У літній день 23 червня 1945 року в одному зі старих подвір'їв Вільнюса можна було спостерігати дивну картину. Прямо на вулиці група людей швидко пакувала речі. Всі вони були євреями, що, судячи з їх валіза, збирались покинути литовську столицю назавжди. Розмістились в кузові разом з вантажем. Виїжджаючи, вантажівка пропустила вперед «легковика», яким керував чоловік у в формі радянського льотчика.

В салоні з капітаном авіації Миколаєм Бородуліним, що сидів за кермом, сиділи кілька осіб, що не помістились у кузов вантажівки. Жінку, що їхала поруч з водієм, Цвію (чи на польський лад – Цивію) Вільдштейн, у Вільнюсі добре знали. Вона була однією із організаторок вільнюського дитячого будинку для дітей, що пережили Голокост.

В аеропорту на євреїв чекав підготований до вильоту літак. Він повинен був їх доправити із Радянського Союзу до Бухаресту, звідки дорога вільнюсців пролягала до Палестини. Однак, щойно пасажири піднялись у повітря, капітан Бородулін повідомив по радіо про несподівану поломку і запросив екстрену посадку. Час для Цвії Вільдштейн ніби зупинився: приземлення, спецлужбісти, що увірвались до салону, затримання, камера внутрішньої тюрми НКДБ. Замість Ерец-Ісраель Цвія Вільдштейн. Яка пережила окупацію, знову опинилась у катівнях, тільки цього разу «рідних – радянських.

Ось тільки батьківщиною литовську РСР Цвія Вільдштейн назвати не могла. Народилась вона 26 липня 1906 року, ще при Російській імперії, в сім'ї Біли та Йосифа Набожних у містечку Бережниця Волинської губернії. Набожні жили у сусідніх Сарнах, де батько Цвії працював учителем єврейської народної школи. Окрім Цвії, в сім'ї була ще одна дочка – Песіль, і син Іцхак.

З раннього дитинства Цвія Набожна таємно пробиралась на уроки батька, непогано вивчивши таким чином Тору. У сім років дівчинка пішла навчатись у народну школу, де працював батько. В тому ж 1913 році бабуся і дідусь Цвії по батьківській лінії переїхали до Палестини. Як і її рідні, люди сіоністських поглядів, з дитинства Цвія мріяла репатріюватись до Ерец-Ісраель. Цілковито вона переконалась у доцільності такого життєвого кроку, коли перевелась у 1917 році вчитись до польської гімназії. Після радянсько-польської війни Сарни стали частиною Другої Речі Посполитої, але біло-червоним патріотизмом, як раніше радянським, перейнятись єврейській дівчинці було складно. Причиною цього був лютий антисемітизм, що буяв при поляках. Одного разу антиєврейські ескапади кількох однокласників так обурили гімназистку, що вона почал при всьому класі сваритись з ними. У відповідь хулігани схопили Цвію за руки та ноги і викинули з балкона. Було невисоко, щоб сильно побитись, але цей урок Цвія запам'ятала назавжди.

Навчання дочки у польській гімназії не подобалось і її батькові. Заняття там відбувались у Шабати, а за пропуски могли просто вигнати. Після тривалих роздумів та сімейних нарад було дозволено доньці переїхати до Вільно. У 1924 році дівчина вступила до 6 класу віленської гімназії. Навчальний заклад, попри те, що був єврейським, давав право на отримання атестата державного зразка. Він був необхідний для того, щоб іти далі до університету.

У Вільно Цвія зняла кут у однієї жінки, що здавала квартиру ще трьом іншим мешканцям. Спати доводилось на зламаній канапі, але гімназистку це не лякало. Заробляючи на життя приватними уроками, вона не могла собі дозволити дорогі підручники, тому іноді брала книги на ніч у своїх друзів. Кілька разів вона змушена була піти з гімназії – коли нічим було платити за семестр, але Цвія все одно слухала лекції – під дверима.

У 1926 році дівчина нарешті отримала атестат зрілості. Восени була зарахована до Віленського Університету Стефана Баторія, де почала вивчати історію, педагогіку та психологію. Вступивши до університету Цвія була змушена знову шукати роботу. Спочатку це була невелика приватна школа Засланського, потім – звичайна польська школа. У вільний час молода вчителька брала участь у заходах, що організовував Єврейський національний фонд, не забуваючи, що рано чи пізно вона виїде до Ерец-Ісраель.

У 1936 році Цвія вийшла заміж за Ашера Вільдштейна та взяла його прізвище. Її чоловік займався у Вільно торгівлею та мріяв виїхати з Польщі. Але молодій парі довелось насолоджуватись сімейним щастям зовсім не довго: почалась Друга світова війна. Частина колишнього Віленського воєводства опинилась у складі Білоруської РСР, а столиця краю – Вільно – у жовтні 1939 року була передана Литовській Республіці. Зрештою, не встигли розпочати у роботу у місті литовські чиновники, як Литва втратила свою незалежність та стала частиною Радянського Союзу.

В день вторгнення Німеччини до Радянського Союзу, 22 червня 1941 року, Цвія разом з чоловіком та братом Іцхаком, що також жив у Вільно, вирішили тікати на Схід. Далеко від міста їм піти не вдалось – німецька армія наступала блискавично. Повернувшись назад, втікачі зіштовхнулись з новою жахливою реальністю, що принесло з собою військо «коричневих».

Окупантами були відразу накладені різноманітні заборони та обмеження на євреїв. Одним з них було обмеження на виїзд із міста. Але Цвія, користуючись тим, що на типову єврейку вона не була подібна, на свій страх і ризик їздила по селах у пошуках їжі. Одного разу вона не встигла повернутись до комендантської години і була схоплена патрулем, але змогла переконати поліцаїв, що вона полька. Врешті її звільнили, але ризикувати доводилось знов і знов.

В суботу, 6 вересня 1941 року, вона разом з чоловіком опинилась у створеному німцями Віленському гетто. Скупчення людей було неймовірним. Але по-справжньому серце Цвії завмерло, коли вона побачила кількість дітей, що страждають. Жінка почала ходити від дверей до дверей, збираючи для малюків допомогу.

Крім голоду люди у гетто страждали від жахливої антисанітарії. Гори сміття в кожному кутку, люди випорожнювались прямо на вулиці. Цвія організувала команду з прибирання туалетів та вигрібних ям. Через якийсь час її призначили секретарем доктора Лазаря Епштейна, відомого лікаря та політика з Каунаса, що керував санітарно-епідеміологічним відділом в гетто.

Своїх дітей у Ашера та Цвії не було. Коли до Вільдштейн звернулась жінка, яка не могла турбуватись про своїх дітей, Вільдштейн без роздумів взяла їх до себе на виховання.

Після першої масової акції з винищення євреїв, влаштованої німцями 31 серпня 1941 року, в гетто без батьків залишилось багато дітей, що встигли заховатись від нацистських катів. Начальниками медичного та гуманітарного відділень гетто було прийняте рішення відкрити для них два притулки: один – для дівчаток, другий – для хлопчиків. Цвія Вільдштейн була призначена директором жіночого притулку, розташованого в синагозі на Єврейській вулиці. Щоранку дівчатка ходили разом з директором займатись гімнастикою в поле перед тюрмою. В гетто на ці «надмірності» дивились косо, але Цвія була впевнена, що спорт загартовував її вихованок та давав їм сили пережити важкі часи. Після тренування діти Вільдштейн їли кусок хліба, іноді квасолеву зупу та гарячу воду, підфарбовану чорними панірувальними сухарями. Потім молодші дівчатка йшли до школи, а старші, від 12 до 14 років, на завдання юденрату штопали шкарпетки, штани, рукавиці.

Цвія Вільдштейн надавала великого значення в тому, щоб зайняти дівчаток та відволікти їх від жахіть щоденного життя. У притулку Вільдштейн організувала чотири групи: одна відповідала за стан одягу, друга – за чистоту приміщень, ще одна група слідкувала за стрижками, лазнею та доглядом за хворими. Четверта група допомагала молодшим з домашнім завданням. Крім того, у стінах притулку існував комітет по культурі, що займався підготовкою газети, організацією шабату, прикрашенням стін та багато чим іншим. Крім постійних робочих груп, в притулку активно діяли гуртки по інтересах: кравецький, живопису, драматичний та хоровий.

На випадок непередбачених обставин у притулку обладнали сховок-«малину», зібрали невеликий запас продуктів. Іноді чоловік Цвії повертаючись з роботи, приносив трохи їжі, яку йому вдавалось контрабандою пронести у гетто, Якщо вночі одна з дівчаток починала плакати з голоду, Цвія підходила і клала їй до рота прихований кусочок цукру.