Мойсей Вайсбейн
1897 – 1938
Мешканці та гості Ізраїлю, ймовірно, чули про кібуц Гіват-ха-Шлоша поблизу міста Петах-Тіква. Після Другої Світової війни він прийняв багато дітей з Європи, що пережили Голокост. Однак мало хто знає, що спочатку кібуц знаходився не за містом, а в самій Петах-Тікві, і що серед його засновників були члени сіоністсько-соціалістичного руху із Радянського Союзу, які приїхали будувати єврейський дім після багатьох років тюрем та заслань.
Одним із них був член правління кібуцу Мойсей Вайсбейн. Уродженець Одеси, що пройшов крізь тягар Громадянської війни, підпільну роботу та заслання, Вайсбейн мріяв будувати трудову єврейську державу в Палестині. Але коли, здавалося б, життя почало налагоджуватись, він ризикнув покинути Ерец-Ісраель заради вкрай небезпечного завдання – відновлення лівого сіоністського руху в СРСР.
В кібуц Мойсей так і не повернувся. Лише через роки члени квуци «Маавар», що будували Гіват-ха-Шлоша, а також лідери Ізраїлю дізнались гірку правду: їх товариш загинув за Сіон в страшні роки сталінського терору.
Мойсея Вайсбейна друзі називали Микитою. Історія цього прізвиська має коріння ще на початку 1920-х років. В одеському відділенні Сіоністсько-соціалістичної партії (ЦСП або ЦС) було кілька тезок, тому Вайсбейна довгий час називали «Міша Ва» – а одного із його найкращих друзів, Мойсея Лехтмана, ласкаво величали «Мішеле».
Але одного разу Льова Шнайдер назвав Вайсбейна українським іменем. На здивовані питання друзів Шнайдер відповів, що Вайсбейн абсолютно не знав єврейської релігії, не говорив ні на їдиші, ні на івриті: «Ну справжнісінький Микита!». Це жартівливе прізвисько прижилось і залишилось з Мойсеєм Вайсбейном назавжди.
Мойсей Вайсбейн дійсно походив із асимільованої сім'ї, не мав тісних зв'язків з єврейським середовищем і культурою. Він народився 14 листопада 1897 року в Одесі, в сім'ї Герша Давидовича Вайсбейна, відомого в місті домовласника. Герш Вайсбейн не жалів грошей на освіту сина, але виховував Мойсея – по-домашньому Мішу – в російській культурній традиції. Тем не менш, у Вайсбейні-молодшому було підсвідоме почуття національної гідності, пробуджене численними антисемітськими інцидентами в роки Першої світової війни.
Після Лютневої революції 1917 року, коли Тимчасовий уряд почав приймати євреїв до лав армійських офіцерів, Вайсбейн вирішив довести, що євреї – відмінні воїни, нічим не гірші за російських солдатів. Тоді він вчився у Москві, в евакуйованому туди Ризькому політехнічному інституті, але, дізнавшись про ліберальний наказ, відразу повернувся додому, в Одесу. В рідному місті він вступив на короткотривалі спеціальні курси при Одеському військовому училищі. Через кілька місяців Вайсбейн вже хизувався у офіцерській формі. Йому дуже хотілось вступити в бій за честь єврейського народу. Однак, скоро російський фронт розпався, більшовики прийшли до влади, і мільйони євреїв повернулись у свої домівки.
Так Мойсей дочекався найзнаменнішого дня в своєму житті. В листопаді 1917 року, коли звістка про оприлюднення Декларації Бальфура досягла Одеси, тисячі євреїв вийшли, тріумфуючи, на вулиці міста. Серед єврейських солдатів, що маршували на параді був і молодий прапорщик Вайсбейн. Його груди прикрашала велика біло-блакитна краватка, що символізувала кольори сіоністського руху. Цьому рухові молодий одесит нещодавно почав симпатизувати, познайомившись з євреями-сіоністами в офіцерській школі.
Незважаючи на святковий настрій, Мойсей Вайсбейн усвідомлював, що захоплення влади більшовиками в Петрограді, яке за лічені дні сколихнуло всю територію колишньої імперії, неминуче приведе до масштабного кровопролиття. І терміново почав створювати єврейську самооборону в Одесі – Єврейську бойову дружину. Єврейське населення потрібно було захистити від можливих заворушень. Дійсно, власний загін самооборони, одним з головних ініціаторів та командирів якого був Микита, додав одеським євреям упевненості. Саме його існування було фактором, що стримував тих, хто хотів посіяти паніку та смуту.
Смута і заворушення почались майже відразу. В ті дні Микита переміщався по Одесі, ніби ходячий арсенал: мав гвинтівку, пістолет та ручні гранати. Одного разу під час перестрілки з черговою бандою куля пробила його високу папаху, ледь не поціливши у голову. Ця легендарна шапка пізніше зігріла не одного активіста, у холодному сибірському засланні, і була своєрідним талісманом серед одеських сіоністів.
У квітні 1919 року, коли в Одесі тимчасово прийшли до влади більшовики, в місцевий Губревком прийшла телеграма від отамана Григор'єва, командира великого загону, що раніше воював на боці військ Української Народної Республіки. В телеграмі повідомлялось, що загін вирішив приєднатись до більшовиків та йде в Одесу. Увійшовши до міста, люди Григор'єва відразу ж почали нападати на місцевих євреїв. Одеському Губревкому довелось сконтактуватись з керівництвом єврейської самооборони, в тому числі і з Микитою. Бойова дружина невідкладно почала наводити порядок. Дуже швидко, отримавши гідну відсіч, григор'євці змушені були забратись із Одеси.
Рішення створити єврейську самооборону багато разів підтвердило важливість такого кроку. В кінці січня 1920 року Одеса знову опинилась на межі погрому. В місті, де останнім часом хазяйнували «білі», невідомими був убитий начальник контррозвідувального відділення штабу військ Новоросії Георгій Кірпічников. Монархісти, готуючись до пишних похоронів, відкрито заявляли про неминучу помсту євреям.
Єврейська бойова дружина не чекала. За день до жалобної ходи, 29 січня 1920 року, Мойсей Вайсбейн поставив озброєну охорону на вулиці, по якій мала рухатись похоронна процесія. Це викликало миттєву реакцію влади. Сам «Головнокеруючий Новоросії» генерал Шиллінг подзвонив у штаб самооборони: «Говорить військовий комендант Одеси генерал Шиллінг. Хто біля телефону?». «Начальник штабу Єврейської бойової дружини прапорщик Вайсбейн!», – почув він чітку відповідь. «Ви повинні терміново забрати своїх людей з вулиці», – вимагав генерал. «Чи може Ваша світлість гарантувати, що не підніме руку на євреїв?», – заперечив Вайсбейн. «Я нічого не гарантую!», – гнівно крикнув Шиллінг. «Тоді я накажу посилити патрулі!», – рішуче заявив Вайсбейн. Кірпічникова поховали без особливих ексцесів, а «військо Новоросії» незабаром втекло з Одеси.
Після розпуску більшовиками загону самооборони Мойсей Вайсбейн цілком міг приєднатись до нових господарів країни. Людина лівих поглядів, він симпатизував робітничому руху. Але будувати соціалізм Вайсбейн мріяв виключно на батьківщині єврейського народу – у Ерец-Ісраель. І Микита активно включився у сіоністський рух, вступивши в партію «Цеірей Ціон», де скоро став членом секретаріату місцевого відділення.
Після Харківської конференції 1920 року, що ознакувалась розколом «Цеірей Ціон» на ліву і праву фракції, він продовжив свою діяльність на боці лівих сіоністів. А більшість колишніх членів одеської «Цеірей Ціон» приєдналась до правих, які пізніше перейшли в нову організацію – Сіоністську трудову партію (СТП). Незважаючи на назву, «трудовики» категорично не приймали марксистську ідеологію та класову боротьбу і відмовлялись брати участь у місцевих Радах. Їх ліві опоненти – «Цеірей Ціон – ціонім-соціалістім», або Сіоністсько-соціалістична партія, відомі під абревіатурами ЦСП або ЦС, навпаки, вирішили будувати соціалізм в Палестині, не відмовляючись поки від широкої участі в місцевих Радах, хай і з більшовиками.
Микиті довелось практично з нуля вибудовувати роботу нової сіоністської партії. З притаманною йому енергією він взявся за створення осередків спочатку в Одесі, а потім і її околицях. Мойсей невтомно мандрував із одного місця до іншого, надихаючи своїм ентузіазмом молодь. Після того, як деякі члени ЦС виїхали за кордон, Микита став членом ЦК партії від одеситів, і його ім'я стало відомим у партійних відділеннях у всій Україні.
На початку 1920-х років ЦСП почала боротьбу за своє легальне існування. Переслідування партії в цілому і її окремих членів посилилось, і Микита з товаришами прийняли рішення офіційно вимагати від влади легалізувати їх партію. Ними була створена детальна пояснювальна записка до Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) та південбюро Всесоюзної центральної ради професійних союзів (ВЦРПС), що пояснювала політичну позицію партії та вимагала її визнання. У своєму меморандумі Центральний комітет ЦСП апелював до спеціального роз'яснення ЦВК СРСР, опублікованого в одному з центральних друкованих органів. Згідно з ним, політичні партії, що не ведуть боротьбу проти радянської влади, не потребували спеціально легалізації. На основі цього документу ЦК ЦСП також вимагав звільнення заарештованих сіоністів-соціалістів.
Микиті доручили поїхати у Харків, щоб особисто подати доповідну записку Григорію Петровському, голові ВУЦВК. Насправді ніхто не вірив у успіх цієї справи, і лише Вайсбейн сподівався на краще. До більшовика Петровського він все ж таки потрапив – великий успіх. Під час багатогодинної бесіди Петровський заявив, що він нічого не знає про діяльність партії, аргументувавши тим, що цим займається НК. Микита не розгубився і попросив запросити на зустріч представника чекістів. Між чекістом, що прийшов до кабінету і Микитою відбулась гостра полеміка. Вайсбейн так розпалився, що відповідаючи на звинувачення у контрреволюційній діяльності зв'язках лівих сіоністів з імперіалістичними колами, почав стукати кулаком по столі. Петровському довелось Микиту заспокоювати, пообіцявши відповісти письмово. Через якийсь час Микита отримав відповідь з підписом Петровського, в якій запевнялось, що членів ЦСП заарештовують не за приналежність до партії. Тоді він попросив надати йому офіційний документ, який давав би місцевим органам Радянської влади зрозумілі вказівки не заважати легальній роботі партії сіоністів-соціалістів. Однак такого документа Микиті отримати не вдалось.
Репресії проти партії продовжились, і вона цілковито пішла у підпілля. А скоро надійшла черга самого Микити: в лютому 1923 року його заарештували в Києві та засудили до висилки за кордон терміном на 5 років. До отримання візи йому довелось відбувати заслання у Вологодській губернії. Мойсей Вайсбейн перебував у Вологді до лютого 1924 року, після чого, отримавши візу, виїхав до Литви. Пробувши в Литві кілька тижнів, він вирушив у Данциг. Там Микита активно включився в роботу як член секретаріату Всесвітнього бюро Сіоністсько-соціалістичної партії та член делегації ЦСП СРСР. Разом з Ісраелем Ідельсоном, іншим членом ЦК, Микита сотворив у Данцигу секретаріат Всесвітнього бюро Сіоністсько-соціалістичної партії. Восени 1924 року він переїхав у Берлін, важливий центр сіоністського руху, оселився в районі Шарлоттенбург та продовжив свою партійну діяльність.
Але, як переконаний прихильник трудової Палестини, Микита не планував надовго затримуватись у Європі. Після тривалих перемовин з керівництвом він відмовився від високої партійної посади, що йому пропонували і в березні 1925 року вирушив на Землю обіцяну.
Після прибуття до Ерец-Ісраель Микита поселився в Петах-Тікві, приєднався до трудового колективу «Маавар». Івриту він не знав, але мову вивчив швидко. Так само швидко Микита виявив себе не тільки як видатний громадський діяч, але й як один з кращих працівників, не відмовляючись від важкої фізичної праці. Як і багато його товаришів, він працював за наймом на найважчих роботах. «Трудовий колектив «Маавар» діяв за принципом кібуца, коли його члени вирушали на заробітки в різні місця, а гроші складали у спільний казан.
Микита швидко став важливою фігурою в палестинському робочому русі. Його обрали скарбником «Маавару» та членом правління кібуца Гіват-ха-Шлоша, створеного спільно з іншими робочими колективами.
Тим часом лави ЦСП в Радянському Союзі стали значно рідшими: багато активістів емігрували, інших заарештували та депортували. У цій ситуації представники партії в Підмандатній Палестині прийняли рішення відправити в Радянський Союз одного зі своїх ключових діячів. Місія була відповідальна: встановити взаємозв'язок з відділеннями партії, укріпити її позиції та посилити зв'язки з історичною батьківщиною.
Початково це небезпечне завдання доручили близькому другові Микити – Мойсею (Моше, Міші) Лехтману. В 1927 році він вирушив у Латвію з метою нелегально проникнути звідти до СРСР. Однак спроба завершилась невдало: латиші затримали його прямо у прикордонній смузі, і Міша був змушений повернутись у Петах-Тікву.
Делегація ЦСП не відмовилась від ідеї про здійснення мети. Однак знайти нового кандидата для такої ризикованої справи виявилось непростим завданням. Тривалі та напружені обговорення врешті решт привели до несподіваного рішення: вибір пав на Микиту, що з самого початку пропонував себе добровольцем. Після ретельного зважування всіх «за» та «проти» делегація дала зелене світло його поїздці.
До моменту від'їзду Вайсбейна закордонна делегація вже пів року не мала жодних зв'язків з Центральним бюро ЦСП у Радянському Союзі. Микита вирушив в дорогу не просто як рядовий член партії, а як представник Всесвітньої організації «Цеірей Ціон – ЦСП» він же Вельтфербанд – керівного органу всього руху, який за кілька років до цього об'єднався зі всесвітньою організацією «Поалей-Ціон», де основну роль грав легендарний Давид Бен-Гуріон.
Шлях Микити в Радянський Союз пролягав через швейцарський Базель. Там він активно брав участь у Всесвітньому сіоністському конгресі, працюючи в одній з комісій пліч-о-пліч з Меїром Яарі, видатним лідером кібуцного руху в Палестині, та Хаїмом Бадічи, що представляв єменських євреїв у сіоністському робочому русі.
Провівши у Базелі кілька насичених тижнів, Микита вирушив у Данциг. Тут він, як почесний гість взяв участь у всесвітній конференції «Гехалуц». Наступною зупинкою став Берлін, де на Микиту чекали приємні новини: прибули гроші, прийшов лист з підтвердженням можливості в'їзду в СРСР через Латвію, а також сама латвійська віза.
Після прибуття в Латвію Микита встановив контакт з одним із членів партії, на прізвище Меєрович. Той, в своєю чергою, звів Вайсбейна з досвідченим контрабандистом. В листопаді 1927 року, у нічній темряві, Микита разом зі своїм провідником вдало перетнув латвійсько-радянський кордон на ділянці Зілупе. Діставшись залізничної станції, Микита сів на поїзд, що їхав прямо до Одеси.
Після прибуття в чорноморську столицю він одразу зв'язався з Ханою Барабаш, членом молодіжної організації ЦСП – ЦС Югенд Фербанд (ЦСЮФ), адресу якої йому дали в Палестині. Ризик був великий, оскільки закордонна делегація весь цей час не отримувала жодних повідомлень із СРСР. Зустрівшись із дівчиною, Микита попросив її організувати зустріч із Лівшицем, членом Центрального бюро партії, який, за його інформацією, перебував у місті. Однак Хана вирішила підстрахуватись. Замість Лившиця вона організувала зустріч Вайсбейна з рядовим членом ЦСП, що спеціально прибув із Тирасполя.
Молодий чоловік, що був перед Микитою, сподівався, що незнайомець, який раптово з'явився у місті, був представником якогось осередку, що хотів відновити зв'язок. Однак дізнавшись, що той прибув із самого Ерец-Ісраель з повноваженнями представляти в СРСР Всесвітню організацію «Цеірей Ціон – ЦСП» Вельтфербанд, юнак сильно злякався. Тремтячим голосом хлопець признався, що він не Лівшиць, та відразу зв'язався з Ханою Барабаш. Переконавшись, що перед ними дійсно представник Палестини, вони нарешті покликали справжнього Лівшиця.
На зустрічі з активом Микита відкрив карти: він прибув до СРСР нелегально для відновлення руху. Вайсбейн повідомив, що «зверху» було прийняте рішення створити новий Центральний Комітет під його керівництвом. Для цього Вайсбейн планував організувати втечу низки значних діячів партії, що були у засланні. Розкритикувавши конспіративну роботу товаришів та поспілкувавшись з кожним із них, він призначив нове районне керівництво та прочитав доповідь про останній сіоністський конгрес.
Микита також поділився з товаришами своїми планами на майбутнє. Він пообіцяв, що фінансування буде стабільним – гроші він планував регулярно отримувати із Риги. Крім того, Микита навіть сподівався придбати друкарську машинку для потреб Центрального Комітету, що значно полегшило б його роботу.
При собі Вайсбейн мав лише військовий квиток на ім'я якогось Вигодського, вік якого помітно відрізнявся від його власного. Ситуацію треба було терміново виправляти. Місцеві партійці взялись до справи з ентузіазмом. За 75 рублів – суму по тим часам немалу – вони у стислі терміни добули для Микити документи на ім'я Кофмана Хаїма Мошковича. По цим паперам Вайсбейн прописався у Одесі. Тепер його статус був абсолютно легальним.
Але, на жаль, всі ці запобіжні засоби виявились абсолютно даремними. Задовго до прибуття в Одесу емісара Вельтфербанда радянське ОДПУ зуміло долучити своїх агентів у сіоністський рух. Потім товариші стверджували, що слідкувати за Микитою радянські шпигуни почали навіть не у Європі, а ще в Петах-Тікві. Серед тих, кого Микита запросив тоді на зустріч з активом, також були люди, що працювали на чекістів.
Під час перебування Мойсея Вайсбейна в Одесі за ним було встановлено зовнішнє спостереження. Однак Микита проявляв виключну обережність, постійно перевіряючи, чи за ним не слідкують. Для цього він нерідко ходив у місця, де немає людей, змушуючи шпигунів діяти з особливою обережністю. Коли Вайсбейн намагався перевірити, чи за ним не слідкують, спостереження тимчасово припинялось.
Агентам, однак, вдалось встановити, що Микита часто відвідував дім № 19 по вулиці Зінов'єва. Перевірка мешканців вказаного будинку привела до несподіваного відкриття: там жив батько Вайсбейна, який згідно з записом у домовій книзі, був зазначений, як померлий. Незважаючи на спостереження, про яке він знав, Мойсей Вайсбейн не зміг встояти перед спокусою відвідати рідний дім, де продовжували жити його родичі.
3 грудня 1928 року Мойсей Вайсбейн вирушив у Київ. Одесити забезпечили його явковими адресами. Чекісти не спішили арештувати Микиту в Одесі, щоб прослідкувати, з ким із ще невідомих їм підпільників він планував зустрітись. Після прибуття до Києва Микита не встиг ні з ким зв'язатись – прямо на вокзалі він помітив, що за ним слідкують. Залишивши речі в камері зберігання, він попетляв містом, а наступного дня виїхав у Москву.
Вайсбейн прибув до Москви навколишніми шляхами, уникаючи прямих маршрутів. В радянській столиці він провів два тижні, за які встиг переговорити з двома визначними сіоністами, що були у підпіллі. Цим товаришам він зумів розповісти про стан справ у Палестині. Однак більше Микита зробити не встиг: його заарештували 3 січня 1928 року на М'ясницькій вулиці, прямо біля входу до будівлі поштамту.
В черговий раз Мойсей Вайсбейн був засуджений радянською владою. Цього разу – по статтях про шпіонаж та контрабанду. Свій строк у вигляді трьох років ув'язнення Микита відбував у сумнозвісному СЛОНі (Соловецькому таборі особливого призначення), де підхопив туберкульоз легень. Після завершення трирічного ув'язнення Вайсбейну оголосили про додаткове заслання у Східний Сибір, терміном на три роки.
З червня 1931 до жовтня 1932 року він перебував у засланні в Єнісейську, після чого перебрався у Мінусинськ. Там Микита влаштувався на роботу старшим бухгалтером до міжрайонної агенції Союзтютюнсировина. Через пів року, в січні 1934-го, строк заслання завершився, і Микита вирушив у Херсон.
Херсон був вибраний не лише через обмеження на прописку в низці міст СРСР. Микиту вабили почуття до Соні Рольник, що жила у Херсоні. З цією дівчиною, уродженкою Миколаєва, яку заслали також за активну участь у ЦСП, Микита познайомився ще в Єнісейську. Молодих людей вважали парою, хоча вони ніколи не жили разом та не реєстрували одруження офіційно.
Соня, що відбула заслання, влаштувалась у Херсоні рахівником у житлову кооперацію і зняла для Микити кімнату в сусідньому домі. Приїхавши, Вайсбейн знайшов роботу бухгалтером на швейній фабриці. Всі вісім місяців перебування в Херсоні Микита і Соня марно намагались отримати прописку. Врешті зневірившись, вони знов розлучились: Соня вирушила в Дніпропетровськ, а Мойсей Вайсбейн – до Кременчука.
Незважаючи на те, що Микита і Соня призупинили свої особисті стосунки, у сіоністському русі вони продовжували діяти спільно.
Ще перебуваючи у Єнісейську, Микита разом із соратниками узявся до роботи над оновленням партійної програми ЦСП. Всередині партії відбувались бурхливі дискусії, і в підсумку Мойсей Вайсбейн та Яків Вігдерзон, брат ще одного визначного сіоніста, один з провідних діячів сіонізму-соціалізму в СРСР, взяли на себе відповідальність за створення нової, актуальної програми партії, що відповідала потребам сьогодення. Ця важлива робота була успішно завершена в Херсоні.
В лютому 1936 року, коли всі приготування по оформлені програми були завершені, Соня Рольник вирушила до Микити в Кременчук. Вайсбейн вручив їй копію програми, з проханням: поширити документ виключно серед найнадійніших соратників, що зберегли вірність рухові.
Соня розпочала інформування товаришів, які залишились на свободі, багато із них свого часу розділили з нею та Микитою тягар заслання. А вночі на 12 вересня 1937 року член ЦК ЦСП Мойсей Вайсбейн знову був заарештований. При обшуку в його квартирі співробітники НКВС не знайшли нічого суттєвого. На думку начальника Кременчуцького міського відділу НКВС Боріна, Микита, очевидно, був готовий до арешту. Серед вилучених у нього речей виявились лише дві книги та документи на виїзд за кордон.
Скоро справу Микити було передано з Кременчука в Управління НКВС Харківської області. Місцеві чекісти стверджували, що Микита був пов'язаний з фігурантами агентурної справи «Іногородні», що завів їх підрозділом. Серед тих, хто проходив у цій справі опинились сіоністи Айзик Ельканович, Ісай Зельнер, а також Веніамін Пех, що повернувся із заслання в 1935 році.
Згідно з орієнтуваннями 4-го Відділу УДБ НКВС УРСР, Микиту та згаданих сіоністів відвідували Шабтай Володарський та Мендель Бейлін із Курська, що планували відродити сіоністське партійне підпілля в країні. Однак і Вайсбейн, і всі арештовані, визнавали факт дружніх стосунків, але заперечували будь-який організаційний зв'язок між собою.
Тим часом стан здоров'я Мойсея Вайсбейна, якого перевели з Харкова у київську Лук'янівську тюрму, стрімко погіршувалось. 26 березня 1938 року санвідділ НКВС УРСР постановив дозволити засудженому, що хворів на туберкульоз легень, лежати по три години на день та призначив йому посилене харчування.
В цей же період свідчення Микити, раптом кардинально змінились. Раніше він категорично заперечував будь-яку партійну діяльність після звільнення із заслання, 31 березня 1938 року він дав абсолютно неймовірні свідчення. Ніби-то у травні 1937 року, через Мойсея Лехтмана, що жив у Тель-Авіві, він отримав директиву «Вельтфербанда». В ній створеному Микитою і його соратниками Союзному об'єднаному ЦК сіоністів ніби наказувалось максимально активізувати антирадянську роботу організації та у найкоротші терміни продемонструвати її результати. Особливий акцент в цій директиві був на виборах, які мали відбутись у Верховну Раду та необхідності підірвати їх міжнародне значення шляхом терористичних актів проти ключових депутатів. Крім того, в свідченнях згадувались плани скликання об'єднаних сіоністських з'їздів у трьох регіонах: РРФСР, Україні та Білорусі.
Враховуючи характер Микити, всі його попередні свідчення та стан його здоров'я, можна впевнено стверджувати: за текстом протоколу стояли чекісти, що грубо сфабрикували його зміст.
Життя Мойсея Вайсбейна обірвалось через кілька тижнів. 19 квітня 1938 року він помер у терапевтичному відділенні лікарні Лук'янівської тюрми у віці 40 років.
Більшість заарештованих товаришів Мойсея також не дожили до звільнення із сталінських катівень. Однак доля виявилась прихильною до його коханої та соратниці Соні Рольник: їй вдалось вижити і, хоч уже в похилому віці, здобути нарешті свободу на землі Ізраїлю.
Ті, з ким Микита починав будувати єврейську державу в Підмандатній Палестині, потім стали видатними діячами Ізраїля. Його товариш Ісраель Ідельсон обійняв посаду міністра внутрішніх справ. Міша Лехтман довгі роки очолював Гістадрут у Тель-Авіві та став одним із засновників міста Холон. Одеський соратник Микити, Емануель Харусі (Новогребельський), прославився як відомий ізраїльський поет-пісняр. Імена багатьох його товаришів увічнені у назвах вулиць по всій країні. Хто знає, можливо, одного разу і в Петах-Тікві з'явиться вулиця, що має ім'я Микити?
18.07.2024
Переклад: Лідосвська Ольга
Бібліографія і джерела:
Операція органів НКВС УРСР проти сіоністів. 1937–1938 / Авторы: Валерій Васильєв, Роман Подкур, Андрій Когут. – К.: Видавець В. Захаренко, 2021. – 864 с.
Интервью Софьи Рольник // Секция устной документации Научно-исследовательского института современного иудаизма Авраама Хармана при Еврейском университете в Иерусалиме, 1975 год (интервьюер – Михаэль Сегев).
Материалы на сионистов за 1921-1922 год // ОГА СБУ, Ф.13, оп.1, спр 413, т.2, ч.2, лл.140,168,171,173.
Доклады секретного отдела ГПУ // The Central Archives for the History of the Jewish People, JP-6618, P356-Cop-mat-157 Altschuler, лл. 101-106.
יהודה ארז. ספר צ״ס : לקורות המפלגה הציונית־סוציאליסטית וברית נוער צ״ס בברית המועצות. עם עובד, 1963, 492-497.