 КК УРСР, цілком доведений.
На початку 1930-х років чекісти воліли стосовно сіоністів використовувати абсолютно неправову Постанову ЦВК СРСР від 28 березня 1924 року, що дозволяла їм без належного судового дослідження відправляти людей у заслання.
В решті решт cлідча справа відносно Нухіма Бергера потрапила на розгляд Особливої Ради при Колегії ДПУ УРСР. Там 28 вересня 1931 року постановили: «Бергера Нухіма Давидовича з-під варти звільнити, заборонивши проживання на Україні, у Московській, Ленінградській областях, Північно-Кавказькому краї та прикордонних областях терміном на три роки». В Москві, вже на самій Колегії OДПУ CРСР, 3 листопада 1931 року, покарання уточнили: вислати в Казахстан.
У заслання Нухіма Бергера відправили у Чимкент. Роботу у наповненому політичними в'язнями у казахському містечку було не знайти, тому Бергер був змушений звернутись до нової для себе професії – бухгалтера. Саме така посада знайшлась в конторі при чимкентському «Заготзерні».
В Казахстані він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Малкою Замвельївною Есріг. Малка була з Купелі. Разом з братом Шломо вона, як і Нухім, була активісткою правого «Ха-шомер Ха-цаір». У 1926 році Малка поїхала за завданням руху до Москви, її вирахували співробітники ДПУ, арештували і вона опинилась у засланні в Чимкенті.
Підхопивши черевний тиф, Малка навряд би пережила хворобу, якби не її майбутній чоловік. Купуючи з рук дефіцитну курятину, Нухім Давидович щодня варив соратниці бульйон, і таки виходив її. Коли небезпека була позаду, між молодими людьми запалало глибоке почуття, яке вони не могли і не хотіли приховувати. Нухім та Малка одружились.
Звільнившись із заслання, сіоністи поїхали в Можайськ Смоленської області. У столиці засудженим «за політику» жити було заборонено, і Можайськ став своєрідним центром, куди з'їжджались із заслання різні противники радянської влади. В Можайську в 1935 році народився їх син – Теодор, названий на честь лідера сіоністів Герцля. В квартирі, яку вони знімали, не було меблів, і ліжечком для немовлятка була дорожня валіза Нухіма Давидовича.
Нухім Бергер та Малка Есріг не лише відновили зв'язок із друзями з «Ха-шомер Ха-цаір», але й активно співпрацювали із все ще чинним центром організації – «гдудом». Але постійно підтримуючи стосунки із сіоністами і допомагаючи тим, хто від'їжджав у Ерец-Ісраель, вони знову потрапили під нагляд спецслужб.
Трохи пізніше сіоністи вирішили перебратись подалі від столиці. Вони переїхали в Курськ, де вже жила велика група «шомерів». Серед них були Гілель Каплинський і його близький друг Мендель Бейлін, колишні діячі «гдуда», а також спортсмен із Баку Ньома Сток, що симпатизував меншовикам, сіоніст, який люто ненавидів радянську диктатуру. Жив там і Шабтай Володарський, визначний діяч партії «Цеірей Сіон», а також його однопартієць Фіма Шріфтлінг-Ході.
У 1936 році Бергер з дружиною подали документи на виїзд у Палестину. Пробитись через радянську бюрократію було непросто, але і справа все ж помаленьку рухалась. Їм залишилось отримати лише особистий підпис Катерини Пєшкової, першої дружини Горького, що допомагала через «Політдопомогу» засудженим сіоністам.
А з виїздом треба було поспішати. З квітня 1936 року чекісти знову розпочали полювання за сіоністами. Через загрозу арешту в Курськ до Нухіма і Малки приїхала їх давня знайома, активістка «Ха-шомер Ха-цаір» Това Рубман-Перельштейн. Хазяйка квартири, де жили Нухім Давидович дружиною та сином, здала дівчині кут на кухні, а міськрада дала прописку.
Тим часом деякі курські знайомі якимось дивом почали отримувати дозволи на виїзд. Бергер і Есріг в їх число не потрапили, але тих, що від'їжджали до Ерец-Ісраель друзів вирішили урочисто провести. Проводи відбулись у лютому 1937 року в орендованій квартирі. До того часу встигли заарештувати Тову та багатьох інших, але від розмов на заборонені теми сіоністи відмовитись не змогли. Рано вранці, прямо після урочистостей, до Бергерів у двері постукали співробітники НКВС.
Всіх присутніх заарештували та засудили на різні терміни. Нухім Давидович отримав 10 років виправно-трудових таборів тією ж статтею за антирадянську агітацію. Близько чотирьох років Нухім Давидович знаходився на золотих копальнях у південному лагпункті Оротукан. Коли почалась радянсько-німецька війна, влада зібрала всіх кримінальних рецидивістів і «політичних», що жили на вільному поселені по всій Колимі, в тому числі Нухіма Бергера і Ньому Стока, і переправили їх на золоту копальню в таборі Джалгала.
Родовище було старим і виснаженим, люди не справлялись з виконанням денної норми. А за не виконану норму засуджені отримували всього 300-400 грамів хліба на день (звичайна робоча пайка складала 800 грамів). В особливо важкому положені опинились політзеки, які працювали під невсипучим контролем не лише табірної адміністрації, але й досвідчених злодіїв. Мізерну пайку нерідко доводилось віддавати кримінальним злочинцям.
Від важкої праці та виснаження помер старий товариш Бергера – Юзік Познанський. Другий його друг, Ньома Сток, зміг влаштуватись на роботу в медпункт, але за жорстокою іронією долі захворів на лейкемію. Нухіма Давидовича врятувала отриманий ще у підлітковому віці фах шевця. З кар'єрів він був переведений у шевську майстерню.
Після арешту в 1937 році дружина Бергера опинилась в Магадані. Оскільки їх синові Теодору було більше року, дитину відібрали та перевели у спеціальний дитбудинок, а саму Малку відправили далі по етапу – в село Толон за сто кілометрів від Магадану.
На щастя, виявилось, що дитбудинок знаходиться теж в Толоні. На жаль, бачитись із сином Малка Замвельївна не мала права. Допомогла їй медсестра, яка дозволила жінці вечорами прибирати приміщення дитбудинку. Майже щодня репресована була поруч із сином. Виявилась як раз доречною отримана нею під час перебування у московському «гдуді» спеціальність штукатура-маляра. Коли діти їхали на літо в піонерські табори, Теодора іноді виходило залишати у дитбудинку. Малка, коли робила ремонт приміщень, могла балувати Тедіка стаканом молока і купленими на «стаханівську» премію цукерками.
У 1947 році Нухіма Бергера випустили. Його дружина і син жили за 10 кілометрів від Магадану, Малка Есріг зранку до вечора працювала на заводі. Переїхали вони туди за рік до того з Толон, де в місцевій школі діти вчились лише до п'ятого класу.
Побачивши, в яких умовах живуть його дружина і син, Нухім Давидович відразу ж добився виділення їм кімнати. Вона знайшлась під Магаданом, у колишньому санмістечку, де в старих бараках облаштували гуртожиток. Дуже швидко Нухім Давидович знайшов собі роботу страховим агентом. Справи пішли дуже добре. Сім'ї стало жити значно краще.
Однак відносний спокій продовжувався лише до весни 1949 року. Одного разу Нухіма Бергера викликали в МДБ і запропонували стати стукачем. Як особа, що користувалась безумовним авторитетом серед колишніх політзеків, Бергер міг бути для органів корисним. Але шпигувати сіоніст категорично відмовився.
Незабаром почались арешти колишніх політзасуджених. Нухім Бергер та Малка Есріг виявились у санмістечку одними з перших «повторників». «Трійка» МДБ навіть не намагалась назбирати матеріал на нову справу.
Разом з сином Бергери опинились на річці Індигірка, в якутському поселенні Усть-Нера. Там знаходився Індигірський табір Дальбуду, засудженні будували магаданську трасу та добували золото. В Усть-Нері Нухім Бергер працював бухгалтером в місцевому ліспромгоспі, сім'ї виділили старий дерев'яний будиночок на околиці. Опалювала дві невеликі кімнати цього старезного житла пічка-буржуйка, а брак продуктів компенсував курник, який Бергер завів у передпокої.
Морози в Якутії були страшні. Однак ще тяжче було морально – «ворогам народу» доводилось жити в оточенні своїх же охоронців. Одна частина Усть-Нери два рази на місяць ходила відмічатися в комендатуру, де друга частина сиділа під портретом Сталіна.
Теодора Бергера довго не хотіли приймати в комсомол. В школі він намагався про свою сім'ю нічого не розповідати, ніколи не бував у однокласників вдома і практично не маючи друзів.
В якутському засланні Нухім Давидович не лише постійно демонстрував твердість характеру, але й виявляв справжній героїзм у екстраординарних ситуаціях. В Усть-Нері Бергери пережили сильний паводок 1951 року. Індигірка в тих місцях була не дуже широкою, але під час паводка розливалась від гори до гори. Коли стихія почала розігруватися, Нухім Бергер завів катер та кинувся рятувати людей - перевозити їх на суходіл. Коли черга дійшла до його власного дому, Малка Замвельївна та Теодор вже стояли на даху. Переправивши дружину і сина до школи, яка знаходилась трохи вище, засланий продовжив порятунок односельців. Вода все прибувала, і скоро по ріці поплили будинки. Нухім Давидович знову знайшов сім'ю і цього разу відвіз Малку і Теодора ближче до гір. Врятовані люди жили на вершині сопки кілька днів, поки стихія не відступила.
В 1962-му Теодор поїхав вчитись у Горький. У 1954-му Нухім та Малка, потрапивши під хрущовську амністію, поїхали шукати родичів у Славуту. В Україні рідних вони так і не знайшли. Перед колишніми політичними засудженими встало питання: куди поїхати, якщо прописку з їх біографією отримати можна було не всюди. Допоміг знайти місце випадок. Ще в Усть-Нері Малка Замвельївна та Нухім Давидович врятували одного засланого грузина. Сімейній парі вдалось його виходити, буквально витягнувши з того світу. Врятований грузин поїхав на батьківщину, а дізнавшись, що його рятівникам нікуди подітись, настирливо запропонував приїхати до нього в Телаві. І Бергери поїхали в Грузію.
У Телаві Нухім Давидович влаштувався бухгалтером в Телавський педагогічний інститут, непогано вивчив грузинську мову. В 1967-му, щоб частіше бачитись із сином, невісткою і внуками, Нухім Давидович з дружиною переїхали до дітей в Хмельницький.
Але все життя Нухіма Бергера було підпорядковане тому, щоб поїхати у єврейську країну. Коля залізна завіса прочинилась, у 1990 році, Нухім Бергер разом з сином та онуками репатріювався в Ізраїль. Його героїчна дружина до цього радісного моменту не дожила: Малка Есріг померла після операції на нирках у 1982 році.
В Ізраїлі Нухім був безмежно щасливий зустріти свою старю соратницю по боротьбі, Тову Рубман-Перельштейн, яка допомагала йому в перших кроках на Батьківщині. Вона ж написала йому характеристику для присудження статусу В'язня Сіону.
Нухім Давидович, чоловік немолодий і з підірваним здоров'ям, пам'ятав про присягу члена «Ха-шомер Ха-цаір». Бажаючи зробити свій внесок у будівництво єврейської країни, він працював, поки були сили. В останні роки свого життя він жив поруч із родичами у Бейт-Шемеші.
В'язня Сіону не стало в п'ятницю, 11 серпня 1997 року – напередодні 9 ава, дня національного трауру за зруйнованим Ієрусалимським храмом. Пройшовши через багаторічні випробування, Нухім Бергер своєю долею підтвердив пророцтво: «І відбудують вони руїни вічні, рештки давні відбудують вони і відновлять зруйновані міста, що стояли пусткою спокон віків». Для нього слова Тори були керівництвом до дії.
21.08.2022
Переклад: Лідовська Ольга
Бібліографія і джерела:
Следственное дело по обвинению Бергера Нухима Давидовича в совершении преступлений по статье 54-10 УК УССР // Государственный архив Одесской области, Одесса – ГАОО, Р-8065. Фонд Управления службы безопасности Украины в Одесской области, оп. 2, д. 9649.
Перельштейн (Рубман) Т. Помни о них, Сион… / лит. обраб. текста Р. Рабинович-Пелед. – Иерусалим, 2003. – 288 с.
Интервью, записанное проектом «Еврейские герои» с Теодором Бергером, сыном Нухима Бергера
Биографические материалы, предоставленные внуками героя – Феликсом Бергером и Мариной Ройтман