top of page

Меїр Гельфонд

1929 – 1985

У спеціальному повідомленні від 26 травня 1949 року, спрямованим міністром держбезпеки Української РСР генералом-лейтенантом Савченком до Москви, йшлося про ліквідацію в Україні молодіжної сіоністської організації «Ейнікайт». Високий чин повідомляв, що реалізація агентурної справи «Письменники» добігає кінця, а у місцевих навчальних закладах проведено нові арешти. Серед заарештованих був і студент Вінницького медичного інституту – Меір Гельфонд. Слідству було відомо, що Меїр Гельфонд (у документі – Макс Борисович Гельфонд) та його друзі, всі родом із села під Жмеринкою, домовилися по закінченні школи роз'їхатися містами Радянського Союзу та, говорячи мовою радянських документів, продовжувати «націоналістичну роботу зі збивання антирадянського підпілля» у вищих навчальних закладах.

Студент-медик Меїр Гельфонд, заарештований у березні 1949 року, дійсно любов'ю до радянської влади не вирізнявся. Ось тільки скидати більшовиків він не планував, адже його метою була далека земля – Ерець-Ісраель. Саме за батьківщину єврейського народу йому довелося пережити численні випробування, якими щедро було всипано його шлях.

Меїр Гельфонд народився 24 червня 1929 року у селі Межирів під Жмеринкою Вінницької області України. Його батько, Берко Янкелевич, працював бухгалтером, а мати, Сара Меїрівна, була домогосподаркою, виховувала Меїра та його сестру Лею. Сім'ю Гельфонд важко було назвати релігійною, але з раннього дитинства Меїр святкував єврейські свята і спілкувався вдома виключно на ідиші. Цьому сприяло оточення. У жмеринській єврейській школі, де Меїр Гельфонд навчався до війни, атмосфера була, як тоді любили говорити, радянською за змістом, але національною за формою. У їхньому класі навчався лише один не єврей, українець Петро, якого всі однокласники звали Пончиком. Пончик так асимілювався в єврейському середовищі, що говорив на ідиші не гірше за товаришів. Що й казати про інших школярів, які віддавали перевагу Шолом-Алейхема Пушкіну.

Коли вибухнула радянсько-німецька війна, Гельфондам вдалося виїхати зі Жмеринки в евакуацію на Південний Урал. Три роки Меїр разом з батьками та сестрою жили та працювали у віддаленому колгоспі, а наприкінці 1944 року родина повернулася додому. На свій подив, у Жмеринці вчорашні біженці виявили не лише побутовий антисемітизм, а й вкрай негативне ставлення до євреїв з боку місцевої влади. Чиновники ледве приховували, що прописку «довгоносикам», які поверталися з евакуації, вони не бажали надавати через «неправильну» національність прохачів.


Єврейської школи в Жмеринці вже не було, тому Меїру та його товаришам довелося закінчувати навчання у середній російській школі № 2. Обурені плачевним становищем єврейського населення, наприкінці 1944 року Меїр та його однокласники: Володимир Керцман, Михайло Співак та Олександр Ходорковський – вирішили об'єднатися у підпільну організацію з назвою "Ейнікайт" (у перекладі з ідиш - "Єдність"). Молоді сіоністи мали за мету повернути всіх радянських євреїв в Ерец-Ісраель, де вони могли б побудувати сучасну державу, яка захищатиме їх від будь-якої небезпеки.

Про Палестину хлопці знали дуже мало, лише те, що розповідалося під час уроків історії. Хоча про таких осіб, як Теодор Герцль і Давід Бен-Гуріон, вони зроду нічого не чули, уявляючи себе винахідниками нового революційного руху єврейського народу. До осередка організації крок за кроком приєдналися: Тетяна Хорол, Клара Шпігельман, Олександр Сухер, Мойсей Гейсман, Давид Гервіс, Ілля Мішпотман, Юхим Вольф.

Першою «операцією» школярів було поширення рукописних листівок на свято Сімхат-Тора у місцевій синагозі. У саморобних листівках молодики агітували євреїв їхати в Ерець-Ісраель. Однак ні серед залишився у живих жмеринських євреїв, ні серед біженців з Польщі та Румунії відгуку ця акція не знайшла. Люди страшенно боялися потрапити на очі МДБ, який уважно спостерігав за громадянами.

Місцевий рабин, до якого хлопці прийшли додому з розпитуваннями про Палестину, негайно їх випроводив геть. Юні підпільники чимало сподівалися на контакт з однією дівчиною, яка до війни була членом сіоністської партії в Румунії. Дівчина, яка жила в сусідньому селі в українських селян, які врятували її в роки окупації, привітно прийняла Гельфонда та його друзів, але сказала, що нічим не допоможе, бо жодних контактів з сіоністами не залишилося.

Розповсюджувати свої послання вирішили в інших містах. Їхні листівки на ідиші та російській мові з'явилися у Вінниці та Києві. Ще хлопцям вдавалося проводити із людьми індивідуальні бесіди на єврейські теми. Іноді члени «Ейнікайту» зустрічалися прямо-таки на вулицях Жмеринки, час від часу на квартирах Михайла Співака та Тані Хорол, де обговорювали справи організації та обмінювалися важливою інформацією.

У1946 року ініціатива з листівками затихла, але юні підпільники вирішили всерйоз зайнятися єврейською самоосвітою. Вони розмовляли на ідиші, але тільки деякі з групи вміли читати і писати на ідиші. Про іврит у той час не йшлося. Оцей своєрідний «ульпан» існував до 1947 року, аж доки члени «Ейнікайт» не вступили до вишів у різних містах країни.

Меір Гельфонд у 1947 році став студентом Вінницького медінституту. У Вінниці, на здивування першокурсника, почало відчуватися національне піднесення. У місті активно поширювалися твори, що розповідали про тяжку долю євреїв. Особливою популярністю користувався вірш Маргарити Алігер «Ми євреї» і також відома віршована відповідь Алігера від поета-фронтовика Михайла Рішкована. Відколи з радянської преси та західних радіостанцій люди дізналися про боротьбу за створення в Палестині єврейської держави, молодь почала готуватися до від'їзду на Близький Схід. У Вінницькому медінституті єврейські студенти посилено займалися фізкультурою та вивчали бойові мистецтва, які могли б стати в нагоді, як вони вважали, для захисту єврейської держави.

Незважаючи на загальну наснагу, влітку 1948 року Меїр Гельфонд зрозумів, що «роман» Радянського Союзу та держави Ізраїль – це фікція, що пов'язана лише із зовнішньополітичними амбіціями Кремля. Юнак усіма фібрами своєї душі відчував, що радянське єврейство стоїть на порозі великих потрясінь. Восени 1948 року всі його побоювання розпочали підтверджуватись. У СРСР закрили останні єврейські школи, театри та письменницькі спілки. Рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) було розпущено Єврейський антифашистський комітет, а його члени заарештовані. Один за одним розпочали ув’язнювати і колишніх членів «Ейнікайт».

Рано-вранці 24 березня 1949 року у двері квартири, в якій Меїр Гельфонд та його товариш по інституту знімали кут, постукали. На порозі стояли двоє незнайомців у цивільному, які попросили дозволу увійти до квартири. Чоловіки виявилися співробітниками Вінницького УМДБ, влаштували ретельний обшук. Вилучивши записи та книги, чекісти відвезли Гельфонда до в'язниці при місцевому МДБ.

Чекісти довго не могли повірити, що студенти зі Жмеринки діяли самостійно. На роль ідейного натхненника молоді співробітниками МДБ був «призначений» Елі Співак – вчений-ідишист, член Академії Наук УРСР, заарештований за справою Єврейського антифашистського комітету. Він був дальнім родичем Михайла Співака, у якого чекісти вдень і вночі намагалися витягнути необхідні їм свідчення. Аніякого ставлення до молоді Елі Співак не мав, але слідчому Горюну потрібен був лише підпис під протоколом. Так у справу й увійшло фальшиве напуття від Співака, нібито адресоване жмеринським юнакам та дівчатам: «Це від вас, молоді, залежить. Ви дійте, а ми вас підтримаємо».

Із ув’язненими сусідами по першій своїй камері, у Вінницькій в'язниці, Меїру пощастило. Деякі з них були так званими «повторниками» – людьми, заарештованими вдруге за давньою справою. Одним серед них був поет Ейдлін. Він декламував ув’язненим вірші і організував читання лекцій. Підключився до гуртка самоосвіти і Меїр, який розповідав ув’язненим про фізіологію, якою захоплювався ще в медінституті. Впродовж місяця Меїра перевели до Києва. Просто перед виходом із камери, прощаючись із товаришами, він почув шепіт Ейдліна: «Ну, а ленделе, аза йор ойф зей!» («Ну і країна, пропади вона пропадом!»).

Слідство у справі Гельфонда завершилося у столиці УРСР. У Києві Меїр довго відбував ув’язнення на самоті. Щоб не збожеволіти, він вголос переказувати собі книги. Слідчий, капітан МДБ Горюн, навіть подумав, що Меїр намагається симулювати душевну хворобу, але, про всяк випадок, з одиночки його перевів. Меїр, за весь час перебування у Київській в'язниці МДБ, змінив декілька камер. В одній із них був старий релігійний єврей, який переїхав із Москви до Чернівців. Все життя Гельфонд згадував, наскільки важко було відбувати ув’язнення в радянських катівнях йому, праведнику. Одного разу, у суботу, ув’язаних відвели на щеплення від черевного тифу. Старий благав жінку-лікаря не робити йому щеплення в шабат, але його схопили під руки і прищепили насильно. Меїр протестував: «Як ви можете так чинити? Ви ж лікар!» За це вертухай кинув юнака у «шафу» слідчого корпусу. Це була закрита дерев'яна вузька шухляда, в якій неможливо було навіть повернутися. У неї молодик виявлявся неодноразово.

У листопаді 1949 року слідство у справі Гельфонду завершилося. Тоді його перевели до Лук'янівської в'язниці. Старостою нової камери був імпозантний Михайло Данишевський, головний редактор центральної партійної газети УРСР «Радянська Україна», який уже втретє був ув’язнений. Іншим теж цікавим співкамерником Меїра був переконаний сіоніст Давидович. Завдяки цьому старому ув’язненому Гельфонд вперше почув про Герцла, Вейцмана, Соколова та решту лідерів єврейського народу.

Визнаний винним за статтями 54-10 ч. 2 («Пропаганда чи агітація») та 54-11 («Організаційна діяльність») КК УРСР, Меїр Гельфонд отримав 10 років перебування у таборі. Разом зі своїми товаришами, Володимиром Керцманом та Михайлом Співаком, 3 грудня 1949 року вирушив за етапом.

Меїр Гелфонд потрапив до Воркути, до сумнозвісного Речлага, де перебували політичні в'язні. Найстрашнішою роботою в Речлазі вважалася шахта. Проте колишньому студенту-медику пощастило. За сприяння російського дворянина та чудового лікаря Сергія Петрова молодий єврей потрапив у табірну санчастину. Меїр був спочатку санітаром, потім братом милосердя. У польових умовах, він опановував майбутню спеціальність. Користуючись своїм привілейованим становищем, він завжди намагався допомогти євреям, які потрапляли до цих страшних місць. Найчастіше він демонстрував людям, як правильно симулювати послаблення зору, а його старший товариш Сергій Петров, у свою чергу, рекомендував начальнику санітарної частини не давати «майже сліпим» людям найважчу – «шахтну» – категорію.

Окрім занять медициною, Гельфонд студіював у таборі історію, філософію, мови. Один з останніх залишившихся івритських письменників в Радянському Союзі, Цві Прейгерзон, ув’язнений поруч з Гельфондом, згадував, що він був єдиним євреєм у таборі, який вирішив серйозно вивчати іврит. Його ретельність та посидючість були неймовірними. За кілька місяців занять Меїр Гельфонд навчився чудово говорити на івриті.

Єдиною відрадою у Речлазі були цікаві люди. Крім Прейгерзона, поруч з Меїром Гельфондом були ув’язненні: молодий сіоніст з Одеси Йосип Хорол, релігійний єврей та учасник руху «Бриха» Мордехай Шенкар, вчений та переконаний патріот Ізраїлю Шаєй Білік, видний польський сіоніст Йосип Меллер.

Після визволення, у вересні 1954 року, Меїр поїхав у Жмеринку до батьків. Повертався додому через Москву, де Йосип Меллер попросив його зайти до Віри Федорівни Левчак, терапевта, яка чимало допомагала ув'язненим під час своєї роботи в Ухтпечлазі. Прийшовши до Віри Федорівни, чоловік якої теж був репресований, Гельфонд не лише передав привіт від Меллера, а й познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Мариною Долгоплоською, дочкою господині.

У великих містах України колишньому політичному в'язню проживати не дозволялося. Перебувавши до грудня 1954 року у батьків у Жмеринці, Гельфонд був змушений виїхати до Караганди, де вступив до медичного інституту. Одержимий професією лікаря, колишній політв'язень встигав чудово вчитися та підробляти фельдшером. Водночас роки ув’язнення у таборі лише переконали Меїра у правильності своїх поглядів. Незабаром у Караганді знайшлися і соратники: колишні в'язні сіоністи під керівництвом інженера-електрика Йосипа Курицького. Дякуючи Гельфонду сіоністи організували доставку до Караганди матеріалів із ізраїльського посольства. Налагодити зв'язок із ізраїльським посольством у Москві Меїру Гельфонду вдалося через сіоністів Менахема Леві та Якова Ейдельмана, з якими він також познайомився у таборі.

У січні 1957 року хмари над карагандинськими сіоністами почали згущуватися. Меїр помітив за собою стеження, а невдовзі його друзів по гуртку Курицького розпочали викликати на допити. Незабаром Меїра, який їхав із нічного чергування на робочому поїзді, затримали для з'ясування особи. Йшлося про якийсь крадіжку, але міліціонери поводилися дуже дивно. Добре знайомий із радянською каральною системою, Гельфонд одразу почув негаразди. З Караганди йому довелося виїхати до Калініна, де він продовжив навчання у місцевому медінституті.

Ще одним зв'язковим Меїра Гельфонда з Ізраїлем був старий знайомий Йосип Меллер, який виїхав через Польщу до Ерець-Ісраеля. Потрапивши на роботу в «Лішкат Акешер» («Бюро зв'язків»), спецслужбу відповідальну за контакти з євреями в СРСР, Меллер відрекомендував Гельфонда як надійну людину. Невдовзі з Ізраїлю передали, щоб Меїр та його кохана Марина Долгоплоськ готувалися до виїзду у Польщу. Для цієї операції молодим людям були підібрані фіктивні «наречений» та «наречена», які репатріювалися в ПНР. Проте в останній момент операція скасувалась. Наприкінці 1957 року термін минув, коли Гельфонд міг залишити СРСР, і його «дружині», яка вже перебувала в Польщі, довелося їхати до Ізраїлю однієї.

Наприкінці 1958 року Меїр одружився із Мариною і переїхав до Москви, а у 1959 року перевівся з Калінінського медінституту на навчання у радянській столиці. Отримавши диплом, він влаштувався на посаду лікаря-терапевта у Першому та Другому медичних інститутах. За декілька років у пари народилася донька – Cімона.

У шістдесяті роки столична квартира Гельфонда стала місцем ночівлі та своєрідним штабом єврейських активістів, які приїжджали до Москви з Риги, Києва, Одеси, Вільнюса та інших міст. Зв'язок із ізраїльським посольством він не припиняв, отримуючи через спеціальних кур'єрів, які приїжджали до Радянського Союзу, гроші на підпільну роботу. У 1963 році під керівництвом Гельфонда розрізнені групи сіоністів провели першу спільну акцію. Його товаришу по Речлагу, Йосипу Хоролу, вдалося надрукувати та розмножити у Ризі брошури з віршами Бяліка, статтями Жаботинського та конспектом книги «Ексодус» американського письменника Леона Юріса. З Риги Хорол перевіз «самвидат» до Москви. Звідти Гельфонд із товаришами організував поширення брошур містами Радянського Союзу. Потім в «самвидаті», їх друкарки розмножували на друкарських машинках, куплених на кошти «фонду Гельфонду», праця яких оплачувалася з того самого фонду. У мережі були і перекладачі, і розповсюджувачі, які займалися підпільною роботою, постійно ризикуючи бути ув’язненими разом зі своїм лідером.

До вересня 1968 року окремі сім'ї в Союзі почали отримувати дозволи на виїзд до Ізраїлю. Для підготовки розпочатої алії Меїр Гельфонд вирішив змінити тактику. З окремих груп він створив єдину неформальну організацію із чітким розподілом функцій та загальним керівництвом. Другою амбітною метою стало створення мережі ульпанів, у тому числі дитячих, а також підготовка вчителів івриту та забезпечення підпільних курсів навчальними посібниками. Серед московських сіоністів з'явилася і нова форма масових заходів – проводи репатріантів до Ізраїлю, куди з'їжджалися люди з різних міст.

Уся ця небезпечна громадська діяльність проходила на фоні захисту Гельфондом кандидатської дисертації, присвяченої застосуванню лікарських засобів при лікуванні серцевої недостатності.

На початку квітня 1969 року Меїр Гельфонд разом із Віталієм Свечинським, Давідом Хавкіним та Карлом Малкіним увійшов до «установчої групи» неформальної всесоюзної сіоністської організації, ставши відповідальним за «самвидат» та збирання грошей до центральної громадської каси. У середині серпня 1969 року представники різних сіоністських груп зібралися на чергову зустріч. Першого дня засідали у будинку Меїра Гельфонда, потім – на квартирі у сіоніста з Грузії Гершона Цуцуашвілі. Суперечки про сіоністську роботу в СРСР були гарячими, але, зрештою, було прийнято пропозицію москвичів Гельфонда та Свечинського. Було вирішено узгоджувати дії окремих сіоністських груп за допомогою «Всесоюзного координаційного комітету», створеного на зустрічі. Алію пропонувалося розбити на дві групи – «алію алеф» та «алію бет». Перша група активістів («алія алеф») мала домагатися права на репатріацію євреїв через офіційні інстанції, друга – займатися «самвидатом» та поширенням пропагандистських матеріалів.

Меїр Гельфонд вважався і одним із творців друкарського органу всесоюзної неформальної сіоністської організації під назвою «Ітон» («Газета»). У першому номері він розмістив статтю про асиміляцію радянських євреїв.

Разом із десятьма іншими активістами Гельфонд підписав колективне звернення до світового єврейства. У ньому йшлося, що держава Ізраїль є історичною та духовною батьківщиною євреїв, а прагненням радянських євреїв є здійснення законного права на алію. Потім було друге колективне звернення, адресоване Генеральному секретарю ООН У-Тану та голові 24 сесії Генеральної Асамблеї ООН Бруксу, підписане вже 25 активістами. Радянські євреї наголошували на тому, що всередині країни вони не можуть знайти вирішення проблеми виїзду, і тому звертаються до міжнародної організації на підставі пункту «13-2» «Декларації прав людини». («Кожна людина має право залишити будь-яку країну, включаючи свою власну, і повернутися до своєї країни»).

У грудні 1970 року, після оголошення вироків фігурантам ленінградської справи, які намагалися на викраденому літаку вилетіти до Ізраїлю, Меїр Гельфонд відправив до Парижа відкритий лист, адресований «Емністі Інтернейшнл» та колишнім ув'язненим концтаборів. Колишній в'язень Речлага писав до авторитетної організації про те, що суворі вироки «самолітакам» були лише наслідком радянської політики, спрямованої проти десятків тисяч євреїв, що рвалися до Ізраїлю.

Серед акцій, підготовлених за активної участі Меїра Гельфонда, був і легендарний похід «відмовників» до приймальні Верховної Ради СРСР з вимогою надати євреям вільний виїзд до Ізраїлю. Умовивши активістів не виходити на мітинг, а йти відразу в лігво комуністів, Гельфонд склав текст петиції, яку підписали 24 особи. У ній «відмовники» вимагали від влади припинити переслідування в'язнів Сіону, забезпечити право на вільний виїзд до Ізраїлю без характеристик із місця роботи та згоди батьків, а також гарантувати доставку віз із Ізраїлю.

Зухвала акція відбулася 24 лютого 1971 року. Лише пізно ввечері група страйкарів залишила приймальню Верховної Ради СРСР, отримавши гарантії безпеки та обіцянку швидкої відповіді на їхнє колективне звернення. Через тиждень євреї, які не дочекалися від влади реакції, вийшли вже на публічну акцію протесту.

Влада тримати «бунтівників» у країні більше не бажала. Меїр Гельфонд отримав виїзну візу 3 березня 1971 року з розпорядженням залишити країну в найкоротші терміни. Разом із дружиною Мариною та дев'ятирічною донькою Сімою 9 березня 1971 року він вилетів із Москви до Відня, а звідти – до Ізраїлю. В аеропорту імені Бен-Гуріона лідера радянського єврейства Гельфонда та інших євреїв-активістів особисто зустрічала прем'єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр.

Зв'язків із радянським єврейством, яке все ще перебувало за залізною завісою, Гельфонд не переривав. У травні 1972 року з Ізраїлю було надіслано письмові свідчення на ім'я Генерального прокурора СРСР Руденка. Меїр Гельфонд, а також колишні «відмовники» Михайло Занд та Вадим Менікер повідомляли, що Йосип Менделевич, фігурант «літакової справи», якому приписували написання статей «Про асиміляцію» та «Євреї перестають мовчати», жодного відношення до текстів не мав. Ізраїльтяни повідомляли, що статті були написані Зандом та ще однією неназваною людиною, за активної участі Меїра Гельфонда та Вадима Менікера. Також підписанти говорили про підсудного Лейба Хноха, якому чекісти приписували зберігання «антирадянського звернення». Так у судових документах характеризувалася стаття «Твоя рідна мова». У своїй заяві репатріанти стверджували, що стаття «Твоя рідна мова» не мала антирадянського характеру. Гельфонд і його соратники наполягали на тому, що Менделевичу та Хноху не можна було приписувати до провини відповідні пункти звинувачення, вироку.

Після приїзду до Ізраїлю Меїр, Марина та Симона оселилися у місті Петах-Тіква. На Батьківщині Меїр Гельфонд працював лікарем-кардіологом: у лікарні «Бейлінсон» у Петах-Тікві, лікарні «Меїр» у Кфар-Сабі, а також інших місцях. Паралельно він виконував функції терапевта у кібуці Гааш. У свій ізраїльський період життя Меїр Гельфонд був відомий як важливий захисник нових репатріантів. В одній із статей, що вийшла у 1976 року, він так пояснював свою позицію: «Ізраїль не виправдав надій репатріантів і потребує реабілітації». Відкрито критикуючи у пресі принципи абсорбції людей, які переїхали до Ізраїлю, від простих робітників до вчених, він, не соромлячись, громив ізраїльську владу. Великі претензії у нього були і до лідерів радянського єврейства, яке так і не утворило серед своїх двократно співвітчизників партію, яка б рішуче відстоювала права репатріантів. Гельфонд вважав, що лідери віддали перевагу допомоги своїм побратимам теплим місцям у «місрадах» (міністерствах).

Таким був узник Сіона Меїр Гельфонд. Частенько його називали совістю радянської алії. До кінця своїх днів він залишався правдолюбом, вірним своїм переконанням.

Проведені в катівнях роки та постійні стреси підкосили його здоров'я. Меїр Гельфонд помер 8 липня 1985 року від раку легень. На честь лікаря та єврейського героя у лікарні «Меїр» було встановлено меморіальну дошку. Його дочка, Сімона Абрамов, пішла стопами батька. Вона працює в ізраїльській національній медичній службі «Маген Давид Адом».








Бібліографія та джерела :


Гельфонд М. Мемуари активіста алії Меїра Гельфонда та відгуки про нього / сост. Я. Мельник. - Єрусалим: Ліра, 2008.

Фінкельштейн Ейтан. Російський град в Ізраїльському царстві // Прапор. 1997. № 4., с. 180-206.

М. Занд, Ст. Менікер, М. Гельфонд. Письмові свідчення під присягою. "С і о н", № 2 - 3, 1972 р., стор. 109-112

Бутман Г.І. Час мовчати та час говорити. Серія: "Бібліотека Алія", 1984.

Нові дані щодо ленінградського літакового процесу // Матеріали самвидату. 1972. № 47. - Мюнхен: Радіо Свобода, 1972, с. 39-40.

דבר // הרופא שאינו מ"אומרי-הן , 4.05.1976

Interview No. (129)26 - Galfond, Meir (גלפונד, מאיר) // The Avraham Harman Institute of Contemporary Jewry

bottom of page